Ваша смерть нас покличе

[Місце дії: країна Сіра Коса, серединний схід Серединного Континенту]

Темрява передмістя смакувала як джерельна вода й пахла квітами — неземна полегша після курявого піску, плюндрованого десятками ніг. За спиною світився вікнами тренувальний ангар Ядра. Попереду, добре видимі крізь завісу пізнього вечора, зухвалими світляками жевріли вогні столиці. Ое́не з А́йнаром крокували тореною стежкою, що зараз пустувала.

Сьогодні відбулося перше тренування Чорного із часів перекування. І, схоже, вони обидва трохи переоцінили наснагу Женця, коли до одуріння билися на палицях. Південець хотів за всяку ціну дати Білому добрячого прочухана. Від його звичайного блазнювання не лишилося і сліду: сьогодні залою шугав справжнісінький демон люті, зібраний, цілеспрямований та скупий на слова. «Мабуть, треба було йому піддатися… І потім збирати уламки своїх зубів та кісток… Хм…»

А́йнар ішов наїжачений, обіймаючи себе за плечі та намагаючись якомога щільніше загорнутися в куртку. Ое́не зняв свою і простягнув теплолюбному південцю:

— Ось, тримай. Надягни.

Але жодної реакції у відповідь не отримав.

— Як ти почуваєшся, А́йнаре? Може, візьмемо ящурів? Або… — Білий скривився. — Самохід?

— Як забажаєте. Я цілком здатний дійти на своїх двох, — крізь зуби процідив Чорний, не повертаючи голови.

— То ящури чи самохід? — Ое́не спробував додати до голосу вимогливих ноток.

Жнець вишкірився і нарешті обернувся до співрозмовника.

— Самохід? Бажаєте покататися на трупі чиєїсь коханої бабусі?

Білий спалахнув.

— Особисто я ненавиджу самоходи й намагаюся ними не користуватись. Але зараз я готовий зробити виняток. Заради тебе.

А́йнар глузливо пирхнув і нічого не відповів.

— Ну як знаєш, — роздратовано сказав Ое́не.

Він натягнув куртку й поспішив у бік Мере́, задавши доволі бадьорий темп. Білий теж сильно виклався на тренуванні, намагаючись не проґавити жодну з навіжених атак південця, і почувався втомленим. Але зараз його гнала вперед злість та бажання допекти перекованому, який вперто випускав шипи у відповідь на всі прояви турботи.

Жорстокості йому не стало й на чверть дороги до міської межі. «Ну годі! Не можна його мучити!» Ое́не зупинився і обернувся до Женця, що весь цей час тримався на відстані не більше кроку.

Чорний оминув Ое́не і, не зменшуючи темпу, пішов уперед. Білий зітхнув і рушив, підлаштовуючись під розгонистий крок південця.

— Може, зменшимо темп? — ще раз спробував Ое́не.

— Ви втомилися, пане хазяїне?

— Ні, — навіщось збрехав Білий. Співчуття співчуттям, а чіпляння вічного аутсайдера за ілюзорну «гідність» ніхто не скасовував. — А от ти, напевне, втомився.

— Аніскілечки. Свіжий, як трояндовий пуп’янок на кущі. Але якщо ви накажете, я йтиму повільніше.

— Та йди вже, як собі хочеш! — у нападі безсилого роздратування відмахнувся Ое́не.

Південець пришвидшив крок.

«Задача. З передмістя в столицю зі швидкістю з-останніх-сил кілометрів на годину тяглися два втомлені упертюхи. Питання: чи встигнуть вони дійти додому, перш ніж остаточно знеможуться та впадуть?» — приречено зітхнув Білий.

Наступного ранку Жнець ледь волочив ноги й позіхав так, що Ое́не побоювався за його скронево-нижньощелепний суглоб. День був робочий, тож в Управлінні Ядра на них чекали стоси паперів (на Білого), кубло на підвіконні (на Чорного) і Се́, яка потроху навчала їх обох «ядерним» премудростям.

— Як ти почуваєшся? Може, залишимося вдома? — запропонував Білий.

Південець проігнорував питання і заходився варити собі каву.

— Твої кава з вівсянкою вже на столі, — повідомив Ое́не.

