Ваша смерть нас покличе

[Місце дії: країна Сіра Коса, серединний схід Серединного Континенту]

Він крокує життям невпевнено: поверхня, з якою мали б гарно зчіплюватися підошви, слизька, як дзеркально відполірований лід. Але періодично стає навіть гірше. Поверхня починає нахилятися. Спочатку несильно, на частку градусу. А далі сильніше. Зрештою, він незграбно змахує руками (якусь секунду ще вдається балансувати, і навіть виникає шалена думка «втримаюся!»), боляче падає на коліна й починає сунутися вниз, тягнений безжальною силою.

Він пробує вповільнити сповзання, але тільки ламає нігті об холодну тверду поверхню. Ще трохи — і стіна остаточно його скине. Він зірветься в непроглядно-масляне, нудотно-агатове болото без дна та берегів, заповнене в’язкою темрявою.

«Головне екзистенційне питання дня: зустріти безодню головою, чи дупою? Пірнати «рибкою» ніби як шляхетніше, але «камінчиком» — не так лячно».

Але все одно він судомно чіпляється за стіну, поки може, а потім уже летить абияк. Жалюгідна душиця, занурюючись, збурює смердотні гази, які ліниво й невдоволено підіймаються на поверхню чорного багновища…

Ое́не лежав на ліжку, бездумно дивлячись у стелю. Він не помічав нового — пунктуального та невблаганного — дня, що зайнявся. Тіло було огорнуте вранішнім світлом, та жодного промінця не промикнуло всередину. З ним періодично таке траплялося. Як і з усіма білими марами. Напади темряви, «погані дні», не були регулярними, але їхнє наближення можна було відчути заздалегідь. Здебільшого.

Уже давно настав час зібратися та галопом мчати в Ядро, бо проспав. Але сама лише думка про те, щоб стикатися з людськими істотами, кидала Білого на межу істерики. Тим паче — зустріти Женця! Напоротися на його отруйні шпичаки! О ні, краще померти зараз.

У «погані дні» Ое́не почувався так, ніби з нього зірвали одяг разом зі шкірою, а потім випхали голим на мороз. А навколо всі одягнені та щасливі. Пірнають у кучугури, весело штовхаються, грають у сніжки. От тільки Білому не до веселощів. Йому болить навіть від найлегшого вітерця чи невагомого дотику сніжинки. Струмки червоної крові стікають животом, спиною, ногами, забруднюючи свіжий пухнастий килим. Слідом падають прозорі солоні краплі, пропалюючи маленькі кратери в снігу. І кожна сльозинка — німе благання про милосердя. «Не чіпайте. Не кидайте своїми грьобаними сніжками, не штовхайте в кучугуру. Це боляче та холодно. Чому саме я?!»

Та ніхто не помічає його стану. Чи ж… навпаки — тому і штовхають? Адже цікаво подивитись, як ця кумедна істота волає та сіпається.

Або ж усім просто начхати. Максимум дорікнуть за похмуре обличчя, похитають головою та повчально мовлять: «Чого, ідіоте, голий стоїш? Ще й без шкіри. Іди вберися по-людськи. А то, напевно, боляче таким бути?»

Так, боляче. От тільки Білий не може «вбратися»…

Не всі новоявлені чародії нормально адаптувалися до несподіваного дару. Здебільшого все минало добре. І батьки, потай втираючи сльози гордості, проводжали дитятко до нової школи — тієї, де кохане чадо вчитимуть в’язати невидимі «вузли», хрін розбереш із чого. З «зефіру» якогось, чи з «кефіру».

Але був певний відсоток людей, кого нова здібність ламала. За версією сучасної магічної науки та медицини — інваліди, які народилися з дефективною енергетичною структурою. Потенціал є, але міцної основи для його реалізації немає. Замість гордого мага світ отримував потенційну ходячу катастрофу, яка не могла контролювати власний ефір. Це спочатку. А згодом — скорботну розумом і тілом істоту, яка поступово згасала, руйнуючись ізсередини та розмальовуючи стіни власним лайном.

Усім цим зламаним щасливцям автоматично присвоювалася почесна приналежність до Дому Білої Мари.

Потенційним ходячим катастрофам навчилися давати раду. У менш цивілізованих країнах — шляхом безжальної ліквідації. Держави більш гуманістичні надягали на дефективних стражденців хела́р та ховали від світу в Притулках Великої Милості. Хтось, можливо, сказав би, що умови там більш схожі на тюрму. Ое́не підтримав би цього «когось» обома руками й плюнув би, принаймні у своїй уяві, у лице всякому, хто вважав тамтешні умови життя прийнятними для людини. Але загалом підхід працював: обдаровані більше не загрожували когось ненароком позбавити життя або житла.

Чи можна було вийти з Притулку? Можна. Якщо схвалить спеціальна комісія. Але коли вже ти біла мара, то мусиш перебувати під контролем до кінця свого жалюгідного життя. Щомісяця приходити в Милостивий Нагляд для співбесіди: там привітний інспектор намагатиметься вивести тебе з рівноваги й у такий спосіб довести, що до життя ти не придатний. Чомусь кожен другий милостивий наглядач вважав за мету свого життя запроторити піднаглядних назад до Притулочку. Дуже милостиво.

