Ваша смерть нас покличе

[Місце дії: країна Сіра Коса, серединний схід Серединного Континенту]

Фраза «робота сама себе не зробить» має доволі обмежений мотиваційний потенціал. Принаймні Білого на подвиги вона не надихнула. Не цього ранку.

Темрява все ще була в ньому. Хлюпала з кожним рухом, немовби всередину залили бочку чорнил; надто сильно нахилиш голову — потече з носа. Та хай там як, а в Ядрі треба було з’явитися. Навіть якщо вечір та ніч ти провів на завданні. Зітхнувши, Ое́не скинув себе з ліжка та поплентався лагодити свої ранкові справи.

За ніч А́йнар говіркішим не став. Мовчки, дивлячись крізь свого опікуна, з’їв сніданок та, не чекаючи на Білого, пішов до Управління.

День видався напрочуд спекотним навіть для кінця квітня: інфільтрація літа у весну пройшла успішно. У таких умовах піднятий комір сорочки Білого мав вигляд анітрохи не підозрілий, зовсім ні.

— Можеш не ховати синця, малий. Бойові шрами прикрашають воїна, — уїв Хо́н, коли побачив, як Ое́не намагається прикрити розпухлу щелепу жалюгідним клаптиком тканини.

У відповідь на це Білий міг тільки знічено скривитися.

Після короткої загальної наради відділу Се́ зібрала обох своїх підопічних.

— Що ж, енергетична структура А́йнара вже стабілізувалася після перекування. Тож час додати тренування з ефіром. Треба визначитися з основними патернами магічної взаємодії. Маю на увазі, всередині нашого розвідувально-бойового загону. Розподілити ролі. А́йнаре, твоя зв’язка «Вода-Повітря» гарно доповнить мою — «Повітря-Вогонь». Коли будемо на полігоні, я б хотіла глянути, що ти вмієш.

— А яка спеціалізація у вас, пані Се́? — спитав південець. За традицією він угніздився на своєму підвіконні й звідти хрумтів яблуком, непристойно плямкаючи.

— Важко сказати… — Се́ почухала підборіддя. — Універсал-бойовик. Усього потроху, але нічого визначного. У складних ситуаціях можу діяти сама по собі. А вам, Ое́не та А́йнаре, доведеться битися разом.

— Я чудово можу впоратись і сам-один, — відказав Жнець, ніжно облизуючи сік із червоного яблучного боку.

Білий сидів мовчки, зануривши погляд у кухоль із холодним трав’яним відваром. Він вважав за краще не бачити, яким зневажливим цього разу буде погляд Чорного.

— В разі потреби ти захищатимеш Ое́не, — спокійно відказала наставниця.

— Пан Ое́не неспроможний сам за себе постояти? У нас тут розвідка чи притулок для неповноцінних?

— Він не може користуватися власною магією. — У голос Се́ почав прослизати холодок.

— Смиренно перепрошую за зухвалість, пане Ое́не з Дому Білої Мари, — Жнець церемонно обернувся до куратора і з карикатурною шанобливістю схилив голову набік. — Але в чому ваша цінність для нашого, як зволила висловитися пані Се́, розвідувально-бойового загону?

Білий не підняв очей. Формально він міг би відповісти південцю. Мав, що. Але втома, яка раптом прибила його до стільця і стулила вуста, нашіптувала: «Який сенс із ним сперечатися? Ти ніколи нічого не доведеш цій людині». До того ж, якщо по суті, то А́йнар мав рацію. Дефективна біла мара не є підсиленням загону. Аж ніяк.

— Пан Ое́не непогано розуміється на артефактах і вміє ними користуватися, — прийшла на допомогу вчителька.

— І все? — глузливо примружився Чорний.

— Хіба цього мало? — холоду в голосі Се́ значно побільшало. Ще трохи — і все навколо почне крижаніти.

— Звісно! — реготнув А́йнар. — Усі люди, навіть не обдаровані, більш-менш стерпно вміють користуватися артефактами. А багато хто є в цьому справжнім майстром. Мають же бути в пана Ое́не ще якісь таланти.

«Ти будеш не радий опинитися в ситуації, коли я їх продемонструю на тобі», — зі злістю подумав Білий.