Чорний ніколи не цурався їжі, навіть коли лаяв кулінарію Білого на всі заставки. Але зараз навіть не глянув на вбогу трапезу. І взагалі всім виглядом демонстрував, що не помічає співмешканця.

«Як нерозумно. Що він хоче довести? І кому? Чому раптом сьогодні А́йнар вирішив голодувати?»

Сніданок минув у тиші. Жнець нечутно сьорбав власноруч приготовану каву. Мабуть, сподівався хоч якось збадьоритись. Або за звичкою. Ое́не чув, що південці можуть заливатися «чорною водою богів» цілодобово, і за день можуть випивати чи не два літри. Його підопічний ці чутки цілком підтверджував.

— А́йнаре, тобі треба поїсти. Не можна жити на одній каві. Ти не протримаєшся і кількох днів, як знову зляжеш.

— Дякую, пане рабовласнику, я не голодний. Але якщо ви мені накажете…

— Та годі вже кривлятись! — спалахнув Білий. — Все, ми сьогодні нікуди не йдемо! Можеш від’їдатися і відсипатися, а можеш голодувати й виснажувати себе… Загалом, використовуй цей час на власний розсуд.

Зачинившись у кімнаті й відправивши повідомлення Се́ швидкою поштою, Білий взявся за підручники.

Жнець упирався цілий день. Увечері таки з’їв вівсянку.

* * *

Сьогодні на шляху до Управління їм трапилася перешкода. Внутрішня розвідка, звісно, попереджала, та Білий однаково не очікував такого юрмиська. Його прокляття, тобто магічний дар емпатії, одразу ж прокинулося і почало сотати чужі емоції.

— А люди неабияк розлютовані, — із задоволенням констатував Жнець. Вони з Ое́не якраз намагалися обминути натовп демонстрантів, що перекрив центральну вулицю.

«Усім померлим — гідне поводження!»

«Самоходи — зло!»

«Скасувати перероблення тіл!»

«Я не хочу, щоб тіло мого батька перетворили на машину!»

«Доступна кремація, а не утилізація!»

Білому серце стискалося, коли вони проходили повз людей із плакатами. З одного боку, він розумів протестувальників. З іншого — усвідомлював, яку проблему намагається вирішити уряд у такий специфічний спосіб як перероблення мертвої плоті у великі самохідні механізми.

— Ніби воно й непогано, але водночас незугарство якесь. Місцями взагалі повна хрінь, — зітхнув Ое́не.

— Ви про що? — зацікавився Жнець.

— Ця утилізація тіл… Я начебто розумію, що це логічно, — спробував пояснити Білий. — Плоть більше не потрібна мертвим людям. Але вона може стати в пригоді живим. Рівень розвитку транспорту — велика проблема не лише в Сірій Косі, а й на континенті загалом. Можливо, навіть по всього світу. Але… Я не знаю… Ці самоходи…

— Якщо небіжчики допомагають розв’язати транспортну проблему, і в такий спосіб дають користь живим, тоді чому ж утилізують не всіх? Можна викупити родича в держави, заплативши величезну суму, і провести в останню путь по-людськи. Але чи багатьох це не б’є по кишені? Скільки сімей взагалі не можуть собі дозволити таку розкіш як традиційне поховання спочилого родича? — спитав Чорний.

— Ну й це теж… — буркнув Білий. — А як щодо тебе? Невже ти також проти самохідних механізмів?

— Пан Ое́не вирішив поцікавитися моєю скромною думкою?

— А на що це, гадаєш, схоже? Ти досить добре знаєш нашу мову, щоби вловити зміст моїх слів. — Ое́не відказав південцю в його ж манері. І не знав, чи порадіти такому особистісному зростанню, чи поставити собі жирний «мінус» за те, що скочується до грубіянства.

— Моя думка така: грошові мішки, які стоять за виробництвом самоходів, — шматки гівна. Вони чудово влаштувалися, раюють чужим коштом. Люди мусять зі шкури пнутися, щоб знайти потрібну суму й не здавати родича на м’ясо. А за якою ціною скуповують у держави «сировину» власники заводів? Либонь, за безцінь. А то ще й дотації отримують за внесок у розвиток суспільства, — останню фразу А́йнар виплюнув з особливим презирством.

Білий здивовано кліпнув.

— Я гадав, це саме у твоєму стилі. Цинічно. Практично. Людина померла — тіло їй більше не потрібно, нехай піде в ужиток.

