Ваша смерть нас покличе

[Місце дії: країна Сіра Коса, серединний схід Серединного Континенту]

Ніч без сну. Ранок під гаслом: «Ти зможеш. Я сказав, зможеш, трясця!» Дорога разом із Се́ до знайомої вже будівлі Порядку. Бліде і змучене обличчя Ме́она, ніби це його провели крізь жахний обряд, а не південця з Овальних Островів.

Щойно слідчий опинився в зоні відчуттів Білого, як того мало не скрутило від туги та відчаю. Зверху накрило всепереможним почуттям провини — як віком труну. Якби Ое́не роками не тренувався витримувати чужі емоції, він би точно впав на підлогу й завив. Потяг був майже непереборним.

— Ходіть за мною, — тьмяно прошелестів Ме́он.

Білий очікував запаху перегару, але слідчий був тверезісенький. Він привів Білого з наставницею на той самий мінус четвертий поверх, але в інше крило.

Ое́не та Се́ увійшли до кімнати, яка була обвішана артефактами й заставлена незатишними металевими столами. На одному з них, застеленому рядниною, лежав непритомний Жнець, накритий вовняним укривалом. Поруч метушилися чоловік і жінка в уніформі.

На обличчі південця застигла гримаса болю. Волосся драматично звисало зі столу… і чомусь від вигляду цих засмальцьованих пасом Білого накрило остаточним усвідомленням: це станеться сьогодні, це станеться зараз. Серце зайшлося.

«Порядниця» відкинула укривало з Женця. Ое́не у хворобливій цікавості прикипів поглядом до оголеного тіла. «У яке саме місце вплавлені артефакти? Які залишилися після цього сліди?» Але все, що він бачив, — лише несвіжі татуювання і давні бойові шрами.

— Хто з вас буде куратором злочинця? Прошу присісти, — жінка вказала рукою на вільний стіл.

Білий не без дрожу пройшов до вказаного місця.

— Засукайте рукав. Треба закільцювати зв’язок.

Чоловік в уніформі мовчки примотав до руки Білого кілька артефактів. Жінка тим часом підійшла до тіла Женця і точними рухами вирізала невеликий квадратик шкіри з його лівого передпліччя. Дихнула недбало вогнем, щоб кров запеклася.

— Простягніть руку.

«Порядниця» притулила шкіряний клаптик до лівого передпліччя Ое́не, приблизно в тому місці, звідки вона була зрізана в Женця…

Кімната щезла. Натомість з’явилося яскраве світло й лютий холод. Білий, який саме дивився на свою ліву руку, раптом побачив… її відсутність. Відчув. Руки в нього не було. Чомусь це його одночасно і здивувало-нажахало, і ні.

Вітер жбурнув у лице пригорщу снігу. Куснув за розхристані груди і з макабричним виттям понісся геть, час від часу підхоплюючи з землі білий порох.

— Хоч парку візьми, захворієш! — почув він позаду дзвінкий голос.

Ое́не обернувся. Кремезна русява жінка в самій сорочці простягала йому хутряну куртку.

— Не найгірший варіант. — Білий точно знав, що слова вилетіли з його рота, але він не мав інтенції їх вимовляти. Та він взагалі зараз нічим не керував, насправді.

— Від застуди ти не помреш: я віддам тебе цілителям, — жорстко промовила незнайомка.

— Мій друг зараз спочиває в могилі. Через мене! — прохрипів Ое́не, ким би він зараз не був.

— Ти не міг його врятувати. Ніхто не міг. Це плата за перехід, і забрати могли будь-кого з нас.

— Все закінчилося, Кієрно. Я більше не потрібен.

— Потрібен! — з притиском відказала жінка. Вона кинула парку на сніг, підійшла до Білого, узяла його за плечі й струснула. — Іншим своїм друзям. І навіть ворогам: як мінімум троє з них втратять сенс життя, якщо тебе не стане. Мрії про помсту є їхнім еліксиром.

— Загін виконав своє призначення. Тож тепер ми із чистою совістю можемо зжерти одне одного…

Ое́не не встиг почути відповідь, бо декорації раптово змінилися.