Він згадав, як уперше прокинувся в ньому той страшний дар. Мати ледве встигла здивуватися, коли семирічний Ое́не раптом випустив іграшку й неживим голосом промовив: «Мамо, зараз ти…» Якби він був старший, то додав би слово «помреш». Але тоді, зовсім дитина, ще не був знайомий із концепцією смерті. Маленький Е́не просто не зміг описати те, що відчув. Тому попередити матір так, як треба було,— не вдалося.

Кам’яний карниз, що обвалився, убив її миттєво. Принаймні Білий дуже сподівався, що вона не мучилась…

— Так, пане Ое́не?

— Що? — Білий нарешті підвів голову. Згадка про матір повільно розсіювалася.

— Ое́не, усе гаразд? — Се́ стурбовано насупилася.

Він хотів сказати «так», але не зміг вичавити із себе ні слова. Тихо, ледве чутно він поставив на стіл кухоль, з якого так і не відпив, та вийшов із Зали Звершень. Бажання усамітнитися привело його на зовнішню терасу четвертого поверху. Білий сів на ліпні балконні поруччя та звісив ноги назовні.

Знизу широчів мирний затишний Мере́, сповзаючи з пагорба Трьох Шляхів на західну набережну. Пагорб був названий так на честь трьох Джерел, доступних для освоєння людським магам: Вода, Повітря, Вогонь. Крім Управління Ядра й Тенет, а також адміністративних будівель, тут розташувався також Університет Вищої Наукової Магії. Багатообіцяльне сусідство знань та влади. (Тут Ое́не саркастично пирхнув, згадавши уроки світової та рідної історії.)

Якщо не брати до уваги острів Ом, Сіра Коса мала форму вигнутого півострова. Західну половину її земель займав гірський хребет та його підгір’я. Столиця була найбільш північно-західною точкою країни. Містом, у якому під гострим кутом сходилися західне й північне узбережжя Коси. Мере́ майже весь був горбистим, і прогулянка його вулицями здебільшого складалася зі спусків та підйомів, часом покотистих, а часом дуже крутих. Рай для туристів, які не проти потренувати ноги. І тортури для тих, хто схильний до задишки.

Десь далеко під ногами Ое́не вирувало життя. Містяни робити останні приготування до свята: прикрашали вулиці квітами та кольоровими стрічками. Багато хто ще зі вчорашнього вечора почав пити й веселитися, а сьогодні продовжував. На сусідньому майдані зібрався великий ярмарок. Завтра вся Сіра Коса офіційно, з потрійною силою гулятиме День Переможця. Вшановуватиме пам’ять народного героя, який… ну… був дуже успішний у тому, щоби витіснити корінне населення Коси й розчистити «сірим» місце для поселень. Та оскільки «Оене́іем Завойовник» звучить доволі негарно з погляду моралі, то героя називають Переможцем. Ое́не зітхнув. Місцями йому було соромно за свою країну.

Білий сидів на поруччях, блукаючи думками й розсіяним поглядом ковзаючи по дахах міського центру. Споглядання ошатних світлих будівель із червоною черепицею цілюще діяло на нерви. Почуття власної нікчемності та непотрібності поступово вщухало. Лягало на дно душі, згортаючись кільцями. Як отруйна зміюка в очікуванні жертви.

Погляд Ое́не якраз проходився міською ратушею, що стояла по сусідству з Управлінням. Раптом Білий помітив людину, яка підіймалася на ратушну вежу — чомусь із зовнішнього боку, здираючись, ніби скелелаз. «Що за срань? Навіщо? Внутрішні сходи обвалилися?»

Людина на вежі повернулася боком, зручніше переставляючи ноги. Капюшон упав із її голови, й Ое́не побачив копицю червоно-рудого волосся. І синювату шкіру. «Демони роздери, це вілле́нець! Що він задумав?» Білий зістрибнув на терасу.

Згадався вчорашній синьопикий, переляканий по саме нікуди. Звісно, отой на ратуші — то може бути зовсім інший син землі Проклятої. Але зараз це неважливо. Один із ворогів дряпається на ратушу. Цього вже достатньо, щоби бити на сполох.

Порив крижаного вітру полоснув Білого по розхристаній душі, забивши дух. «Це той самий вілле́нець…» Передчуття чужої кончини, яке заякорилося в Ое́не ще зі вчора, озвалося зараз. Такий уже він — його другий фоновий дар: якщо чиясь скора смерть заповзла всередину, то не відпустить аж до самого кінця, чаїтиметься десь на задвірках свідомості, доки не прийде час їй вийти на останній поклін.