І, звісно, білій марі не можна знімати із себе хела́р. Як хто побачить без «цяцьок» — прийдуть наглядачі, заварять браслети намертво в тебе на руках, відправлять за високі стіни — і прощавай, воле-воленько.

Багато користі людству дає хела́ровий сплав, та не спиняє і не вповільнює процесів руйнування всередині мари. Рано чи пізно вона остаточно божеволіє, а функції тіла відмовляють одна за одною. Зазвичай дефективні маги йдуть із життя, захлинувшись власною кривавою блювотою. Шлях деградації можна пройти швидко, за кілька років. А можна й повільно, коли процес розтягується на десятиліття.

Ое́не-Білий іноді намагався прикинути, скільки йому залишилось, і наскільки болісним буде його згасання. Найчастіше, з притаманним йому оптимізмом, доходив висновку, що вмиратиме повільно, ясно усвідомлюючи весь процес. Так би мовити, з можливістю насолодитися, вдосталь посмакувати та відрефлексувати кожну хвилину цього незрівнянного задоволення.

Але ще частіше Ое́не думав про те, яким було б його життя, якби його тоді не запроторили до Притулку. Можливо, вдома, у спокійних умовах він опанував би свій дар. Виріс би нормальним, зміг би влитися в суспільство і знайти в ньому своє місце.

«Та годі вже дупу гризти, злиденцю! Нездатність впоратися зі своїм даром — це вроджене. Це не питання сили волі чи свідомого контролю. У людини просто пошкоджено енергетичну матрицю, от і все», — спиняв його внутрішній голос.

Але ніхто з науковців досі не може сказати, чому вона пошкоджується, і коли саме це стається. В утробі матері? У момент народження? У ранньому дитинстві після пережитих травматичних подій, якщо вони були? Чи просто на рівному місці, бо того дня зірки стали рачки на небі? Може, ту грьобану структуру пошкоджує магічний дар, коли прокидається? Пошкоджує одразу? Чи, якщо правильно і швидко почати навчання, обдарованого ще можна врятувати?

Ое́не потрапив до лікарні надто рано. Ніщо не вказувало на те, що він — біла мара. Це був просто трагічний збіг обставин. Не його дар, який раптом прокинувся, спричинив той жахливий випадок. Двічі маг Повітря (як згодом з’ясувалося), Білий просто відчув, що станеться щось лихе. І спробував попередити. Чому батько без вагань подумав, що вбивця — його маленький син? Чому жодної секунди не сумнівався? Це несправедливо. Жорстоко.

«Годі!»

Ое́не видряпався в реальність, розслабив судомно стиснуті щелепи й кулаки. Давні біль та образа палили розпеченим залізом. Але Білий розумів: якщо продовжить ремиґати свої думки, то рознесе кімнату й без всякої магії. Знаємо, робили.

Він здригнувся, згадавши гострий уламок власної кістки, що стирчав із розпоротої руки… Йому пощастило, що він не зламав ногу, коли гатив по шафі, пробуючи на міцність і себе, і її. Тому зміг дістатися до лікарні. Він не хотів говорити Се́, але довелося. Наставниця довго мовчала, потім обійняла вихованця:

— Я не скажу інспектору, — запевнила вона.

Ое́не тоді судомно видихнув із полегшенням. Якщо в Милостивому Нагляді дізнаються про цей напад люті, то не уникнути Білому повернення в гостинні стіни Притулочку.

— Але на майбутнє ти маєш знайти інші способи стабілізувати свій стан, окрім як трощити меблі та ламати себе, — вела далі Се́. — Я вірю, що ти зможеш із цим впоратися. Зможеш це контролювати достатньою мірою…

Зусиллям волі Білий остаточно повернувся думками в сьогодення та нарешті зірвав себе з ліжка. Підійшов до дверей спальні, прислухався. Квартира бриніла тишею. Якщо пощастить, він зможе пробратися до вмивальні, не зустрівши Женця. А від умивальної до виходу — пара кроків. Він легко втече, навіть якщо південець буде на кухні або в коридорі.

Білий одягнувся, узяв сумку й обережно прочинив двері. Визирнув у щілину. Порожньо. Тихо. Чорний або спить, або медитує в себе в кімнаті. Або пішов до Управління, що малоймовірно.

Ое́не глибоко зітхнув, набираючись хоробрості. Вискочив із кімнати й прожогом кинувся до вмивальні. Зачинив двері на клямку. Маневр удався: він нікого не зустрів. Він тут один і може нормально привести себе до ладу.

Його наступна пробіжка — геть із квартири — теж мала успіх. Самотність не порушено. Хоч щось хороше за весь цей паскудний ранок.

В Управлінні Ое́не занурився в папери і вдав, що страшенно зайнятий. Йому пощастило: сьогодні Се́ мала багато зустрічей «в полях», а крім неї завдань Білому ніхто не ставив, навіть Во́.

