Ваша смерть нас покличе

[Місце дії: країна Сіра Коса, серединний схід Серединного Континенту]

Наступного дня Білий з А́йнаром завітали до затишної скарбниці знань — себто до бібліотеки — подихати книжковим пилом, дати собі перепочинок від ажіотажу, який панував у Залі Звершень… (Насправді ж їх туди відправила Се́, щоби пошукали інформацію.) Ое́не зробив запит на всі, що були, книжки та документи про Церкву Тихої Радості та її міфологію. А також на матеріали, у яких згадувався харделі́кс або срібло кеда́йче.

Бібліотекар видав їм цілу гору вельми пухких томів. Білий, зітхнувши, переніс їх у найвіддаленіший куток читального залу й узявся за вивчення. Почати вирішив із Бога Воріт. «Найнудніше спочатку, найцікавіше — на потім».

Жнець неприкаяно вештався бібліотекою. Неупокоєною примарою сновигав між рядами книг із вільним доступом, періодично розгортаючи то одну, то іншу. Ліниво роздивлявся картинки, вертав на місце. Позіхав так, що місцями це скидалося на останні конвульсії перед сконом від нудьги. Коли південцю ставало зовсім несила, він розтягувався просто на підлозі в проході між столами й дрімав. Або прикидався.

Білий дуже хотів залучити його до якоїсь справи, щоб не мучився, але не знав, до якої. Уже навіть думав відправити Чорного додому. А потім згадав, що й так занадто часто лишає перекованого самого, нехтуючи інструкціями. Схоже, кожен сьогодні приречений страждати по-своєму: А́йнар від нуди, Ое́не від церковної маячні.

«Багатобожник» — видання доктрини Церкви, розмазане по семи томах, — являло собою мішанину з легенд, віршованих оповідей, молитов, притч, приписів для вірян. Білий сподівався знайти там струнку систему, у якій кожному богу було б виділено окремий розділ. Але в «Багатобожнику» не було й натяку на будь-яку структуру. У пошуках потрібних згадок Ое́не побіжно переглядав сторінку за сторінкою, аж поки від напруження не почало різати в очах. Він відклав черговий том церковних писань і потягнувся, позіхнувши на весь рот.

— Буде швидше, якщо я допоможу вам, — Жнець із гучним зітханням плюхнувся на стілець навпроти Білого.

— Чим? — не зрозумів Ое́не.

— А як ви гадаєте, пане гордовитий розумнику? — А́йнар пустив очі під лоба. — Наприклад, тим, що теж буду шукати інформацію.

— Але… — Білий збентежився. Йому не подобалося вказувати людям на їхню недосконалість і свою над ними перевагу. — У книжках майже немає картинок. Там тексти. Літери…

Жнець пирхнув:

— А, ну якщо літери, тоді та-ак, звісно. Хто я такий, аби розбиратися в літерах.

Спізнілий здогад угатив Ое́не в його нетямку довбешку. Від ніяковіння та сорому на його щоках розквітли маки, а в животі щось тенькнуло. В інформаторії про південця не було вказано, що фігурант навчений грамоті. Втім, це ще не означало, що Чорний Жнець неписьменний.

— Тобто… Я не запитав… Але… — пробелькотів Білий.

А́йнар заскочив на стіл і випростався на весь зріст. Картинно здійнявши руки до стелі, він театрально вигукнув:

— О милостиві багатобожні боги! Цей варвар уміє читати!

Відвідувачі бібліотеки, що сиділи за сусідніми столами, відірвалися від книг і несхвально зашикали.

— Годі тобі! Швидко злізай і сядь нормально! — гримнув Ое́не на Чорного.

І відчув, як легкий холодок пройшов ззаду по шиї: активізувався зв’язок підкорення. Жнець припинив кривляння та сів на стілець, сумирно склавши руки на столі. Запитально-єхидно глипнув на хазяїна. А той геть зовсім скис. Білий свідомо уникав наказувати підопічному. Йому не подобався сам факт влади над живою істотою — як би сильно він не переконував себе в доцільності такої влади.

