Ваша смерть нас покличе

[Місце дії: країна Сіра Коса, серединний схід Серединного Континенту]

«Погані дні» вдарили швидко й раптово. Цього разу не було поступового сповзання в темряву. Білий у неї провалився. Знагла, ніби сама земля під ним репнула та розійшлася.

Увечері, коли вони з Женцем повернулися з Датто́ри в Сіру Косу, Ое́не літав квартирою на крилах ейфорії. На ранок, коли вони збиралися в Управління, він почувався цілком нормально. Але день видався вкрай метушливим і важким. Білий, висолопивши язика, бігав з одного кінця міста в інший, вирішуючи незвичні для себе питання. Зараз Ядру бракувало кадрів. Тож доводилося ганяти вчорашніх курсантів, які зазвичай проводили свої дні в кабінетах.

Поки Ое́не галопував пагорбами Мере́, щось у внутрішніх ментальних опорах надломилося, й він сторчголов полетів у внутрішнє болото…

Свіжий травневий вечір щедро ділився прохолодою з усіма, хто не полінувався розчахнути вікна. Білий у прострації сидів за письмовим столом, намагаючись дописати рапорт про поїздку в Датто́ру, ще й краєм вуха слухав розмову між Се́ та Ме́оном. Тому він не одразу помітив гостя. А, помітивши, захолов.

Посеред Зали Великих Звершень стояв непримітний чоловік середніх літ та середнього зросту. Періодичний кошмар наяву, який не давав Ое́не забути, хто він і звідки вийшов. Його офіційний ревізор.

— Вітаю. Я інспектор Сі́ел, служба Милостивого Нагляду. Мені потрібен пан Оене́іем До́ем-еле́ з дому Білої Мари, — виголосив одвідач, звертаючись до присутніх.

— Оене́іем? Як Оене́іем Переможець? — перепитав Хо́н одночасно в самого Білого й у тих, хто сидів поруч. — А я собі голову сушу, чого це наш Ое́не має жіноче ім’я… Ось він!

На Білого неначе відро окропу вилили. Він у три стрибки опинився поруч з інспектором.

— Я ж вас просив не приходити до мене на роботу! — прошипів він із сумішшю люті та сорому.

— Я мав справи неподалік. І подумав, чи не зробити вам візит. Можливо, ви захочете провести перевірку раніше, щоб не чекати наступної середи.

— Ні, не захочу! Ми це вже обговорювали. Ми домовились. Ви навмисне це робите! — Ое́не затрусило від непереборного бажання. Бажання з розмаху втиснути кулака в цю самовдоволену фізію.

«Не можна давати тріщину, Білий! Не зараз! Як собі хочеш, та маєш протриматися», — гримнув на себе Ое́не. Якщо ревізор вирішить, що стан чародія-мари надто нестабільний, одразу ж запроторить назад до в’язниці, яку всі називають Притулком Великої Милості. І не факт, що Се́ та Во́ зможуть витягти свого нервового агента.

Щомісячні перевірки, на які Білий мав з’являтися до Милостивого Нагляду, були його прокляттям. Платою за можливість перебувати у світі нормальних людей.

— Повірте, пане Оене́іеме, я бажаю вам тільки добра.

— Ходімо в коридор. Знайдемо тихий куточок, поговоримо, — здався Білий.

Після того, як інспектор пішов, Ое́не безсило з’їхав стіною вниз і заплющив очі. Хотілося волати на все приміщення та гамселити в пофарбований камінь кулаками, але раптова апатія була сильнішою.

У такому гідному вигляді його і знайшли колеги, які так невчасно з’явилися. Ме́он присів поруч.

— Хлопчику мій, не піддавайся цій мерзоті. Гівноінспектор Сі́ел і справді навмисне намагається збити своїх піднаглядних з колії. Він — знаний гноєтворний лайдацюга. У деяких колах його називають Сі́ел із Дому Смердючого Лайна. Гадаю, Сірій Косі давно час ввести цей Дім в ужиток. Став би рідним для багатьох «чудових» людей.

Але від утішань стало тільки гірше. «Я просто хочу, щоб це припинилося… Усе це… Назавжди…» Пробурмотівши: «Дякую, мені треба йти», Білий чкурнув геть з Управління.