«Скоро… Це станеться зовсім скоро…»

Ое́не помчав коридорами Ядра, піднімаючи тривогу, як веліла інструкція.

— А́йнаре! — Білий увірвався в Залу Великих Звершень, ледь не знісши двері з петель. Жнець і Се́ схопилися. А з ними переполохані співробітники відділу.

Вслід за Ое́не увірвався звуковий сигнал алярму, скликаючи всіх, й агенти помчали на вихід.

— Де зараз вілле́нець, на якого ти вчора поставив мітку? — на бігу вигукнув Білий.

Жнець приплющив око й торкнувся скроні пальцями.

— Він… зовсім поруч. Можливо, навіть у сусідній будівлі.

— Це він! Він нащось лізе на ратушу!

Коридорами Управління літав наказ:

— Людина на вежі ратуші! Зняти негайно! Брати живим! Повторюю: брати живим!

Коли Се́, Ое́не та А́йнар вибігли на майдан, там уже зібралося чимало агентів Ядра й Тенет. Крізь натовп веселих містян, що заповнював усю відкриту площу, Білий бачив, як один затяг пірнув у центральні двері ратуші, п’ятеро людей полізли зовнішньою стіною.

«Той вілле́нець навмисне обрав саме цей час і день, коли в центрі таке юрбище?..»

Усередині Ое́не стискалися холодні пазурі долі. «Скоро…» Він відчував тільки одну смерть. Але чомусь вона лякала до дрижаків, бо за нею проступали контури чогось більшого й набагато зловіснішого.

Синьопикий виліз на карниз, що відміряв кінець стіни, і зупинився, ставши на бортик. За його спиною в небо вкручувався гострий шпиль даху. Сонце підсвітило червонясте волосся, зробивши його схожим на лиховісний живий вогонь.

— Слухайте мене, жителі Мере́! — голос вілле́нця, посилений артефактом рупора, полетів над майданом.

— Його треба зацитьнути! — у розпачі крикнув Ое́не. Він і сам не міг до ладу пояснити, яку саме загрозу несли слова, які падали з вежі. Але Джерело Повітря, особливо дефектне й фонове, рідко давало віщунам конкретні відповіді.

— А́йнаре, ти можеш позбавити того вілленця голосу? — Се́ неспокійно озиралася на всі боки. Сьогодні, на лихо, не було на місці ні Во́, ні двох його заступників. Тож мешканців Зали Великих Звершень ніхто не зорганізував. За інструкцією, вони мали б перейти під командування до керівників сусіднього відділу, але людей, очевидно, і так було в надлишку.

— Можу зняти його з даху бойовим заклинанням, — відказав південець. — Сплутувальне, на жаль, не долетить. Надто далеко.

— А уражальним легко промахнутися: не поранити, а прикінчити, — насупилася Се́.

— Та вже шмаляйте, він і так от-от помре! Я це відчуваю! — не вгавав Оене.

А вілле́нець вів далі:

— Прийшли темні часи, і ваші маги не можуть захистити вас. Подивіться на країни, які вже захоплені гранатовою хворістю. Чародії безсилі! Люди вмирають у страшних муках! Не мине й кількох місяців, як хвороба добереться і до Сірої Коси. І ніхто й ніщо не зможе її зупинити. Ніхто, крім Великих Богів. Церква Тихої Радості пропонує вам порятунок! Землі, які прийняли її покровительство, не відають пошесті й масових смертей.

— Потрібен купол тиші над майданом! — крикнула Се́ й через натовп поспішила до магеси в зеленому, яка вже почала танець рук, сплітаючи якесь складне заклинання. Ще кілька магів почали робити те саме. Невидимі тендітні нитки вже простягалися між чарівниками, щоб огорнути майдан і вуха людей тишею. Але щоб накрити такий великий простір, потрібен час…

— Я жертвую собою заради послання, яке наші Боги передали у світ. Я жертвую собою, щоб ви почули їхній заклик. Я йду до моїх Богів. І вони приймуть мене. Не скинуть у безодню відчаю, як скидають вони грішників і відступників. Мої Боги люблять мене, бо я їхнє дитя. Як і всі ви — їхні діти.