Ое́не майже фізично відчув, як перетворюється на печеню через сором. Ховаючи очі, він промовив:

— Тут тексти мовою е́, тобто, мовою Сірої Коси. Деякі книжки в оригіналі — вілле́нською… Тут немає нічого… мовою твого народу.

Білий забув назву офіційної мови, якою користувалися на Овальних Островах, щоб якось звести до спільного знаменника весь тамтешній розсип говірок. Кожен острів розмовляв по-своєму.

— Інна́ро.

— Що? — перепитав Білий, встотисячне почуваючись ідіотом.

— Так називається єдина мова Овальних Островів.

— Вибач. Я… я справді не знаю, чому вирішив, що ти неграмотний. Ти знаєш письмову е́, або письмову вілле́нську? Або і те, і інше?

Жнець схилив голову на бік. Він явно насолоджувався соромом співрозмовника, пив його, як мед.

— І те, і інше.

«Отакої! Колишній пірат у перервах між убивствами, терактами та диверсіями знайшов час і можливості вивчати мови? Але чому б і ні? Він багато подорожував…» Білий вкотре усвідомив, що нічого не знає про свого підопічного. Де він виріс? Чи ходив до школи? З якої він родини, ким були чи є його батьки?

— Якщо хочеш допомогти, — Ое́не простягнув товстий фоліант у шкіряній палітурці, — ось тобі якийсь там за рахунком том «Багатобожника». Ну або вибери собі книжку до смаку.

— А з чого ви взяли, що я хотів допомогти?

Ое́не відчув, що в нього зараз вибухнуть мізки. Від Женцевих викрутасів голова йому йшла обертом.

— Ну ти ж казав… Як там було… «Буде швидше, якщо я допоможу вам».

— Та-ак, казав, — промуркотів А́йнар та приплющив очі. Бавився. Безсоромно й неприховано.

— І? — Ое́не почав частіше дихати, закипаючи.

— Я не казав, що х-о-т-і-в допомогти.

Ое́не спересердя грюкнув книжкою об стіл, спричинивши нову хвилю несхвальних вигуків від інших відвідувачів бібліотеки.

— Та ну тебе! Роби, що хочеш, тільки не заважай людям, — буркнув він і взявся за читання.

Чорний помаявся-помаявся, але врешті-решт теж узявся за книжки. І занурився в них з аж ніяк не награним завзяттям та цікавістю. Білий уже не вперше доходив висновку, що Жнець має живий допитливий розум. Тож бути ходячим артефактом для обслуговування державних потреб — це явно не те, що могло розкрити його потенціал. «Варто було б частіше ходити з ним до бібліотеки, чи що…»

— Святі муді! Це ж треба стільки навигадувати. У Тихих богів більше, ніж бліх на собаці, — сказав Жнець, позіхаючи.

— Так, із фантазією вони явно проблем не мають, — простогнав Білий і потер змучені церковними легендами очі.

— Але я знайшов його, — переможно всміхнувся А́йнар.

— Кого саме?

— Бога Воріт. Це бог першого ряду, себто один із головних. Вважається, що він відповідає за коридори з нашого світу на Виворіт. Зокрема, контролює, чи пройдуть усякі злісні темні тварюки до нас. Але деякі істоти можуть безперешкодно швендяти туди-сюди, якщо їм дуже треба. Загалом, той бог — щось на кшталт швейцара-консьєржа.

— А хто ці істоти, які мають вільний вхід? — знуджено спитав Білий. Церковні жахастики його не вразили, а до справи ця інформація ніяк не прикладалася.

— Цього я ще не знайшов. Тут ні сіло ні впало хтось раптом вставив оповідь про велику битву між народами тріво та мезгуно… Не питайте, хто це! Я поки що не зрозумів, який стосунок має до цього Бог Воріт. Але сам по собі опис битви дуже нудний.

— На відміну від решти фрагментів книжки, якими зачитаєшся — не відірвешся, — зітхнув Ое́не, якому ця божественна тяганина вже в печінках сиділа.

Згорнувши пухкий фоліант, Білий присунув до себе книгу в потертій оксамитовій палітурці.