Жнець раптом зупинився і круто розвернувся, заступивши дорогу Ое́не. Білий його мало з ніг не збив. А потім позадкував під шпарким поглядом жовтогарячих очиськ. Південець стиснув кулаки, і на мить Ое́не здалося, що перекований його вдарить. Запізно спало на думку, що він не давав А́йнару наказу «ніколи не намагайся дати лупки своєму куратору». Усе обмежилося забороною на вбивство та каліцтво.

Чорний зробив крок уперед. Білий змушений був зробити крок назад.

— Якби процес перероблення тіл був організований по-іншому… — почав Жнець зловісним низьким голосом. Ще трохи й загарчить. — Але ви вдумайтеся! Тіла людей належать грьобаній державі. За самим фактом існування. І ваше теж, Ое́не! Ви не маєте на свою сраку жодного права. За життя ви батракуєте в можновладців, розв’язуючи проблеми, які вони вигадують для вас. Якби вашу, ідіотів тупих, енергію спрямувати на побудову нового суспільства, де зажерливі покидьки не матимуть влади!..

Від його звичайної манери спілкування не лишилося і сліду. На емоціях південець заговорив е́ — мовою Сірої Коси — навіть краще, ніж багато хто з іммігрантів, які роками наполегливо її вивчають.

— Держава завжди у виграші. Вона отримує або сировину для виробництва, або гроші. І чхати вона хотіла на те, що там кому не подобається. Не Сіра Коса платить за тіла, а її громадяни платять, щоби їхніх мертвяків не чіпали! Бачите різницю, чи ви надто дупоголовий, аби збагнути?! — Жнець увійшов у раж і майже кричав. — Люди беруть кредити, які виплачують потім роками!

А́йнар замовк. Він усе ще стискав кулаки і впинав погляд в Ое́не. Білий закляк із несподіванки й не знав, що сказати. Ці сердиті гостролезі очі його просто розшматували, а емоційний шквал розкидав рештки по ошатних червоних дахах Мере́.

— До діла кажеш, хлопче! — раптово встряг у розмову протестувальник із плакатом «Руки геть від наших тіл!» — Я чотири роки виплачував грьобаний кредит, аби тільки мого батька по-людськи піддали кремації. Усім! Померлим! Гідне! Поводження! — почав скандувати демонстрант разом із натовпом.

Жнець розвернувся та попрямував до Управління. Ое́не наздогнав його, коли вони вибралися з юрби, і плентався позаду, засунувши руки в кишені. На душі було кепсько від усього, що коїться. Від неправильності самої цієї ситуації з покійними, від усвідомлення того, що А́йнар у дечому має рацію… Промова Женця достоту справила враження. Білий почувався так, ніби це він — Ое́не з дому Білої Мари — винен у тому, що в державі панує такий лад.

До Управління вони дійшли мовчки. Чорний жодного разу не обернувся.

Пообіді принесли пошту. Коли Ое́не побачив листа від Атестаційної Комісії Ядра, у животі йому трохи підхололо. Він розпечатав конверт і розгорнув цупкий жовтуватий папір. Пробіг очима по рядках. Нервово ковтнув.

«Бути не може. Це чийсь дурний жарт? Може, помилка?»

Білий ще раз перевірив ім’я одержувача. Безперечно, повідомлення про результати іспитів було адресоване йому. Тремтячими руками Ое́не всунув листа назад у конверт і обережно поклав на стіл, наче папір будь-якої миті міг відгризти йому пальці. Щоки пашіли, руки були крижаними, як льоди Північного Континенту.

Жнець із цікавістю спостерігав за ним зі свого сідала на підвіконні.

«Треба буде сходити в навчальний центр і перевірити ще раз. Цього не може бути…»

— Тобі вже надійшли результати? — Ое́не й не помітив, як біля його столу опинилася Се́. — Дай глянути.

Ое́не рвучко схопив конверт, зіжмакав і затовк у кишеню.

— Там, безперечно, якась помилка. Я зараз піду й уточню, скільки балів я набрав насправді.

Секретарка навчального відділу подивилася на Ое́не, як на ідіота. Звірившись із записами, вона підтвердила, що в листі все правильно.

«І що тепер? Як мені тепер із собою бути? Чи ці результати щось реально говорять про… мене?»

