Ваша смерть нас покличе

[За півтора роки до основних подій]

[Місце дії: країна Діссо́о, місто Кан-Ва́ан (столиця), північ Серединного Континенту]

Безсоромна вогка осінь нахабно пхала мацаки під одяг. А́йнар відчував ці набридливі дотики всюди, де тканина не так щільно прилягала до тіла. Теплолюбна південська шкіра вкривалася сиротами, він сік зубами та щулився, встотисячне проклинаючи мерзенну погоду Діссо́о.

Місто знемагало під вагою сірої ковдри, що зараз була замість неба. Похмурі загальмовані птахи, обважнілі від туги за сонцем, ледь брали висоту в чотири поверхи. А коли таки злітали на дах — всідалися без сил, застигали безладним оздобленням. Монументальні похмурі будинки — усі, як на підбір, кольору розкислої землі — мерзлякувато тулилися боками до сусідів, і в той самий час нажахано сахалися від своїх візаві, утворюючи широкі проспекти.

«Люба Те́іе, передати тобі не можу, як тут гидко. Грьобані північани! Нащо селитися в таких краях? І невже не можна було побудувати нормальні міста? Усе тут безлике, порожнє і безбарвне. Складається враження, що радість із життям дружно взялися за руки та покинули цей гнітючий куток землі».

Через напівпрозору пов’язку південець угледів, як його спільник Каа́ндар різко забирає вправо, звертаючи на вулицю Добробуту. Для конспірації А́йнар прочвалав ще кілька кроків та почав потроху забирати в той самий бік, напоказ промацуючи дорогу ціпком. Грати сліпого — це мало подвійний зиск.

По-перше, можна врізатися в полковника Про́тта, не викликаючи особливих підозр. Вибачте, добродію, не уздрів вашої пишноти! Смиренно благаю прощення. О, який у вас каптан гарний на дотик! Дорогий, напевно?.. І поки Каа́ндар виконує свою частину роботи, А́йнар, можливо, дістане по хребті тростиною. Але то нічого. А́йнар має під дрантям штучний горб.

По-друге, під пов’язкою можна сховати вельми примітні помаранчеві очиська, які одразу ж видавали уродженця Овальних Островів. Капюшон на голову, щоб сховати надто темне волосся, трохи світлої фарби на обличчя, нетрохи грязюки на руки — й ось південець уже нічим не виділяється в натовпі брудних блідолицих північан.

На вулиці Добробуту було малолюдно. Зазвичай тут не проштовхнутися. Навіть штаб Служби Внутрішньої Безпеки не відлякував. Та зараз містяни переважно стеклися на Майдан Правосуддя. Невдовзі страта. Хтось із Кан-Ва́анців радітиме, більшість — тихо та застрахано співчуватиме «бузувірам-повстанцям, які зазіхають на найкращий у світі державний режим».

Страта зовсім скоро. Та вони з Каа́ндаром мають встигнути. Мають і крапка. Інакше один важливий підрозділ залишиться без гарного командира. Мерка Щербатого немає ким замінити.

Товариші вважали цей план шаленим та самогубним. Каа́ндар — геніальним. А́йнар — просто ризикованим.

Південець зручніше перехопив глечика з кислим молоком, який тягнув із собою через пів міста. Далі на вулиці, якраз біля входу в штаб, він бачив яскраву постать у червоному: великі цабе з «безпечників» обожнюють бути помітними. Навпроти кривавого, у всіх сенсах, полковника — знайомий силует у формі Внутрішньої Безпеки із чужого плеча. Каа́ндар. Таки зміг заговорити Про́ттові зуби. І навіть його ад’ютантик зацікавився байками, що точив А́йнарів спільник. Це добре. Підпілля тяжко працювало над тим, аби полковник опинився в цей час на цьому місці. Було б дуже прикро зараз провалитися.

А́йнар перестав шоркати ціпком по бруківці. Він стелив кроки так м’яко, як тільки міг. Криваво-червоні екзекутори звикли, що люди інстинктивно сахаються від них, як від зарази. Про́тт не очікуватиме, що якийсь убогий злидень із власної волі наблизиться до нього впритул. Напевно. Адже полковника ще жодного разу не намагалися вбити. Це нелякана сволота, яка обжерлася влади.