— Досить із мене богів на сьогодні. Час почитати щось більш притомне.

І заглибився в опис магічних властивостей металів.

У Мере́ панувала глибока ніч. Ое́не переглянув безліч фоліантів. Дізнався багато нового, згадав багато старого. Але не зустрів нічого, що наблизило б його до розв’язання нагальної задачі.

Харделі́кс, якщо додати його до сплаву, збільшував дальність уражальної дії артефакту. Срібло кеда́йче іноді застосовували під час спроб виготовлення автономних пасток вибіркової дії. Вважалося, що цей метал допомагає в розпізнаванні цілі. На жаль, автономні артефакти так і лишилися задумом: вибіркове ціленаведення без участі людини виявилося завданням непосильним. Пастки раз у раз вражали не ті цілі.

Ось, власне, і все. Як це в’язалося з випадком фанатика-самогубці? Білий не мав щодо цього жодних ідей. Дальність і автономне ціленаведення…

Ое́не втомлено потер очі, зітхнув і притулився щокою до важкого дерев’яного столу. На дотик — приємно. Білий засукав рукави та витягнув руки, насолоджуючись гладенькою прохолодою дерева, відполірованого тисячами книжок. Приглушене світло магічних світильників розбавляло темряву читального залу, надавало предметам нереальної контрастності.

А́йнар читав, лежачи на повний зріст просто на столі й тримаючи книгу на витягнутих руках над собою. Глянцеве волосся, задля зручності лежання звільнене від пов’язки, розсипалося по столу чорним шовковим укривалом. Гарно.

Жнець опустив книгу, вигнувся на столі й поглянув на Білого знизу вверх. Той застиг, полонений незатишним видивом. Дивитися на людське обличчя, перевернуте догори підборіддям, було моторошно. Ніби перед тобою демон Вивороту абощо. І водночас відірватися неможливо, ніби заглядаєш у безодню.

— Ви знаєте легенду про Сумну Діву, пане Ое́не?

— Ні, — прогундів Білий, усе ще під враженням від демонічності.

— Сумна Діва має зупинити темряву й морокобожжя. Тут так і написано — «морокобожжя». Смішне слово.

— Чому ця легенда тебе зацікавила? — напівсонний Білий врешті спромігся відірвати погляд від безодні.

— По-перше, жоден вірянин не назве свій пантеон словом «морокобожжя». І не застосує до нього слово «темрява». Але ж саме богам, яких звеличує Церква, загрожує небуття і забуття, якщо у світ повернеться Сумна Діва.

— І що це за чудова пані? — мимоволі пожвавився Ое́не. Нехай це лише казочка, але ж приємна. Чом би й не помріяти про кончину релігії Тихих?

— Безстрашна войовниця. З нею будуть ще багато всяких союзників… Якісь Діти Скорботи, Охоронник з Охоронницею, Дарувальниця Натхнення, Той-хто-ставить-питання та ще купа людей із чудернацькими прізвиськами. А також, опціонально, месники, духи, люди, істоти… Які істоти? Дякую, що уточнили, — пирхнув А́йнар і постукав ногою по столу, ніби в такий спосіб намагався передати своє невдоволення автору.

— Звідки вона має повернутися?

— Тут про це не йшлося. Можливо, з Вивороту.

— І її отак просто пропустить бог-консьєрж? — скептично посміхнувся Білий.

— Або вона його не питатиме, — пограв бровами Жнець, відкладаючи книгу.

— Що робить така мила легенда в цій збірці? — Ое́не задумливо покусав губу. — Либонь, у фіналі боги зберуться та відіб’ють атаку, а Сумна Діва забереться геть, зарікшись коли-небудь тут з’являтися?

— У тім-то й річ, що ні, — Жнець у задумі накрутив на палець чорне пасмо. — Цю легенду явно взяли з якогось видання конкурентів. І, навіть не переробивши, впхали до «Багатобожника». Хто це зробив? Навіщо? І звідки початково прийшла легенда? По-перше, згідно з оповіддю, Діва вийшла із самого серця зла. Отже, морокобожжя вважається злом… — А́йнар замислено помовчав.