Вдома він таки віддубасив стіну, прикрашаючи однотонні бежеві шпалери кривавим візерунком. Та полегшу не відчув. Звалився на ліжко в прострації, розкинувши руки, ніби збирався обійняти власне шаленство.

«Який у цьому сенс? У всьому цьому. Животіти. Зранку витягати себе з-під ковдри, шкрябати лезом писок, напихати живіт їдлом, перебирати папери, які перебирають до мене та після мене — тож нічого не зміниться, якщо одну ланку буде вилучено з процесу… Я можу скільки завгодно вдавати, ніби маю якесь майбутнє. Але це брехня. Жодна біла мара не має майбутнього».

Боляче дихати. Важко підвестися. Результат ніколи не вартий жодних зусиль, бо все завжди повертається туди, звідки й почалося — в темряву. Білий відчував себе хвилею, що раз за разом надимається, але опадає, не витримавши власної ваги. Розбивається на смерть. Щоб з’ясувати, що вона… просто повернулася до своїх джерел?..

«Хвиля — це хвиля, чи частина океану, частина цілого? Де закінчується вона й починається океан? Де закінчуюсь я і починається світ? Їхній біль — мій біль. Навіщо? Який у цьому сенс?»

Страждання інших істот, які Ое́не встиг усотати за своє недовге життя, зринули з глибин пам’яті й тиснули на нього, ризикуючи розчавити на смерть. Хворий, біснуватий, збочений, пройнятий розпачем — А́йю Тіро́н уже котре століття повільно стікає кров’ю та гноєм, і все ніяк не знайде порятунку. Агонія, безнадійно розтягнута в часі. Хто б що не робив, усе завжди повертається туди, звідки й почалося — у темряву…

Зненацька прийшов спогад. Не його спогад. І водночас — ніби і його.

Ое́не точно знав, де й коли бачив ці картинки: у день, коли забирав Женця, непритомного після перекування. У ту мить, коли шматочок шкіри південця торкнувся його передпліччя, перед очима Білого промайнули сотні, тисячі чужих життів, які він відчув, як свої власні…

— Ну що, задоволений?! — репетує розлючений хлопчик. Він готовий розплакатися з жалю до себе. І водночас встромити стилета в печінку людинотхорові, який стоїть перед ним. — Твоє сране прокляття спрацювало. Тепер я відчуваю їхній біль як свій. Навіщо? Який у цьому сенс? За що ти так зі мною, грьобаний но́дре?!

Його співрозмовник проміниться спокоєм, мружачи блискучі, як чорний шліфований онікс, очиська. І за це йому хочеться загнати лезо не тільки в печінку.

— Щоб ти більше не припускався жахливих помилок і почав думати не лише кулаками, а й головою. Тому-хто-Ставить-Питання не завадить трошки невпевненості у власній правоті. На нас покладено величезну відповідальність. Ми повинні чітко усвідомлювати, що робимо, для кого й навіщо.

— І що ж ми робимо, потолоч ти лісова? — шипить хлопчина.

— Намагаємося піднятися ще на одну сходинку. Маємо рухатися вперед, інакше А́йю Тіро́н продовжить повертатися в темряву.

— І для цього я маю страждати?!

— Для цього ти маєш по-справжньому відчути. Мучитися не обов’язково.

Від кожного слова тхоролюдини відгонить віковою мудрістю, а тому лють малого тільки росте. Хлоп’яга стискає п’ястуки й робить крок до сина Лісу.

— Слухай, розумнику. Ти хто в нас там — Син Скорботи? От і скорби собі, трясця! А я не маю жодного бажання побиватися над стражденним світом разом із тобою.

— Побиватися й не треба. Ти маєш робити дещо інше…

Спогад завершився, лишивши Білого самого в присмерку кімнати.

«Робити дещо інше», — відгомоном крутилося в голові. Робити дещо інше. Але поки що виходить лише побиватися. І то передусім над собою.

Собою?.. «Я більше не я. Мене обікрали люди та події. Розтягли по шматочку, почали ще з раннього дитинства». Одна втрата. Друга, третя… Одна побачена трагедія. Друга, третя… Пес, що конає в кущах, і дзижчання мух навколо нього. Молодий кухар, котрому батьків охоронець через непорозуміння вибив око. Сльози брата в саду… це було максимально несподівано, й тому відчувалося як кінець історії людства… «Я так і не дізнався, кого чи що він тоді оплакував. Военемі́ен потім ненавидів мене за те, що я його побачив у такому стані».