Ое́не зрозумів, що не був морально готовий до такого повороту. Він повільно доплентався до Управління — розгублений, як акваріумна рибка, що її вихлюпнули в море.

— Ну що, перевірив? — Се́ намагалася приховати своє нетерпіння, але Білий бачив, як горять її очі. Вчителька стояла перед його письмовим столом, узявшись під боки.

Разом із наставницею до Білого прикипіла в очікуванні вся Зала Великих Звершень. Ое́не в житті не почувався так безглуздо. Кпини Женця згадувалися зараз із ностальгією. «Демони роздери! Коли ця драма встигла вийти з-під контролю?»

— У навчальному центрі підтвердили… Але я однаково гадаю, що це якась помилка, вибач… — пробурмотів винуватець сполоху.

— Та годі тобі, двієчнику! Навчальний центр не помиляється, — уїв Хо́н, сусід Білого. На щастя, їхні робочі місця розділяв достатньо широкий прохід, щоб тримати дистанцію і в інших сенсах також.

Хо́н рік тому здобув статус повного співробітника Ядра. І, схоже, переживав цей момент тріумфу й досі. До цього хлопця Ое́не ставився з легкою антипатією, а до його поглумок і поготів. Ще в найперший свій робочий день Білий випадково почув розмову двох друзяк — Хо́на і Ве́ла, тоді ще курсантів-стажистів. Перший забився на половину місячної платні, що «кислопикий новачок» не протримається в Управлінні й половини року. Його нерозлучний приятель великодушно дав Ое́не рік. Кінець-кінцем, програли вони обидва. Кому дісталася половина зарплати, Білий не знав. Напевне, ці пересмішники просто прогуляли її в таверні.

— Прийми й розслабся, малий. Це життя. Іноді в ньому знаходиться місце поразкам, — додав Ве́л. Звісно ж, як тут утриматися і не вставити свого вагомого коментаря.

— Та не тягни! Що там у тебе? — вигукнула Се́. Схоже, ця ненавмисна вистава почала її дратувати.

Ое́не простяг наставниці листа з результатами. Та обпекла його нетерплячим поглядом, вихопила сповіщення і пробігла очима.

— Якась помилка, кажеш? — вона суворо глянула на Білого. — Про твоє ставлення до власних досягнень ми ще поговоримо. А зараз прийми мої вітання. Я в тобі не сумнівалася. Вищий бал з усіх предметів! Народе, він набрав «п’ятисотку»!

— Чудова робота, малий! Не чекав від тебе навіть «триста», але ти мене здивував! — Хо́н підскочив до Білого й радісно ляснув його по спині. З подивом Ое́не зауважив, що емоції щирі.

— Чудова робота, Се́! — підхопив Во́. Що ж, начальник відділу має рацію: якби не наставниця, Білий навряд чи обламав би парі Ве́лу з Хо́ном, не кажучи вже про іспити.

— «П’ятисотка»? Молодець! — до привітань приєдналися і решта колег.

Ое́не стояв, як засватана мамина квіточка. Опустивши очі, ніяково відповідав на рукостискання та привітальні вигуки. Він досі не міг повірити, що набрав понад триста.

— Треба відсвяткувати, — урочисто промовив Во́. Він явно зрадів новому відміннику у відділі. «П’ятисоткою» мало хто міг похвалитися. — Ходімо після роботи до «Меча переможця».

— Я не можу, у мене тренування, — заперечив Ое́не.

Але його ніхто не слухав. Навіть Се́, для якої навіть смерть не була поважною причиною, аби пропускати заняття. Історична подія, варто занести в календар.

До тренувального ангара він таки втік. Дочекався, поки за нього вип’ють, а потім забудуть та перемкнуться на обговорення цікавіших та важливіших тем — павучих перегонів, наприклад. Це сталося доволі швидко. Ое́не жестом вказав Женцю на двері. Потім непомітно вислизнув з-за столу й подався геть.

На вулиці Білий зітхнув вільніше. Слава Джерелам, здихався чергової вечірки-пиятики. Не любив їх страшенно. Помирав одночасно і від надлишку «випитих» емоцій, і від нудьги.

До того ж він відчував дивний страх: от зараз йому прямо в шинок принесуть повідомлення з навчального центру. У листі секретар перепросить. Мовляв, ми поплутали — в учня не п’ятсот, а двісті, він не набрав прохідного балу та має бути відрахований. Усі раптом затихають, опускають келихи з пінним елем і докірливо дивляться на Білого.