— Є ще «по-друге» та «по-третє»?

Жнець перевернувся на столі. Ліг на живіт, схрестив перед собою руки, сперся на них підборіддям і втупився кудись у просвіт між стелажами.

— Так, — задумливо відказав він після невеликої паузи. — Мені незрозуміло, чому, вийшовши із серця зла, вона зненавиділа його так сильно, що зажадала знищити. Легенда цього не пояснює. Хоча це — один із ключових моментів, на мою думку. Де розташована точка, натиснувши на яку можна пробудити в людині прагнення до знищення скверни? Як ту точку можна стимулювати?

— Хіба Сумна Діва була людиною? Я так зрозумів, що вона була просто… породженням. Іншою істотою.

— Це неважливо, — категорично струснув головою А́йнар.

— Вважаєш, що можна застосувати історію її трансформації до нас?

— Коли люди описують щось, вони мимоволі міряють це «щось» по собі. Наприклад, їхні боги завжди подібні до них самих. Владолюбні шматки лайна.

— Всі боги? І ніде немає нормальних? — спитав Ое́не.

— Я бачив багато релігійних культів. Жоден із них не осмислює богів якось інакше, аніж якусь подобу людців. Іноді трапляються спроби вийти за межі рамок. Подивитися вище, ширше. Але ні в кого по-справжньому не виходить. Навіть якщо боги дійсно десь там є, і якщо вони насправді сильно відрізняються від нас, навряд чи ми знайдемо адекватний опис. Просто тому, що людина не здатна охопити свідомістю інформацію такого рівня.

«Це ж треба! “Варвар і пірат з Овальних Островів” розмірковує над такими речами? І навіть вирішив подискутувати про це зі мною? Мабуть, його розуму дуже тісно в тому пласкому інформаційному просторі, в якому він опинився».

Ое́не розумів, як це: коли тобі нема з ким поговорити. Ні в Притулку Великої Милості, ні після виходу на волю він не мав друзів. Найближча людина — Се́. Але ж вона не подруга, а наставниця. До того ж вони з нею надто різні. Се́ — криця. Гострий і невтомний меч справедливості. Стріла, спущена з тятиви. А Білий… ну… це Білий.

— Я не вивчав релігієзнавство так глибоко, щоби підтримати хоча б мінімально змістовну бесіду про це, — Ое́не знову позіхнув. Очі злипалися. Голова вимагала подушки. Або хоча б полірованого стола.

— Пане Ое́не, уся ця боротьба із Церквою Тихої Радості… А потім буде ще хтось. Релігійний або ні. У світі незчисленна кількість різної підлоти. Те, чому ви — та і я свого часу теж — намагаєтеся протистояти, є лише проявом. Ви не впливаєте на корінь проблеми. Тому рано чи пізно програєте. Не Тихим, так комусь іншому, — дуже серйозно промовив А́йнар, проймаючи Білого безрадісним поглядом.

— А в чому корінь проблеми?

— Я не знаю. Багато думав про це. Особливо після арешту, коли з’явилося вдосталь часу. Але не знайшов відповіді. Можливо, людство невиліковне.

* * *

Задушливий вечір, зазвичай невластивий Сірій Косі, важко наповз на місто, наче гігантський слимак. Уже зовсім стемніло, але Се́, Ое́не та Жнець іще сиділи в Управлінні над справами, які тепер перейшли до них.

Білий втомлено відкинувся на стільці. Потер очі: за повіки ніби піску насипали. А́йнар позіхнув і своєю чергою відклав папери. Солодко потягнувся, вигинаючись на подушках, як великий чорний кіт. Потім скрутився в компактний смаглявий бублик і намостився спати.

Відтоді, як з’ясувалося, що Жнець грамотний і знає кілька мов, Ое́не став давати йому самому вивчати зведення, інформаторії та пухкі теки зі справами. Раніше Чорному все це переказував Білий, який зараз почувався дурнем через марну роботу. Також з’ясувалося, що південець ще й непогано пише е́, вілле́нською, датто́рі та кількома іншими мовами. Тому Ое́не долучив його ще й до письмових робіт. Щоправда, усі листи перед відправленням ретельно перевіряв. Бо це ж Чорний Жнець! Намалює в офіційному документі якесь неподобство — а ти потім пояснюй.