Ое́не гадав, що синьопикий зараз зробить крок із вежі — і його на «подушку» підхоплять маги Повітря, які вже стояли напоготові. Але вілле́нець дістав із кишені якийсь предмет, струснув його та підніс до скроні. Гучно бахнуло. Ноги фанатика підкосилися, і він незграбно полетів униз.

Чародії й справді спільними зусиллями підхопили мертвого, не давши йому розбитися і забруднити бруківку на майдані. Тіло вілле́нця м’яко лягло на каміння. Шокована юрба сахнулася і поспішила розтектися сусідніми вулицями. Се́ (а за нею Ое́не та А́йнар) проштовхалася до самогубця, хоча це й було нелегко: містяни линули від ратуші, усі агенти — до ратуші.

Через плече Чорного Білий міг добре розгледіти рештки фанатика. Від голови не зосталося і половини, від руки теж. Залишки рудих кучерів, що злиплися від крові, безпорадними щупальцями простерлися навколо. Розряджений «Вибух-у-кишені» — артефакт, яким убив себе чоловік, — валявся трохи віддалік.

— А́йнаре, ти вмієш читати мертвих? — запитала Се́. Мабуть, нишком лікті гризе через свою бездіяльність та намагається хоч трохи надолужити.

— Не дуже. Не більше, ніж будь-який середній маг із відповідним аспектом, а то й менше.

— Все одно постарайся зібрати з тіла всю інформацію, яку зможеш.

Південець опустився навпочіпки біля мертвого вілле́нця.

— Негусто. Зазвичай зі свіженького трупця можна зчитати набагато більше, — Жнець розчаровано зітхнув і піднявся, звільняючи місце для інших охочих. — Мрець практично нечитабельний. Тіло ще зберігає зовсім трохи відгомонів релігійного екстазу, перемішаного зі страхом і болем. Але дух цієї людини залишив напрочуд мало слідів. Ніби собака язиком злизав. І… хм… ніби продовжує злизувати. Дивно. Таку хрінь я спостерігаю вперше. Цікаво, що за цим стоїть?..

— Шкода, некромантка Ядра зараз не в Сірій Косі, — зітхнула Се́. — Якби вона підняла вілле́нця з мертвих, ми могли б його розпитати.

— Некромант тут однаково не допоміг би, — Чорний заперечно похитав головою.

— Чому? — із цікавістю і навіть трохи з викликом запитала наставниця. Вважала, мабуть, що для її бойової подруги немає нічого неможливого. Що ж, Ое́не теж так вважав. Та всі так вважали! Кьяш не раз демонструвала колегам, на що здатна. Бувало, щелепу підбирав навіть досвідчений Во́, який за свою карколомну кар’єру всякого надивився.

— По-перше, далеко не кожен некромант здатен повернути свідомість піднятому, — пояснив Жнець. — Власне, влада над мерцями якраз і ґрунтується на відсутності цієї самої свідомості. Інакше вони опиратимуться волі чаклуна, який їх піднімає. Вміння приборкати волю мертвого — це окремий аспект, і не у всіх він активований. По-друге, трупу бракує голови.

— Так, розповісти він нічого не зможе, але написати… — спробувала подати ідею наставниця.

— Не повірите, для цього теж потрібна голова, — А́йнар зі знудженим виглядом схрестив руки на грудях. — Інакше звідки ви дістанете спогади? Звісно, багато людей думають сракою, тож можна було б спробувати… Це місце в цього якраз ціле та неушкоджене.

— Гаразд, я зрозуміла, — відказала Се́ та замислено потерла підборіддя.

— Звідки ти так багато знаєш про некромантію? — не втримався Білий.

— Чув від обізнаних людей, — рівно та байдуже відповів Жнець. — До речі, пані Се́, ви сказали, що Ядро має свого некроманта?

— Так. Але зараз він… вона на завданні. Уже не перший місяць, — у голосі наставниці не було помітно тривоги, але в її душі піднялася ціла хвиля.

Від некромантки Кьяш давно не було звісток. Коли виїжджаєш із місією до Проклятого Кола, то сильно ризикуєш не приїхати назад. Тож причини для хвилювання були, з надлишком.

— І так, вона могла б і повернути мертвому свідомість, і змусити його заговорити, — додала Се́.

Ое́не згадав О́лвера — цілком свідомого й суб’єктного мертвого воїна, який жив власним «життям» і не потребував постійного контролю та підживлення з боку некромантки, яка підняла його. Те, що зробила Кьяш, було без перебільшення дивом, яке вже не перший рік захоплювало провідні уми наукового магічного товариства.

