Ваша смерть нас покличе

[За два роки до основних подій]

[Місце дії: схід Серединного Континенту]

З усього загону лишився тільки хранитель. Найсильніший. Втім, яким би генієм чарів ти не був, тебе можуть банально задавити числом. Особливо коли заженуть у глухий кут.

— Припинити атаку! Щит я проб’ю сама. Щойно це станеться, одразу блокуйте його магію.

Удар. Удар. Іще удар. Прозорий купол із крижаного скла пішов тріщинами, потім осипався льодистим прахом. На якусь мить трава під ногами посивіла, наче від попелу.

Накинути супротивнику водяну плівку на голову, перекрити доступ повітря. Слідкувати, щоб хранитель не задушився, а просто знепритомнів. Жертва потрібна їй живою.

— В’яжіть!

Її люди швидко вкайданили чародія.

— Веземо його в табір. І ту біляву зі шрамом — теж. Інших убити.

Помічники швидко обклали хранителя артефактами. Ніде не помилилися, молодці. І вона молодець, недарма їх муштрувала.

Краєм ока Йє́ллі побачила, як хижо роздуває ніздрі її спільник. Военемі́ен До́ем-еле́ завжди тішився із чужих страждань, а часто й сам залюбки ставав їх причиною. Садизм — огидна риса. Але надто нерозважливо демонструвати норов і плювати союзникам в обличчя за таке. Бо тоді союзників не лишиться зовсім. І з кого тоді користати? Кожен чимось мерзенний, та вони всі їй потрібні. Цей світ взагалі — вмістилище самих лише вилупків. І нічого із цим не поробиш.

— Починаймо обряд, — скомандувала Йє́ллі, втираючи піт подолом туніки.

Зараз когось розберуть на маленькі криваві шматочки. Шкода, звісно, живу істоту. Але це єдиний спосіб здобути бажане.

Йє́ллі Ме́нве-Німа́рте ніколи не була гарною дівчинкою. Спочатку чесно намагалася, та батьки постійно за щось ганили. Недостатньо гарні манери, недоречні жарти перед гостями, надто зухвалий погляд, вчителі незадоволені дисципліною, нещиро дякуєш батькові за повчання… Надто, надто, надто. Замало, замало, недостатньо.

Перше прозріння прийшло, коли десятирічна Йє́ллі побачила свою подругу Ґа́йту в біді. Ґа́йту трахав її ж, Йє́ллі, власний батько. Задерта спідниця, болісно закушені губи, сльози.

— Не скімли. Не сіпайся. Будь гарною дівчинкою. Невже батьки тебе не вчили, що треба бути гарною дівчинкою?

Йє́ллі так шокувала сцена, що вона завмерла і стояла правцем аж до самого кінця. Який, втім, настав дуже скоро.

— Ми ж нікому про це не скажемо, правда? — вкрадливо промовив батько, пестячи Ґа́йту по волоссю. — Пам’ятай, гарні дівчата не зраджують друзів. А ми ж із тобою друзі, еге ж?

Тоді Йє́ллі не могла повністю зрозуміти, що сталося, але раптом їй стало дуже лячно.

Вона більше не запрошувала подругу в гості: не бажала, аби та знову плакала та закушувала губи. Звісно, за це вона дістала чергове повчання:

— Гарна дівчинка має дбати про соціальні зв’язки. Що подумає про нас родина Ґа́йти?

«Якщо дізнаються правду — то, мабуть, нічого доброго», — подумки відповіла недостатньо гарна дівчинка. Але тримала замок на губі.

Друге прозріння прийшло несподівано. Стався рядовий інцидент: її брат знову викинув фортель — цього разу натер спідню білизну кухаря пекучим перцем. За таке Йє́ллі поставити б у куток колінами на крупу. А брат не дістав за свою витівку навіть годящої догани. Батьки лише м’яко докорили, і на тому все.