Перед очима замигтіли спогади з Притулку Великої Милості, змушуючи Білого щулитися на зім’ятому простирадлі.

«Тендітна оболонка зі шкіри та слизових відділяє моє тіло від світу, але ніщо не відгороджує від нього мої чуття й думки. Де закінчуюсь я та починається світ? І чи я взагалі починаюсь і закінчуюсь? Я — брекчія. Гірська порода, що складається з уламків інших порід. Я — просто звалище чужого мотлоху, який видаю за своє».

…Робити дещо інше…

«Нариклад припинити гризти дупу і якось собі зарадити, Білий! Це так, для початку».

Ое́не підхопився з ліжка й закружляв кімнатою. Але однаково не міг ні за що вхопитися думкою.

— До сраних демонів усе це!

Він дістав із шафи пляшку гіркої настоянки. Тремтячі розбиті руки не змогли впоратися з корком, тож Білий просто відбив шийку та хлюпнув у склянку пекучої рідини, проливши половину на стіл. «Оене́іем Переможець…» — тужно подумав він, спустошуючи склянку й наливаючи наступну.

Алкоголь був його останнім прихилищем. Ое́не розумів, що це слизький шлях. Він пам’ятав, у яку залежність потрапив у Притулку. Як не терпілося йому знову пробратися до кабінету доктора Гіла, щоб відпити ще трохи із численних пляшок мінібару. Тоді йому вистачило розсудливості зупинитися. Точніше, зупинив його страх. Доктор, зрештою, запідозрив, що хтось за його відсутності прикладається до грішної води, та почав розслідування… На волі розсудливості теж вистачало. Здебільшого. Але не в такі моменти, як зараз.

Ое́не пив і жалів себе, поки остаточно не стемніло. Вихилявши чергову склянку настоянки, він дістав зі скриньки самокрутку, набиту сушеною травою но́і. Легкий наркотик на додачу до алкоголю — це ж завжди гарна ідея, чи не так?

Білий оживив артефакт-запальничку й закурив. Ще одна згубна слабкість. Але це допомагало хоча б трохи зняти напругу й не вбити себе.

«А, власне, чому б і ні?» — вкотре подумав Ое́не. Так, це буде боляче, але потім настане полегшення. Назавжди. В існування душі або чогось іншого, що залишається після смерті людини, він не вірив. Усе закінчиться тут і зараз.

Білий вийняв ніж і приставив до шиї. Намацав пульсуюче місце, де пролягала артерія. Усього кілька рухів — і він вільний.

На жаль, ні. Не цього разу. Ое́не опустив ножа. Йому знову забракло духу.

З ненависті він почав водити лезом по руках, залишаючи неглибокі, але болючі порізи. Щоб зупинити кров, зверху припікав їх вогнем від самокрутки. Гасив сигарету об себе й запалював знову. Але маховик саморуйнування всередині розгойдувався дедалі більше. Й Ое́не подумав про засіб, про який теж дізнався в Притулку. Його навчив один із пацієнтів.

Ті́о було за тридцять. Дар у нього прорізався пізно, й у Велику Милість його помістили тільки за два роки до їхнього з Ое́не знайомства. Тіо мав вельми специфічні вподобання. І вдосталь наполегливості, щоби пробити лід п’ятнадцятирічного підлітка, який навіть серед пацієнтів Притулку мав славу нетовариського й похмурого.

Ті́о став його першим хлопцем. Невдовзі Ое́не вже не міг жити без того п’янкого болю, який дарував йому старший товариш. Він не був закоханий. Але ця гірка нездорова залежність хоча б на короткий час дарувала полегшу, відволікаючи від ще гіршої дійсності. Звісно, далеко не найкращий початок статевого життя. Тебе-підлітка зваблює дорослий чоловік, та ще й привчає любити відчуття, яких люди зазвичай уникають. Зламує твій недолугий захист і ставить на душі своє невидиме тавро — запечатує. Теперішній Білий усвідомлював руйнівну силу свого минулого досвіду. Але зараз нічого не міг із цим зробити. Звички надто глибоко в’їлися.

Раптовим і страшним ударом для Білого стала смерть коханця: через півтора року їхнього знайомства Ті́о повісився в туалеті.