— Гей, розпещена лярво! — пролунало згори.

Білий підняв голову й побачив озброєну арбалетом дівчину, що з безтурботним виглядом сиділа на балці, мотиляючи ногою. Болт був спрямований… приблизно йому в серце.

Ое́не опустив погляд на своє тіло і вже без особливого подиву констатував наявність жіночих грудей. І великого страшного шраму між ними. Білий лежав у теплій ванні, на поверхні плавали пелюстки троянд. На бортику стояли кошики з фруктами та майстерно розписана золота чаша.

— Вітаю, шарпачко, — почув він свою відповідь. Голос теж був жіночим. Що, як подумати, цілком логічно. — Нема кому поплакатися на занапащене життя, тому тебе принесло до мене?

— Я просто хотіла побачити тебе без одягу, — вишкірилася незнайомка.

— Он як? — лунко розсміявся Білий. І неспішно піднявся з ванни, полохаючи трояндові пелюстки.

— Хотіла глянути на слід від діри у твоїх грудях, яку пробив мій брат.

— І як тобі видовище? Таке побачиш хіба що раз у житті, якщо пощастить.

Вода раптом ожила, стаючи дибки, і кинулася з ванни на озброєну дівчину. Тієї ж секунди арбалетний болт знявся з ложа…

І знову Білого пожбурило в іншу картинку. По ніздрях вгатив запах диму й горілої плоті. У руці Ое́не тримав ніж, який щойно увігнав у живіт чоловіка років сорока. Той, хоч і був воїном, не ухилився і не вдарив у відповідь. З болісно перекошеним обличчям він промовив до Білого:

— Рано чи пізно це мало статися. Ти завжди був…

Лясь! Хтось знову змінив декорації. Цього разу навколо здіймалися розпечені сонцем гори. Й Ое́не падав униз, безпорадно хапаючись за повітря. На краю урвища, з плачем простягаючи до нього руки, стояв хлопець. Білий почув у голові його безпорадний голос: «Сестро!..»

Лясь! Роздутий труп старої жінки бовтався в петлі, навколо хороводили мухи. Записка, що валялася поруч на брудній від блювотиння підлозі, питала: «Як ви можете жити з тим, що накоїли?! Як ТИ можеш із цим жити?..»

Лясь! Лясь! Епізоди закрутилися, наче вихор. Картинки змінювали одна одну так швидко, що Білий не міг розгледіти анічогісінько. Він відчув, що падає, розчиняється у вихорі, який рвав на шмаття його свідомість…

— Готово. Можете вставати.

Ое́не струснув головою, судомно хапаючи ротом повітря. Ошаленілим поглядом повів навколо: та сама кімната в підземеллях Порядку, той самий непритомний Жнець… Після карколомних стрибків між галюцинаціями відчуття часу збоїло. Білий дивився на південця, і йому здавалося, що він знає А́йнара з Овальних Островів не тиждень, а як мінімум із народження, а то й довше.

— Як довго я був у відключці? — розгублено спитав Ое́не.

— У відключці?.. — не зрозуміла «порядниця».

— А, пусте. На мить голова закрутилася.

— Таке буває. Якщо нормально почуваєтеся, то можете забирати перекованого і йти.

— І на цьому все? — Ое́не спантеличено помацав руку. Шматочок плоті південця приріс до його передпліччя, ніби рідний. Не залишилося ні шраму, ні країв, які можна відчути на дотик. Лише смагляво-бронзовим кольором виділявся цей клаптик на фоні блідої шкіри.

— Так, на цьому все. Зв’язок закільцьовано. Вітаю, він ваш, — жінка в уніформі недбало кивнула в бік нерухомого Женця. — Слідчий Ме́он проведе вас нагору.

Обидва «порядники» попрощалися і пішли. Білий нерішуче глянув на Се́. Наставниця всміхнулася — одночасно з іронією та підбадьорливо:

— А ти питав, навіщо так багато тренувань. Іноді доводиться виносити своїх товаришів на руках із тієї халепи, у яку вас занесло. Або із шинка.

