Ваша смерть нас покличе

[За рік до основних подій]

[Місце дії: підгір’я, південний хвіст гірського хребта Атласний Гребінь (місцеві називають його Білі Гори). Країна: Фа́. Захід Серединного Континенту]

Вілле́нці незграбно вдавали, що скрадаються лісом. Шурхотіли листям, хрускотіли гілками. Їхні насторожені обличчя, обтягнуті синюватою шкірою, червоно-руді коси та бороди можна було помітити ще здалеку.

«Якщо створюєте стільки шуму, то вже йдіть тоді нормально. Швидше пересуватиметесь», — подумки прокоментувала Е́йнуар. Втім, її цілком влаштовував ворог, що дозволяв легко себе виявити. Дуже люб’язно з його боку.

Вона непомітно супроводила двох зайд-розвідників назад до їхнього табору.

Цього разу вілле́нський загін налічував тридцять сім душ. Дві великі клітки на колесах стояли невіддалік. Створінь, що були там ув’язнені, Е́йнуар бачила вперше. Одна істота гарчала й кидалася на ґрати, намагаючись прорватися до товариша у недолі. Вона була схожа чи то на огроменного кота, чи то на росомаху розміром із ведмедя. Коричнево-руда шерсть подекуди злиплася, як ніби від крові. Гострющі кігті висікали іскри магії, коли вдаряли по блискучому зеленкуватому металу решітки.

Друга істота лежала нерухомо. «Це створіння тяжко поранене! — майнув здогад. — Можливо, от-от помре!»

В Е́йнуар на душі похололо. Жертва твого одвічного ворога — об’єкт співчуття апріорі. Навіть якщо є ймовірність, що пізніше вона спробує відкусити тобі голову.

У пальцях засвербіла магія. Кортіло розчавити нахабних іноземців, змолоти на фарш, змішати із землею — і нехай їдять їх дерева та гриби. Хоча якась буде користь із клятих вілле́нців. Здається, вони невиліковні. Уже котре століття не можуть погамуватися. І чого їм спокійно не живеться? Аж і тягне сунути руки до сусідів.

Іноді Е́йнуар мріяла, щоб Серединний Континент розколовся на дві частини. Земля но́дрів та три країни-союзниці, населені людьми, — нехай відділяться, загубляться на просторах океану та живуть собі окремо в мирі, щоб жодна мерзенна душа не зазіхнула на багатства їхніх земель. Вілле́на з її сателітами, а також решта Континенту — най лишаються, загрузаючи у своїх чварах та поступово винищуючи одне одного…

Нуа́р зморгнула недоречні мрії, які однаково нічого не змінять. Примусила себе відпустити зайве напруження. Зробила довгий видих, розтиснула кулаки та щелепи. Розслабила хвіст, що за звичкою обкрутився навколо плеча, — щоб у гніві не хльоскати навколишній підлісок, привертаючи увагу.

Треба якомога швидше повідомити своїм. Вартовий загін но́дрів налічує всього дванадцять воїнів, але вони зможуть впоратися із чотирма десятками жадібних та мстивих людяк. Особливо якщо нападуть зненацька й у темряві.

Але спочатку треба попередити місцевих мешканців. Змії, жаби, миші, комахи, черв’яки, птахи, куниці — шкода виганяти їх із домівок, але їм небезпечно тут лишатися під час бою. Хай спокійно відходять, поки є час.

Діти Лісу зібралися на галявині, півколом обступивши старшу. Фе́йґран зосереджено оглядала свій невеличкий затяг. Червоні ікласті орхідеї, що росли на її тілі, вкритому корою, розквітли. У напівтемряві їхні зіви скидалися на криваво-чорні пащі вулканічних драконів.

Миготливі зорі переминалися вгорі, ніби тремтіли з нетерплячки разом з Е́йнуар. Бліде нічне світило тільки почало напинати своє вітрило, тож на небі виднілася лиш тонка смужка. Ідеальна ніч, аби очистити землі союзників від чергових вілле́нців, що, як завше, прийшли непроханими.