Білий перекинув у себе залишки настоянки просто з пляшки, дивом не проковтнувши черепок скла. Він здогадувався, до кого можна піти. Принаймні спробувати. Якщо той хлопець удома, звісно. І якщо Ое́не правильно відчув тоді, коли…

А якщо не правильно — це стане ще одним актом самознищення. Почути здивовано-відразливе: «Ні, ви мене не так зрозуміли». Відчути себе максимально жалюгідним та недоречним. І цього разу, можливо, отримати достатній імпульс, аби завершити це тяжке хворобливе існування.

Ое́не сяк-так привів себе до прийнятного вигляду. Хитаючись, він вийшов на вулицю, на щастя, не зустрівши Женця. Майже літня приморська ніч огорнула Білого свіжістю, але не протверезила. До Управління Ядра він дістався швидко, зважаючи на його стан. Язик погано слухався, мізки — ще гірше. Та все ж Ое́не сяк-так вдалося донести своє прохання черговому:

— Треба домашня адреса. Ло́ем із Дому Дубового Листа. Я маю дещо йому… е-е-е… повідомити. Терміново. Це по справі, яку він веде.

Будинок знайшовся швидко. Незважаючи на пізню годину, у квартирі красеня з острова Ом світилося вікно. Білий одночасно і зрадів, і розтривожився ще більше. Піднявся на другий поверх. Постукав. Ло́ем відчинив не одразу.

— Пане Ое́не!

Ошелешення на вродливому лиці читалося явно. А от тональність цього ошелешення Білий так і не розпізнав. «Роздратований, що його відірвали від чогось цікавішого за візит п’яної білої шмарклі? Чи він хоч трішечки радий мене бачити?» Від алкоголю Ое́не й у власних реакціях плутався, а в чужих і поготів.

Білий притримався за одвірок, щоб не впасти. Його хитало.

— Доброї ночі. Я прошу вибачення за пізній візит. Але… я проходив повз і подумав… Раптом вам захочеться… провести час разом… — Білий ніколи не був генієм спілкування, але зараз перевершував сам себе. — Я хочу з вами потрахатися, Ло́еме. Але якщо я невчасно, то скажіть, я піду.

Обличчя співрозмовника відбило складну гру почуттів. Ментальний щит огортав красеня, тому його емоції були недосяжними для фонового дару Ое́не. Втім, Ло́ем прочинив двері. Білий увійшов, почуваючись страшенно недоречним. Він уже шкодував, що вдерся до майже незнайомої людини проти ночі.

— Чи можу я запропонувати вам кави або чаю?

— Дякую. Я б випив кави.

Кухня в Ло́ема була затишною та охайною. Безлад, який звик розводити Ое́не (а останнім часом ще й Жнець, який теж не вирізнявся акуратністю), видався йому зараз особливо огидним.

Ло́ем, здавалось, налаштовувався. Він вів невимушену світську бесіду — про Ядро, про політику — і в нього це досить витончено виходило, демони роздери! Світський салон на виїзді. «Вишкіл Дубового Листя не проп’єш», — з повагою констатував гість.

Нарешті, пан Гарнюк підійшов до Ое́не, взяв за руку, підняв зі стільця й притягнув до себе.

— Чого б вам хотілося зараз? — промуркотів красунчик на вухо Білому.

— Щоб ви зробили мені боляче. Мені здається, ви вмієте завдавати болю, який дарує насолоду.

— Розкажи, що саме тобі подобається?

Проникливий глибокий голос… Легкий потік повітря, що пестить вухо та скроню… Широка сильна долоня на загривку… Білий відчув легку слабкість у колінах і схопився за плече Ло́ема, прихилився тісніше.

— Для початку, роздягни мене, — звелів Білий, розпочинаючи гру. — Медальйон зі стулками можеш лишити. Упевнений, ти знайдеш йому застосування.

Красунчик з острова Ом виконав його прохання, торкаючись так ніжно й акуратно, ніби перед ним стояв не двадцятитрирічний хлопець, загартований бійцівськими тренуваннями, а безцінна антикварна ваза. Дотики були легкими, але багатообіцяльними. Ое́не добре пам’ятав, що на що здатні ці руки.

Білий переривчасто видихнув, коли долоня Ло́ема опинилася там, де треба.

— Стисни сильніше, — зажадав Білий. — Сильніше, я сказав!