Хмикнувши, Білий нерішуче підійшов до Женця. Певний час вагався, та врешті загорнув його в укривало й ряднину, намагаючись діяти максимально обережно. Звісно, останнє, чого бажаєш після перекування, — щоб тебе чіпало незграбне одоробло, у якого трусяться руки. Але одоробло дуже постарається не облажатись.

Помалу він підняв непритомного бранця. Той виявився важчим, ніж Білий міг би подумати. Але рослий Ое́не, якому південець ледь дістав би маківкою до підборіддя, не надто перепрацьовував.

Слідчий Ме́он мовчки повів їх на вихід. Білий намагався триматися якнайдалі, щоб не ковтати чужу скорботу. «Він любить південця. Не Чорного Женця, а А́йнара з Овальних Островів, — чомусь ця проста й очевидна думка навідала Ое́не тільки тепер. — Любить дивною, болісною, жорстокою, майже батьківською любов’ю. І зараз, по суті, його ховає. Прощається з тим А́йнаром, якого завжди знав. Тому що скоро південця зітруть. Я зітру…»

Серце знову защемило й заскімлило.

У самоході, який віз їх у квартиру Білого, Се́ сказала:

— Вітаю, тепер ти куратор. А наша команда поповнилася цінним бійцем. Перше, що я рекомендую тобі зробити, коли він прийде до тями: якомога раніше накласти щонайбільше заборон і дати якнайбільше вказівок. Список я тобі дам. Друге: заборонити будь-які спроби позбутися нашийника. Про всяк випадок нехай перший рік буде в ньому. І не забудь про перстень.

— Хіба недостатньо артефакту підкорення та команд? — приречено спитав Білий. Він видобув із кишені з’вязку артефактів, яку йому на прощання передав Ме́он, і натягнув на палець гематитову «прикрасу» слідчих.

— Що прямо не заборонено, то нібито дозволено. Іноді тобі доведеться його осаджувати. Особливо на початку, тому що побудова стосунків із перекованим — це довгий та непростий процес. Жнець буде шукати лазівки. До того ж він робитиме не те, чого ти хочеш, а те, що ти йому накажеш.

Ое́не із сумом кивнув. Він не розраховував, що необхідність власноруч обмежувати свободу іншої людини аж так сильно його душитиме.

У знемозі він відкинув голову на теплий підголівник самохода, але одразу ж підхопився. Ці машини навіювали йому потойбічний глухий жах, і водночас почуття бридкості й відрази. Усе нутро Білого протестувало проти користування цими механізмами. Зазвичай він волів ходити ногами або їздити верхи на ящурі. Самоходи були живими. Умовно. Позбавлений свідомості величезний клубок плоті, якому надали форму закритого воза з кістяними колесами й мацаками.

Ое́не відчував, як ритмічно напружуються і розслабляються величезні м’язи живого механізму, та бажав якомога швидше опинитися вдома.

«Із Женцем на руках, з яким ти не знаєш, що робити», — єхидно нагадав внутрішній голос.

Перекований пролежав непритомним кілька годин. Весь цей час Ое́не чергував біля його ліжка, доволі змістовно проводячи час: то нарізав кола кімнатою, то сидів на підлозі в заціпенінні.

До сьогодні Білий часто намагався уявити собі, на що це буде схоже — його нове життя зі «зброєю» під боком. Звісно, на ділі все виявилося зовсім інакше, починаючи від образу самого злочинця.

Ось був собі страшний Чорний Жнець. Жив-поживав у своїй хела́ровій труні — у глибокому підземеллі Обителі Порядку. Можливо, впивався спогадами про те, як прирізав того чи іншого можновладця, як підірвав завод або корабель, як сприяв громадянській війні. Напевно, плекав кровожерливі плани втечі й помсти.

А потім у його тіло вплавили чужорідні предмети, назавжди змінивши його життя. Зв’язали душу і плоть. Запустили невблаганний механізм руйнування особистості. І тепер він лежить перед Ое́не безпорадний, як недодушене курча.

