Ваша смерть нас покличе

[За півтора-два роки до основних подій]

[Місце дії: країна Вілле́на. Північний захід Серединного Континенту]

Цей чоловік помирав тяжко. У тьмяному світлі олійних ламп отець Ейте́ніє чітко бачив подробиці, що на це вказували. Болісно скривлене лице — як німе «за що?!», докір богам і людям. До крові роздерта шия, у кулаці — вирваний жмут червоно-рудого волосся, власного. Рот роззявлений у марній надії вхопити хоч трохи повітря.

«Всі ми помремо, це питання часу. Єдине, що має значення: як добре ти перед цим послужиш Церкві», — подумки проказав святий отець, бо так велів церковний статут. Звичка, яку мав би старанно розвивати в себе кожен чернець-новіцій: бачиш смерть — вчергове нагадай собі, чим ти є і де твоє місце.

«Хто за життя не встиг відстраждати встановлене богами, надолужує перед самим сконом, — додав він секунду по тому, уже від себе. — Ніби й логічно, з певного боку. І водночас повна маячня».

Ледь чутний вітрець, що гуляв підземеллям, неждано приніс звідкись запах кориці. Приніс — і майже одразу забрав геть. Мінливий спалах життя посеред царствія смерті. Ця витівка повітряних потоків здалася такою ж бунтівною, як і думка Ейте́ніє.

— Схоже, отець Чі́нчіє задихнувся, — повідомив Дра́зо, монастирський маг-цілитель. Він схилився над покійним, присвічуючи собі артефактом. — У горлі повно дивних утворень. На вигляд — ніби хворий вдавився зернами гранату. Але це його власна плоть, налиті кров’ю пухирі. Такі самі, як і на тілі.

Лікар випростався і промовисто глянув на слухачів. Потім розсік на грудях мерця тканину ряси, розрізав спідню сорочку, оголивши груди. На синюватій, як і у всіх вілле́нців, шкірі випиналися чорно-червоні зерна.

Ейте́ніє насупився. Кепський скон. Повільний та жахливий. Зерна в горлянці наливаються не одну годину.

Наполоханий шепіт закружляв кімнатою. П’ятеро колег небіжчика, що були присутні на огляді, мало не трусилися від жаху. Прибульці — комісія, якої ніхто не чекав в обителі Ґу́но — поводилися більш стримано. Але дивна смерть одного з ключових розробників проєкту не тішила нікого.

Ейте́ніє помітив, яким гострим став погляд брата Вану́ціє: наштрикнешся з необачності — розітне навпіл тобі нутро, де ховав ти найсокровенніше та найгниліше, і вивалиться на суд богів уся твоя сморідна пріль. Брат феноменально відчував брехню, не маючи і краплі магії в арсеналі. За те й потрапив цей недоумкуватий чоловічок до лав Спеціального Корпусу.

— Отче, пане алвора́рію. Треба, аби ви їх допитали. Вони щось приховують, — стиха сказав Вану́ціє.

Ейте́ніє ледь помітно кивнув. Невже випадковий перевірчий візит у східну глушину принесе улов? Не звались їм на голови святий отець із командою, напевне, поховали б Чі́нчіє — та й кінці у воду.

Не сказати, що рутинні перевірки дуже обтяжували столичного алвора́рія, а тому змушували прагнути крові і слави. Зовсім ні. Святий отець не мав нічого проти подорожей у віддалені краї. Медитації серед лісу дозволяли розвіятися та привести до ладу розбурхані думки. Купання у свіжих, повних енергії струмках — Вода, його рідна стихія! — допомагали укріпити ефірні сили для того, аби продовжувати непомітно підгризати внутрішні кайдани. Те, що треба на довгому та виснажливому шляху до волі та дійсно праведного життя.

— Панове, — холодно промовив Ейте́ніє, звертаючись до колег отця Чі́нчіє. — Прошу не розходитися і чекати своєї черги тут. Я поговорю з кожним із вас. Брате Дра́зо, будьте ласкаві провести мене в підхожу кімнату.