Ое́не зітхнув та попрямував до виходу з міста. Жнець чорною тінню слідував за ним. А́йнар теж знемагав у таверні. Нудився так явно, що від його неперевершено промовистого писка, мабуть, перекисло все пиво в радіусі кілометра. Білий не забороняв йому пити, ель на нього теж замовили. Але південець навіть не торкнувся свого келиха. Він взагалі не вживає алкоголь? Чи йому просто не подобається компанія?..

У тренувальному центрі було напрочуд людно. Вони із Чорним перевдяглися і вийшли до зали.

— Я хочу потренуватись один, — повідомив Ое́не.

Жнець байдуже знизав плечима й пішов собі місити манекенів.

Білий розім’явся, відчуваючи, що тіло сьогодні наче дубове. Зробив невеликий цикл загальних фізичних вправ. І втомлено опустився на пісок. Здавалося, короткі посиденьки в таверні випили з нього силу, і на важливі речі її не лишилося.

— Доброго вечора, пане Ое́не. Як ваше плече?

Білий обернувся на голос. До нього прямував красень з острова Ом. Той самий. Ло́ем із Дому Дубового Листа.

— Доброго вечора. — Ое́не знехотя підвівся: зм’яклий мішок картоплі прибрав вертикального положення, вигляд і тонус відповідні. — Після того, як ви сподіяли диво, воно почувається вельми непогано.

— Радий це чути, — усміхнувся Ло́ем. — Ви вже закінчили тренування?

— Ні, тільки почав, — похнюпився Білий.

Красень розсміявся.

— Скільки ентузіазму!

— Щось не можу зібрати себе докупи, — Ое́не скривився та почухав потилицю.

— Якщо дозволите, я спробую вас розворушити. Поборімося?

Ло́ем заклично підморгнув Білому та осяяв усмішкою. І як можна було відмовити?

Вони завзято качалися ареною, піднімаючи хмарки піску. Жорсткий контакт двох тіл, найвища напруга м’язів у спробі утримати схоплення чи від нього звільнитись… Важке дихання, лункі удари серця… Ое́не любив боротьбу. Ло́ем, мабуть, теж: борюкався з таким азартом, що зарядив ним навіть свого зледачілого противника. Втім, мішку з картоплею це не надто допомогло.

Білий здавлено застогнав, коли Ло́ем узяв його в жорстке схоплення. З останніх сил напружив спину й ноги. На додачу штовхнувся рукою — та врешті примудрився викрутитися.

«Чудово. І що тепер?»

Так, його не поклали на лопатки. Але зараз він був втиснутий обличчям в арену, а красунчик мало не виламував йому руку.

— Здаєтеся, Ое́не?

— Ще чого! — вигукнув Ое́не, заодно з’ївши піску.

Він активно заборсався, намагаючись звільнитися. Але суперник аж ніяк не мав планів йому потурати. Ое́не надихався пилу й закашлявся.

— А тепер здаєтеся?

— Ні… А-а! Трясця!

Цього разу Білий уже не стримався і скрикнув від болю. Ло́ем одразу ж його відпустив. Білий сів на піску, притискаючи руку до себе. Ту саму, яку не так давно травмував, і яку два місяці тому обдарував ласкою пан Гарнюк. Не щастить їй, сердешній.

— Прошу вибачення! — красень стурбовано сів поруч і торкнувся плеча Білого. — Іноді я надто захоплююсь.

— Та все гаразд, це я винен. Треба було одразу здаватись. — Ое́не усміхнувся і поворушив рукою. Начебто нічого не пошкоджено.

— Болить? — вираз обличчя Ло́ема явно повідомляв: йому страшенно прикро, і він із трусів готовий вистрибнути, щоби покутувати свою провину.

— Ні. Як там казав мій тренер із боротьби?.. «Борцю не боляче, борцю приємно».

Пан Гарнюк підвівся і подав руку Білому.

— Як чесна людина я тепер маю змастити вас маззю та закріпити парочку цілющих артефактів. Такі речі краще не запускати.

— Дякую. Я швидко сполоснуся — і бігом до вас. — Чомусь цього разу в Ое́не й думки не було про відмову.