На той момент, коли вони дісталися спальні, ролі встигли помінятися: тепер наказував пан Гарнюк. Він, не панькаючись, жбурнув Ое́не на ліжко. Грубо заломив йому руки за спину, змушуючи прибрати потрібної пози. Вигадливо зв’язав шорсткою мотузкою, яка невідомо де й узялася, — її появу на сцені Білий пропустив.

Ло́ем-коханець складався із запаморочливих контрастів. Акти п’янкої жорсткості раптом завершувалися несподіваним акордом пестощів. А ті, своєю чергою, так само несподівано переростали у вибух ейфорійного, дурманливого болю. «Ідеально… Трясця! І-де-… щоб тобі, бляха… -аль-но!»

— Ти куди? — невдоволено прохрипів Ое́не, коли Ло́ем раптово піднявся з ліжка. Пута заважали нормально обернутися й роздивитися.

— Не рухайся, — почув він.

На постіль, зовсім поряд з обличчям Білого, впала шкіряна сумка, повна незрозумілого приладдя. Красень припідняв Ое́не за волосся.

— Я хочу, щоб ти побачив оце, — в голосі коханця чувся метал. Такою самою сталлю виблискували й деякі страшні аксесуари, що були в сумці. — Побачив та уявив, що на тебе чекає найближчим часом. З чого бажаєш почати?

— Мабуть, з отого, котрий…

Ло́ем зненацька штовхнув Ое́не в потилицю, втискаючи обличчям у простирадло.

— Ти справді гадав, що маєш право вибору? — макабрично засміявся красунчик. — Ти помилявся.

…Коли вони закінчили, Білий тільки й міг, що в знемозі впасти на зім’яте простирадло й просто дихати. Йому здавалося, що ліжко злегка погойдується під ним, наче пліт на хвилях: чи то алкоголь, чи то трава, чи то пережиті відчуття… Ое́не все ще перебував у дисоціації від власного тіла й не зовсім адекватно сприймав простір. Здавалося, що він займає всю квартиру, а її стіни, своєю чергою, розсунулися так далеко, що вихід із будинку — десь на центральному майдані Мере́.

Руки й губи Ло́ема пройшлися по всьому тілу Білого, заземлюючи, заспокоюючи, повертаючи кордони та відчуття себе. Ое́не згорнувся, як ембріон, і несвідомо стиснув у руці медальйон зі стулками. Артефакт був гарячим, ніби щойно працював…

Білий ривком сів. «Чому він раптом прокинувся?»

«Стулки» повільно остигали. Свідомість Ое́не, усе ще розчинена в залишках алкоголю, наркотичної трави та бурхливих пестощів, відмовлялася зосередитися на справі. «Цяцянка реагує на… секс?.. Серйозно?!»

— Що сталося? — стривожено запитав Ло́ем, своєю чергою піднімаючись.

Білий зняв медальйон і простягнув коханцеві.

— Що ти можеш сказати про цю штуковину? Вона тільки-но працювала. На твою думку, що саме вона робила?

Красень узяв «стулки», покрутив у руках і повернув Білому.

— Вибач, я не вмію аналізувати артефакти. Показував нашим лабораторникам?

— Так. Навіть вони не годні сказати, що це за екзотична хрінь.

Ое́не встав, усе ще похитуючись від пережитого.

— Мені треба йти.

— Зажди! Куди ти? — красунчик з острова Ом скочив із ліжка та заступив Білому дорогу.

— Додому. Завтра на роботу. Тобі, найімовірніше, теж. Треба хоч трохи виспатись.

— Я проведу тебе, — заявив Ло́ем. — Ти все ще надто п’яний. І з тобою щось коїться. Я це помітив, щойно ти з’явився в мене на порозі, але не став допитуватись. Вибач, я мав одразу вкласти тебе спати. Але я надто тебе хотів, щоб відмовитися.

«Ага, так хотів, що спочатку влаштував мені цілий дипломатичний захід із кавуванням…»

Втім, Білий згадав, що добре було б проявляти куртуазність. Особливо до людей, із ким ти щойно качався в ліжку.

— Ло́еме, мені було добре з тобою. Дуже добре. Я не шкодую. Мені стало легше. Але… тепер я хочу піти. Сам.

Вони ще посперечалися, та врешті пан Гарнюк здався.