Ледь чутно рипнули двері Зали Великих Звершень. Увійшов молодший працівник із відділу внутрішніх зв’язків.

— Привіт, Се́. Мені сказали, що ти ще тут. Ти просила дізнатися про одну дівчину з борделів. Ліе́не. Вона… у «Ніжній Квітці», — хлопець зам’явся. — Її вбито. Схоже, Дракон. Зараз на місці працює Порядок. Вибач, що знайшли її так пізно. Справ була повна торба…

До будинку розпусти в передмісті вони домчали за рекордні пів години.

Дівчину знайшли на підлозі в кімнаті, у якій вона зазвичай приймала клієнтів. Кожен суглоб на її руках та ногах був вивернутий. По всьому тілі — припечені отвори діаметром близько трьох сантиметрів: на м’язистих частинах кінцівок, на шиї, на животі, між поламаних ребер. Волосся на голові випалене, і в черепі теж кілька дірок. Очей бракує, замість них лише дві криваві заглибини. І опіки, опіки по всій шкірі.

Навколо мертвої Ліе́не метушилися співробітники Порядку, ретельно описуючи та замальовуючи місце злочину. Художники та писарі встигли добряче попрацювати, і в секретаря в руках уже був чималий стос паперів.

— Дівчину було вбито приблизно дві години тому… уже три, — оголосив слідчий на ім’я Лемо́, відходячи від тіла й даючи простір новоприбулим.

Колись Се́ трохи працювала під керівництвом Лемо́ (Во́ мав специфічний погляд на виховання, тож його учениця встигла постажуватися і в службі Порядку, і в усіх розвідках). Тож конфлікту відомств на кшталт: «що ви тут забули, це наша справа» зараз не виникало. Хоча за інших обставин «ядрівців» могли б погнати втришия.

Слідчий вів далі:

— Схоже, злочинцю для повного вдоволення забракло природних отворів у тілі жертви. І він зробив додаткові. У голові також. Ну а ґвалтувати в очні западини — це вже мало не класика в наші дні.

Якби Ое́не був схильний до нервового зомління, то вже зустрівся б із підлогою. Те, що зробили з Ліе́не, могло б вжахнути навіть Женця. Білий мимоволі озирнувся на А́йнара: стиснуті щелепи, шалена лють в очах. Убивці пощастило, що він наразі невідомий.

— Тіло дівчини майже нечитабельне, — виніс вердикт Жнець після обстеження. Його голос звучав різко, як брязкіт бойових серпів. — Дуже схоже на те, що ми спостерігали з тілом фанатика-самогубці. Якщо в момент смерті на ній і був якийсь загадковий медальйон абощо, то вбивця забрав його із собою.

Кімната навколо мала такий вигляд, ніби нею пройшлася невеличка пожежа. Величезні пропалені дірки на шпалерах, плями кіптяви на стелі. Килим майже згорів. Наполовину обвуглені крісла й чайний столик були розкидані по підлозі. Опори для балдахіна на ліжку прогоріли, сам балдахін звалився вниз. Деякі металеві предмети інтер’єру стопилися. Але не було й сліду води. Займання ніхто не гасив: вогонь ущух сам, ймовірно, приборканий магією.

— І за таких обставин ніхто нічого не чув, ніхто не помітив пожежі, дим та запах не просочилися назовні? — здивувалася Се́.

— Жоден свідок про таке не повідомив, — Лемо́ задумливо потер підборіддя. Несхвально глипнув на Женця, який долучився до обшуку кімнати: ходив за «порядниками» та оглядав місця, які вони вже пройшли. — Я схильний вірити більшості з них. Але є кілька… Маю відчуття, що вони щось приховують. Але це, можливо, не пов’язано зі справою. У будь-якому разі, основна маса нічого не помітила. Пожежа була прихована під надійним магічним куполом.