Що ж… Брат — надія сім’ї — у дорослому житті обрав кар’єру алкоголіка, удався в карти й після смерті батьків у рекордно короткий строк розтринькав родинні статки. Тепер ходить похняблений, обіймається з пляшкою, погано пахне й нічого в житті не прагне. А Йє́ллі — ось вона тут, у дикій південній місцині, за кілометри й кілометри від свого затишного кабінету чи комфортабельної спальні. Видряпує уславлений у віках артефакт із плоті його хранителя. І не збирається на цьому зупинятися.

Вона сама сконструювала цей пристрій. Її гордість, результат кропіткої праці та прицільного полювання на інформацію. Так звані Артефакти Надії — не просто рядова цяцянка. Вони ніби розчиняються в тілі, зшиваючи свої частинки з плоттю хранителя чи так званого істинного володаря. І зібрати їх назад, у форму предмета, може тільки дуже конкретний тригер. Сили Джерельні! І хто тільки вигадав такий трюк? Але нічого, Йє́ллі Ме́нве-Німа́рте має на те раду.

Маг-хранитель страждав довго. Навіть До́ем-еле́ встиг знудитись. Але й найстрашніші муки колись добігають кінця.

Сповнений сяйва Мінливий Компас лежав у Йє́ллі на долоні, і певний час вона не могла повірити тому, що бачить. Перший реальний результат. Вона йшла до цього довгі роки, але раніше подорож скидалася на марне полювання за міражем.

Тепер усе насправді. Ось він, виточений із рожевого дерева. По всьому корпусу, як орнамент, — променисті скво́льди, знаки одного з давніх магічних алфавітів. Стрілка із золота, прикрашена тонким гравіюванням, безладно крутиться на всі боки, ніби Компас шукає свою людину та не знаходить.

— Ним має володіти Провідник або Провідниця, — задумливо промовив Военемі́ен До́ем-еле́, не відриваючи погляду від осяйної краси.

Ме́нве-Німа́рте різким рухом згорнула Компас і сховала в кишеню.

— Але не володітиме, — жорстко посміхнулася вона. — Всі ці казочки про Сумну Діву, її загін та порятунок від страшної біди — міф і маячня. Єдина річ, яка тут варта уваги, — це артефакти. Рано чи пізно ми зберемо їх усі.

«Я зберу. І тоді, нарешті, зможу перекроїти світ так, щоб у ньому не залишилося місця для наволочі й тупих дармоїдів із примітивними потребами. Тебе, придурку, я приберу першим. Тебе й таких, як ти».

Мабуть, Военемі́ен прочитав щось у її погляді. Йє́ллі побачила, як він несвідомо напружився, ніби життя в нього відбиратимуть от прям зараз. Нічого, поганцю корисно трохи злякатися.

Ме́нве-Німа́рте підійшла до жінки, яку взяли разом із хранителем. Бранка мала нехарактерну для народів Серединного Континенту зовнішність. Схоже, вона з Північного. Рідкісна перелітна пташка. Могла б навіть бути вродливою, якби не потворний шрам від опіку та жалюгідний оцупок замість вуха. Полонена мала сумний вигляд і явно страхалася свого майбутнього. Та водночас читалася в її очах певна твердість.

— Готуєшся померти із честю, як і личить воїтельці? — спитала Йє́ллі.

— Смерть? Не чекаю від долі такого дарунку, — відповіла бранка.

Ме́нве-Німа́рте зачепилася за її погляд. Ця жінка здогадується, що її катуватимуть. І вона має що приховувати.

* * *

[За півтора року до основних подій]

[Місця дії: 1) Північна Протока; 2) країна Білий Васг, центр Північного Континенту]

Военемі́ен До́ем-еле́ впіймав чорнильницю, що знову поїхала столом. Хитання судна ставало достоту невитерпним. Води Північної Протоки ніколи не були раєм для мандрівників, а восени й поготів.

«Морський Бастард» — капітан мав дивний смак на назви! — дедалі амплітудніше перевалювався з одного борту на інший. Добре, що це не той різновид хитавиці, коли корабель пірнає носом у міжхвилля, а потім виринає, гойдаючись із носу на корму й назад. У такому разі Во́ен уже зліг би з морською хворобою.