Дорогою до умивальних Білий усміхався, аж йому щоки боліли. Він пропустив момент, коли перестав відчувати незручність поряд із новим знайомим. Ло́ем умів привернути до себе і створити невимушену атмосферу. Ще б пак, Дім Дубового Листа — гніздо, звідки випурхували у світ найкращі дипломати. Глянути хоча б на Се́: хоч у її вихованні проглядається більш офіцерський вишкіл, та якщо дуже треба, вона й із самою смертю потоваришує.

А ще красень з острова Ом не опускав ментального щита, тому не навантажував Ое́не своїми емоціями…

Руки Ло́ема були гарячими, мазь — холодною. На шкірі Ое́не вмить сироти повиступали. Від задоволення він заплющив очі. «Шкода, що я не маг часу. Я подовжив би ці хвилини до нескінченності…»

— Готово. — Красень примотав на Білого останній артефакт. І трохи довше, ніж слід було, затримав його руку у своїй. Чи Білому здалося?.. — Сподіваюсь, я хоча б частково спокутував свою провинність.

— Все гаразд. Справді.

Білий ніяково вивільнив руку й почав одягатися.

— Ви зараз у Мере́? Як щодо того, аби зазирнути в «Ріг Достатку» дорогою? — красунчик намагався впіймати погляд Ое́не.

Білий зніяковів іще більше.

— Ні-ні, будь ласка, тільки не ще одна таверна… Річ у тім, що я…

— О, це ж Ло́ем! — промову Білого перебив потужний баритон. — Ну все, тут тобі й кінець! Хапай меча. Ти винен мені бій. Сьогодні з арени ти виповзеш рачки, а я виріжу на твоїй сраці схему заклинання Ганьби.

— Привіт, Ведмідю, — красунчик зі сміхом обернувся до володаря громового голосу. — Привіт, Бичаро. Привіт Видро.

До них підійшли двоє хлопців і дівчина. Їхні привітання та дружні обійми випромінювали таку взаємну радість і тепло, що Білий мало не пирхнув уголос через… «Ні, трясця, це не заздрощі. Не заздрощі, я сказав!» Ло́ем представив усіх, делікатно опустивши ім’я Дому Ое́не.

Білий із розмаху плюхнувся у свій звичайний смуток, як у калюжу. Його звична реакція, коли він бачив компанію людей, які щиро прихильні одне до одного. В Ое́не був період, коли він намагався кудись влитися. Але так і не зміг відчути причетності до жодної групи. «Але ж для такого не потрібна магія. Чому я не можу бути, як вони? Чого мені для цього бракує? Що в мені зламано?» Такі питання він ставив собі вже не перший рік, та досі не міг знайти на них відповіді.

— Перепрошую, мені час іти, — з удаваною бадьорістю проголосив Білий. — На мене чекає мій товариш. Ми домовлялися зустрітись.

Але «товариш» на нього, звісно, не чекав. Навпаки, волів би, щоб його катюга й рабовласник запропав десь надовго. Бажано, на все життя.

День, що здавався нескінченним, підходив до завершення. Ое́не був готовий подякувати за це всім неіснуючим богам. Він страшенно втомився, але водночас його роз’їдало фонове нервове збудження. Почалося все зі сраних самоходів і словесної сутички з Женцем, а закінчилося черговим нагадуванням про непереборну самотність та меншовартість. Чудовий рецепт, аби відійти до сну з найпохмурішими думками.

Жнець вийшов із ванної, принісши із собою аромат кориці. Й Ое́не раптово вирішив спаскудити собі день іще більше.

— А́йнаре, нам треба поговорити.

Чорний, звісно, глянув на нього, як на гівно. Але сів навпроти за кухонний стіл.

— Мо можемо говорити серйозно? — Ое́не запнувся, намагаючись якнайточніше підібрати слова. — Без того, щоб ти вмикав своє єхидство, сарказм і… решту всіх неприємних речей.

Жнець із показовою смиренністю склав руки на животі.

— Що ж, спробуймо, пане Ое́не.

— Ні, так не годиться. Ти, як і раніше, кривляєшся. І, будь ласка, не треба називати мене паном і на «ви».

— Якщо раб звертатиметься до свого хазяїна як до рівного, то це буде надто нешанобливо з його боку. Пропоную не порушувати субординацію.