Південець раптом примружився, зачепившись поглядом за декапітованого вілле́нця. Підійшов до тіла, безпардонно відсуваючи агента Тенет, і нахилився над рештками. Відгорнув комір сорочки. Під цупкою тканиною ховався медальйон зі сріблястого металу. А́йнар спробував його зняти, але сахнувся та закричав:

— Всім відійти! Ця хрінь зараз вибухне!

Агенти, що стерв’ятниками кружляли біля решток, сподіваючись вицідити хоча б трохи інформації, напрочуд швидко та організовано відійшли.

— Що там, хлопче? — спитав похмурий кремезний «тенетник».

— Медальйон. Він вібрує. І гарячий, як срань пекельна.

— Треба накрити тіло захисним куполом. Допоможіть, — коротко наказала Се́.

Вона подала приклад і напнула над вілле́нцем благенького повітряного щита. Кращого не вміла: цей аспект її магії ледь жеврів. Декілька агентів і свої заслони поставили. Над потенційною загрозою швидко утворився цілий перекладанець, де чередувалися шари Води та Повітря.

Напружена тиша загусла. Йшов час, але цяцянка не поспішала вибухати. А́йнару першому урвався терпець.

— А ну приберіть ваш бутерброд.

Південець знову присів поряд із рештками самогубця.

— Медальйон остиг. І спорожнів, — констатував Жнець. — А інформації в тілі не лишилося геть зовсім.

Чорний зняв артефакт із шиї вілле́нця. Ігноруючи загребущі руки та невдоволені вигуки інших агентів, поніс цяцянку наставниці.

— Пані Се́, гляньте, — Жнець простягнув їй прикрасу.

Се́ взяла в Женця медальйон і роздивилася, заодно показуючи Білому. На блідому боці були вигравіювані двері-стулки.

— В міфології Церкви Тихої Радості це начебто є символом Бога Воріт, — пробурмотів Ое́не, поколупавшись у глибинах пам’яті.

За що цей міфічний пан відповідав і якою була його функція, він не мав ані найменшого поняття.

— Я віднесу цей артефакт до лабораторії Ядра, — оголосила Се́.

Зчинився галас. Особливо ремствували «тенетники», у яких з-під носа увели цінну знахідку. Але наставниця їх не слухала. Розвернулася і покрокувала до будівлі Управління.

Білий із Чорним, звісно, пішли за нею. Коли вони лишилися вдвох під дверима лабораторії, Жнець раптом натягнув на себе машкару сумирного ягняти:

— Пані Се́ звеліла мені визнати перед вами — тобто проговорити це моїм ротом у ваші вуха, — що я був до вас несправедливий та упереджений. Власне, от. Проговорюю. Виключно з поваги до вашої вчительки. Але щодо моєї справжньої думки… Ви ж не плекаєте ілюзій, правда ж?

— Що? — якогось лихого перепитав Ое́не. Хоча й без того все чудово зрозумів.

Південець закотив очі, ніби намагався сказати без слів: «як важко жити, коли твій напарник-опікун — ідіот».

— Що б там не говорила ваша вчителька, а я однаково вважаю вас за тягар. Ви геть не бистрі на розум, і в бою від вас, найімовірніше, більше клопоту, ніж ужитку, — Жнець гидко посміхнувся та пішов геть.

Білий спустив очі в долівку і втомлено зітхнув. «Я теж вважаю себе за тягар, А́йнаре, я теж». Сморідне болото всередині схвально булькнуло.

* * *

Наступного дня Ое́не з Женцем прийшли в Ядро майже вдосвіта. І застали там весь склад Зали Великих Звершень — із тих, хто не роз’їхався по місіях. Після вчорашнього нікому не спалося.

— Новини від внутрішньої розвідки, — розпочавши нараду, повідомив Во́. — Випадок на майдані справив на містян враження: про нібито відсутність гранатової хворості в країнах Проклятого Кола говорять мало не на кожному кроці. Довіра до влади та магів падає. Люди налякані.