Як йому велося під час перекування? Адже тебе, можна сказати, розбирають на частинки і збирають заново. І за правилами під час процедури «об’єкт» має бути при тямі. Як Жнець зміг усе це витримати? Напевно, це нелюдський біль. І нестерпний жах.

Чи зміг би таке витримати сам Ое́не?

Білий знічено розглядав південця. Контури худорлявого тіла виділялися під ковдрою аж надто зламано. Загальну нерухомість порушувало тільки нерівне рване дихання, що змушувало грудну клітку з останніх сил здійматися, щоб за кілька миттєвостей знесилено впасти з тихим хрипом. Змарніле обличчя вкривала така блідість, що воно здавалося майже восковим. Під очима залягли глибокі тіні. Чорне, аж до неправдоподібності, волосся розкинулося навколо голови безладним антинімбом і надавало образу ще більшої трагічності.

«Скільки вбивств він спокутував уже одним цим обрядом?..»

Раптово Жнець схлипнув, тілом пройшло тремтіння. Ое́не з несподіванки аж на стільці підскочив. Коли трохи заспокоїлося серце, — потягнувся й обережно перевірив цілительські артефакти, намагаючись не надто турбувати перекованого. Піднявся, зробив кілька кіл кімнатою. Сів назад, плануючи віддатися сумним роздумам із подвійним завзяттям.

Тим часом Жнець подавав дедалі більше ознак життя. Дихання стало надривним, руки судомно стискалися в кулаки, схлипи ставали дедалі гучнішими… А потім різко припинилися, ніби південець остаточно прокинувся, усвідомив себе й силою волі приборкав стражденне тіло. Разом зі свідомістю прокинулися і емоції. І коли Білий їх відчув, то мало не вдавився сльозами, на пару секунд розчинившись у чужій внутрішній темряві. Чорний Жнець теж себе ховав. А ще оплакував кінець якоїсь надзвичайно важливої місії.

І в цей напружений момент, являючи дива своєчасності, увійшла Се́. У руках вона тримала пляшку й дерев’яний кухоль. Наставниця з власної ініціативи залишилася в Ое́не вдома, щоби поспостерігати, і Білий готовий був на руках її носити за це. Звісно, вчителька б не схвалила. Сказала б щось на кшталт: «Якщо вже тренуєш силу, то не відмикуй, тягай когось більш важкого. Я надто легка ноша для тебе».

— А́йнаре? Ти прокинувся? — майже турботливо запитала Се́.

Жнець згорнувся клубочком, не розплющуючи очей. Обійняв себе за плечі. Пальці на руках нервово сіпалися. Самого південця трусило так, що ліжко мало не плигало під ним.

В Ое́не мимоволі стиснулося серце. «Кишки на стінах, — повторював він собі, як молитву, щоб набратися твердості. — Кишки на стінах. І на підлозі. Одного разу навіть на стелі. А що він зробив зі священником Церкви Тихої Радості, йой…»

— Я принесла відвар, який полегшить твій стан, — звернулася Се́ до перекованого. — Коли зможеш встати, я наллю. Рекомендую не зволікати: довше лежатимеш — довше болітиме.

На південця це подіяло. Він сів на ліжку. Його нерухомий погляд дивився кудись крізь підлогу. Се́ хлюпнула жовтуватої рідини в кухоль і подала Женцю. Той насилу випив, закашлюючись від кожного ковтка. Повернув кухоль і вже знову збирався лягти.

— Почекай, — м’яко промовила Се. — Ти маєш випити всю пляшку.

Південець не заперечував. Було видно, що йому боляче ковтати, але він пив. З кожним разом — дедалі жадібніше. «Як перевірити, чи не тисне йому нашийник?» — розгублено-схвильовано подумав Ое́не.

— Чому ти кашляєш, коли п’єш? Тобі тисне нашийник? — Се́ не гаяла часу на порожні роздуми.

Жнець заперечно покрутив головою. Дуже обережно й повільно.

— Цей відвар допоможе від головного болю та від ломоти в тілі. А тепер спи. Я і Ое́не будемо поруч. Якщо тобі щось знадобиться, дай нам знати.

Жнець ліг, не вшанувавши її і кивком.

