розрив магії веселка

Завдяки суворій армійському вишколу та бездоганній військовій виправці, я вмів орієнтуватися на місцевості за будь-яких умов. Роки служби навчили мене читати рельєф скель як відкриту книгу. Інстинктивно звіряючись у пам'яті зі старою стратегічною картою цих гір, яку я детально вивчив перед виходом, я впевнено вів бойових товаришів кам'янистим уступом в обхід заваленої ущелини.

Ми піднялися трохи вище схилом, де серед нагромадження гострих сірих валунів свистів пронизливий гірський вітер. Мої вичищені сталеві обладунки ледь помітно брязкали, але я рухався розмірено, виглядаючи, потрібний орієнтир знайшовся швидше, ніж я очікував. Інтуїція воїна не підвела: за виступом гранітної скелі, прихований від випадкових очей густим сухим кущарником, чорнів вузький, непомітний лаз. Це й був таємний запасний вхід у закинуту шахту. Я мимоволі відчув полегшення. Ми нарешті знайшли обхідний шлях.

— Ну хоч щось сьогодні пішло за планом, — пробурмотів Миша.Прохід майже повністю перекривав великий, обпливлий від часу восковий вулик. Він приріс просто до гранітної стіни, розтікшись по каменю товстими, нерівними напливами, наче жовтувато-сіра смола, що застигла просто під час руху. Віск давно втратив свій природний медовий блиск і тепер був тьмяним, припиленим та місцями майже чорним.

Під ним залишився тільки вузький зазор.

Здалеку він виглядав дивно.

Наче сама скеля скривилася в моторошній усмішці.

Дві нерівні воскові дуги сходилися по краях, а темний отвір між ними нагадував розтягнутий рот якогось зловісного клоуна, що причаївся в камені й мовчки чекав, коли хтось необережний підійде ближче.

Я мимоволі зупинився.

— Що це ще за...

Не встиг я договорити, як Миша вже прослизнув уперед, став навшпиньки й довго витріщався на воскову «посмішку».

Він нахилив голову набік.

Потім на інший.

Примружив одне око.

— Ні-ні, — тихенько пробурмотів позичальник. — Мені це зовсім не подобається. Він навіть зробив маленький крок назад, хоча за мить до цього сам першим поліз розглядати вулик.

Повільно підняв палець і вказав просто в темний зазор.

— От дивіться. Верхня губа цього страховиська трохи товстіша за нижню. А отут, — він показав на загострений край застиглого воску, — наче зуб стирчить. І ще один зліва. А посередині темрява така, ніби воно зараз роззявить рот ще ширше.

Миша відступив на півкроку.

— Якби я не знав, що це просто вулик, я б уже вирішив, що гора нас зараз з'їсть.

Рейн підійшов ближче й уважно оглянув воскову споруду. Його вираз обличчя майже одразу змінився з цікавого на серйозний.

— Це не просто вулик, — тихо мовив він.

Я повернувся до нього.

— Що ти побачив?

Академік провів пальцями по краю своєї мантії й примружився.

— Кам'яних бджіл.

Миша перестав посміхатися.

— Кам'яних... що?

— Бджіл, — повторив Рейн. — Особлива підземна порода. Вони будують гнізда не з чистого воску, а змішують його з мінеральним пилом, дрібною кам'яною крихтою та власними виділеннями. Через це їхні стільники з часом тверднуть майже до стану каменю.

Він кивнув на темний зазор. Рейн на мить замовк.

— І це були б ще не найгірші новини.

— А що гірше? — запитала Лара.

— Вони вбивають усе живе, що сприймають як загрозу. Лара машинально стиснула руків'я кинджала.

— Прекрасно, — тихо сказала вона. — Саме цього нам і бракувало перед входом у шахту.

—

Запала тиша.

Навіть гірський вітер, здавалося, на мить стих.

Миша повільно подивився на зловісну воскову «усмішку».

— Ага... тепер вона мені подобається ще менше.

Я ще раз окинув поглядом вузький прохід.

Вхід був майже наглухо закритий.

За вуликом темнів потрібний нам лаз.

Вільного місця залишалося ледве достатньо, щоб протиснутися боком.

— Значить, обійти не вийде, — сказав я.

Рейн похитав головою.

— Не вийде.

Я поклав долоню на руків'я меча й важко видихнув.

— Тоді доведеться прибрати цю перешкоду.

Миша нервово посміхнувся.

— Тобто... тихо зайти не вийде?

— Схоже, що ні.

