Замітки псевдодуховного графомана.

Коли ми пишемо публічно нам варто зрозуміти й запам'ятати одну річ для того, щоб не витрачати емоції, час та слова намарно.

Більшість людей пробігає очима по тексту і навіть не намагається зрозуміти прочитане. Мало хто задумується над тим, а що саме хотів донести автор?

Люди можуть сердитися, злитися, нападати на вас в коментарях, осуджуючи - хоча ваш текст був зовсім не про те. Бо люди сперечаються не з вами.

Вони сперечаються зі своїми упередженнями, страхами, роздратуваннями - зі своїми власними ментальними проєкціями, які спровокували якісь певні слова-тригери у вашому тексті.

Дуже часто, це війна не з вами. Ця злість та ненависть не для вас. Ці образи та глузування - направлені не на вашу адресу.

Це війна з самим собою. З власними таємними сподіваннями, очікуваннями та нереалізованими бажаннями.

Тому дуже часто потрібно подумати чи варто вступати в дискусію? Можливо, ви - там третій зайвий? У цій довгій безнадійній кровопролитній війні людини самої з собою?

До речі раджу на цю тему прочитати моє оповідання, яке заблокували на одній з платформ. - Посадив дід ріпку.