Направду, А́йнар із задоволенням був би в нього першим. Та зараз не час.

— Погляньте! Лише погляньте сюди! — Каа́ндар тицьнув співрозмовникам якийсь папірець.

Крок. Іще один. Від жорсткого стикування із жертвою глечик підлетів у повітря, розбризкуючи кисляк.

— Тварюка! Згною! — проревів полковник.

— Що ти наробив! Чи тобі повилазило?! — заволав наляканий ад’ютант, штовхаючи південця на землю та піддаючи ногою. Його можна зрозуміти, Про́тт йому голову зніме за те, що проґавив небезпеку.

А́йнар безладно скиглив, закриваючи обличчя і від ударів, і від зайвих поглядів. Сліпий горбань, та ще й німий — це, звісно, трохи занадто. Але акцент би його видав.

— Дозвольте мені, пане! — запопадливо втрутився Каа́ндар. — Ось так, будь ласка. Добре. Перепрошую, ось тут іще. До речі, про нашу справу. Розвідка донесла, що в районі Трану бачили когось схожого на…

А́йнарів спільник крутився довкіл полковника, забиваючи йому баки, витираючи кисляк і паралельно привчаючи до своїх дотиків. З бруківки південець бачив, як із кожним маневром Каа́ндар чимраз більше витягує назовні товстий золотий ланцюжок, що зазвичай був захований у Про́тта під кітелем.

Здобич. Власне, заради медальйона з печаткою, який мав висіти на цьому ланцюжку, вони з А́йнаром і прийшли в одне з найменш безпечних — для повстанців — місць Кан-Ва́ану.

А́йнар завив іще дужче, хапаючи ад’ютанта за литку, щоб відвернути на себе його увагу.

— Тепер, прошу, підніміть голову, — Каа́ндар незворушно почав обтирати груди та плечі жертви майбутнього пограбування.

Ось і жаданий медальйон показався. Каа́ндар непомітно перекрутив цяцьку за спину полковникові.

— Майже все, тільки комір поправлю.

Застібку розстібнуто, ланцюжок тихенько стік у руку до А́йнарового спільника.

— Готово, пане. Сліди майже непомітні, якщо пильно не вдивлятися.

— Добре. А ну заціпся! — гримнув полковник А́йнарові.

Той затих і випустив ногу ад’ютанта.

— То що накажете робити з нашою справою? — так само незворушно поцікавився Каа́ндар.

— Я розберуся. Чекайте вказівок. Можете йти. Наступного разу дотримуйтеся уставу та звертайтеся до вашого начальства.

— Я заберу… цього. Щоб тут не валявся. — Спільник ривком підняв А́йнара з бруківки.

До Майдану Правосуддя вони майже бігли. А́йнару від серця відлягло, коли він здалеку побачив порожні шибениці. Втім, засуджених уже вишикували перед ешафотом і зачитували вирок.

Перед майданом гарцювали двоє вершників на рептиліях. З вигляду — викапані співробітники Внутрішньої Безпеки, прискіпатися нема до чого. Кожен тримав за повід дужого ящура, обидва були осідлані.

— Отут гарне місце. Чекай. Ми підберемо тебе, — кинув Каа́ндар південцю і поспішив далі.

А́йнар пірнув у провулок. Не до діла зарядив дощ, і його дрантя швидко почало набирати вологи. «Люба Те́іе. Знаю, це ідіотське запитання, але: чого мені на півдні не сиділося? Ну добре, на батьківщину зась. Але ж Серединний Континент великий. Чому саме грьобане Діссо́о?!»

А тому, що цього разу все має бути інакше, — відповів би собі А́йнар, якби задумався глибше. П’ять років тому, усе пішло шкереберть. Він був надто юний, хоча щиро вважав, що у свої вісімнадцять уже пізнав життя. До того ж погано варив головою: заклинання, яке мало не випалило йому душу, надовго зсунуло щось у макітрі. А надзвичайно реалістичні, страхітливі та виснажливі сни й досі змушували його боятися ночі. «Грьобана Мірі́сті, курво поцяткована! Наступного разу я приб’ю тебе». Тоді йому треба було десь осісти й оговтатися, а він поперся до демона в пащу. Бачте, справедливість дуже розгулялася в одному місці.