Підлеглим давати вказівки не треба. За роки вони вже вивчили, що треба робити: пильнувати тих, хто лишився та чекає своєї черги на допит.

Ейте́ніє із цілителем вийшли та попрямували нагору нерівними, сяк-так видовбаними в камінні сходами.

— Прошу сюди, панотче.

Цілитель з уклоном прочинив двері в кімнату. Це було безрадісне підвальне приміщення — майже копія того, яке вони полишили поверхом нижче. Задушне повітря, вогкість. Напевне, стіни мокрі на дотик.

Та гість не дозволив собі такого привілею — із чистої цікавості мацати каміння. Змалечку звик до самодисципліни. «Незначні, на перший погляд, цілком невинні людські слабкості та примхи зводять у могилу!» — цю істину йому роками втовкмачував наставник. Час від часу підкріплював повчання різками та ув’язненням у коморі з пацюками.

— Святий отче іповіка́рію, чи можу я вам запропонувати келих меле́тти? — запопадливо всміхнувся Дра́зо.

«Яке грубе підлабузництво, — скривився Ейте́ніє. — Навмисне приписувати своєму візаві вищу посаду? Я гадав, цей провінційний звичай уже віджив своє».

— Ви помиляєтесь, брате. Я всього лише алвора́рій, — стримано відповів Ейте́ніє. — До того ж я не вживаю алкоголь.

Як і будь-які напої, наїдки чи речовини, що приносять задоволення. Бо істинний служитель богів не має прагнути насолоди. Це в його голову вбили давно й міцно.

— Та годі, вас висвятять одразу ж після повернення в столицю, — безцеремонно відмахнувся цілитель, геть ігноруючи й ситуацію, і церковну ієрархію. — Якщо вже до нас у задуп’я дійшла звістка про ваше підвищення, то знає вже вся Церква, повірте.

Майбутній іповіка́рій пронизав співрозмовника важким поглядом.

— Вам у, як ви зволили висловитися, задуп’ї варто було б менше уваги приділяти пліткам, а більше — службі. Можливо, тоді не траплялося б підозрілих смертей під вашим дахом.

Цілитель вмить розгубив свій улесливо-панібратський тон.

Сивочолий маг від самого початку зацьковано мовчав та відмовлявся підіймати очі. Знав, що винен. Усвідомлював, що не вміє брехати. І бачив, що його розкрито.

Що ж. Маг-менталіст не потребує контакту очі-в-очі, аби просочитися в чужу голову. Страшний і рідкісний дар: читати свідомість іншої людини та впливати на неї. З якоїсь причини — гірка й жорстока примха долі! — у країнах, де владарює Церква Тихої Радості, народжується багато таких чародіїв. І волею все тієї самої примхливої долі Ейте́ніє є одним із них.

Старий намагався протистояти. Затулився ментальним щитом. Але майбутній іповіка́рій зніс його одним ударом. Запустив ефірні мацаки у внутрішній світ мага, який від початку не мав жодних шансів.

— Говори, — віддав наказ Ейте́ніє.

Лице сивочолого болісно скривилося — майже як у його мертвого колеги.

— Це був не єдиний раз, коли смерть прийшла у формі зерен гранату. Було ще чотири випадки. Коли сталася перша кончина, ми не надали цьому особливого значення. Коли бавишся з темною магією, то не така вже й рідкість — ненароком загинути від власноруч створеного закляття. Але потім стало зрозуміло: це не випадковість. Тіла ми спалювали. Брехали про нещасний випадок на проєкті. Ви ж не зважаєте на ціну, якщо вам чогось треба, чи не так? — жовчно виплюнув маг. — Одним йолопом більше здохне, одним менше. Головне, аби видавали результат!

Майбутній іповіка́рій знав, що старий має рацію. Церква дійсно не рахує жертв, які рясно приносить во славу «прогресу».