— Ти сказав, що закінчиш за пів години. Це було більш як годину тому, — долинуло з-під ковдр.

Военемі́ен роздратовано зиркнув у бік ліжка, де Іно́мо укублився та сидів собі набундюченою куркою. У тісній каюті з коханцем було добре перші пару тижнів. Потім хлопець знудився та почав липнути. На жаль, висадити його зараз не було де. «Якщо викинути набридливого підтіпанка за борт, ніхто не дізнається, — напівжартома подумав До́ем-еле́. — Навіщо я його взяв?» Проблема «пів року не трахатися» вже не здавалася такою гострою.

— Годі виїдати мені мозок, — різко відказав Военемі́ен. — Я прийду до тебе, коли закінчу.

— Ну вибачте, ваша ділова величносте, що я жадаю вашої уваги, — надувся Іно́мо.

Во́ен стиснув кулаки. Зробив довгий видих, рахуючи до десяти. Черговий напад руйнівної люті був би зараз геть недоречним.

— Я колись знав хлопця, який забагато вимагав. Одного дня йому розрубали мечем обличчя. — Военемі́ен намагався говорити жартівливо, але вийшла відверта погроза.

— І хто ж це зробив? Чи не ти?

— Про це історія мовчить, — ухильно промовив До́ем-еле́.

— Трясця, це дійсно був ти…

Іно́мо ошелешено завмер, встромивши в співрозмовника погляд.

— Звісно, що ні, дурна твоя голова, — пирхнув Во́ен.

Хлопець не повірив. І, у принципі, це не мало великого значення. Головне, аби не надокучав і не липнув.

Якийсь час Іно́мо сидів мовчки. До́ем-еле́ навіть спробував повернутися до письма, хоча з такою хитавицею це була майже нездійсненна місія.

— Ти добре вмієш наживати собі ворогів, Во́ене. Але погано вмієш давати їм раду. Якщо спотворювати людям лиця направо й наліво, одного дня хтось із них розітне тобі горлянку.

Від здивування Военемі́ен посадив жирну чорнильну ляпку. Недобре примружившись, він підняв голову від паперів.

— Що я чую! Невдаха-менестрель, який може похвалитися хіба що тим, що його трахає представник сім’ї До́ем-еле́, буде вчити мене життєвої мудрості?

— Та пішов ти! Я регулярно здобуваю головні ролі, і це моє власне досягнення. — Іно́мо аж виструнчився. Його слова наповнилися отрутою: — Шляхетний паросток давнього роду, на який зараз усім начхати, не став би грати простого хориста. Чи не так? Твоя самовпевненість не має меж. Та можливо, ти сам собі викопав могилу, Во́ене, просто ще не знаєш про це.

До́ем-еле́ стиснув щелепи так, що занили зуби. Він неквапом піднявся. Чорнильниця, яку більше не було кому втримувати, зіслизнула та грюкнула об підлогу. Покотилася каютою, вимальовуючи химерні мапи уявних континентів. Коханець ще ніколи так не говорив до нього. І це розпалювало. Лють била в голову й п’янила, мов міцний алкоголь.

— Перш ніж ти мене вдариш, хочу тобі дещо сказати. — Іно́мо промовив це тихо і просто. Жодної драми, театральності або надриву, які зазвичай були йому властиві. — Ти лайна шматок. Я більше не терпітиму твій норов. Я зійду на берег у першому ж порту.

Военемі́ен оскалився. «Так, так, звісно. Не терпітимеш, підеш. А потім прибіжиш, коли я покличу».

Хоч на кораблі, хоч на суші — усі вони йдуть недалеко. І чомусь завжди повертаються до нього.

* * *

Білий Васг виправдовував свою назву: засліплював сніжним укривалом, що тягнулося на всі боки до горизонту. Полігон лабораторії розкинувся внизу, і з оглядового майданчика Во́ен бачив кілька безладних шеренг, які відпрацьовували жалюгідну пародію на марш.