А́йнар чхнув та визирнув з-за рогу. Каа́ндар уже приєднався до товаришів та якраз ставив печатку на підробленому наказі про термінове прибуття на допит. Якщо все піде, як заплановано, Мерк Щербатий просто поїде собі з майдану, перекинутий через спину ящірки, — не до штабу Безпеки, звісно.

Південець глянув у той бік, звідки вони зі спільником прибули. Наче нікого. Якщо полковник Про́тт зарано виявить зникнення печатки, зухвалий план бунтівників постане перед серйозним викликом.

Але поки що доля не поспішала показувати їм дулю. Каа́ндар із двома вершниками швидко сунув до шибениць, прорізаючи натовп. За декілька хвилин на ешафот піднялася знайома фігура. Короткі перемовини — й одного із засуджених передали новоприбулому. Схоже, сьогодні хробакам дістанеться на одну порцію м’яса менше.

Повстанці разом зі здобиччю залишили майдан, їх ніхто не спинив. Коли вони проїжджали повз, А́йнар підскочив до останнього вершника, і той допоміг йому заскочили на рептилію.

— Чорний у мене. А тепер — хутчіш!

Південець сильніше стиснув за боки свого супутника, ящури прискорили хід. Однакові сірі будинки пропливали повз — жодної яскравої цятки в цьому місті вічного журу. Вулиця заступала вулицю, а візуально майже нічого не мінялося.

Та все ж, якими б однаковими не здавалися квартали, південець помітив відхилення від запланованого маршруту.

— Що таке? — почувся схвильований вигук когось із вершників.

— Нова інформація, — озвався Каа́ндар. — Через західний напрямок зараз не можна. Поїдемо на північ.

Схоже, Щербатий не гаяв часу в ув’язненні.

За його командою затяг спинився на північній околиці міста. Треба було розв’язати та перевдягти Мерка, який і досі звисав зі спини ящірки та звідти роздавав вказівки. Сліпий завулочок, який прихистив повстанців, міг би здатися затишним, якби не приземкуваті дерев’яні хати, поїдені грибком, та напівоголені дерева, що в розпачі пнули гілля до вогкого неба.

А́йнар із полегшенням зістрибнув на землю. Обійшов навколо рептилій, щоб розім’яти затерплі м’язи. Товариші звільнили Щербатого.

— У тому дворі є закинутий сарай, — прохрипів Мерк, намагаючись розігнутися після захопливої подорожі вниз головою.

Хитка споруда продувалася наскрізь, але принаймні захищала від студених потоків води з неба. Вибиваючи зубами «Над вільною землею синій стяг майоріє» — марш партизанів Діссоо, — А́йнар почав знімати наскрізь мокре дрантя. Відв’язав набридлого горба, який теж набрав води та добряче відтягував спину. Витяг із нього свій пояс зі зброєю.

— Не знаю, як ти це надягатимеш, воно геть мокре, — скривився південець, кидаючи решту згортку Щербатому.

Фальшивий горб був напханий формою Внутрішньої Безпеки. Серед одягу знайшлося і трохи зброї.

Мерк раптом знітився. Опустив очі та крутив у руках нове вбрання, ніби не наважуючись розгорнути.

Південець напружився. Подумки перерахував свою нечисленну зброю, яку вдалося сховати в горб так, аби не викликати підозри. Пара артефактів, пара ножів, з десяток зірок для метання. Не так уже й багато. Якщо прориватися з боєм, доведеться більше покладатися на власну магію. А́йнар цього не любив. Частково — через давню, ще з ранньої юності, звичку приховувати свій дар. Частково — знав, як це, коли раптом лишаєшся ні із чим через тонку смужку хела́ру на шиї. Оте відчуття раптової безпорадності важко забути. Мабуть, для будь-якого мага це є доволі травматичний досвід.

— Мерку, що таке? — різко й вимогливо спитав Каа́ндар.

— Я не перебіжчик! — Щербатий скинув голову та засичав крізь зуби. — Я б ніколи не зрадив нашу справу чи когось із товаришів! Їм був потрібен Чорний Жнець.

В А́йнара похололо всередині. Він зірвав із пояса Вогняне Ікло.