— Ще одне очко на користь Тихих! — Се́ щосили стиснула свій кухоль із кавою, ніби то була шия головного церковника. — Історія повторюється. Уже не вперше епідемія релігії охоплює освічені країни. Колись чародії почистили світ від цієї скверни: служіння, покарання, жертвоприношення… Й ось знову все повертається. Срана Церква вміє грати на почуттях…

Двері розчахнулися так стрімко, що ляснули об стіну та відстрибнули назад. Потім їх ще й затріснули з такою силою, що дерево застогнало майже людським голосом. У Залу Звершень влетіла сама Хо́е Сомеі́н-еле́ — членкиня Ради Ядра. У величезному приміщенні одразу стало тісно.

Ое́не мимоволі зіщулився. Хо́е була невисокою, аж ніяк не огрядною жінкою років п’ятдесяти. Але в її присутності Білого не полишало відчуття, що він стоїть поряд зі здоровенним онагром. І краще триматися якнайдалі, якщо не хочеш випадково дістати по голові завантаженою пращею.

— Во́, ти мені потрібен, — голос у Хо́е був навдивовижу мелодійним, але тон — жорстким, як рипіння скручених канатів онагра, як скрегіт напруженого дерева об дерево. Втім, Ое́не ніколи не чув, щоб вона говорила якось по-іншому.

Сомеі́н-еле́ владним поглядом обвела Залу. Всі агенти, як один, прикипіли очима до неї.

— У Мере́ хочуть прибути представники Церкви Тихої Радості з дипломатичним візитом. Зокрема й сам голова організації — преподобний Єза́ріє.

Кімнатою прокотився збуджений шепіт. Навіть простий пішак Тихих з офіційними відвідинами — це вже нечувано. А тут сам голова… Церква вирішила зайти з козирного туза.

— Візит приурочений до прийому в нашій Залі Співдружності. Того, який запланований на середину червня, і куди з’їдеться весь Великий Союз, — вела далі Хо́е. — Посольство прибуде в Мере́ того ж дня, вранці. Церква нібито схвильована інцидентом на майдані й хоче надати офіційні коментарі.

Се́ повільно вийшла вперед, ставши прямо перед жінкою-онагром.

— Офіційні коментарі? Ці покидьки тепер діють на сході як повноправні політичні суб’єкти?

Ое́не здалося, що від її гніву зараз почнуть плавитися стіни.

— Уявіть собі, — відказала Хо́е. — Є ймовірність, що цей Єза́ріє буде на прийомі.

— Його запросили? — спитав Во́.

Він, навпаки, був уособленням внутрішнього спокою. Стояв біля свого столу розслаблено, ніби обговорював із давньою подругою кепську театральну виставу. Долоні задумливо склав колибою… наскільки це було можливо в його випадку: великі та вказівні пальці стикалися, три інші пальці лівої руки, не зустрічаючи пари-опори, хилиталися в повітрі.

— Ні. Але є ймовірність, що запросять, — Сомеі́н-еле́ насупилася та взялася під боки. — Уряд Сірої Коси не збирається кликати цих клоунів, але ми знаємо, що дехто з Торгового Союзу має зв’язки з Церквою. Хто саме — це мало бути в старих зведеннях, пошукайте, я зараз не переповідатиму.

Білий глянув на напружені обличчя колег. Схоже, все йде до того, що зовнішня розвідка найближчим часом працюватиме не в посиленому режимі, а в авральному. Онагр потребує якомога важчого снаряда.

— Ще до того, як церковники сюди приїдуть, я хочу знати про це посольство все. Яка мета цієї подорожі. Куди вони подадуться перед Сірою Косою та після. Хто увійде до складу делегації. Що це за люди. З ким водили дружбу, з ким ворогували. Як увійшли до складу Церкви. Ким стали тепер. Їхні слабкі місця. З ким контактують тут. У кого можуть цілитися. Як можна посварити їх із Церквою та завербувати для роботи на нас.

Уся Зала напружено замовкла. Виконати ці завдання, ще й за півтора місяця, тим паче силами одного відділу… Хо́е вимагала неможливого. Та увесь схід за роки не спромігся зібрати більш-менш корисної інформації про Тихих! Кьяш та О́лвер, можливо, згинули при спробах хоч щось дізнатися. Розвідки Північно-Східної Підкови зазнавали одного фіаско за іншим. Більшість агентів зникали безвісти, ніби їх поглинав морок. Церква Тихої Радості виявилася феноменально міцним горішком, і ніхто не розумів, чому. І як його розколоти.