— Заслону для стримування вогню міг би створити чарівник Повітря чи Води, — примружилася Се́, розмірковуючи вголос. — Але в другому випадку щит залишив би сліди вологи. До того ж тільки купол Повітря дозволяє не задихнутися тим, хто всередині. Отже, ймовірно, злочинець — маг із Джерелами Вогню та Повітря. Чому він ризикнув прийти в дім розпусти, публічне місце, де купа свідків? Ліе́не — перша жертва, яку знайшли не в полі й не в кущах.

— Можливо, Дракон насправді любить вчащати до повій, але йому стає дедалі важче стримуватись і чекати, поки він організує… кхм… виїзний сеанс. — Слідчий заходив кімнатою, намагаючись не звертати з торованих доріжок і не затоптувати місце злочину.

А́йнар тим часом затримався біля напівобгорілого комода. Зазирнув у невеличкий просвіт між меблею та стіною. Трохи похитав і посовав. З глухим стуком на підлогу щось звалилося.

— Святе лайно! Ви тільки погляньте, хто в нас тут! — А́йнар дістав невеликий, розміром менше долоні, прямокутний предмет. Південець мав вигляд хижака, який вполював жирну здобич.

— Що це? — запитала Се́, забираючи в нього знахідку, щоб роздивитися.

Білий теж сунув носа. Зі сріблястого металевого прямокутника на нього дивився викарбуваний бородань у сукні.

— Це ікона Церкви Тихої Радості, — ажитовано вишкірився Жнець. — А цей хрін у рясі — типу як святий, щоб його демони розідрали на тисячу шматків. Грьобаний Пресвітлий Лама́ріє. Покровитель — не повірите! — сімейних уз.

— Лемо́, пошліть своїх людей подивитися, чи не стоять в інших кімнатах такі ж ікони, — попрохала Се́. — А цього «лама́рія» ми відвеземо в Ядро для вивчення. На око матеріал схожий на сплав, з якого виготовлений медальйон-«стулки». Можливо, справа «наречених дракона» виходить за рамки внутрішнього розслідування.

— Це речовий доказ із місця злочину, — одразу ж наїжачився «порядник». — І я його не віддам.

— Дозвольте нагадати, що ваші косоокі телепні його пропустили. Тож це наша ікона, — прошипів Чорний Жнець. — Якби не я, ви б усі пішли в невіданні додому, а ця хрінь гівносвятенська й далі б собі висіла, затиснута комодом.

— Лемо́, — примирливо сказала Се́. — Ви ж навіть не знаєте, що насправді стоїть за цими іконами і як їх досліджувати.

«Ніби це взагалі хтось у Сірій Косі знає», — розсудливо промовчав Ое́не.

— Це вілле́нська річ, і рано чи пізно до вас по неї прийдуть із зовнішньої розвідки, — вела далі наставниця. — Але ми передчасно сперечаємося. Можливо таке, що ваші люди зараз повернуться із цілим мішком «лама́ріїв». Тож забирайте собі цього, а ми візьмемо якогось іншого з купи. Домовились?

Служителі Порядку впоралися швидко. Вони підтвердили, що в кожному приміщенні стоїть ікона Пресвітлого Лама́ріє. Тобто, стояла. Поки вони цей «врожай» не зібрали й не принесли слідчому.

Лемо́ простягнув руку, й А́йнар знехотя вклав у неї свою знахідку. Слідчий навмання дістав із мішка іншу ікону й віддав Се́. А «лама́рій розбрату» перекочував до іншого «порядника», який збирав речові докази з місця злочину.

Ое́не помітив, яким поглядом Жнець провів «свого» Лама́ріє. «Готовий закластися, що цей упертий хитрюган уже складає план із підміною ікон». Хоч кого там корчив із себе Чорний, а таке явище як професійна гордість було йому не чуже.

Лемо́ хруснув пальцями й хитро примружився:

— Гадаю, нам варто поставити свідкам ще пару-трійку запитань. Ходімо, Се́?