Я подивився на воскову усмішку, яка тепер нагадувала мені вже зовсім не клоуна.

Швидше пащу.

І ця паща була прямо між нами та дорогою до шахти.

— Бойові товариші, готуйтеся.

Навіть якщо нам цього не хочеться, шлях усередину доведеться собі пробити. Я ще раз окинув поглядом прохід.

Ми вже втратили надто багато часу, обходячи пастки Шрама. Повертатися було нікуди. Вперед — теж.

Якщо хотіли потрапити в шахту, цей вулик доведеться прибрати.

А під цим воском уже хтось ворушився.

— І як ми це приберемо? — тихо запитала Лара, визираючи на восковий наплив.

— Просто відтягнути його не вийде, — похитав головою Рейн. — Він приріс до породи. Якщо почнемо ламати навмання, можемо розтрусити весь вулик ще до того, як самі зрозуміємо, що зробили.

— Тоді треба відокремити його від скелі, — спокійно мовив Сруб. Він уже оцінював вулик поглядом досвідченого коваля. — Я зріжу основу. Відділю сам восковий масив від каменю. Тільки от що будемо робити з тими, хто всередині?

— Ось це вже цікавіше, — пробурмотів Миша. — Я, наприклад, пропоную втекти.

— Пропозиція відхиляється, — сухо відповів я.

— Ех...

Лара ще раз оглянула вузький прохід.

— Можемо їх відлякати димом?

Рейн похитав головою.

— Димом розлютимо. Вогнем — тим більше. Кам'яні бджоли не горять так, як звичайні. Вони просто стануть агресивнішими.

— Тоді зробимо так, щоб вони нас не відчували, — сказала Лара.

Чародій задумався.

— Запах...

Миша одразу насторожився.

— Який ще запах?

— Такий, який їм не сподобається.

— Мені вже не подобається цей план.

— Мені теж, — чесно відповів Рейн.

Алик важко поставив свій молот на землю.

— То що мені робити?

— Поки Сруб відділятиме вулик, ми підготуємо захист, — вирішив я. — Ларо, наріж гілок.

Ельфійка кивнула.

— Скільки?

— По одному в кожну руку.

Миша підняв два пальці.

— А мені можна два?

Я подивився на нього.

— Тобі — чотири.

— О! Нарешті командування оцінило мої таланти.

Лара тихо пирхнула.

Вона відійшла до найближчих чагарників і витягла свій кістяний кинджал. Лезо було зроблене із зуба гребінчастої жаби — гладке, бліде, майже кремове, але достатньо гостре, щоб одним рухом зрізати тонку гілку.

*Шурх.*

Перша гілка впала на каміння.

*Хрусь.*

Друга.

Лара вибирала не сухі, ламкі прутики, а свіжі, пружні пагони. Вона швидко нарізала їх однакової довжини і складала в невеликі рівні пучки.

— Чотири, — сказала вона, передаючи перший.

— Ще чотири, — додав я.

— Ще два, — нагадав Миша.

— Я пам'ятаю, — усміхнулася Лара.

Тим часом Рейн дістав із паска товсту котушку тонкої нитки. На вигляд вона була майже звичайною, сіруватою, але при світлі на ній пробігали дрібні зелені й сині відблиски.

Він натягнув нитку між пальцями, відміряв однакові шматки й почав перев'язувати кожен пучок. Спочатку зробив один оберт, потім другий, після чого стягнув вузол так туго, що гілочки зібралися в щільну волотінь.

— Не розвалиться? — запитав Сруб.

— Не розвалиться, — відповів Рейн. — А тепер вода.

Він відкрив невелику флягу й почав обережно зволожувати кожен пучок. Не поливав наскрізь — лише змочував поверхню, щоб листя стало вологим і краще втримало наступний шар суміші.

Після води з'явився порошок.

Рейн дістав три маленькі баночки.

З першої сипнув сірувату дрібку.

З другої — зелену, майже світлу.

З третьої — жовту, яка відразу почала шипіти, щойно торкнулася мокрого листя.

— Що це? — запитав Алик.

— Алхімічна суміш.

— Це я й так бачу.

— Склад розповідати не буду.

— Чому?

— Бо ти все одно незрозуміеш.

Миша нахилився ближче.

— А пахне чим?

Рейн висипав останню дрібку на його пучок.

Миша втягнув носом повітря.

Помовчав.

Ще раз понюхав.

Скривився.

— Фу. Миша понюхав свою в'язанку й одразу відсахнувся.

— Фу. о пахне мокрою собакою, старими цибулевими очистками й чимось, що здохло тиждень тому.