— Продати союзника — відколи це не вважається зрадою? Чи я зараз спостерігаю зародження нової моралі? — вимовив південець, скрививши рота в гидкій посмішці. Він знав, як діє на людей його гримаса, і не стидався цим користатися. — І кому ж ти мене здав, благородний лицарю?

— Мені.

Мабуть, якби у дверях постала будь-яка інша людина, А́йнар підсмажив би її добрячим пострілом з артефакта. Але зараз він просто закляк, прикипівши поглядом до високої кремезної постаті, яка майже повністю затулила собою вхід. Їхнє спільне минуле — подекуди світле, але здебільшого болісне й розпачливо-задушливе, як удар під дих, — раптово постало з пам’яті й відібрало волю. А ще погляд у Ме́она був темним і страшним, А́йнар такого ще не бачив.

Каа́ндар не був обтяжений сантиментами, тож вихопив артефакт. Зробити, щоправда, нічого не встиг: Мерк наставив на нього свій.

— Не треба, друже, — промовив Щербатий. — Вони обіцяли нам допомогу. Гаайдо́рську фортецю. На блюдечку! Сам знаєш, ми штурмували б її цілу вічність.

А́йнарів спільник — уже колишній? — завагався. Ціна неабияка. Взяття Гаайдо́ру — волога мрія повстанців. Змога міцно закріпитися на півдні країни. Цікаво, із чого раптом така щедрість? Впливові держави сходу щось не поділили з диктаторами Діссо́о й тепер заграють із бунтівниками?

Каа́ндар безпорадно переводив погляд то на Женця, то на товариша. Та південець на нього не зважав. Без сумнівів, цю партію програно. Тож він не відводив погляду від новоприбулого, який грав наразі вагомішу роль.

Ме́он… постарішав. Не надто коректне слово, щоб сказати про сорокап’ятирічну людину, та іншого південець не міг підібрати. Алкоголізм та нелюдські навантаження нікого не молодять. Тому ті п’ять років, що минули з останньої зустрічі А́йнара та Ме́она, печаткою лягли на обличчя слідчого.

Південець не до ладу подумав, а кого, зі свого боку, бачить зараз перед собою його старий знайомий? Дурного хлопчиська, що обожнює прогулюватися граблями? Чи невтомний кулак справедливості, про який ходять криваві чутки всім Серединним Континентом, часто перебільшені? Всередині ворухнулося майже дитяче бажання справити гарне враження. А́йнар зрозумів, що думка слідчого для нього важлива.

І від цього південець скипів.

— Ти ба, які люди! — виплюнув він, примружившись. — Нікчемного пса викинули з насидженої буди, копняком під сраку, та нацькували на мене? Вони не могли знайти когось кращого за сентиментального невдаху, який не може довести справу до кінця?

Він знав, що цими словами допече Ме́ону, — і допік. Та замість зловтіхи відчув гіркоту.

— Хлопчику мій, ким ти став… Ти мав шанс прожити інакше життя, — із сумом відказав Ме́он, не зводячи жорсткого погляду з південця.

І вистрілив із «вирубайстера». Не знімаючи з пояса. Так швидко, що Жнець і кліпнути не встиг би, якби не дивився слідчому в очі.

Південець прочитав цей постріл у його погляді на частку секунди раніше, тож устиг скинути щита. Магія Води напнулася глянцевою плівкою. Заряд «вирубайстера» врізався в неї та згас. А́йнар ледь устиг подовжити щит, накриваючи себе щільним куполом: Каа́ндар зробив вибір, голосуючи за фортецю, і теж спробував поцілити в південця.

Ме́он зробив крок до Женця, знімаючи з пояса зброю — одноручну серп-косу. До кісся було прикріплено ланцюг із зубатим тяжарем на кінці. Така штука не одразу проломить щит, але доволі швидко. А́йнар стиха вилаявся. Магічний купол гарно працює проти чарів, та легко капітулює під брутальним фізичним натиском — й ось ти вже голий та беззахисний, як самотня дупа на морозі.

Південець звів Вогняне Ікло. Звісно, крізь щит не прострелить: бар’єр працює в обидва боки. Але пригостити Вогнем нахабу, який нав’язливо порушує особистий простір…

— Заходьте через східну стіну! — крикнув слідчий.