Ейте́ніє ще не доводилося бувати в секретних підземеллях так званих «деміургів», як себе називали самі експериментатори. Але вигляд деяких старших отців, які звідти виходили після інспекції, говорив сам за себе. Навряд чи з такими перекривленими обличчями вони споглядали щось святе.

А от про досліди із селекції він чув багато. Жінок, відібраних за певними характеристиками, спеціальним чином ґвалтували в підвалах, аби отримати приплід. У монастирі Альберрі́не йому навіть запропонували подивитися на обряд. «Панотче, ви маєте це побачити хоч раз у житті! Це видовище, гідне богів!» — захоплено і млосно мурмотів настоятель. А його ряса ховала твердокам’яно-набухлу плоть. Принаймні саме так тоді подумав Ейте́ніє.

Йому стало гидко. Він різко попрощався з настоятелем, потім цілу ніч молився та стьобав себе покаянним батогом. «О Великі Боги, невже ви схвалюєте дії служителів ваших?!» — у відчаї питав святий отець. Боги мовчали. А їхній ревний адепт щосили намагався прогнати від себе одну дуже й дуже крамольну думку… Думка не йшла. Тому під ранок, охоплений пекельним болем, він звалився в судомах, заливаючи підлогу кривавою піною з власного рота. Це спрацював внутрішній капкан. Ейте́ніє лише дивом примудрився не закричати. Якби видав себе, то неодмінно потрапив би до рук таких, як він сам. До служителів, що виконують особливі завдання: запобігають єресі чи виривають її з коренем…

І це була лише частина кривавих таємниць, що їх надійно приховувала Церква Тихої Радості у своїх пекельних підземеллях, які були більше схожі на катівні. Або в підвалах-майстернях, де чародії калічилися та втрачали життя в спробах винайти зброю, яка не мала б собі рівних у світі. І все заради чого? Голова Церкви залізною рукою спрямовував своїх людей до…

— Ми не мали починати цей проєкт, — продовжував сивочолий маг, висмикуючи Ейте́ніє з болісних спогадів. — Я спочатку був у захваті. Але згодом побачив, якого лиха ми наробили. Наші розробки мають побічний ефект. — По неголених синюватих щоках старого пішли жовна. Він знав, що вийде із цього підвалу лише на плаху. — Випадково ми випустили чисту смерть. І ми її не контролюємо. Можливо, вона і зведе в могили наших ворогів, але неодмінно повернеться за нами. І ми нічого не зможемо вдіяти. Світ ще не бачив такого. Можете одразу копати собі могилу, бо потім не буде кому це зробити.

* * *

Ще стіжок, ще вузлик, ще петелька… Послабити, але не розпустити, аби зовні все виглядало цілим. Адже менталісти-священники регулярно інспектують, оновлюють та підсилюють сітки-пута, які накладають одне одному на свідомість. Кругозворот тенет у природі. Ейте́ніє надто добре знав, як це працює. Сам регулярно обплутував липкою павутиною мізки своїх колег — щоб і дивитися не сміли в бік інакодумства.

А якщо таки поглянуть… Думка вправо, думка вліво від дозволеного курсу — і людина матиме такі наслідки, що мислити перехоче взагалі. Коли раз по раз спалахує лютий біль — ніби ламаються всі кістки одночасно, — коли тіло викручують судоми, коли нападає непереборний жах… Потенційний відступник на рівні рефлексів засвоює: краще слідувати за вищими отцями й не помишляти зайвого.

Потрібні роки кропіткої праці, відповідні здібності та незнищенна мотивація, щоб скинути із себе ці пута. Бо те, через що ти проходитимеш, можна з повним правом назвати тортурами…

Ейте́ніє зіщулився на підлозі, притискаючи коліна до грудей. Щоб не заволати, прикусив поділ ряси. Його трусило, з очей струменіли сльози. На сьогодні все. Цей вузол був останнім, він більше не зможе. І так за цю медитацію зробив більше, ніж зазвичай.