Білий відчув, як його злість розправляє крила. Усі тамовані збурення, що не мали розради й тижнями купчилися всередині, різко заявили про себе.

— Ти не раб, — сказав він твердо, намагаючись упіймати погляд Женця. Але той картинно відводив очі.

— Яке ж, на вашу думку, визначення цього поняття, пане Ое́не? Хіба «людина, яка позбавлена свободи волі та поведінки, силою зовнішніх обставин змушена виконувати накази іншого, не маючи можливості ухилитися чи відмовитися» — це не характеризує раба?

Ое́не схопився, перекинувши стілець.

— Ти вбивав людей! Різав жорстоко, патрав їх, роблячи свої мерзенні інсталяції! Я читав описи, я бачив малюнки з місць злочину. Мені показували твоє так зване «мистецтво».

— Це не мистецтво, це послання, — вставив Жнець і закопилив губи в удаваній образі.

Ое́не проігнорував це важливе уточнення.

— Оце твоя свобода волі? Завдавати людям болю, коли засвербить в одному місці й руки зачешуться?! Позбавляти життя будь-кого, хто тобі здасться придатною жертвою? — Білий майже кричав. — Ти злочинець, який відбуває покарання за те зло, яке накоїв! Ти зазіхнув на волю інших. На їхнє право бути живими та здоровими. То що тебе дивує? Чим ти невдоволений? Ти своїми ж руками заклав не один камінь у фундамент цієї системи «хто сильніший, той і має право». Чому ти дивуєшся, що хтось іще дужчий застосував силу проти тебе? Ти ідіот. Тебе вграла ця ж сама система, для підтримання якої ти так багато зробив. Ти й подібні до тебе хижаки перетворюють світ на лайно.

Чорного перекосило від гніву. Смагляві щоки зашарілися. Жнець здійнявся на ноги, своєю чергою відправивши стілець у нокаут.

— Так, хижаки, які вихваляють грубу силу та ієрархію, перетворюють світ на лайно. Вони всюди. І чому вони досі не покарані?! І чи будуть? Га, пане Ое́не?! Я можу вам відповісти: ні, не будуть. Тому що ця грьобана система, яку ви згадали, збудована ними і для них. Що може їх зупинити? Хто чи що може покарати їх за те зло, яке вони чинять щокроку? Хто чи що може запобігти тому злу, яке вони скоять у майбутньому? Скажіть мені, пане розумнику!

— Чи не ти? — Ое́не краєчком свідомості зазначив, що надав обличчю один із наймерзенніших і найуїдливіших виразів з арсеналу Женця.

— А чом би й ні? — дедалі більше розпалювався Чорний.

— Ідейний вбивця. Як мило.

Південець сперся долонями на стіл і погрозливо насунувся на Ое́не. Його очі горіли шаленою люттю фанатика. В інший час Ое́не відступив би, але зараз він і сам іскрив від гніву, наче в нього лихий демон вселився.

— Ви сказали, що я підтримую цю систему. Але я її ненавиджу! Ви сказали, що я вбивав лише з бажання вбивати. Але я прибирав тільки тих, хто заслуговував на смерть! Ви сказали, що я чинив зло. Але я звільняв світ від зла! На мене наліпили тавро терориста — але я лише очищував країни від скверни: від диктаторів, які випивали свій народ насухо, від паразитів-купців, які загарбали ресурси та життєвий простір і продавали їх людям назад по крихтах втридорога… Я показував зажерливим недолюдкам, що їхнє становище не вічне. Що звірства чи експлуатація людей матимуть наслідки.

— І хто ж вам дав таке право, пане вершителю правосуддя? — мерзенно посміхнувся Ое́не, подаючись назустріч перекованому.

Вони стояли майже ніс до носа, схрестивши погляди.

— Я взяв його сам.

— На підставі чого? Ти що, особливий?

— Хтось має карати винних і зупиняти потік злодіянь!

На язиці Ое́не крутилося багато уїдливих фраз, які він міг би кинути у відповідь. Але він не розтулив рота. Слова Женця болісно резонували в ньому. Немовби цей неможливий, нестерпний південець пробрався за лаштунки голови Білого та озвучував найпотаємніші думки, що були звалені докупи в найтемнішому кутку.

— Я міг би заперечувати тобі, А́йнаре. Але це було б лицемірством із мого боку.