— Значить, суміш працює.

Рейн легенько перемішав порошок на вологому листі палечкою.

Алхімічні частинки швидко налипли на поверхню, змішалися з водою і перетворилися на густу сірувато-зелену масу. Дрібні листочки склеювалися між собою, тонкі гілочки вкривалися липким шаром.

— Тепер листя, — сказав Рейн.

Він присипав кожен пучок сухим листям і почав обережно притискати його долонею. Деякі шматочки відразу приклеювалися до змоченої поверхні, інші сповзали вниз.

Миша дивився на це з виразом щирої відрази.

— Ми точно це будемо тримати в руках?

— Саме для цього я його й зробив.

— А можна інше?

— Можна.

— Що?

— Нічого.

Миша зітхнув.

— Тоді давай сюди.

Нарешті Рейн завершив роботу. У кожного в руці опинився грубий, але щільний пучок гілок і листя, стягнутий ниткою та просочений сумішшю.

— Тримайте міцно, — сказав Рейн. — Не махайте ним без потреби. І не підносьте до обличчя.

— Запізно, — пробурмотів Миша. — Я вже нюхав.

— І?

— Жах.

Рейн навіть не посміхнувся. Це пахне так, ніби болотний щур помер у цибулевій бочці.

— Добре, — спокійно відповів Рейн. — Значить, комахам теж не сподобається.

— Хотілося б, щоб вони це оцінили.

— Дуже точний науковий висновок, — сказав академик.

— Комахам теж не повинно сподобатися.

Ми зайняли місця.

Миша міцніше стиснув в'язанку.

Лара підняла кинджал.

Я востаннє поглянув на чорний зазор під воском.

Звідти долинало ледь чутне гудіння. Я глянув на вулик.

— Готові?

Усі мовчки кивнули.

— Готові, — сказав Рейн.

— Алик, починай.

Синьошкірий велетень міцніше перехопив молот.

Він ступив вперед, розставив ноги й повільно заніс важку ковану голову зброї над плечем.

Мишача посмішка щезла.

Лара перестала жартувати.

Навіть Рейн відійшов на кілька кроків.

Сруб залишився біля самого краю вулика, готуючись відділити його від породи одразу після удару.

Алик різко видихнув.

— Раз...

Молот свиснув у повітрі.

**БАМ!**

Перший удар припав просто у верхню частину воскового масиву.

Вулик здригнувся від верху до низу.

По всій його поверхні пробігла дрібна мережа тріщин.

І зсередини пролунав звук.

Не звичайне дзижчання.

Це був глухий, густий **тріск і гудіння**, ніби хтось закрив кам'яну посудину, набив її дрібним щебенем і почав люто трясти.

*Тррррр-р-р-р...* Вібрація пішла навіть у ноги.

Миша завмер.

— Мені це не подобається.

— Пізно, — коротко відповів я.

Алик знову замахнувся.

**БАМ!**

Другий удар був сильнішим.

На цей раз віск загудів набагато виразніше.

*Ж-ж-ж-ж-ж-ж...*

Від темного зазору під вуликом долинув перший справжній бджолиний звук.

Низький.

Голодний.

Розлючений.

Миша стиснув свій просочений пучок обома руками.

— О...

Рейн навіть не ворухнувся.

— Тепер вони нас почули.

— Це я вже зрозумів, — прошепотів Миша.

Алик підняв молот утретє.

І цього разу, ще до удару, зсередини щось глухо вдарило у воскову оболонку.

*Тук.*

Потім ще раз.

*Тук.*

Потім десятки разів.

*Тук-тук-тук-тук-тук!*

По сірому воску почали випинатися маленькі округлі горбки.

Миша широко розплющив очі.

— Хлопці...

Перший горбок луснув.

І крізь тріщину показалася маленька сіра морда.

За нею друга.

Третя.

Десята.

Віск навколо тріщин почав ворушитися.

Із чорних щілин сипнувся гранітний пил. Кам'яні бджоли почали прогризати собі шлях назовні.

Їхні очі були фасетковими, складалися з безлічі крихітних темних осередків і відбивали холодне гірське світло. Розміром вони були приблизно зі волоський горіх, але сірі тіла виглядали так, ніби кожна комаха була вирізана з гострого каменю .

Одна бджола висунулася до самого зазору.

Її щелепи клацнули.

*Клац.*

Миша повільно підняв свій смердючий пучок.

— Ось тепер я точно хочу назад.

Алик ще тримав молот над головою.

І в ту саму мить усі кам'яні бджоли одночасно завищали.