За спиною гримнуло. А́йнар на рефлексах кинувся долу, дивом втримавши концентрацію та не розвіявши щита. Сарай втратив одну стіну. Крізь проріху всередину ступили двоє. «Мені вже торба, чи ще не зовсім? Скільки ж їх із Ме́оном? Навряд чи менше десятка. Не вірю, що пан державний пес виїхав на цю справу без великого кортежу».

Південець зірвав із пояса другий артефакт. На пару секунд зняти щита, заклинанням послати на всі боки крижані списи — хай усім буде, що робити… Водночас з обох рук стрілити в бічну стіну, проламуючи діру та змітаючи тих, хто чекає на тому боці… Ящура не брати, бо верхи Жнець стане зручною передбачуваною мішенню. Краще відходити хатами та подвір’ями, ховаючись та вибиваючи ворогів по одному…

Чи замість усього цього спробувати взяти Ме́она в заручники?.. «Не зможу».

Сараєм розлетілася гостра крига. Десь поряд заволали Каа́ндар із Мерком — мабуть, прошило списами. На жаль, не на смерть. Інші встигли закритися. «Нате вам іще, гаспиди!» Залп. Залп. Чорний Жнець не жалів магії.

Серія пострілів з Ікол — і частина дерев’яної стіни зникла, а залишки обвуглилися. А́йнар викинув розряджені артефакти. Рвонув назовні, на ходу напинаючи щита.

Але купол одразу ж знесли. Південець не був слабким магом, але ці двоє, що зустріли його надворі… Вони вдарили одночасно, сплітаючи магічні потоки в один молот. Женця облило водою — залишками спочилого щита.

І майже одразу його сила перестала йому підкорятися. Жнець потягнувся до метальних зірок на поясі, але його спинив різкий голос Ме́она:

— Руки вгору! Погасити магію!

«Ніби я взагалі можу її оживити, поки твої щенята мене тримають!» — бісився південець, безсилий дотягнутися хоча б до одного Джерела. Руки довелося-таки підняти.

Слідчий вийшов із сараю і став навпроти, продавлюючи А́йнара поглядом. Запала довга тиша, що зовні скидалася на спокій. Їх оточили люди слідчого. Майже всі — «сірі», як і їхній ватажок: блідопикі, блідоволсі, блідоокі. Але одна дівчина виділялася, як ніч на тлі білястого дня.

Навіть смаглявому уродженцю Овальних Островів її шкіра видавалася темною. Ще й бордові кучері… Тхен. Уродженка країни А Тхі. Дочка пустельного народу, що населяв найтепліший край Серединного Континенту. У цій місцині було так гаряче, що вона навіть потрапила в міфи. Віряни подейкували: Джар-Тамн — один із демонів-володарів пекла — створив окремий вимір, який змалював саме з А Тхі.

«Сили Джерельні! А вона що тут робить?! Майже моя однолітка, може, на пару років старша. Що змусило її приїхати в таку діру як Діссо́о? Чому юних вигнанців із півдня так приваблюють північні болота?»

Незнайомка дивилася на Женця з незрозумілою йому ненавистю. Це вона з напарником проломила неслабий А́йнарів щит, і тепер відріза́ла його від дару.

Ме́он і досі не промовив ні слова. Якщо так подумати, йому ніколи не бракувало витримки. Хіба що… Але тоді його, по суті, зламав не зелений хлопчисько-південець, а обставини. А́йнар просто скористався моментом.

— І що, пане державний мерзотнику, отак запакуєте беззахисну людину? Десятеро, чи скільки вас там, на одного? — не витримав Жнець.

— Я мисливець за головами, А́йнаре, а не лицар-дуелянт.

— Ну звісно. Звісно. Цікаво, чи ви коли-небудь билися сам на сам з озброєним супротивником? Чи вам завжди подавали жертв на блюдечку, пане бездушний кате? Коли не можеш дістати гідну відсіч, легко бути непереможним, еге ж? — Чорний ядуче вишкірився. Багаторічне почуття провини безумовно з’їдає слідчого живцем, чому б це не використати?

Ме́он стиснув кулаки. Довго щось зважував, та врешті промовив:

— Кьяш, дай йому свої серпи.

— Ти здурів? — озвалася дівчина-тхен. — Навіщо? Не слухай його. Просто пов’яжи — та й по всьому.

— Кьяш, будь ласка! — з натиском повторив слідчий.