Гнів Ое́не почав згасати. Не підживлювана опором, лють Женця теж вщухала. Вони, як і раніше, дивилися один на одного впритул. Кожен із новою цікавістю вивчав співрозмовника.

Ое́не посіла страшна туга. Як і завжди, коли він намагався знайти вихід із цього стану соціальної несправедливості, та розумів, що виходу немає. «Зараз і справді неможливо щось зробити. Спершу багато людей мають змінитися. Але як їх до цього підштовхнути?»

— Я можу дати вам відповідь по кожному шматку лайнини, якого я присудив до страти, — тихо сказав Жнець. — Щодо жертв випадкових… Я потім дізнався, що декілька разів постраждали невинні. Мені дуже шкода. Якби я знав, що так станеться, то знайшов би інший час чи спосіб… Я завжди намагався не завдавати шкоди людям, у яких зла не бачив.

Білий відійшов від столу, схрестивши руки на грудях, і почав нарізати кола кухнею. Думки пролітали в його голові, переганяючи одна одну.

Жнець підняв перекинутий стілець і сів, обійнявши коліна і вперши погляд у підлогу.

Ое́не облишив міряти кроками приміщення. Теж підняв стілець і всадовився навпроти перекованого.

— А́йнаре. Я все ж хочу тебе дещо запитати. Користуючись нагодою, поки ти не натягнув назад свою маску. Припускаю, що ці питання можуть здаватися тобі… знущанням, лицемірством… демонстрацією влади? Але насправді вони такими не є. Не для мене.

Жнець ніяк не реагував. Білий вирішив, що це сприятливий знак і можна продовжити.

— Я неспроможний змінити твоє становище. Я не годен переписати закони Сірої Коси та міжнародні закони Великого Союзу, для яких ти офіційно — терорист і вбивця. Я можу запропонувати лише якісь дрібні речі, які допоможуть зробити твоє життя не таким гівняним. Я справді хочу якось покращити ситуацію.

Жнець, як і раніше, не реагував, дивлячись невидющим поглядом кудись крізь підлогу.

— Якщо тобі від цього полегшає, то зізнаюся: маю і егоїстичний мотив. Я хочу полегшити життя і собі.

— Неприємно щодня бачити кислу пику? — без виразу спитав Чорний. — Чому для катів так важливо, щоб їхня жертва демонструвала радість від насильства, якого вона зазнає?

— А́йнаре, мене самого обтяжує моя роль. Мені неприємно когось примушувати. Неприємно тримати на ланцюзі. Мене обтяжує влада, навіть у таких невеликих кількостях. Багато хто вбачає в цьому безхарактерність. Та нехай. Мені начхати. Я про це геть іншої думки.

Ое́не похитався на стільці.

— Загалом, що я хотів спитати… Я можу хоч щось зробити для тебе, щоб тобі не було так погано?

Жнець, як і раніше, не ворушився.

— Чому ви гадаєте, що мені погано? — знову безвиразно мовив він.

— А хіба тобі добре?

Запала тиша. Але зовсім не напружена й не млосна, як могло б бути під час таких розмов. Обидва сиділи, занурені у свої думки. Ое́не раптом усвідомив, що А́йнар під час суперечки говорив мовою Коси набагато краще, ніж зазвичай. Як і тоді, коли вони проходили через юрбу протестувальників.

А ще він нарешті зрозумів, що його бентежило в справі Чорного Женця: те, що південець міг мати вагомі причини для своїх вчинків. Хоча б для деяких із них. Білому знадобилася вся його сміливість та чесність, аби подумки вимовити: «Можливо, за певних обставин я чинив би так само».

Ое́не пригадав себе чотирнадцятирічного. Пригадав, як сидить на землі, спльовуючи кров і спідлоба зиркаючи на санітарів.

— Я просто покарав його. По справедливості. Ви не маєте права мене чіпати. Це його ви повинні бити, а не мене.

Одного разу Білий теж приміряв на себе суддівську мантію. На відміну від Женцевих випадків, це був стан афекту, а не виважене рішення. Але він не шкодував про це ані секунди у своєму житті.

_ _ _

ГЛОСАРІЙ ТА ПОЯСНЕННЯ ДО ТЕКСТУ:

Так, мова Сірої Коси дійсно має назву «е́»:).