Близько полудня з’явився Чорний. Не звертаючи уваги на опікуна, пройшов до свого місця на підвіконні й заходився кублитися, наче вкушений. Безліч разів перестеляв укривала й переставляв подушки. Нарешті стотисячний варіант гнізда його влаштував. Після цього південець дістав яблуко та заходився їсти, оглушливо плямкаючи.

Білий повернувся до вивчення докладної статті. Нове наукове світило Сірої Коси стверджувало, ніби відкрило «нові властивості мангустового каменю, які зроблять революцію у світі артефактів». Після п’ятнадцяти сторінок Білий так і не побачив жодного натяку на що-небудь революційне. Проте не втрачав надії: попереду було ще сторінок сто.

Ое́не дійсно намагався читати. І йому навіть вдалося зосередитися на тексті… рівно до того моменту, поки яблучний недоїдок повільно й обережно, ніби випробовуючи межі дозволеного, не приземлився прямо на «захопливе» читво.

Мороз, навкруг веселощі, й дехто навмисне жбурнув у безшкірого вар’ята сніжкою… Білий до болю стиснув зуби. «Трясця, А́йнаре, зараз не найкращий час для таких витівок. Ти ризикуєш». Ое́не насилу придушив бажання виплеснути Чорному в обличчя свій похололий трав’яний відвар.

«У жодному разі, Білий! Тримай себе в руках. У Женця і так життя не солодке. Не можна застосовувати насильство до того, хто змушений тобі підкорятися. Ти маєш козир, який він не здатний побити».

Ое́не схопив папери та сумку — і чкурнув геть з Управління. Статтю можна дочитати в будь-якому іншому місці. Наприклад, на його улюбленій набережній у передмісті Мере́.

Прикінчивши статтю та зробивши декілька кругів медитації, Ое́не подався в тренувальний зал. Тож до Управління він повернувся ввечері, коли всі мали б здебільшого розійтися. Але в Залі Великих Звершень було людно. Серед присутніх панувало похмуре напруження.

— Що я пропустив? — поцікавився Білий.

День, проведений майже на самоті, з мінімумом подразників, трохи його заспокоїв. Вдавати з себе нормальну шестірню механізму було значно легше, ніж зранку. Ое́не почувався майже прийнятно, але знав, що цей крихкий стан може розсипатися від випадкового різкого погляду чи невдалого жарту.

— Знайшли нову «наречену дракона», — безрадісно повідомив Хо́н, — уже восьму. Ось тримай інформаторій. Картинки — у твого пірата. Не забудь потім повернути їх до теки.

Білий кинув погляд на Женця, який уважно розглядав роботу оперативного художника, до чиїх обов’язків входило наробити якнайбільше точних замальовок місця злочину. Лице Чорного спотворювала моторошна посмішка. Південця вгатила така ажитація, що він аж трусився. Ое́не бачив, як вібрує папір у чіпких смаглявих пальцях колишнього різника.

Він відчув, як його «майже прийнятно» розсипається дрібною скляною крихтою. «Чому А́йнар посміхається? З його погляду це кумедно? Гарно? Він схвалює? Теж так хоче?»

Білий пам’ятав почерк Дракона — вбивці, який орудував у Мере́. Маніяк полював на проституйованих жінок та вбивав їх, катуючи з особливою жорстокістю. Отже, замальовки з місця злочину навряд чи могли викликати позитивні емоції.

Бузувіра прозвали Драконом через незмінні опіки, які залишалися на тілі його жертв. Чи то маг Вогню, чи то любитель артефактів з енергією полум’я. А може, просто поціновувач вишуканого поєднання «живий вогонь і мертві дівчата». Любив він і розпечені кайдани, про що свідчили відбитки на шиях, зап’ястках і щиколотках.

Убитих знаходили в кущах, канавах та інших затишних місцях у маловідвідуваних районах за містом. Мапа з помітками локацій вирізнялася різноманіттям. Службі Порядку так і не вдалося пов’язати злочини з якимось районом чи об’єктом. Про підозрюваних не йшлося теж…

Білий дивився на криву посмішку Женця, і всередині розгорялася лють. Мерзенне липке болото розжарилося до точки кипіння, смородливі гази піднялися в повітря і труїли залишки розуму.

Ое́не розгонистим кроком підійшов до Чорного. Не кажучи жодного слова, грубо висмикнув у нього з рук малюнки. Запхав до теки та, майже не глядячи, жбурнув інформаторій на стіл Хо́на. Краєм вуха почув, як щось металево дзенькнуло: мабуть, чорнильницю збив. Слідом вихлюпнулася міцна лайка.

Але зараз Білому на все було байдуже, крім одного: посмішка. Триклятуща посмішка, жорстока й огидна. Тятиву натягнутих зранку нервів відпустило, і неконтрольована лють із сичанням зірвалася в політ.

— Не смішно! — зі злістю виплюнув він у перекованого.

Той свердлив Ое́не жагучим поглядом. Ще трохи — і лишаться опіки, як у жертв Дракона.