Дякувати наставникам за те, що підготували «надзвичайно перспективного» хлопчика-чародія до різних випробувань во славу богів. Мали б стратити, бо для Вищих Сил магія — річ неприйнятна. Але не стратили.

Коли загін Псів прибув у їхнє село та оточив маленького Ейте́ніє, той уже попрощався із життям. Бо всі знали: якщо Пси приїхали по новоявленого чародія, це демонське поріддя більше ніхто й ніколи не побачить. Втім, у монастирі на хлопця чекало багато відкриттів. Зокрема: Церква не розкидається цінними кадрами з магічним даром, Церква бере їх собі на службу…

Святий отець глибоко вдихнув і повільно видихнув. Біль помалу відпускав.

Ейте́ніє полежав ще хвилин із п’ятнадцять, потім встав і потягся в умивальну. Власну. Після висвячення новий іповіка́рій Церкви Тихої Радості (надто молодий для своєї посади, на думку багатьох поважних отців) переїхав у комфортабельне житло. Кімната на четвертому поверсі з вікнами на захід була майже затишною: широке м’яке ліжко, фіранки на вікнах, килим на підлозі. Симпатичний письмовий стіл біля вікна та дубова шафа зі стосами паперів. Окрема вбиральня, яку не доводилося ділити із цілим крилом братів по вірі. Як порівняти з його минулим помешканням — розкіш.

Святий отець умився над тазом, з насолодою бризкаючи на лице холоднющу воду.

«Якщо в мене вийде звільнитися… то що далі? Як можна звільнити інших? І чи можливо це взагалі? А раптом я не один такий, і є хтось іще? Як нам знайти одне одного? І, головне, як нам — усім нам! — повернутися до істинної віри?»

Думки, наповнені єрессю, текли вільним потоком, більше не спричиняючи болю чи падучої. Уже рік як Ейте́ніє міг вільно мислити, надійно укриваючи таємне внутрішнє життя навіть від самого себе. Від певної частини себе, чужорідної та безжальної. Від внутрішнього ката, що пильнував невсипуще.

З кімнати отець Ейте́ніє вийшов посвіжілий, ніби й не прогулювався внутрішнім пеклом усього пару годин тому. Напівтемний нічний коридор зараз освітлювали тільки смолоскипи із живим вогнем. М’яке жовтаве світло нерішуче тулилося до стін, тремтіло, іноді припадало вниз від особливо сильного пориву вітру.

Вану́ціє він помітив одразу: незграбна висохла фігура, що скоцюрбилася на холодній кам’яній підлозі. Лису голову безкарно лизав нахабний протяг. Порожні очі — ніби сама темрява дивиться на тебе. Душа та розум — теж порожні, у цьому іповіка́рій пересвідчувався регулярно, коли перевіряв та оновлював його пути.

Вану́ціє нічим не цікавився і не прагнув нічого, крім ревного служіння Церкві. Не мав він навіть прихованих плотських бажань: жінки, чоловіки, їжа, напої, дурман-речовини — усе це було йому цілком байдуже. Не людина, а пустка. Страшна, гнітюча. Де із живого — лише надприродне чуття найменших відтінків брехні.

— Щось сталося, брате? — рівно спитав Ейте́ніє, спиняючись біля підлеглого.

Чернець піднявся, не зводячи з панотця свого звичного, до дрижаків моторошного погляду.

— Не спиться, пане іповіка́рію.

І далі дивився на святого отця, навіть не кліпаючи.

Усередині почала крижаніти паніка: Вану́ціє — цей неймовірний пес, що має нюх на таємниці, — зробив те, чого не змогли досвідчені маги-менталісти: він узяв слід. І тепер не полишить свою жертву.

«Зберися! Це всього лише сільський дурник. Твоє слово проти його, висновок отців-ревізорів проти незрозумілого тваринного чуття».