Ое́не сидів ні в сих, ні в тих, помираючи з ніяковості. Він не міг себе змусити заговорити з перекованим. «Рано чи пізно доведеться. Це ж моя зброя. Не треба перевалювати відповідальність на Се́», — подумки вилаяв себе Білий.

* * *

Якщо ти перекований, і сам обряд не змусив тебе зненавидіти своє життя, то наступні декілька днів точно змусять. Лихоманка, біль у м’язах, подеколи — сильний озноб, судоми. Головний біль такий сильний, що ідея розбити собі голову об узголів’я не здається надто вже поганою. Багатьох б’є по емоціях, тож є ймовірність, що через сни-жахіття ти підскакуватимеш на ліжку з дикими криками. Перековані відмовляються від їжі. Намагаються вбити себе або когось з оточення…

Ое́не три дні спостерігав цю агонію. Не раз йому доводилося хапати Женця за руки, коли він починав роздирати на собі шкіру чи в навіженстві битися головою об дерев’яний каркас ліжка.

За ці дні Білий також досхочу наївся чужої туги за втраченим майбутнім, болю від втрат у минулому, безвиході, бажання померти, що вступало в суперечку з якимось обтяжливим і незрозумілим для Ое́не почуттям обов’язку.

Білий морально готувався до того, що під його владою опиниться дикий демон, що спраглий крові. Садист-убивця, який художньо і з фантазією патрав своїх жертв. Але виявилося, що в його ліжку спить простий смертний, який відчуває прості людські страждання та прагне спокою. Бажає звільнитися від болю — тілесного й душевного.

«Ув’язнений з інвентарним номером ХС-2052. Зброя, що має служити державі…» — з гіркотою думав Ое́не, безсило притуляючись лобом до прохолодної стіни. З недосипу й від надлишку чужого болю голова йшла обертом.

На жаль для обох учасників історії, відвар Се́ та цілительські артефакти не надто допомагали перекованому.

Якось Ое́не побачив, що Чорний Жнець практично ридає без сліз, у розпачі хапається за простирадло, ніби намагається намацати рятівну соломинку. Білий, який уже божеволів від душевних мук південця, не витримав. Осмілівши, він обережно поклав долоню поверх гарячого, як його розпечене сумління, передпліччя Женця.

Чорний різко висмикнув руку.

— Тільки спробуй ще раз мене торкнутися, падло! — крізь тамований стогін просичав південець.

Ое́не згадав, що досі не наклав ніяких заборон. Тож, теоретично, його нутрощі цілком могли б прикрасити кімнату Женця, якби той знайшов у собі достатньо сил.

* * *

Четвертий день після перекування відзначився першим за весь цей час спокійним сном південця. І візитом Се́.

Наставниця критично оглянула учня. Білий здогадувався, що його темні кола під очима вже можуть скласти непогану конкуренцію Женцевим.

— Твоєму підопічному стало набагато краще. Зате тобі — явно гірше. Якщо не відірвешся від нього, ризикуєш остаточно потонути в його почуттях. Ти маєш тримати дистанцію! — суворо сказала Се́. — Схоже, перекування і по тобі трохи вдарило.

— По моєму сумлінню — о так, безперечно, — журно пробурмотів Ое́не.

— За останні місяці ти добре навчився не включатися в чужі емоції, просто вбирати їх та відпускати. Але з А́йнаром твої навички дають збій.

Тож наставниця мало не силою випхала Білого до тренувальної зали, бо той категорично відмовлявся полишити Женця.

Дорогою до тренувального ангара Ядра Ое́не дійсно полегшало. Трохи. Ту внутрішню темряву, що лишилася, він сподівався розігнати фізичними вправами. Вимкнути голову й почуття, дозволити тілу бити, колоти й різати.

Він навіть розігріватися не став, одразу схопився за важку булаву та почав кружляти навколо тренувального манекена. Нуль відсотків уваги на техніку, триста відсотків уваги на те, щоби сповна вилити всі емоції, що накопичилися.

Білий чухрав опудало, поки спазм м’язів плеча — не так давно травмованого — не став нестерпним. Він зашипів і почав розтирати болюче місце.