— Що саме не смішно? — майже спокійно поцікавився Жнець, притлумляючи мерзенну гримасу.

— Годі шкіритися, ніби сталося щось кумедне! Сраний вершителю правосуддя, тобі й повії чимось не вгодили?!

Погляд південця розжарився ще сильніше. І як його помаранчеві очиська ще не вицвіли від таких температур?

— Ти, напевно, здогадуєшся, що в цю «роботу» приходять не від хорошого життя, — лютував далі Ое́не. — А що якби на місці тієї дівчини була твоя мати чи сестра? Ти б теж веселився? О, який гарний шрам! Ах, під яким витонченим кутом вигнуто цю зламану шию! — він цього не усвідомлював, але зараз блазнював у манері Чорного. — Краса! Бракує тільки кишок на кущах, еге ж?

Південець раптом став дуже серйозним. Убивчо серйозним. Він повільно звівся на підвіконні, невідривно дивлячись Білому в очі. І різко з лівої вліпив йому в щелепу.

Ое́не перекинувся на підлогу. Витоптані дошки під ним зробили два повні оберти й зупинилися, розгойдуючись. Білий приголомшено дивився знизу на перекованого, потираючи місце удару. Увесь правий бік обличчя занімів.

— Про життя повій я можу розповісти таке, від чого жаліслива лицемірна погань на ім’я Ое́не з Дому Безславних Недоумків блюватиме всю ніч, намотуючи шмарклі на кулак.

Якщо погляд Женця палив огнем, то його слова падали на Білого важкими льодяними брилами.

— Не раджу надалі підіймати цю тему, — закінчив Чорний.

Він зістрибнув із підвіконня (Ое́не ледь устиг руку прибрати!) і подався геть.

— Тобі пощастило, що мій кухоль був порожній. А то я б іще з правої докинув тобі по пиці. Для симетрії, — пирхнув Хо́н. І додав, мов припечатав: — Дебіл психований.

Білий звівся на ноги. Дикий гнів майже вщух: брили льоду зробили свою справу. Тепер його пік шалений сором. Здебільшого за те, що він, як ідіот, накинувся на людину, не розібравшись. Також речами кидався, он навіть Хо́новому кухлю трішки дісталося. Ну і, звісно, його провальну драматичну виставу бачив цілий відділ — окрема тема для встиду.

Не ризикуючи підіймати очі, Ое́не почвалав додому.

Та не встиг він вийти з будівлі Управління, як його перехопила Се́, звідки й узялася:

— Як добре, що я на тебе натрапила. Ходімо. Потрібна ваша з А́йнаром допомога.

— А́йнар уже пішов, — похмуро проказав Білий.

— Зустріла його біля виходу. Послала на склад по зброю та артефакти. Маємо почекати на нього біля задніх дверей.

— Що, треба комусь наваляти? — Ое́не подумав, що сьогодні він геть не в тому стані, аби проходити бойове хрещення. Адже внутрішня темрява його ще нікуди не відпускала. «О Джерела, чому все стається саме тоді, коли я найменше до цього готовий?»

— Навпаки. Ви йдете зі мною для того, щоби бійки не сталося.

Від думки про нову зустріч із Женцем Білого знову обпекло соромом.

Селище Шонобе́ мало лиху славу. Передмістям Мере́ його повною мірою не назвеш, бо розташоване було далеченько. Але водночас воно стояло достатньо близько від міста, щоби приваблювати столичних покидьків і зубожілих мерейців, уже колишніх.

Се́, Ое́не та А́йнар прив’язали рептилій у лісочку неподалік від селища й мовчки пішли натоптаною стежкою. Поки «ядрівці» доїхали, споночіло. Шонобе́ не могло похизуватися великою кількістю ліхтарів, тож крайня вулиця тонула в темряві.

Відколи вони возз’єдналися біля задніх дверей Управління, Жнець поводився так, ніби Білого не існує. Той, зізнатися, був йому за це вдячний. Наштрикнувшись на гострий погляд південця, Ое́не зараз просто стік би кров’ю.

Ще в Мере́ наставниця провела їм короткий інструктаж:

— Ми проникаємо в бордель, знаходимо там одну дівчину, забираємо її та йдемо. Малоймовірно, що нам навсправжки чинитимуть опір. Гадаю, радше спробують залякати. Але ви про всяк випадок будьте напоготові. Бажано, летальних уражень не наносити: вбивати нас вони не будуть, не ті тут порядки; але можуть спробувати натовкти нам пики. Ое́не, зробиш суворе обличчя. Я знаю, ти можеш. Коли ти шаленієш від гніву, то лячно навіть глянути тобі в очі. Уяви, що тебе хтось розсердив. А́йнаре, на твоє обличчя я також розраховую. Тільки не провокуй людей. У нас немає завдання побитися.

— Що це хоч за дівчина? — поцікавився Чорний.

— Дочка одного з моїх інформаторів. Сьогодні він дізнався, де саме її утримують.

— Силою?