Коли Ое́не вийшов на вулицю, було ще темно. Білий навіть трохи здивувався: за відчуттями, він пробув у Ло́ема щонайменше цілу вічність.

Здавалося б, хміль і трав’яний дурман уже мали б почати відпускати свою жертву, але Ое́не й досі був далеко від тверезої кондиції. Додому йому не хотілося. Попри шалені пригоди в Ло́ема, внутрішній біль усе ще сидів усередині величезною скалкою.

«Треба сходити на набережну, провітрити голову…» Нетвердою ходою Ое́не пошкандибав у бік моря.

Столиця Сірої Коси ніколи не засинала повністю. Цілодобові таверни різного ступеню поважності або паскудності, нічні гульвіси… Білий саме намагався розминутися з компанією веселих молодиків, коли хтось із них випадково — а може й ні? — зачепив захмеленого ходака плечем. Під супровід чужої багатоповерхової лайки Ое́не полетів у канаву. Рясні дощі давно не навідували Мере́, тож заглибина не була вогкою. Але Білому однаково не сподобалось.

— Дивись, куди преш, псюго! — полетіло йому навздогін.

— Та пішов ти до лисого демона! Он бачиш того стовба? Іди присядь на нього. Бо це єдине, що за розмірами пасує до твоєї неосяжної дупи, яка ледь уміщається на вулиці, — Білий хотів був стриматися та просто відлежатися в бур’янах, але його деструктивні внутрішні імпульси сьогодні мали надто впливових союзників.

— Що ти там гавкнув?!

«Чудово, Білий, тепер тебе віддухопелять усім гуртом. Ти цього хотів?»

Здоровань, із яким Ое́не не поділив дорогу, підняв його з землі за барки — аж сорочка затріщала. Удар під дих змусив Білого зігнутися, а потім повалитися назад, судомно хапаючи пальцями ламкі зела. Удар ногою дістався в спину під ребра.

А потім Ое́не відчув холод. Крижана стіна раптом виросла між ним і кривдником — і розлетілася на дрібні уламки, що посікли гульвісам обличчя. Рясно полилася забориста лайка.

— Або ви йдете звідси негайно, або ваші свіжоморожені яйця знайдуть на ранок в отих кущах. Рахую від трьох до одного. Три. Два…

«А́йнар?! А він як тут опинився?!»

— Це маг, щоб він тричі здох! Краще вшиваймося!

За пару секунд Білий із Чорним лишилися наодинці. Південець підійшов до свого біда-а-не-куратора та присів поряд навпочіпки. Навіщось узявся мацати медальйон, що вибився з-під сорочки.

— Якщо я колись складатиму мемуари, й там буде глава «Найжалюгідніші моменти з життя мого рабовласника», сьогоднішня ніч обов’язково туди увійде.

— Дякую, що допоміг, — ледь видушив із себе Ое́не, відсапуючись. Його нудило. — Не знаю, як і навіщо ти тут опинився, але… Словом, ти мій рятівник або щось на кшталт.

— Ви тут не надто думкою багатійте. Я просто не знаю, чи не сконає перекований, якщо ґиґне його хазяїн. Тому замість солодкого сну я змушений пильнувати вашу непосидючу сраку, якій закортіло пригод.

— Я схиляюся до думки, що тобі нічого не буде в разі моєї смерті.

— Але точно ніхто не знає.

Запала мовчанка. Білий потроху розслаблявся, вдихаючи заспокійливий запах прим’ятої трави.

— Агов, пане Ое́не, ви там спати зібралися?

У відповідь Білий пробурчав щось незрозуміле навіть йому самому. Сон уже встиг трішки заколисати його в обіймах. Вставати не хотілося. Схоже, саморуйнівний потяг потроху засинав разом із носієм…

— Трясця! — Ое́не аж підскочив із несподіванки, коли йому на обличчя хлюпнула вода.

— Підгрібайте з канави свою багатостраждальну тушу й ходімо перевіримо одну ідею щодо медальйона, — буркотливо звелів Чорний, піднімаючись на ноги.

— Що?! Медальйон? — Ое́не сторопів. Тупо почухав потилицю, намагаючись повичісувати залишки хмелю. — Він же… наче як реагує на секс… А́йнаре, ти хочеш, аби ми з тобою… злягалися?!

Жнець тяжко зітхнув та притулив долоню до обличчя.