Білий не брав активної участі в допиті. Просто сидів неподалік, але досить близько, щоб можна було відчути кожного допитуваного й допитувану. Емоції повій — яскраві та болючі — пропалювали йому душу до кривавих дірок. Пересічні працівниці борделю були нажахані. Якби Ое́не вмів читати думки, напевно, в голові кожної з них він побачив би: «Хто наступна? Чи не я?»

Навіть наглядачки, які продавали не себе, а інших, — і ті боялися стати жертвою Дракона. Раніше можна було заспокоювати себе думкою: якщо не виїжджаєш на неофіційні підробітки, то й не станеш жертвою вогненного маніяка. Зараз ця втішна версія розбивалася вщент.

Багато хто переживав глибоке горе: схоже, Ліе́не в цьому домі розпусти любили.

На ікони Лама́ріє всім здебільшого було начхати. Ніхто й гадки не мав, що це за оздоби інтер’єру з’явилися в борделі. Ну картина й картина, одною більше, одною менше. Декілька жінок відчули роздратування, коли почули, що викарбувані старці — то є церковні символи. Майже інстинктивна, поколіннями засвоєна реакція корінних жителів Сірої Коси, для яких будь-яка релігія тісно пов’язалася з історичною травмою.

Про живих та реальних вілле́нських діячів теж ніхто нічого не знав. Комусь випало пару разів обслужити якихось синьопиких. Комусь не пощастило, і їм трапився садист-Де́рріш, після якого вони ще довго оговтувались. І на тому все. Загалом, нічого примітного.

Останньою до кімнати запросили управительку «Ніжної квітки» — жінку років сорока п’яти, худорляву, бліду й гордовиту. На той час Ое́не вже хитало на стільці. Він не дивився на свідків, майже впав у захисний транс і заледве змушував себе не відгороджуватися від того, що відбувається. Його нудило. Голова, здавалося, зараз розірветься й заляпає кров’ю та мізками ніжно-рожеві шпалери з розвішаними на них сороміцькими картинами.

З цієї причини він не одразу усвідомив, що саме його насторожує в емоціях управительки.

— Пані Сіте́, розкажіть нам про Ліе́не? Як давно ви почали з нею працювати?

Керівниця відповідала на запитання Лемо́ та Се́ сухо та стримано. Показувала, що турбується про репутацію закладу і, як наслідок, власну кар’єру.

Але Ое́не відчував її полегшення. Якесь аж надто фундаментальне для того, щоби бути ситуативним. Вона вважає, що має захист від Дракона, бо не є пересічною повією? Але наглядачки боялися опинитися на місці Ліе́не. Сіте́ щось знає? Вона в курсі точних уподобань Дракона? Їй відомо, кого він вибере, а кого не зачепить?

Білий згорбився на стільці та схрестив руки на грудях. Погляд Сіте́, різкий і підозріливий, він спіймав випадково, й одразу ж відвернувся. Йому здалося, керівниця «Ніжної квітки» бачить його наскрізь і знає, навіщо він тут. Ілюзія, звісно. Жінка не мала дару магії.

«Ти хочеш бачити зачіпки там, де їх немає. Найімовірніше, вона нічого не знає про вбивцю. Просто вибрала для себе версію, яка її заспокоює, і твердо в неї вірить. Усім хочеться почуватися в безпеці. Заради цього відчуття люди схильні брехати собі».

— Як давно вас завербувала Церква Тихої Радості? — після череди нейтральних розмов про будні борделю питання Се́ прозвучало, наче постріл із Рушниці Громовержця.

— Що? — цілком щиро здивувалася управителька.

— У вас по всій «Ніжній квітці» понатикані вілле́нські ікони.

— Це обереги, — знизала плечима Сіте́. — Зокрема й від гранатової хворості, яка скоро прийде. Якщо ваші маги в змозі запропонувати щось краще й дешевше, я з задоволенням послухаю, — додала вона уїдливо.

І це не було брехнею. Керівниця «Ніжної квітки» і справді вірила, що захищає свій заклад.

Із Сіте́ говорили довго, але врешті-решт відпустили. Білий, який увесь цей час вагався, вирішив таки поділитися з наставницею та Лемо́ своїми спостереженнями щодо управительки й Дракона.