— Цілком можливо. Або обманом та залякуванням. Стара, як світ, історія: дівчина свариться з батьками та йде з дому, а потім не без допомоги добрих людей опиняється в борделі…

Шонобе́ був темним, але шумним. Житлові халупи безладно перемежалися шинками й домами розпусти. Лайка, регіт і паршива музика лунали звідусіль, отруюючи тишу. Білий, що понуро дибав за наставницею і південцем, не побачив на вулицях жодної тверезої людини: усі більшою чи меншою мірою хиталися.

Се́ привела їх до великої триповерхової будівлі, яка більше скидалася на лікарню. Усі без винятку вікнини були заґратовані, навіть зверху. Біля входу стовбичило трійко дебелих охоронців. «Ядрівці» тихо обійшли дім розпусти, час від часу обережно зазираючи всередину.

Наставниця вказала на п’ятірку темних вікон першого поверху. Підійшла до середнього. Видобувши щось із сумки — у темряві Білий не бачив, що саме, — вона почала намотувати це на решітку. «Пекельні Шмарклі», — здогадався Ое́не. Бувши активованим, це артефакт роз’їдав метал, якого торкався, незгірш од кислоти. Головне, руки не сувати й потім посипати його дезактиватором.

Уже за кілька хвилин наставниця зняла достатньо пруття, щоб можна було пролізти. Посовавши ножем у щілині й відкинувши затвору, Се́ прочинила віконні стулки. «Заходимо», — показала вона та безшумно застрибнула в темряву приміщення.

Це виявилася маленька й майже порожня кімната. З неї «ядрівці» обережно вийшли в слабко освітлений, порожній зараз коридор.

— Спершу загляньмо до віталень, — сказала Се́.

Вдаючи з себе хтивих шукачів задоволення, вони посунули до кімнат, з яких долинали співи під фальшуватий акомпанемент клавесину, контрабасу та віоли. З кожної — свої. У коридорі це нагромадження звуків та ритмів спліталося й перетворювалося на цілковите безладдя.

Перша вітальня не зацікавила наставницю. А от Білого — навпаки. З огляду на злиденність Шонобе́, Ое́не очікував побачити обшарпану кімнату, обскубаних повій у дранті та гостей найнижчого пошибу, які б жлуктили найдешевше та найогидніше пиво з можливих. Натомість його очам відкрилося охайне приміщення зі шпалерами у квіточку, респектабельними меблями, картинами й вельми пристойною на вигляд публікою, явно нетутешньою. Такий заклад можна й у Мере́ знайти. Тож навіщо тим панам їхати аж у таке задуп’я?

Білий тихо спитав про це вчительку.

— В столиці ти не зможеш вичворяти з жінками й половини того, що дозволять тобі тут, — стиха відповіла Се́. — Ходимо в іншу вітальню, мені тут ніхто не припав до душі, — голосно додала вона.

Охоронці, які нудьгували по кутках, проводили їх лінивими поглядами. Як добре, що вишибали на вході не потикають носа всередину, й ніхто — Ое́не дуже на це сподівався — не тицьне пальцем у зайд і не скаже: «А цих я сюди не впускав».

З другої та третьої вони пішли майже одразу. А от четверта вітальня приготувала «ядрівцям» невеличкий сюрприз. У дверях вони розминулися з незнайомим вілле́нцем.

Іноземець вирізнявся надмірною похмурістю та безмежно пихатим виразом обличчя. Як, мабуть, і будь-хто з його земляків. Принаймні типового жителя темнолюбної Вілле́ни — країни, з якої світом розповзлися щупальці Церкви Тихої Радості — Білий уявляв собі приблизно таким, як цей суб’єкт. Неприємний профіль із довгим носом і руді кущисті брови на худому синюватому обличчі робили вілле́нця майже карикатурним. Кучеряве волосся темно-мідного кольору розсипалося по плечах, але незнайомець не поспішав його збирати у хвіст.

«Отакої! Ще один синьопикий на нашу голову», — ледь встиг подумати Білий, як його внутрішньо скрутило від зчитаних емоцій. Чоловік був явно знервований та нажаханий, аж до млості. Цікаво, чим або ким?

І раптом заговорив інший дар Ое́не, що змусило його зіщулитися та затамувати віддих…

— А це вже цікаво, — стиха мовила Се́, коли іноземець віддалився. — За ним би простежити. Але зараз нам важливо знайти й безпечно вивести звідси дівчину.

— Я поставив на нього мітку, — задоволено відповів Жнець. — Якщо цей синюшний вилупок не поїде надто далеко, то впродовж іще днів трьох я зможу його засікти.

«Навряд чи це знадобиться», — кисло подумав Білий.

— Дякує, А́йнаре. Чудово. Дуже слушно. Але надалі краще утримуйся від застосування магії, поки твоя енергетична структура не стабілізується після перекування.

— Вона вже стабілізувалася.

Наставниця насупила брови.

— Он як. Здається, я просила тебе повідомити, якщо твій ефір прийде до тями.

— Здається, я про це забув, — самовдоволено вишкірився південець.

Се́ прохромила Женця жорстким поглядом:

— Наступного разу передаватиму свої прохання через Ое́не.