Дівчина знайшла поглядом свого напарника і друга дитинства. Хетт стояв спокійно — точнісінько статуя Витримки, — але самий кінчик його пухнастого котячого хвоста іноді різко сіпався. Гострі, з китицями, вуха безперестанку рухалися, вслухаючись у мелодію літнього вечора. Схоже, Хеттові теж свербіло здихатися осоружних гостей.

— Сьогодні ми зробимо те, що маємо, — урочисто промовила Фе́йґран. І всі присутні, як лісове відлуння, повторили за нею. — З холодною головою, без страху, гніву й ненависті. Твердою рукою. Наш розум не затьмарять емоції. Нам стане мудрості проявити милосердя там, де це можна зробити без шкоди; і безжальності в ситуаціях, де єдиний вихід — жорстокість.

Серце Е́йнуар зайшлося стукотом. Вона не була новачком у бійках, вона вже вбивала раніше. Але щоразу відчувала, як їй бракує спокою та рівноваги. Надто багато гніву. Це робило руку нетвердою, коли треба було стріляти, рубати чи плести заклинання.

— Рушаймо. Нуа́р, показуй дорогу.

Но́дри безшумно пірнули в хащі, рухаючись за дівчиною. Це не була подорож навпотемки. Усі діти Лісу трохи бачили в темряві, а хтось узагалі мав зір, як у тварини. Одна з небагатьох переваг над ворогами людської раси.

На підході до табору вілле́нців Е́йнуар подала знак, і загін зупинився. Двоє но́дрів, які мали здібність виявляти магічні пастки, неквапом пішли вперед.

«Мінімум чотири жертви. А краще більше, щоб моїм товаришам не довелось обтяжувати свою пам’ять зайвими вбивствами», — укотре повторила собі дівчина. Хоча якщо їхній початковий план спрацює, вони просто поховають зайд під землею. Колективно. Тягар розділять між собою.

Старійшини й наставники повторювали ці слова кожному но́дру-воїну з початком тренувань: «Ми не такі, як вони. Пам’ятайте про це, коли ненависть ударить вам у голову, а венами потече жага крові. Хай що стається, діти Лісу зберігають ясний, широкий, незатьмарений розум. Вони вчиняють так, як буде краще. А не так, як диктує гнів чи сліпа прихильність».

Повернулися розвідники й поманили за собою. Затяг розділився надвоє. Нуа́р обережно ступала шурхотливим килимом, старанно запам’ятовуючи місця з пастками. Діти Лісу, як за командою, завмерли, коли один вілле́нець покинув табір та заглибився в хащу, званий потребою. Е́йнуар на рефлексах схопилася за сокиру, але опустила руку. Відповідно до плану, усі вороги мають зібратися на галявині в таборі.

За якийсь час но́дри продовжили свій неквапний шлях, і вже зовсім скоро зайняли місця навкруг галявини, позираючи на збіговисько людців. Усі синьошкірі юрмилися коло двох багать, попиваючи щось із бляшаних кухлів та неголосно перемовляючись. Зібралися доволі купчасто. Цілком придатно для того, аби поховати їх усіх за раз. Ось-ось має долинути сигнал від другої половини загону — «Все гаразд, ми на місцях!» — і Фе́йґран дасть команду розверзнути землю…

Але натомість почувся вибух і крик болю.

«Нерозпізнана пастка!»

Лісом прокотився но́дрівський сигнал до атаки, та вілле́нські маги були на секунду швидшими. Ще до того, як затих звук вибуху, з галявини розлетілися вогняні кулі, викошуючи все живе. Е́йнуар впала на землю, закутуючи себе в подобу кокона з ґрунту. Десь неподалік засичав Хетт. «Тримайся, друже! Тільки, будь ласка, тримайся!» Кляті вілле́нці знали, кого посилати: не було магії страшнішої для Лісу та його дітей, ніж Вогонь.