— Що ж, брате. Безсоння — чудова нагода провести ніч у молитвах, віддати хвалу Вищим Силам, — без тіні хвилювання промовив Ейте́ніє. Жоден м’яз не сіпнувся на його обличчі. — Я якраз збирався в храм Бога Воріт. Ходімо зі мною.

Не чекаючи на відповідь, іповіка́рій повагом рушив до виходу. За спиною почулися слухняні кроки.

Пес поки що не поспішав нападати. Жертва поки що не поспішала тікати.

* * *

Секретар поклав перед Ейте́ніє великий рукопис та, вклонившись, пішов. «Темний ефір. Основні та допоміжні матеріали-вмістилища» — так проголошувала назва. Святий отець сумлінно розгорнув писання. Виїзної роботи в нього поменшало, а от паперової — навпаки. Зокрема, в обов’язки іповіка́рія входило цензурування рукописів.

Ейте́ніє вчитувався в текст, і волосся йому ставало дибки. Те, що Церква Тихої Радості без жодних мук сумління працює зі світлим ефіром, який на позір оголосила поза законом, — це для нього не новина. Те, що вона не гребує темним ефіром — таємним, забороненим навіть у країнах, де магія є легальною, — не сюрприз теж. Але, читаючи рукопис, іповіка́рій уперше зрозумів, як далеко все зайшло. Яку силу тримає в руках Владика Церкви, преподобний Єза́ріє.

Глава про «живі матеріали» змусила святого отця піднятися з-за столу й задумливо міряти кроками кімнату.

«Як показали багаторічні експерименти…»

«Ось яким критеріям має відповідати людська особина, щоб із неї робити командувача…»

«Якщо концентрація темного ефіру буде меншою, ніж треба, бійці не підкоряться. Шістдесят ексанаті́лл: наразі це найбільша кількість енергії в живому матеріалі, якої вдалося досягти вченим та випробувати на практиці — без успіху. Досліди тривають…»

Але що то за бійці? І що за особливі командувачі, яких вони мають слухатися? Ейте́ніє багато знав про вілле́нську армію. Звісно, вищі військові чини не обділені увагою Спеціального Корпусу. За лояльністю солдатів та офіцерів пильно слідкували…

Він знав, із чого можна почати.

Святий отець на хвилину примружився, оцінюючи ризики. Потім із рішучістю всадовився за стіл, узяв чистий аркуш та вивів на ньому чітким почерком із сильним натиском:

«Іповікарій Ейтеніє смиренно просить аудієнції в м’єзавікарія Банто».

Якщо власна кімната видавалася Ейте́ніє розкішною, то апартаменти отця Ба́нто скидалися мало не на королівські покої. Гладкий, вдоволений життям секретар провів гостя до окремого кабінету, що був драпірований золотавою тканиною та оббитий дорогим шинайським дубом.

— Вибачте, що потурбував вас, отче, — Ейте́ніє зігнувся навпіл на порозі.

— Проходь, сину мій, — милостиво промовив м’єзавіка́рій.

По тому, як до молодого іповіка́рія зверталися старші отці, можна було одразу впізнати недруга. За статутом Ба́нто мав звати його зовсім не сином, хоч і був старшим років на сорок.

Ейте́ніє сколінився біля масивного крісла, яке тримало на собі не менш масивного чоловіка. Приклався губами до персня з криваво-червоним каменем.

— Отче, я не знаю, як вчинити з текстом, який потрапив мені на вичитку, — іповіка́рій шанобливо розгорнув перед старшим отцем рукопис. — Тут йдеться про командувача. Але… чи можна дозволити таку згадку в книзі з категорією доступу «п’ять»? — Ейте́ніє завагався, перш ніж вимовити наступну фразу: — Навіть я не знаю, про яку окрему таємну армію йдеться…

— Тобі й не треба знати про неї, сину мій, — жорстко обірвав Ба́нто. — Поки що не треба, — тон його пом’якшав. — Але якщо я побачу, що ти старанний у своїй роботі, шануєш богів та здатний брати на себе більшу відповідальність…

«Хм, це щось новеньке. М’єзавіка́рій змінив гнів на милість та намагається завербувати мене в союзники? Невже знову копає під когось із вищих чинів та потребує підтримки? Або знає, що копають під нього?»