Женцевий вишкір дещо скис.

У четвертій вітальні теж не було тієї, кого вони шукали. Тому, прихопивши кожен по пляшці вина, «ядрівці» подалися на другий поверх: там розташовувалися кімнати, де клієнти закладу брали те, за що заплатили. Наставниця відчинила перші двері праворуч. Білий заглянув у приміщення з-за її плеча — і його морозом обсипало від побаченого.

Це виявилась умивальна. Зараз її займали двоє жінок. Перша — геть побита, аж живого місця не було, — змивала з міжніжжя кров. Друга, якій дісталося трохи менше, їй допомагала.

Ое́не застиг, угіпнотизований виглядом червоних патьоків, які стікали блідою шкірою. Одна справа читати про таке або чути, інша — побачити на власні очі. Йому пощастило, що відстань, яка розділяла його й цих жінок, була більшою за зону чутливості. «Ось тобі виворіт цивілізації, Білий. Звикай. Такого в тебе попереду — ціле життя. Радій, що воно в тебе не буде довгим».

— Перепрошую, — тихо вимовила Се́ і зачинила двері.

У Білого вдарила хвиля її гніву. Всередині себе він відчув чуже бажання рознести цю установу по цеглинках, а всяких гнид підвісити за яйця. Втім, зі свого боку він би не заперечував, щоб доєднатися.

Рухомий невідомим імпульсом, Ое́не глянув на Женця. Очі південця неначе палали в напівтемряві. Знову цей жагучий погляд! Він скоро Білому снитиметься.

«Ядрівці» зазирали в кожні двері. Се́ не церемонилася. Якщо було замкнено, вона ножем пропихувала шматки Пекельних Шмарклів, роз’їдаючи замки один за одним. Їм щастило: кімнати або порожнювали, або тамтешнім «постояльцям» було не до того, аби пильнувати вхід. Декілька разів їм доводилося спинятись і вдавати звичайних клієнтів — коли коридором проходили гості в супроводі куплених жінок або охоронець, що робив обхід.

Та нарешті вони потрапили, куди треба. Замість тихо причинити двері та піти далі, наставниця влетіла в кімнату, одночасно напинаючи купол тиші на все приміщення і зриваючи з пояса «вирубайстер». Білий та Чорний кинулися за нею.

Жнець зорієнтувався одразу: ляпнув кригою, приморозивши двері зсередини — без тарана не вдерешся. Потім знерухомив одягненого (що дивно) мага, який уже наготувався послати заклинання в Се́. Чародій, майже повністю закутий у лід, повалився на килим. А́йнар застебнув на ньому хела́ровий нашийник.

Білий кинувся до оголеної дівчини, що звивалася в петлі. Клієнт зв’язав їй руки за спиною та підвісив за шию на каркасі пафосного ліжка з балдахіном. Підвісив так, що пальці ніг лише трохи торкалися опори: щоб і не вдушилася, і дихати нормально теж не могла.

Піднявши панянку однією рукою, Ое́не іншою звільнив її від зашморгу. Поклав на ліжко. Та одразу ж відповзла якнайдалі, надривно кашляючи та судомно хапаючи повітря. Загорнулася в укривало й зиркала зі свого кутка шаленими очима.

— Якого лихого вам треба, придурки? — озвався чародій. Те, що він зараз скидався на бурульку й лежав майже лицем у килим, не допомагало звучати вагомо. Ще й довелося незручно вивернути голову, щоб мати можливість розтулити рота.

— Я бачила, що ти робив із цією дівчиною, — загрозливо мовила Се́, присідаючи неподалік від нього і граючи ножем.

— Проституція вже п’ять років як легальна, тупа ти лярво! Я купив цю хвойду.

— Ти катував її, — спокійно констатувала наставниця. Білий живцем варився у її гніві, але зовні Се́ мала вигляд холодної статуї Правосуддя.

— Це називається «еротичні ігри», лахудро, — зневажливо пирхнула м’ясна начинка бурульки. — Тобі, можливо, не пощастило пізнати, що це: таке страхопудало й за доплату ніхто не трахне.

— Якщо це еротична гра, то ти програв. Келоде, допоможи мені підвісити цей непотріб. Якраз і зашморг готовий. Нехай розважиться, доки тане лід. Якраз і зігріється, — звернулася вона до Ое́не.

Той мало не проґавив, бо за всіма цими подіями вже геть забув і свою легенду, зляпану нашвидкоруч по дорозі до Шонобе́, і своє ім’я в цій імпровізованій місії.

— Зачепите мене — і життя вам не буде, телепні! Ви не знаєте, на кого натрапили! — начинка явно занервувала. — Я зі служби Порядку. Не вірите — мій знак у лівій кишені штанів. І зніміть уже свої срані пастки, щоб вас розірвало!

Наставниця кивнула Женцю, і той відколупав частину криги. Витягнувши з кишені мага мідну бляху, А́йнар простягнув її Се́.

— Но́ел-Бо́ Ді-еле́, — вголос прочитала вона. — Це не вам дали прізвисько Вогняний Шакал?