— Завдання твоє і твоїх людей, Во́, — зустріти делегацію, коли вона виїде за межі Проклятого Кола. Слідкувати за нею до самої Сірої Коси. Стежити за кожним членом посольства, доповідати про будь-яку дрібницю. Усе може виявитися важливим. Аж до того, з яким звуком сякається той чи інший священник, і якої консистенції в нього шмарклі. Агенти на місцях будуть попереджені: вам допомагатимуть службовці готелів, таверн, поштових станцій тощо. Паролі та контакти я дам пізніше.

Мешканці Зали Великих Звершень полегшено видихнули: коло завдань звузилося до притомного.

— Ми зробимо все можливе й неможливе, — спокійно запевнив Во́.

— А можна цього вихватня Єза́ріє та його зграю просто не пустити в країну? — раптово встряг Жнець, який до того захоплено колупався в зубах нігтем. — Простежити їхній шлях до Сірої Коси, а потім розвернути біля самого кордону. В ідеалі ще й перерізати.

Хо́е обернулася до південця і якийсь час мовчки вивчала його. А́йнар мимоволі напружився під її поглядом, хоч і постарався зберегти розв’язність. Коли жінка-онагр відвернулася до Во́, Чорний ледь помітно розслабився.

— Якщо Церкву все ж таки запросять на прийом, частина твоїх людей увійдуть до складу офіційної охорони Головного Залу, — пані Сомеі́н-еле не вважала за потрібне відповісти на запитання південця. Що вже саме собою було за відповідь. — Зокрема й Чорний Жнець. Церковники мають його бачити. І делегати Оксамитової Ложі, до речі, теж. Нехай захлинуться жовчю і ті, і інші.

Ое́не знав, що в минулому за його підопічним полювали всім континентом. Серед мисливців була й Оксамитова Ложа — збіговисько кращих магів Датто́ри. Наймогутніший чародійський орден Підкови. Стародавній, як викопне лайно доісторичного ящура.

Хо́е знову обернулася до Женця й обдарувала його цілою тирадою:

— Нам довелося дуже, дуже постаратися, щоб зловити тебе раніше за «ложечників». І повір: ти не хотів би знати, що зробив би з тобою старий павук Ваа́рна. Тобі б це сподобалося набагато менше, ніж перекування.

Не прощаючись, Сомеі́н-еле стрімко вийшла, грюкнувши дверима. Усі мимоволі зітхнули з полегшенням. Двері, мабуть, раділи найбільше.

— Отже, народе, час перетасування, — буденно сказав Во́. Він із заспокійливою усмішкою обвів поглядом присутніх. — Ті, кого я зараз назву, готуються передати свої справи. А потім вирушають готуватися до захопливої подорожі.

Се́ не потрапила в список учасників «на виїзд». Ое́не з Женцем ніхто й поготів брати не збирався. Зате їхній команді перепав утішний приз: чимало тек із поточними справами колег. Офіційний сертифікат на гарування й недосипання.

— Справа фанатика-самогубці теж твоя, Се́. Поки що. Можливо, потім передамо комусь із сусіднього відділу, — сказав Во́.

Наставниця примружила очі й кивнула. Напевно, докладала великих зусиль, щоб не засліпити його усмішкою. Не щодня молодшому співробітнику Ядра дають справу з пріоритетного напряму, нехай і тимчасово.

Білий навіть не сумнівався, що вчителька працюватиме за десятьох. І їх із Женцем ганятиме. Щоб ніхто в Управлінні не сумнівався: Се́ І-еле́ з Дому Дубового Листа може впоратися з такими справами не гірше за старших колег.

Коли влігся рейвах, спричинений появою та розпорядженнями Хо́е, А́йнар поцікавився:

— А як та дівчина, яку ми врятували з борделю?

— З Ню́і все гаразд. Звісно, наскільки це можливо після пережитого, — скривилася наставниця. — Треба буде підшукати їй якусь роботу, щоб вона могла з’їхати від сім’ї та не втрапити до борделю або в іще якусь халепу.

— Їй аж так не сидиться вдома? — скептично вигнув брову південець.

— Її батько — лайна шматок.

— Твій інформатор? — здивувався Білий.

— Так. Ми змушені працювати з різними людьми, Ое́не. І, бува, всміхатися тим, кому волили б дати по пиці. — Се́ зітхнула. Мабуть, навіть Дубовому Листку не завжди легко з паскудами або ідіотами. — До речі, я трохи розпитала Ню́і про вілле́нців. І вона дала нам зачіпку. Коли трохи розгребемося, треба буде знайти таку собі Ліе́не. Ню́і не знає, у який бордель її перевели, але навряд чи далеко від Мере́.