Перед А́йнаром упали два серпи — популярне південське оружжя, до якого він звик.

— Знімай пояс. Підбери зброю та захищайся. Буде тобі лицарська дуель, — крізь зуби проказав Ме́он, перекидаючи косу в ліву руку й беручись за ланцюг правою.

«Люба Те́іе, іноді дуже корисно бути для когось "особливим"». Оскільки реальна Те́іе не могла зараз відповісти, то ніхто не нагадав Женцю, яку ціну довелося за це сплатити.

Мисливці відступили, даючи простір для бійки. Слідчий зробив крок до Женця, поки що неспішно розкручуючи тяжар.

— Якщо я вийду переможцем, то безперешкодно зможу піти? — спитав А́йнар.

— Мої люди не заарештують тебе й не відвезуть у Сіру Косу. Це наказ! — гучніше промовив Ме́он, звертаючи останні слова до загону. — Але тобі доведеться зустрітися з Кьяш. Вона поставить тобі декілька питань. Подальша твоя доля залежатиме від того, що ти скажеш у відповідь.

— Чудова перспектива, — пирхнув Чоний.

А далі йому вже було не до розмов. Тяжар із гаками літав, мов несамовитий. Південець змок, ухиляючись та намагаючись хоч якось контратакувати. Він кружляв навколо супротивника, намагаючись знайти вразливе місце, та його завжди зустрічала коса. Слідчий був схильний до огрядності, але рухався швидко, мов демон. «Клятий алкоголіку! Ти давно мав би вже пропити останні мізки!»

А́йнар примудрився стягнути светра — у кілька етапів, у перерві між маневрами. Обкрутив рукав навколо зап’ястка, лишаючи решту полотна висіти в очікуванні. Тепер треба впіймати страшні пазурі.

Ме́он скоротив дистанцію, пускаючи в хід косу. Південець пригнувся. Хотів підрізати слідчому ногу, та дістав копняка в руку. З гарного — не випустив серпа, ухилився від ядра з пазурями та все-таки пошкрябав супротивнику стегно. Відстрибнув. І тут випала можливість використати светра. Зубатий тяжар заплутався в переплетінні ниток. Чорний рвонув на себе всім тілом.

Спротиву чомусь не було. А́йнар не втримав рівновагу та за інерцією завалився назад. Щоб не впасти спиною в багнюку, довелося розвернутися і виставити ногу. На це пішли дорогоцінні частки секунди.

Світ похитнувся від удару в обличчя, і південець таки зустрівся з розкислою землею. І швидко відкотитися, скільки давала змогу довжина светра, зчепленого з ланцюгом.

Удар припав здебільшого на праву вилицю, але біль розповзся по всій половині голови та лиця. Тьмяне денне світло раптом стало болюче яскравим, і Жнець заплющив око. Схоже, Ме́он ударив його держалном.

Слідчий не випустив серп-косу, як спочатку припустив Чорний. Просто кинув ланцюг, усе ще тримаючи кісся, та зробив крок уперед — якраз вдосталь довжини, аби позбавити рівноваги завзятого південця.

А́йнар схопився, наступаючи на ланцюг. Хотів різонути серпом по руці, яка все ще тримала косу. Та цього разу слідчий її випустив. Можливо, якби права рука Женця не була сплутана светром, він міг би другим серпом паралельно поцілити Ме́ону в шию або в бік. Але натомість дістав із лівої ще раз. У поранену вилицю.

Вибух болю був надто сильним, щоб не застогнати. Південцю вдалося втримати рівновагу та розірвати дистанцію, але светра він випустив. Як і серпа, що разом із ним тримав у правій руці. Коли А́йнар, хитаючись та кривлячись, знову став у бойову стійку, слідчий уже повернув собі косу з ланцюгом. І явно не мав наміру підпускати супротивника до зброї, яка зараз валялася в багнищі.

І знову почалися ухиляння та марні спроби здобути хоч якусь перевагу. Від нескінченних маневрів південець майже вичерпав снагу. Нестримно тягнуло влягтися — та хоч прямо тут, у калюжу! — і десь притулити стражденну голову.