Білий захоплено видихнув. Невже Се́ вивчила досьє кожного «порядника» Сірої Коси? А що, вона цілком може таке утнути.

— О, бачу, моє ім’я вам про щось та й говорить, — гордовито вишкірився Ді-еле́. Через його положення майже-лицем-у-килим це виглядало жалюгідно.

— Говорить. Про численні скарги, які надходили на вас від колег та інших громадян Сірої Коси, — відповіла Се́.

Втім, вішати еротичного гравця вона передумала. Натомість підійшла до дівчини.

— Мене прислав твій батько. Він шкодує про свої слова та дії, і дуже перепрошує. Ти маєш вибір: продовжити на нього гніватися і лишитися тут, чи піти зараз із нами й забути все це, як страшний сон.

Дівчина без слів піднялася з ліжка й підійшла до дверей, кутаючись в укривало.

— Краще перевдягнися в сукню, зручніше буде, — м’яко порадила Се́. — Ми не дивитимемось.

Вони планували покинути гостинні стіни борделю тихо, скориставшись вікном, крізь яке проникли. Скутий кригою чародій-«порядник» певний час не зможе рухатися. Кричати не зможе теж: із власними шкарпетками, запханими до рота, особливо не поволаєш. Тож якщо їм і надалі щаститиме, вони без особливих пригод зійдуть на перший поверх і…

— Ані руш! Куди це ви нагострилися?

«Трясця! Що нас видало? Дівчина та її шокований вигляд? Чи наші власні обличчя?» — від «вирубайстера», що був націлений йому межі очі, у Білого спонтанно запустився гарячковий фонтан невчасних питань. Хоча доречніше було б обміркувати тему «що тепер робити і як виплутатись».

Се́ вийшла вперед, змусивши охоронця позадкувати. Незворушно витягла свій знак Порядку, фіктивний, та показала вишибалі.

— Ви тримаєте в борделі неповнолітню, — твердо промовила наставниця.

Той злегка розгубився. Зазвичай такі справи «порядники» лагодили безпосередньо з управителькою борделю. Точніше, вона з ними — щедро обдаровуючи дорогих гостей і наочно демонструючи, що мовчання є золото (а такожі елітне алкогольне пійло та найсвіжіші дівчата на додачу).

— Але найголовніше: ви залізли на чужу територію. Веди нас до своєї начальниці.

Охоронник махнув «вирубайстером» кудись собі за спину, і Се́ впевнено покрокувала коридором, обминувши вишибалу з таким виглядом, нібито його тут не стояло й не тицяло в неї артефактом. За наставницею потягнулися Жнець, дівчина й Ое́не. І, звісно, охоронець.

Кабінет управительки виявився навдивовижу скромним місцем. Навіть жодної квіточки на шпалерах чи завалящої картини з персами в гіпюрі.

— Пані Моі-Не, ви перетнули межу, — Се́ прямо з порогу ошелешила її новиною.

Жінка років п’ятдесяти, що сиділа за простим письмовим столом, підняла голову та відклала перо.

— Ти хто така? — спокійно та владно поцікавилася вона. — І що за клоунів ти притягнула із собою?

— Ця дівчина не ваша. Тому ми її забираємо. А вам раджу не повторювати помилок минулого й дізнаватися хоча б поверхневу інформацію про тих, кого залучаєте до роботи.

— І чия ж вона? — так само спокійно запитала керівниця борделю. Здавалося, вона розмірковує, на скільки частин розрубати нахабну гостю і як найогидніше осквернити залишки.

— Вона Таранова. Сам Таран ще не знає, і поки що пан Вуошо не поспішає йому повідомляти. Нас прислав Блідий Вереск, він не бажає масштабної різні. Тож будете йому винні.

Ое́не гадки не мав, хто всі ці люди зі всратими прізвиськами, але старанно тримав сувору міну. Головне, що тих прогнилих добродіїв знала управителька. Гонор пані Моі-Не помітно здувся. Вона довго мовчала. Потім кинула на Се́ повний ненависті погляд і проговорила, наче цідила отруту:

— Передай Вереску, що всьому є межа. Наступного разу так просто не буде.

— Передам обов’язково, — холодно відказала наставниця. І, не витрачаючи більше слів, розвернулася і пішла.

А́йнар поспішив за нею, злегка підштовхнувши в плече закляклу дівчину. Та, здавалося, дедалі більше випадала із цієї реальності. Замикав ходу Білий, якого тримав на прицілі охоронець. Серце Ое́не виробляло шалені кульбіти в грудях. Руки аж свербіли від бажання схопитися за артефакти й хоч якось розрядити це напруження. Він щосекунди очікував чи то пострілу в спину, чи то перешкод попереду.

Але «ядрівці» пішли напрочуд тихо. Вишибала вивів їх на вулицю, кинувши пару слів охороні біля входу. І тримав на прицілі, поки небажані гості не розчинилися в темряві.

Їхніх рептилій, яких вони полишили в лісочку, навіть ніхто не вкрав. Дивовижно.