— Перетренованість не додає майстерності, це лише сповільнить ваш прогрес. Відпочинок — не менш важлива частина розвитку, ніж тренування.

Білий різко обернувся до розумника, який раптом вирішив його повчати. Біля входу в малий зал стояв високий молодий чоловік зі світлим волоссям і темними очима, які бувають у тих жителів Сірої Коси, які походять з острова Ом.

Взагалі, земляки Ое́не не були вродливим народом. На відміну від, скажімо, жителів Овальних Островів, де будь-який пірат із лиця прекрасний, як благодать небес. Рослі — так, дужі — так. А ось із вродою якось не склалося. Але цей хлопець… Що ж, інколи з’являються виключення, що покликані контрастувати з правилом.

Білого одразу ж перемкнуло в режим «пий зіницями красу, доки маєш можливість». Тож якийсь час він просто стояв посеред зали, як статуя глупоти, і витріщався на незнайомця.

Статура — нема до чого причепитись. Помірно широкий ніс із легкою горбинкою, прямі брови і квадратне підборіддя робили хлопця схожим на стародавню статую Переможця. Ое́не одразу ж захотів собі таку саму щелепу: його власне обличчя — дещо худорляве і трикутне — йому не дуже подобалося, а щастя людини, як відомо, передусім криється в правильному підборідді. Лілейно-біле волосся хлопця, підстрижене досить коротко як для жителя Сірої Коси, було абсолютно прямим і лежало ідеально. Мрія Ое́не, який уже замучився вкладати свої пелехи, що стирчали на різні боки.

«Я пропустив появу людини за моєю спиною, — повернув себе в реальність Білий. — Фатальна помилка».

— Здається, ми раніше не зустрічалися, — відповів Ое́не різкіше, ніж варто було б.

Він і в кращі свої дні уникав нових знайомств. На тренуваннях зазвичай вештався ангаром із набурмосеною пикою, ховаючи сором’язливість під удаваною суворістю. А сьогодні його соціальні навички взагалі сягали дна.

— Перепрошую! — сонячно всміхнувся молодий чоловік. — Ви маєте рацію, мені слід було одразу представитися. Ло́ем із Дому Дубового Листа. Вогонь-Вогонь. Нещодавно перевівся з Управління Ядра на острові Ом.

— Радий знайомству, пане Ло́еме. Моє ім’я Ое́не, я з Дому…

Білий зам’явся, збентежено кусаючи нижню губу. Клята приналежність була однією з причин, через які він не любив рекомендуватися новим людям. Хоча… Незнайомець явно помітив хела́рові браслети на його зап’ястках.

— З Дому Білої Мари. Повітря-Повітря, — таки закінчив Ое́не.

— Прошу вибачення, не хотів вам завадити, — миролюбно відповів Ло́ем, підходячи до Білого. Красунчик зупинився за пару кроків. Досить, аби в Ое́не ребрами пройшов знайомий лоскіт: два маги зійшлися і відчули один одного. — Але я подумав, що вам не завадила б допомога.

— У чому саме? — ще більше спохмурнів Білий.

«Дякую, пане Красунчику! Як мило з вашого боку нагадати мені, що я все життя був гіршим за інших. А мати вигляд невмілого опенька перед чоловіком, якого вперше бачиш і який тобі сподобався, — окремий вид задоволення!» Продовжувати знайомство хотілося дедалі менше.

— Ви мені дозволите попрацювати над вашим плечем? Я вивчав тілесні техніки. Щоправда, мало практикував після цього, але був одним із найкращих студентів на курсі.

— Дуже вдячний, пане Ло́еме, але це зайве. Я б не хотів зловживати вашою добротою.

«Будь ласка, відчепіться. Просто. Йдіть. О Джерела, ну чому саме сьогодні?»

Білий не тішив себе ілюзіями щодо власної зовнішності та харизми. Він не з тих хлопців, з якими охоче фліртують. Особливо такі чоловіки, як цей. Тож нащо вельмишановний пан помагайло заговорив із ним?

Але Ло́ем, як на зло, був налаштований рішуче.