**КУСЮЧИЙ ВИСК розірвав тишу.**

Кам’яні бджоли почали вилітати з вулика цілими порціями.

Вони були розміром із чоловічий кулак. Їхні тіла вкривала густа мохната шерсть, змішана з дрібним гранітним пилом. У польоті цей пил осипався з них униз сірою хмарою, залишаючи за кожною бджолою короткий кам’яний шлейф.

Спочатку з вулика вилетіла одна група.

Потім друга.

А потім весь рій раптом змінив напрямок.

Вони летіли не від нас.

Вони летіли **прямо на нас**.

— А-а-а! Якісь неправильні бджоли! — заволав Миша, замахуючись своїм просоченим пучком.

Одна з кам’яних бджіл різко пішла вниз і вжалила Алика просто в долоню.

— Чорт! Алик рикнув, але не відступив.

— Мене вкусила, — коротко сказав він, ніби констатував факт.

— Не чіпай жало! — крикнув Рейн.

Комаха миттєво відлетіла, але жало залишилося в його руці.

Синьошкірий велетень стиснув пальці, та на місці укусу майже одразу почала розростатися темна припухлість.

— От паскуда! — гаркнув Алик.

Він розмахнувся молотом.

Удар був таким різким, що важкий бойок лише свиснув у повітрі.

Кілька бджіл не встигли ухилитися.

Молот врізався в них і з гуркотом притиснув до кам’яної стіни.

Тіла кількох комах розплющилися під ударом, а з-під розтрощених членистих панцирів вихлюпнулася густа бурштиново-медова рідина. Вона бризнула на граніт і потекла вниз липкими смугами, змішуючись із сірим кам’яним пилом.

Відступати вже не було часу.

Інший рій ринув просто на нас.

По моїх сталевих обладунках застукали тверді удари.

*Тук! Тук! Тук!*

Наче хтось жбурляв у мене жменями дрібного каміння. Я мимоволі присів, прикриваючи обличчя.

Бджоли билися об обладунок одна за одною, і кожен удар змушував мене здригатися.

Вони були швидші, ніж я очікував.

Лара прикрилася ліктем і почала відбивати комах своїм кістяним ножем. Вона рухалася швидко, не даючи жодній бджолі затриматися біля обличчя чи шиї. Лара не відступила. Вона крутанулася на місці й двічі різко махнула кістяним лезом.

Дві бджоли відлетіли вбік, третя врізалася в камінь.

— Ще хоч одна підійде до обличчя — я вас усіх особисто передушу, — прошипіла вона.

— Рейн! — крикнув я.

Академік уже зрозумів, що треба робити.

— В’язанки не кидайте! — закричав він. — Тримайте перед собою!

Миша відразу замахав своїм просоченим віником. — Вони нас жеруть! — гаркнув Миша.

— Тому й не кидайте! Перед собою! Подалі від обличчя!

Навколо нього загудів цілий рій.

Бджоли кружляли навколо смердючого пучка, але вперто не поспішали наближатися.

Я підхопив свій.

Лара — свій.

Навіть Алик, попри опухлу долоню, другою рукою стиснув в’язанку.

— Тепер виставляйте їх подалі! — скомандував Рейн.

Ми одночасно витягнули пучки перед собою.

Кілька секунд бджоли кружляли навколо нас, роздратовано гудучи.

— А тепер... — Рейн різко підняв руку.

Він вимовив заклинання вголос:

— **Гори ясно!**

Полум’я спалахнуло одразу на всіх чотирьох в’язанках Вогонь побіг по мокрому листю, ніби вже давно чекав на цей момент.

Суміш, якою він просочив гілки, спалахнула яскравим, майже білим полум’ям. Вогонь облизав мокре листя, перетворюючи його на палаючі смолоскипи.

Рій відреагував миттєво.

Наче за одним сигналом, кам’яні бджоли підтиснули жала й різко розлетілися в різні боки. Частина зникла в скельних щілинах.

Частина рвонула вгору, гублячись у гірському вітрі.

— Вийшло! — видихнув Миша.

Але не всі встигли втекти.

Кілька бджіл потрапили просто під алхімічний спалах.

Їхні мохнаті тіла обгоріли просто в повітрі.

Одні впали на каміння, важко смикаючи лапками.

Інші ще димілися, лежачи нерухомо.

Від них ішов їдкий запах паленої шерсті, воску й нагрітого каменю.

Потім стало тихо на кілька секунд ми просто стояли мовчки.

Ніхто не рухався.