— О сили Джерельні! Цей йолоп про… кхм… пропив останні мізки. Просто ходіть зі мною, небораче!

— Куди?

— До тренувального ангара Ядра.

«Ще трохи — і я помру…»

Білий насилу розігнувся після останнього удару Женця. Вони билися на довгих палицях, і за ті декілька вічностей, що тривав цей кволий поєдинок, дрібний південець встиг перетворити суперника на людину-відбивну. Ое́не потроху приходив до тями, повертаючи собі ясність ума, але платити за це довелося синцями та крайнім виснаженням.

— Ну добре. Досить, — оголосив Жнець. — Артефакт до огляду!

Білий помацав медальйон.

— Гарячий, — позіхаючи, сказав він і зняв «стулки», аби передати Чорному. — На що, як гадаєш, він реагує?

А́йнар довго роздивлявся цяцянку. Нарешті задоволено сказав:

— На біль.

— Най мене роздеруть тисячі демонів! — у Білого аж очі розплющилися. — Той фанатик на вежі, повії, вбитий Ваа́лла і… я раніше… і тепер…

— Угу, — примружився південець.

— Але чому… Слухай, можна ж було просто порізати мені руку або дати ляпаса. Навіщо ти мурижив мене на арені з пів години? — насупився Ое́не, потираючи скроні. Голову ломило так, ніби гігантська птаха Ме́ сплутала її зі своїм яйцем та всілася зверху всією вагою.

— Хтось хотів страждати — хтось страждав, — незворушно стенув плечима Чорний. — Цього разу хоча б недарма, а на користь справі. Тепер ходімо в Управління, треба перевірити ще й ікону.

Поки вони дісталися Ядра, уже й розвиднілося. Поки що Зала Великих Звершень пустувала, але невдовзі її почнуть заповнювати перші агенти, що полюбляють почати роботу разом із сонцем.

Білий та Чорний видобули з шухляди Пресвітлого Лама́ріє та другий медальйон, що колись належав Ваа́ллі, — та всілися за столом, поклавши цяцянки поряд. Ое́не запалив свічку. Зціпивши зуби, підніс руку до полум’я.

— Досить! — скомандував Жнець.

Вони перевірили Пресвітлого: коливання сили було відчутним, ікона трохи нагрілася. Проінспектували другий медальйон — результат той самий.

— Отже… — Білий зітхнув, розсіяно оглядаючи пухирець від опіку на власному передпліччі. — Можемо припустити, що сплав харделі́ксу та кеда́йче, який використовує Церква Тихої Радості, реагує саме на фізичний біль. Можливо, й на смерть як таку. Теоретично. Гадаю, що на вбитих дівчатах — «наречених дракона» — «стулки» опинилися на просто заради фетиша. До того ж ланцюжок дуже міцний, ним зручно душити людину, — Ое́не несвідомо почухав шию, згадуючи ніч із Ло́емом. — Ікони в борделях теж регулярно мають поживу.

Поки Білий розмірковував вголос, Жнець приніс аптечку.

— Що саме роблять артефакти, коли людина поруч відчуває біль? — невиспаний Ое́не розгойдувався на стільці, перебуваючи думками далеко від Зали Звершень. Правду кажучи, думки його здебільшого бачили вже десятий сон. — Чи посилюють його? Не схоже. Поглинають? Можливо. Отже, біль — це щось типу енергії? Але що потім? Як її дістати з медальйона чи ікони Ламаріє?

З замисленості його вивів А́йнар, який почав накладати мазь на опіки, порізи та розбиті кісточки.

— Дякую, — з останніх сил промимрив Білий.

Потім поклав голову на стіл і миттєво відключився.

_ _ _

ГЛОСАРІЙ І ПОЯСНЕННЯ ДО ТЕКСТУ:

«А я собі голову сушу, чого це наш Ое́не має жіноче ім’я». У Сірій Косі жіночі імена закінчуються на «е» (Се́, Хо́е…). Чоловічі імена закінчуються на приголосну (Ме́он, Ло́ем…) або на «о» (Во́, Ео́но). Імена, які закінчуються на «і», вважаються «унісекс». Прізвища утворюються від імен (жіночих і чоловічих), до яких приєднується відокремлюваний постфікс «-еле́».

Брекчія — «гірська порода, що складається з уламків, зцементованих якою-небудь мінеральною речовиною» (з тлумачного словника).