— Дякую, Ое́не. Гадаю, ця пані сьогодні все ж проїдеться з нами. Про всяк випадок, — насупився слідчий.

Білий одразу ж пошкодував, що розповів. Він зараз перебував у такому тумані, що цілком міг сплутати хрін із пальцем. А вже розібратися в тонкому хитросплетінні чужих емоцій… Ое́не рвонувся був зупинити Лемо́… Але раптом він має рацію? Якщо пані Сіте́ невинна, її розпитають про те і про інше, та відпустять. Якщо ж вона щось знає про Дракона, то це допоможе врятувати багато життів.

Тож Білий зробив те, що й завжди робив у незрозумілих ситуаціях, — нічого.

Після допиту Сіте́ «ядрівці» вже не мали чого робити в борделі. Втім, Се́ та Жнець за власною ініціативою розбрелися по кімнатах — наостанок кинути оком на цей дім скорботи. А Ое́не безсило побрів до виходу. Він ішов так повільно, що його наздогнали навіть «порядники», які вели підконвойну Сіте́ до виходу.

— Чому я? Чому ніхто, крім мене, не затриманий?

Білий обернувся на розгніваний жіночий голос і… настромився на погляд управительки.

— А ви воліли б, щоб замість вас хтось інший провів ніч у тюремній камері? А як же любов до ближнього, пані Сіте́? — ласкаво дорікнув їй Лемо́.

Але керівниця його не почула. Вона не була магесою, але завдяки інтуїції, здогадалася, яку роль у її затриманні відіграв цей похнюпа, який на допиті не поставив жодного питання. Щойно їхні очі зустрілися, їй стало лячно. До нудоти, до непритомності. Якби він міг зараз бачити цю пройняту страхом душу… Мабуть, уздрів би, як поховальними вогнищами там палають три слова: «Він. Усе. Знає». Жах навалився на Сіте́ з такою силою, що вона спіткнулася, а в Білого потемніло в очах.

Лемо́ дбайливо притримав жінку за лікоть. Ое́не довелося справлятися самому.

Білий з управителькою не розривали зорового контакту, аж доки за нею та її супроводом не зачинилися двері.

«Вона подумала, що я маг, який прочитав її думки або спогади…» Ое́не знесилено вчепився в стіну, ніби то було останнє його прихилище. «Кого ж вона може видати? Кого так сильно боїться?»

Здається, Білий знав відповідь. Зібравши останні сили, він вибіг на ґанок, щоб нагнати слідчого.

_ _ _

ГЛОСАРІЙ І ПОЯСНЕННЯ ДО ТЕКСТУ:

Деякі магічні дари мають специфічну прив’язку до стихії (Джерела). Наприклад, тільки маги Води та Повітря можуть ставити непроникні щити. Лише чародії Повітря годні бути віщунами (бачення майбутнього/минулого/теперішнього) або слідопитами (що, у принципі, також має віщунський підтекст: виявити жертву, що не залишила жодних слідів, окрім ауричних). Цілительський магічний дар можливий тільки в чарівників, які мають Джерело Води (якщо активовано аспект лікування). Також маги з цим Джерелом можуть бути некромантами. І маніпулювати свідомістю (примус, створення ілюзій або читання спогадів) — знову ж, якщо є відповідна активація. Чародії Вогню здатні випалювати душі (і потім, як наслідок, зробити жертву, у якої більше не залишилося власних бажань, своїм слугою).

Мова Сірої Коси має назву «е́». Вона дуже «задня», гортанна (це стосується навіть звуку «і»). На слух — співоча й тягуча, з великою кількістю голосних. Усі приголосні вимовляються м’яко, немає звуків «а», «й», тремтячої «р».

Мова Овальних Островів — інна́ро (у перекладі: «та, що об’єднує») — навпаки, вирізняється твердою вимовою приголосних та інтенсивними короткими голосними, які тяжіють у передній ряд. Образно кажучи, острів’яни нібито крутять слова на кінчику язика (на відміну від «сірих», які наче прагнуть слова проковтнути).