— Я зроблю все можливе й неможливе, аби прислужитися святій Церкві. — Ейте́ніє приклав пучки пальців до лоба, потім до серця.

— Радий це чути, сину мій. Ти добре зробив, що прийшов до мене. Прошу, звертайся і надалі, — м’єзавіка́рій розщедрився на усмішку. — Всі згадки про командувача та його армію варто прибрати.

«Отже, вона є. Або планується, щоби була. Або набрана частково. Але з кого вона складається, що потрібен спеціальний офіцер, що мало не репає від темного ефіру?»

Наступного дня йому прийшло запрошення в Урци́нський монастир. Клопотання, підписане м’єзавіка́рієм.

«Отче Ейте́ніє, сподіваюся, цей досвід буде для вас повчальним. Матимете нагоду на власні очі побачити, як роблять темних полководців».

З легкою тривогою іповіка́рій відклав записку. Ба́нто робив йому аванс. Але чого він вимагатиме навзамін? Скоро Ейте́ніє про це дізнається. Бо відмовитися від подорожі неможливо. Це не пропозиція. Це наказ.

* * *

Урци́н розкинувся недалеко від столиці, один день помірно швидкої їзди верхи. Настоятель — худющий та прямий, мов горіхова жердина в рясі — прочитав наказ і промовив до гостя:

— Вам пощастило, отче. Наступний обряд сьогодні вночі.

Ейте́ніє провели в крихітну келію та лишили наодинці з перекускою. Але недовго йому довелося маринуватися у власних молитвах. За пару годин прийшов мовчазний чернець і повів святого отця до вогкого смердючого підземелля.

Напівпритомний підліток-іноземець, розіп’ятий на столі, скидався на замордовану обскубану птицю. Його незвично бліда шкіра контрастно виділялася на фоні темного каменю.

— Перспективний, — забубонів на вухо настоятель. — Витримав майже половину процесу перетворення. Здебільшого кандидати помирають набагато раніше.

— Скільки триває процес? — поцікавився Ейте́ніє.

— Кожен матеріал має свій шлях. Цей у нас уже пів року.

У святого отця неприємно заскімлило в грудях. Шість місяців у підземеллі. Що йому довелося пережити, одним катам та богам відомо.

Чародії затягнули зловісну мелодію, зіткану із самих дисонансів. Іповіка́рій не міг розібрати слів. У повітрі загула магія. Світла. Надривно закричав кандидат…

«Катований підліток, трясця! Не «матеріал», не щось інше такого штибу! Цікаво, чи знав він, на що погоджується? І чи він взагалі на щось погоджувався?»

Поступово запах світлої магії (яка іронія!), що використовувалася для тортур, перекрив сморід темного ефіру. Ейте́ніє пересіпнуло. Чародії інстинктивно сахалися заборонених чар. Щоб змусити себе працювати з ними, треба було напружити волю. Потім, звісно, до них звикали.

Підліток кричав, не вгаваючи. Кричав довго, поки не втратив голос. І навіть тоді його продовжили «перетворювати».

Святий отець втратив лік часу. Розчинився в дисонансах, що їх виводили невтомні горлянки, та лихих чарах, від яких мурашило тіло. У цьому химерному підземеллі все здавалося напіввигадкою, гарячковим сном. Навколишній світ розкладався на частинки та складався наново безліч разів. Ейте́ніє був одночасно і спостерігачем, і магом-хористом, і блідошкірим іноземцем на мордувальному столі…

Коли все закінчилося, він навіть не одразу це зрозумів. Навколо стояв шепіт молитви — як дощ по листю. Хтось приніс миску крові. Хтось розімкнув жертві щелепи. Масна чорна цівка полилася в горлянку. Підліток закашлявся. Іповіка́рій заворожено спостерігав, як рідини в посудині стає дедалі менше.