— Я відвезу тебе до батька, — заспокійливо промовила наставниця, саджаючи врятовану дівчину на четвертого ящура, якого вони привели із собою з міста.

— Дякую, — ледь чутно прошелестіла колишня бранка.

Мабуть, буде ще довго бачити ґрати в кошмарах. І зашморги. І потворні ліжка з рамами та закривалами. І демони знають, що ще.

— А не залегко все пройшло? — із сумнівом поцікавився Ое́не. Його не полишало відчуття, що нічого ще не скінчилося, і зараз із кущів повистрибують озброєні люди.

— Залегко, — погодилася Се́. — Тож не май зайвих ілюзій: примітивний блеф та погано зліплена брехня здебільшого не спрацьовують. Але тут… Якщо коротко, то рік тому ця сітка борделів не поділила дівчину з один із дуже впливових, скажімо так, стовпів аморальності — Тараном. Спочатку той стовп послав своїх кишенькових «порядників». Їх побили та вигнали. Таран розлютився і наказав спалити той дім розпусти вщент. А перед цим — усіх зв’язати та позачиняти в кімнатах, щоб не втекли. Моі-Не мала б бути серед них, але їй пощастило. Чистий випадок: вона того вечора поїхала в Мере́ ладнати якісь справи й не встигла повернутись. Упевнена, що від споминів про те згарище вона здригається і досі.

Се́ застрибнула в сідло.

— Не гаймо часу, поїхали. Гадаю, Ню́і хоче скоріше дістатися якогось безпечного місця.

Дорогою до батька дівчини, а потім дорогою додому А́йнар був незвично присмирілий, мовчазний і задумливий. Білий, який тривожно вертів головою, очікуючи нападу, чомусь постійно натикався на нього поглядом. Майже не бачив у темряві, але натикався, от така чуднота. Тупа несправедлива сварка з Женцем, події сьогоднішнього вечора, випиті емоції Ню́і — усе це впало на душу важким камінням і ще більше топило її в болоті темряви.

Зачинивши за собою двері квартири, Ое́не знесилено осів на підлогу прямо в коридорі. Чорний одразу ж пішов до умивальної, і зовсім скоро звідти долинули звуки води, що наповнювала ванну.

Білий відкинув голову на стіну. Голова, здавалося, важила зараз більше, ніж решта Ое́не. «Можна сказати, що це була моя перша місія. Звісно, я нічого не робив, але ж… Це було справжнє завдання. Справжнє! О Джерела…» Направду, усе сталося надто швидко і спонтанно. Закрутилося-завертілося. Ось він дістає по пиці — а наступної секунди вже витягує із зашморгу Ню́і. А потім кліп-кліп очима — й ось він вдома…

Білий прокинувся від того, що ляснула клямка на дверях умивальної.

— А́йнаре! — спросонку вигук пролунав аж надто розпачливо, ніби остання мольба про помилування. Ое́не підхопився, ще не зовсім усвідомлюючи зміну реальності з царства снів на царство побутово-екзистенційних страждань.

Жнець із мовчазною недоброзичливістю втупився на свого опікуна.

— А́йнаре, я… Вибач, будь ласка. Не знаю, що на мене найшло. Це було несправедливо, я щось вирішив про тебе, і навіть не дав собі роботи перевірити… Це…. Ну… Вибач.

Південець прошив Білого зневажливим оком і не відповів нічого.

_ _ _

ГЛОСАРІЙ ТА ПОЯСНЕННЯ ДО ТЕКСТУ:

Джерела — це природні стихії, з яких чародій може брати силу, якщо налаштований на них. Маги людської раси можуть черпати з трьох Джерел: Вода, Повітря, Вогонь. Джерело Землі їм не доступне (воно доступне тільки но́драм, які є виключно чародіями Землі та не використовують інші стихії).

Аспекти. Кожне Джерело має свої аспекти, які можуть бути активовані в мага. Так, два чародії Повітря, наприклад, можуть мати дуже різні набори навичок. Один — слідопит і боєць, який може поставити мітку на жертву, вистежити та ліквідувати. Другий — віщун, що абсолютно не придатний до магічного бою, бо не має відповідного потенціалу.

Милостивий Нагляд — контролювальний орган, що опікується «білими марами», яким пощастило вийти з Лікарні Великої Милості, і які залишилися під дахом Дому Білої Мари. У функції наглядача входить регулярна перевірка соціальної придатності магів, які не можуть контролювати власну силу. Що буде, якщо милостивий наглядач вирішить, що підопічний втрачає душевну рівновагу та може становити небезпеку для інших? Він передає інформацію спеціальній комісії, і тепер дефективний чародій мусить уже цим людям довести, що спроможний нормально жити в суспільстві. Інакше його запроторять назад до Лікарні.

Якщо «білу мару» бере під опіку інший Дім (таке теж трапляється), то віднині саме цей Дім несе відповідальність за дії магічного «інваліда», зокрема потенціальні руйнування чи травми в оточення. Проходити регулярний контроль Милостивого Нагляду вже не потрібно.