З розпачу він навіть подумав метнути серпа. Не найкраща зброя для метання, але шанс є. Але якщо не поцілить (а так воно, найімовірніше, і буде), то це дорога в один кінець…

Від болю, що роздер йому бік, А́йнар завив. Залізні пазурі все-таки знайшли свою жертву. Жнець рефлекторно рвонувся, та стало ще гірше. Металеві крюччя рвали плоть, а біль спиняв дихання. Південець випустив серпа та впав на коліна, намагаючись вирвати із себе зуби-гаки.

Його різко рвонули вгору, заламуючи руки. Навколо шиї обвився металевий обідок. Хела́р. Ну звісно ж.

— Щоб ти здох, мерзенний виродку! — надривно викрикнув А́йнар. — Ненавиджу тебе! І завжди ненавидів!

— Не сіпайся, — холодний голос Ме́она.

Він задер Женцеві кофтину із сорочкою. Пошматованого боку торкнулося щось холодне, розповзаючись шкірою та частково звільняючи від болю. Цілительський артефакт. Такий самий наліпили на постраждалу частину обличчя.

— Ненавиджу… Ненавиджу… — А́йнар повторював це знову і знову, і не міг зупинитись. Злі сльози навернулися були на очі, та він притлумив їх. Цього разу слідчий його сліз не побачить.

— А тепер питання, — ігноруючи бурмотіння південця, жорстко вимовив Ме́он. — Дівчина, на ім’я Ніа́ла. Хоча вона, найімовірніше, назвалася якось інакше. Уродженка Сірої Коси. Двадцять шість років. Убита. Її останні сліди ведуть до тебе.

А́йнар пирхнув, реготнув і закотив очі. Йому не було смішно, радше навпаки. Але стара маска блазня — ніби друга натура.

— І не доведи Джерела, це дійсно ти її вбив, — прохрипів слідчий.

— Гадки не маю, про кого йдеться. Та якщо вкатрупив, то вона на це заслужила, — з показовою знудьгованістю протягнув Жнець. — Наступного разу не прикипайте душею до лайдачок, і все буде добре.

Звук від ляпаса був оглушливий. Дякувати, Ме́он вліпив у ліву, неушкоджену половину обличчя.

— Навіщо ти його допитуєш? — низький голос дочки пустелі врізався в розмову раптово, як таран. — Я можу добути з нього будь-яку інформацію, яка нам потрібна.

Ме́он опустив очі та стиснув зуби. Із силою переплів пальці на руках.

— Я хочу, щоб він сам… Хочу побачити, з яким лицем він про це розповідатиме…

— Ти гаєш час і просто мучиш себе. І мене. — Очі південки спалахнули недобрим вогнем.

Вона стала впритул до Женця. Висока, А́йнару довелося трохи задерти голову. Чорні пальці, немов пазурі, вп’ялися південцю в обличчя, фіксуючи його. І раптом Чорного охопило дивне відчуття.

На долю секунди життя розпалося на мільярди інших життів, і в кожному з них вони з дівчиною отак стояли впритул одне до одного. Вони виглядали по-різному — то він був жінкою, а вона чоловіком, то навпаки; то в людській подобі, то в якійсь іншій. Все навколо було інакшим — ландшафти різнилися від мертвих чорних пустель до білих снігів… «Сили Джерельні! Це схоже на хибні спогади…» Колись А́йнар уже переживав подібне. У першу зустріч із Ме́оном.

З виразу обличчя тхен він зрозумів, що вона теж відчула щось незвичайне…

А потім Чорний геть забув про видіння, бо вперше в житті відчув на собі магію менталіста. Прикусив губу, щоб не заволати від жаху. Земля під ним прогнулася, простір навколо почав викривлятися, далекі предмети й люди стали близькими, а близькі — далекими. Всередину грубо вдерлися шорсткі мацаки. Від того, як швидко й нещадно вони закрутили колесо його пам’яті, Женця занудило.

І раптом усе скінчилося, залишивши по собі тільки ехо нутроворотних відчуттів. А́йнар судомно хапав ротом повітря, стікаючи потом. Якби його не тримали люди слідчого — його б уже обіймала грязюка.

— Це не він, Ме́оне… Він не бачив Ніа́ли, і не знає про неї нічого…

Критичний рівень розгубленості та безпорадності в голосі. Південець мимоволі посміхнувся зі зловтіхи. Ця жорстка й безжальна істота, яка щойно вивертала йому мізки, подобалася йому такою.