— Я кілька разів спостерігав за вашими тренуваннями. Ви даєте собі навантаження набагато більші, ніж вам наразі потрібно, пане Ое́не. Тому можу припустити, що ви, по-перше, повільно прогресуєте, а по-друге, часто травмуєтесь.

Білий дуже хотів розвернутися і піти, але це було б безглуздо й неввічливо.

— Ваша правда. Буду вдячний, якщо ви полегшите мій стан, — погодився Ое́не, аби тільки зупинити цю лекцію.

Вони розташувалися на лавах, і Ло́ем почав розминати багатостраждальне плече Білого. Той спочатку налаштувався просто терпіти чуже втручання, але раптом відчув насолоду. «А точно саме так має відчуватися спортивний масаж?..» Маніпуляції красунчика приносили задоволення. Терпкий біль у м’язах тішив, і навіть рвучкий біль від роботи над місцями прикріплення — теж. Утім, Ло́ем тут працював вельми делікатно.

— Вам дуже боляче, пане Ое́не?

— Не надто, — відповів Білий і навіщось додав: — Можливо, вам це видасться дивним… але іноді біль може бути приємним.

— Згоден. Іноді біль буває надзвичайно приємним, — у голосі Ло́ема промайнули двозначні нотки. Чи вони Білому лише причулися?

Коли незнайомець закінчив, Ое́не почувався набагато краще. І майже заспокоївся. Дотики красеня мали цілющу, у всіх сенсах, силу.

— Ваші навички тілесних технік — вищі за всякі похвали, — промовив Ое́не, неохоче відриваючи зад від лави та вдягаючи сорочку.

— Радий, що зміг допомогти. Якщо відчуєте, що ваше тіло бажає моїх рук, не соромтеся до мене звертатись.

Білий сумнівався, що красунчик з острова Ом справді вкладав у свої слова саме такий зміст, який вгледів його співрозмовник…

Ое́не почервонів і опустив очі.

— Дякую, обов’язково, — пробурмотів він.

Залишаючи тренувальний майданчик, Білий знав, що не звернеться до Ло́ема по допомогу, навіть якщо конатиме від болю. Хоча те, чого йому зараз хотілося, — це ще одна порція масажу.

_ _ _

ГЛОСАРІЙ ТА ПОЯСНЕННЯ ДО ТЕКСТУ:

Зона відчуттів мага — приблизно півтора метра.

Статуя Переможця. Оене́іем Переможець — народний герой Сірої Коси, реальна історична особа. Маг Повітря та Вогню. Брав участь у багатьох вирішальних битвах «сірих» із південними сусідами. Перемоги в цих баталіях дали змогу Сірій Косі остаточно вкорінитися на захоплених територіях. Пам’ятники Переможцю є майже в кожному місті та містечку Коси.

В енергетичній структурі людських магів є два слоти (один основний, другий допоміжний), у яких можуть відкритися джерела магічної сили. Коли маг представляється, першим він називає своє основне Джерело, другим — допоміжне. Буває, що чарівник налаштований тільки на одне Джерело, а не на два. У цьому разі його самопрезентація звучатиме так: «Ім’ярек Такий-то, Вода-Вода». Загальний рівень сили не залежить від кількості Джерел: на чесній дуелі якийсь Вогонь-Вогонь однією лівою може перемогти чародія Вогонь-Повітря.

Більшість жителів Сірої Коси мають так звану приналежність до певних Домів — щось на кшталт гільдій. Доми збирають під своїм «дахом» людей із певними навичками, навчають їх, розвивають таланти молодого покоління (аби потім використати їх для зміцнення свого політичного впливу). Деякі Доми можуть створювати власні навчальні заклади для підопічних. Буває, що декілька Домів, які мають схожі напрями діяльності (до прикладу, бойові мистецтва), об’єднуються, аби створити спільну школу.

Дім Білої Мари. Туди за замовчуванням (якщо їх не візьме до себе інший Дім) потрапляють чародії, які не вміють керувати своїм даром. Як от Ое́не.

Дім Дубового Листя. Серед вихідців із цього Дому багато дипломатів, юристів, офіцерів.