— Зараз перевіряємо, як вони можуть ходити в строю та виконувати інші синхронізовані рухи за командою, — прокоментував головний науковець.

— Ці екземпляри навчені бою? — поцікавився До́ем-еле́.

— Ще ні. Ми експериментуємо з послідовністю. Гадаю, спочатку треба навчити їх слухатися.

— Гадаєте, є ризик проблем із дисципліною?

Чародій задумливо потер носа рукавицею.

— Бунтів чи якогось іншого організованого спротиву ми не чекаємо: виробам для цього бракує та завжди бракуватиме власної волі. Але щоб точно виконувати вказівки, необхідний певний мінімум усвідомлення та спрямованості. Якщо ми зробимо наших солдатів аж занадто шматками м’яса, вони безвольно сидітимуть на місці, і все.

— Як ви оцінюєте цю партію? — жорстко спитав До́ем-еле́. Він здогадувався, якою буде відповідь.

Головний науковець повагався, та відвертої брехні городити не став.

— Навряд чи її можна назвати успіхом. Ми врахуємо помилки, яких припустилися з ними, і підемо далі.

Военемі́ену згадалася матір. Він завжди думав про неї, коли спостерігав за масштабними процесами Північної Лабораторії. Хінсе́е До́ем-еле́ стояла у джерел. Вона бажала повернути занепалу велич «давнього роду, на який зараз усім начхати».

Як би мати оцінила їхні досягнення сьогодні? Чи похвалила б чоловіка та синів за те, що гарно дбали про її зачинання? Що виправила б? Во́ен був певен, що Хінсе́е знайшла б як мінімум пару десятків огріхів у розробках та процесах. Вказала б, чого чи кого варто позбутися, що треба покращити і як гідно відполірувати результат.

Вона була єдиною в родині, хто мав дар магії. І на додачу — розум науковиці та новаторки. Якби не її смерть, вони просунулися б набагато далі.

Біль, як завжди, настрибнув скаженим собакою, почав рвати за душу. З роками у псюги поменшало зубів і сили в щелепах. Та все ж він був ще досить сильним, щоб завдавати болючих ран.

За матір’ю згадався молодший брат. А як інакше?

Четвертий син, наймолодший. Понад міру задумливе та замріяне дитя, тупе й недолуге. Його хотілося прибити хоча б за один отой погляд — ніби всеосяжна притуга з докором глипає на тебе крізь тканину міжсвіття. Хінсе́е носилася із цим виродком, наче з хворим, часом забуваючи про інших своїх дітей. Якби хто спитав найстаршого її сина, найбільш обділеного увагою, то він сказав би: ця помилка природи взагалі не мала народитися.

Военемі́ен завжди вірив, що це брат убив матір, — так вважав батько, оперуючи тільки йому відомими фактами. Але останніми роками Во́ен почав у цьому сумніватися. Хінсе́е була двигуном, що рухав сім’ю вперед. А До́ем-еле́ мали вдосталь ворогів, які хотіли бачити їх у злиднях і безвладді.

Ані злиднів, ані безвладдя не сталося. Ненависна багатьом, родина процвітає та потроху будує власну армію.

— Які прогнози? Коли матимемо хоча б один повністю готовий та функціональний загін, яким зможемо користуватись? — спитав Военемі́ен.

Шеренги, що рухалися полігоном, остаточно розсипалися, здаючись у полон хаосу.

— Гадаю, років через п’ять.

«І ще два-три на те, щоб виробити мінімально потрібну кількість солдатів», — прикинув Во́ен. Не мине й десяти років, як До́ем-еле́ матимуть вагомий аргумент, що змусить уряд Сірої Коси до них дослухатися. І, можливо, не лише Сірої Коси.

Ні, не так. Достоту не тільки Сірої Коси.