* * *

Се́бон, співробітник лабораторії Ядра, покрутив у руках медальйон зі стулками та простягнув Білому:

— Це точно артефакт? Ми жодним способом не змогли його ні зарядити, ні змусити працювати. Він мертвий. Звичайна цяцянка.

— Це і є офіційний висновок лабораторії? — кисло спитав Ое́не.

— Ну майже. Тримай, — Се́бон простягнув папірець із печаткою. — Це все, що ми змогли дізнатися.

— Дякую, — зітхнув Білий.

— Успіхів у вивченні цього невідомого мотлоху!

На знак прощання Се́бон ляснув співрозмовника по плечу, узяв у нього зі столу яблуко, смачно надкусив і поцікавився, показуючи на фрукт:

— Можна?

— Чи не запізно питати? — обурився Ое́не. — Ти вже надгриз!

— Твоя правда. То можна?

— Згинь з очей моїх, — махнув рукою Білий.

Лабораторник, голосно похрускуючи, залишив Залу Великих Звершень.

Ое́не взяв офіційний висновок і прочитав: «Матеріали: сплав харделі́кса та срібла кеда́йче». Навпроти інших пунктів стояв висновок: «Невідомо».

Усе, що Білий знав про ці метали: харделі́кс і тим паче срібло кеда́йче, — страшенно дорогі та рідкісні. Навіть багата Датто́ра з пихатою Оксамитовою Ложею на чолі скупиться додавати хоча б краплину їх до рядових артефактів. А тут Церква відливає з них цілий медальйон! Нечувана розкіш. Метр Ваа́рна із заздрощів кусає сам себе за пафосну, просякнуту нафталіном оксамитову мантію.

Щоб ці метали хтось поєднав в одному виробі — такого Білий теж не зустрічав жодного разу.

Ое́не відчув, що його буравить чийсь погляд, і підняв очі від паперу. На нього, злегка примружившись, незмигно дивився Жнець, вергаючи блискавки з очей. І Білий згадав про одну деталь, яка чомусь раніше не спала йому на думку. Яблуко, що його так нахабно забрав Се́бон, призначалося Женцю, який щодня поїдав ці фрукти у величезних кількостях.

«Це було моє яблуко! Ти мусив боронити його від зазіхань. Що я тепер їстиму? У шухляді твого столу більше немає фруктів!» — дорікав пронизливий і дуже сердитий помаранчевий погляд.

«Вибач, нічого не можу вдіяти. Сама доля розпорядилася так, щоб замість мішка яблук за день ти з’їв на одне яблуко менше», — мовчки розвів руками Ое́не. І із завзяттям поринув у вивчення нової справи, яку їм із Се́ передав колега.

_ _ _

ГЛОСАРІЙ ТА ПОЯСНЕННЯ ДО ТЕКСТУ:

Як нагадування: Тенета — внутрішня розвідка Сірої Коси.

Північно-Східна Підкова (ПСП) — союз незалежних держав, найрозвиненіших країн Серединного Континенту. Умовно, це всі країни навколо Лазурової Затоки. Якщо заштрихувати на мапі територію всіх країн, які входять до ПСП, то за формою вийде щось на кшталт підкови.

(Посилання на мапу -- в коментарях)

Великий Союз — по суті, це розширена Північно-Східна Підкова. У цей блок ПСП зібрала країни з різною географією, але переважно це південний схід Серединного Континенту. «Якщо ти недостатньо розвинений економічно, але хочеш здаватися крутим і прогресивним, — ласкаво просимо до нас! Інакше потрапиш до Проклятого Кола й попрощаєшся навіть із найменшою перспективою розвитку, — ніби каже своїм менш розвиненим союзникам Підкова. — І коли-небудь ви станете такими ж крутими й сильними, як і ми! (Якщо ми вам дозволимо, звісно)». До Великого Союзу входять країни самої Підкови та союзні.

(Посилання на мапу -- в коментарях)

Торговий Союз — міжнародне об’єднання купців. Функціонує в більшості країн Серединного Континенту (за винятком Проклятого Кола та деяких країн півдня та південного заходу), а також у деяких країнах Північного та Південного континентів.