А́йнар глянув на слідчого. Той не ховав полегшення.

— Де ми помилилися? — вела далі дівчина-тхен. У голосі — зібраність та готовність рушати далі. Швидко оговталася, гадюка.

— Нам хтось збрехав, — знехотя промовив слідчий. — Можливо, навіть хтось із наших. Але це вже розмова не для його вух, — він кивнув на південця. — Збираємося, дітки мої. Час рушати. А́йнаре з Овальних Островів, також відомий як Чорний Жнець. Наказом Загального Порядку, а також наказом Порядку Сірої Коси тебе заарештовано за тероризм, диверсійну діяльність та серію вбивств громадян-некомбатантів. Тебе буде доставлено в Сіру Косі для слідства й суду.

* * *

А́йнар напівдрімав, сидячи на спині ящірки, накритий курткою Ме́она. Слідчий змусив його проковтнути якусь пігулку із зілля — від болю, ну й щоб не був занадто жвавий у дорозі.

Ліворуч виднівся ліс. Праворуч — річка. Вона то показувалася на очі, притуляючи тьмянолискучий бік до самої стежини, то відповзала й ховалася за нечастими деревами. Ці меандрові ріки, візитна картка Діссо́о та всієї півночі Серединного Континенту… Звивисті, як людська доля… Мабуть, з висоти пташиного польоту це дуже гарно.

Спину грів Ме́он. Він же й підтримував південця, аби той не звалився в багновище. А́йнар розвалився зручніше, як у кріслі. Посовався. Піддав, ніби випадково, слідчому в підборіддя. Зараз він однаково нічого не може зробити, то хоч поїде з відносним комфортом.

У кінці дороги на них чекав табір. Слідчий дбайливо зняв полоненого з рептилії та відніс у намет. Далі була темрява.

Прокинувся Жнець від болю. Ме́он якраз міняв йому артефакт на рані.

— Потерпи трохи, ми відвеземо тебе до гарних цілителів.

— І в гарну в’язницю, — скривився Жнець.

— Ти заслужив, — жорстко відказав слідчий. Ані краплі сумніву в голосі. «Падлюка».

— Чим? Тим, що намагався очистити світ від зла?

— Тим, що ти терорист і вбивця.

— Мої удари були акуратними та спрямованими. Хірургічно точне видалення погані. Я ніколи не чіпав і не залякував мирних жителів.

— Хіба? — ядуче виплюнув Ме́он. — Пам’ятаєш, у Міра́ні ти практично стер із лиця землі військовий завод. Скільки тоді загинуло співробітників? П’ятдесят? Сімдесят?

Чорний хотів різко піднятися, та біль і пути відкинули його назад на постіль.

— Того дня було свято! Ніхто не мав працювати! Я спеціально це перевірив. Робітники мали відпочивати! Хто знав, що в останній момент хазяїн під загрозою звільнення прижене частину своїх рабів на виробництво? Мерзота!

— І, звісно, винен не ти, а власник заводу? — саркастично посміхнувся слідчий.

— А ви вважаєте, що це нормально? Коли один шматок лайна має владу над тим, чи зможуть завтра сотні людей поїсти та нагодувати свої сім’ї.

— А ти думаєш, це нормально, коли один вихватько дозволяє собі жонглювати долями десятків людей?!

— Та йдіть до дупи, Ме́оне! Ви ще жодній живій істоті користі не принесли. Сієте самі страждання. Не вам мене судити, пане лицемірний лайдаче, — прошипів А́йнар і відвернувся.

Він із задоволенням плюнув би зараз в обличчя співрозмовнику, але не було чим, бо зі сну в роті геть пересохло.

Південець чекав, що слідчий от-от піде, та він уперто сидів поруч. Після важкого мовчання завдовжки у вічність — за яку могла б народитися зірка або новий, не забруднений людьми світ — почулося:

— Я знаю, ти не повіриш… Але мені дійсно шкода, що так вийшло, хлопче.

— Я ж сказав: ідіть до дупи! Очі б мої вас ніколи не бачили.

_ _ _

ГЛОСАРІЙ І ПОЯСНЕННЯ ДО ТЕКСТУ:

Діссо́о та її столиця Кан-Ва́ан на мапі:

(клікабельне посилання в коментарях)