* * *

[За два роки до основних подій]

[Місце дії: країна Сіра Коса, серединний схід Серединного Континенту]

Во́ затягнувся самокруткою і випустив трійко доволі пристойних димових кілець. Цінне вміння, яке він всіляко розвивав і підтримував.

Трибуни сьогодні порожнювали, а тому ніхто з колег не заважав курити й думати, спершись на поруччя та поглядаючи на страждання курсантів.

— Все чекаю, коли ти почнеш відхаркувати легені через цю свою жахливу звичку, — почулося за плечем. — Цигарки, а надто такі міцні та смердючі, здоров’я не додають.

Голос Хі́ема Не́ши-еле́ впізнав би навіть глухий. Різкий бас, що пронизував простір, наче спис, і припинав співрозмовника до уявної мішені. Не хочеш — а слова знайдуть доріжку до твоїх вух і твого серця. А не знайдуть, то прокладуть. Навпростець крізь ребра.

— Ти розгубив усі навички польової роботи, стара всохла дупо, — всміхнувся до нього Во́, розвертаючись. — Я примітив тебе ще тоді, коли ти був унизу.

Хі́ем засміявся. Зручно вмостився поряд зі співрозмовником.

— Нічого, друже, скоро й ти розгубиш. Скільки вже років сидиш у кабінеті й про справжні місії можеш тільки мріяти?

Во́ незлостиво вилаявся та знову всміхнувся. Стара дупа має рацію.

Він уп’яв погляд у натовп. Стадіоном, долаючи карколомну смугу перешкод, бігали… точніше, уже повзали курсанти. Вони були навантажені величезними наплічниками та обвішані різнокаліберним металевим приладдям.

— А хлопець нічого так. Можна сказати, вилюднів. Спостерігав пару його тренувань, — задумливо мовив Хі́ем.

— Він швидко вчиться. Особливо як на молоду білу мару, що тринадцять років скніла в злиденному гадовищі замість того, щоб розвиватися, — знехотя визнав Во́. У душу просочилася непрохана гордість за юнака та свою ученицю, яка його вишколила. — Спочатку який був рагуль, без сліз не глянеш! А зараз втягнувся і не сильно відстає від інших. Гадаю, за рік-два наздожене.

— А ти не хотів його брати!

— А хто б на моєму місці схотів? — єхидно запитав Во́.

Він дійсно опирався, як міг. Зовнішня розвідка не притулок, навіть якщо треба пригріти відкинутого нащадка грьобаних До́ем-еле́. Во́ розумів, навіщо Хі́ем хоче витягнути цього парубійка з Притулку Великої Милості. Але особисто йому той безталанний — ні грач, ні помагач. Яка користь із білої мари? Зазвичай вони довго не живуть. Проїсть йому мозок і печінки власна неконтрольована магія — і каюк.

Але Хі́ему Не́ши-еле́ — цьому невгамовному архітектору змін, який заповзято перекроював політичний ландшафт, — так просто не відмовиш. Лаючи товариша на всі заставки, Во́ погодився придивитися до юнака. Влаштувався санітаром у Милість.

Він пам’ятав свої перші враження від хлопця. Щирісінький мізерабль. Меланхолійний, надто замкнений у собі навіть для білої мари. Його вразливість зчитувалася на відстані, майоріла над ним, як знамено. Він не спілкувався з іншими, не тулився до компаній та угруповань. Во́ вже подумав був, що його об’єкт — тихий вар’ят. Але, поспостерігавши із тиждень, він став помічати старанно масковані проблиски живого розуму.

Брати хлопця чи ні — це питання остаточно вирішив один епізод.

Пацієнти, яким дозволяли порівняно вільно пересуватися територією закладу, і в яких жевріла хоч крапля життя, абсолютно не мали чим себе зайняти. Дітям та підліткам сяк-так викладали дещо зі шкільних предметів. Юнаків та дорослих полишили на самих себе та на милість родичів, які могли коли-не-коли прийти почитати книгу або принести приладдя для малювання. А де замкнений простір і купа людей, які мають вдосталь вільного часу, там і насильство.