Миша важко видихнув.

— Ненавиджу бджіл.

— Це вже взаємно, — сказав Рейн.

Лише з розколотого вулика продовжував сипатися дрібний гранітний пил.

Алик повільно витягнув жало з долоні.

На його синьошкірий кулак уже наливалася велика чорнувата припухлість.

Рейн тим часом підійшов до Алика й уважно оглянув його долоню.

Алик поворушив пальцями. Темна припухлість, яка ще кілька хвилин тому роздувалася просто на очах, уже почала спадати. Синюшна шкіра поступово поверталася до свого звичного кольору, а на місці укусу нечого не залишилася .

Орк стиснув долонюв кулак.

— Наче й не було, — пробасив він.

— Казав же, що недовго, — спокійно відповів Рейн.—Ага

Тим часом його увагу привернула густа бурштинова маса, що витекла з розтрощених тіл кам'яних бджіл і застигла на уламках воску.

Рейн присів, підчепив пальцями краплю й підніс її ближче до очей.

— Схоже на мед.

Миша миттєво опинився поруч.

— Мед?!

Позичальник уже простягнув руку.

— Ану дай лизнути!

Рейн різко прибрав пальці.

— Навіть не думай.

— Чому?

— Мед отруйний. Не можна його їсти.

Миша завмер.

— А-а...

Він ще раз подивився на бурштинову краплю, після чого розчаровано витер пальці об камінь.

— А я вже подумав, що ця пригода хоча б чимось приємним закінчиться.

Проте цікавість виявилася сильнішою.

Миша озирнувся, відламав невеликий шматок затверділого воскового корпусу й швидко сховав його у складки одягу.

— — Що? — невинно перепитав він. — Рідкісна штука.,— пояснивши , хитро посміхаючись.

Чародій важко зітхнув.

— Тільки не з'їж і це.

— Та зрозумів я. Тут усе цікаве або отруйне, або намагається тебе вжалити.

Академік тим часом дістав зі свого поясу постачання скляну колбу. Він обережно набрав у неї трохи густого бурштинового меду, щільно закрив і сховав назад.

Потім дістав невеликий згорток тканини, загорнув у нього шматок воскового корпусу й теж прибрав за пояс.

Після цього в його руці з'явився невеликий металевий розпилювач.

— А це для чого? — запитав я.

— Щоб звільнити прохід.

Рейн підняв розпилювач і зробив кілька коротких натискань.

Тонкі струмені алхімічної суміші лягли на товстий восковий наплив, що все ще перекривав більшу частину лазу.

Поверхня спочатку просто заблищала.

Потім по ній пробігли тонкі темні смуги.

Академик одразу опустив руку.

— Тепер чекаємо.

Він прибрав розпилювач місце.

Спершу з воском нічого не відбувалося.

А потім товстий наплив ледь помітно здригнувся.

Його краї почали повільно втягуватися всередину.

Тверда поверхня зморщувалася, ставала м'якою й блискучою. Віск ніби почав танути зсередини, поступово втрачаючи об'єм.

По скелі потекли перші густі струмені.

*Шльоп.*

Одна крапля впала на камінь.

*Шльоп.*

Ще одна.

Великий восковий масив дедалі сильніше просідав під власною вагою. Верхня частина зім'ялася, боки почали сповзати вниз, а темний зазор під ним повільно збільшувався.

Запах став нестерпним.

До сирого воску й залишкового диму додався різкий сморід паленого пластику та їдкої алхімії.

Миша прикрив ніс рукавом.

— Фу... Я думав, бджоли смердять.

— Тепер знаєш, що вони ще й після смерті можуть образити, — сухо відповів Рейн.

Ще кілька секунд.

Вулик остаточно втратив форму.

Він осів на каміння важкими, зморщеними шматками, які ще довго тихо шипіли.

Нарешті від величезної воскової споруди залишилося лише кілька темних, дурно пахнучих грудок.

Миша витріщився на них.

— Тю... А був такий великий.

Я підійшов ближче.

Там, де ще недавно стояв величезний вулик, тепер відкривався порожній прохід.

Темний.

Вузький.

З нього тягнуло сирим холодом.

Я вдихнув вологе повітря й відчув, як холод пробрався під комір обладунку.

Десь далеко всередині шахти крапнула вода.

*Крап.*

Ми переглянулися.

Шлях був вільний.

Тепер уже ніщо не заважало нам зайти всередину.Попереду вже нічого не було видно.

Лише темрява.

І те, що чекало в ній, явно не збиралося зустрічати нас привітно.