Ейте́ніє з хворобливої цікавості закортіло прочитати хлопця. Звісно, нічого доброго в його спогадах не було, але…

— Чи можна мені дослідити кандидата? — звернувся він до настоятеля. І не впізнав власного голосу.

— Так. Тільки без чар активного впливу.

Святий отець підійшов до кам’яного жертовника. Від першого ж дотику до свідомості хлопця він ледь не знепритомнів. Крик жаху та болю, що миттєво визрів усередині, наче колосальний гнійник, застряг у горлянці. У районі живота швидко розросталася крижана троянда з клинками-пелюстками. Вона розривала на шматки безрадну плоть, знову і знову. Водночас іззовні стискався величезний кулак, що раз по раз зліплював криваву «глину» докупи…

Отямився Ейте́ніє від того, що хтось лиє на нього воду. Мокрий, тремтячий, він ледве звівся на карачки — і тут же зблював. І міг заприсягтися, що в колишньому вмісті свого шлунку бачив уламки криги.

Наступного дня святий отець прощався з гостинним Урци́нським монастирем. Залишків ночі не вистачило на те, аби повністю оговтатися, тож іповіка́рія злегка хитало. Реальність здавалася хибкою, мов болотна трясовина.

Проводжав його отець Чо́тту — ще один перспективний, як і Ейте́ніє, молодий кадр, який швидко просунувся кар’єрними сходами, чим дратував як мінімум половину церковних старців. Молодий кадр немилосердно чухався.

— Якою мовою ви читали вчора обряд? — поцікавився іповіка́рій, беручи в конюха осідлану рептилію.

— Гадки не маю, — Чо́тту знавісніло пошкрябав шию, запустивши руку під складки капюшона. Вогка вілле́нська осінь пробирала до кісток, й отець мерзлякувато кутався в рясу. — Це щось старовинне й давно спочиле.

— У вас на руці кров! — Ейте́ніє не втримався від вигуку.

— Трясця! Тобто… Да пробачать мені боги… — Чо́тту скривився, оглядаючи рясно змочену кров’ю п’ятірню. — Воно просто пекельно чухається! Мазі від нашого цілителя геть не допомагають. Якщо ваша ласка, отче, гляньте, чи багато крові натекло?

Молодий кадр відсунув капюшон. Іповіка́рій ледь стримався від того, аби нажахано відсахнутися.

— Так, крові багато. Вам краще звернутися до цілителя прямо зараз.

«А я піду знайду вашого настоятеля, де б він не був».

— Скажіть, отче, а чи не покидали ви рідної обителі останнім часом? — провадив далі Ейте́ніє.

— Так. Лише тиждень тому повернувся з Ґу́но. А що?

Обитель Ґу́но… Іповіка́рій згадав небіжчика зі стражденно скривленим обличчям. Згадав гранатові зерна на його шкірі.

Отець Чо́тту мав на шиї такі самі.

_ _ _

ГЛОСАРІЙ І ПОЯСНЕННЯ ДО ТЕКСТУ:

Алвора́рій — один із середніх чинів у Церкві Тихої Радості.

Іповіка́рій — один із вищих чинів у Церкві Тихої Радості.

М’єзавіка́рій — один із вищих чинів у Церкві Тихої Радості. Стоїть над іповіка́рієм.

Меле́тта — витончений алкогольний напій, що був доступний лише священникам, аристократам та заможним верствам населення.

Наті́лла — одиниця вимірювання кількості магічної енергії серед науковців А́йю Тіро́н.

Країна Вілле́на на мапі:

(клікабельне посилання в коментарях)