Їх було п’ятеро, і вони захопили До́ем-еле́ зненацька біля покинутої будівлі старого амбару. Оточили, змушуючи притискатися до стіни. Як санітар, за правилами, Во́ мав би втрутитись. Але він хотів побачити свій об’єкт у новій ситуації, тож тихенько підійшов ближче, ховаючись за кущами. Нападники прийшли не голіруч: палиці, гострі уламки каміння, в одного навіть заточка з ложки. Ще трохи — і молодший До́ем-еле́ дістане порядної наминачки.

Во́ перевів увагу на хлопця. Придивився уважніше; на щастя, відстань давала змогу. У погляді юнака мерехтіла холодна лють. Це були очі людини, готової вбивати, якщо доведеться, — рішуче й без жалю.

«А ти хлопчик із сюрпризом! Цікаво, звідки це в тебе? Сімейне? Чи навчився в Милості? Розумію, якось-то ти дожив до своїх двадцяти років самотою, не шукаючи прихистку в зграї».

Нападники вигукували образи, розмахували «зброєю» — а До́ем-еле́ мовчки на них дивився. Складалося враження, ніби цей погляд стоїть між ним і агресорами, як щит.

Того дня бійки так і не сталося. Хижа п’ятірка розгубила запал і відійшла, наостанок насипавши такої лайки, що вразила навіть досвідченого агента розвідки.

Ввечері Во́ поцікавився в «колеги»-санітара:

— А цей До́ем-еле́ часто б’ється?

— Ні. Зазвичай він тихий і не створює проблем. Хоча… Так, забув! Кілька років тому був випадок, коли він мало не вбив іншого пацієнта. Сліди на пиці той носитиме тепер усе життя.

— Отакої! Що сталося?

— Гадаю, До́ем-еле́ вважав, що вершить покарання. Бо, бачте, постраждалий жорстоко повівся з…

Над стадіоном злетів сигнальний вогонь, що оголошував край стражданням курсантів. Во́ кліпнув, відганяючи спогади. Викинув рештки згаслої самокрутки.

— Твоя вихованка з кого хочеш зробить люди, — усміхнувся Хі́ем.

— Так, Се́ — молодець, безумовно.

— Мрія будь-якого підрозділу…

Во́ миттю посерйознішав. Ступив крок до співрозмовника, направляючи вказівний перст межи хитрі очі. Обрубки трьох інших пальців нервово сіпнулися.

— Навіть не думай вербувати її, Хі́еме.

Співрозмовник підняв руки вгору. Обличчя зображало щирість найвищої проби.

— І на думці не мав. Вона твоя підопічна.

«Стара підступна срака! Не мав він на думці, аякже».

— У Се́ і без того буде багато нагод померти чи потрапити під тортури. Не варто ускладнювати їй життя.

— Так, звісно. Не переймайся, я її не чіпатиму.

— Ані сам, ані чиїмись руками. Ти зрозумів мене? — Во́ сподівався, що це прозвучало достатньо загрозливо.

Хі́ем на секунду примружився: оцінював серйозність попередження. Потім кивнув погідно. Во́ непомітно видихнув. Він не перший рік знав товариша, і відчував, коли той бреше.

Вони ще ніколи не розмовляли про Се́ та її вербування. «Архітектор змін» усі ці роки якось інстинктивно уникав її займати. Та рано чи пізно цю тему слід було підняти.

— Хі́еме, ти знаєш мою відданість справі. Будь ласка. Я не хочу одного дня опинитися в ситуації, де мені доведеться обирати між пекельним і жахливим. Не провокуй мене на вчинки, про які пошкодуємо ми обидва.

_ _ _

ГЛОСАРІЙ ТА ПОЯСНЕННЯ ДО ТЕКСТУ:

Північна Протока та Білий Васг на мапі:

(клікабельне посилання в коментарях)

Сіра Коса на мапі:

(посилання в коментарях)

Біла мара — маг, що не здатний контролювати власну силу (яка поступово руйнує його зсередини).