Но́дрська атака гуртом — вона захлинулася, навіть не розпочавшись. Усе навколо горіло, полум’я радісно накинулося на сухі дерева, кущі та лісову підстилку. А чародії противника не вгавали, і нові жарючі кулі проносилися навколо. Прості воїни навмання гатили з артефактів, стріляли з луків та арбалетів.

Крізь виття чарів та гнівні крики синьошкірих долинуло тріскотіння дрозда. «Зачаїтися!» — надійшов знак від старшої. Е́йнуар стиснула щелепи. Інстинкт повставав проти бездіяльності. Паніка, підживлена досвідом тисяч поколінь, гнала її якнайдалі від пожежі, як і кожну лісову істоту. Розум поривав якнайшвидше закидати вогонь землею, щоб урятувати ліс та його мешканців. Гнів наказував потрощити вілле́нських паскуд.

Але бій ще не було завершено. «Вони не знають, скільки нас. Можливо, взагалі думають, що пастку активувала випадкова тварина». Хоча дівчина й сама зараз не знала, скільки її товаришів пережили цей жах.

Нарешті запала тиша. Лише чути було потріскування вогню, що пожирав дерева, та кашель вілле́нців: галявину застеляло димом. Видимість, що її ненадовго дали пожарища, ставала дедалі гіршою.

Синьошкірі, мабуть, допетрали, що переграли самих себе. Більшість зібралася під одним магічним щитом, а трійко магів почали гасити загоряння.

Ніби звіддаля пролунав голос крука. «Увага, приготуватися!»

Е́йнуар оживила магію на кінчиках пальців. Обережно розширила крихітне віконце свого сховку, крізь яке спостерігала за ворогом. Мабуть, старша дочекається, коли пожежі будуть приборкані, і тоді подасть знак атакувати.

Крик сойки був тихим, але Нуа́р почула. Несвідомо заглибила пальці в ґрунт, хоча заклинання передалося б і без дотику. Магія Землі, недоступна людям, полинула вперед. Злилася з імпульсами інших но́дрів, які транслювали одне бажання на всіх.

Зайди-синьошкірі панічно закричали, коли твердінь під ними провалилася. Хтось — найімовірніше, Фе́йґран із напарником — виростив стіну навколо вражого загону. Слушно. Навіть за крок від смерті людиська не полишають бажання руйнувати, тож противники цілком могли пустити останній залп чи стрілу.

Ґрунт зімкнувся, поглинувши непроханих гостей. Крики вілле́нців обірвалися. Діти Лісу посилили тиск. Ніхто не має вилізти із цієї колективної могили. Усі ворожі кістки мають бути розтрощені, усі серця, наповнені злістю та жадобою, — розчавлені. Тільки тоді можна розслабитися та відпустити.

Нуа́р гучно видихнула. Відкинула кокон і встала, одразу ж накидаючи кучугурик землі на дотліваюче дерево. Погляд метнувся в пошуках Хетта. Той був живий, якраз гасив інше загоряння.

— Запальний вечір, еге ж? — котячі очі впіймали світло вогню і блиснули в червоній напівтемряві, наче два світляки.

— Ти говориш, як людина, — невдоволено буркотнула Е́йнуар.

— Мені подобається їхній гумор.

На це дівчина могла тільки зневажливо пирхнути.

Загасивши декілька залишкових осередків вогню, вони вийшли на галявину. На місці поховання вілленців уже зібралися но́дри. Дехто гомонів неголосно, дехто робив перев’язки побратимам і посестрам.

Серце Нуа́р тихо заскімлило: на вивороченій, мов свіжорозпанахане нутро, землі лежали двоє бойових товаришів. Їхні застиглі погляди ловили миготіння зірок над головами; глибокі рвано-попечені рани в неясному протиночному світлі здавалися чужорідними, несправжніми, намальованими.

Тишу розірвало несамовите виття — тужливе, темне, скорботне. Е́йнуар різко обернулася до кліток; її заклинання, сплетене за долі секунди й готове вражати насмерть, невидимим метеликом тріпотіло в долонях. Але ув’язнені істоти (про яких усі забули!) і досі були за ґратами. Одна так само рвалася до іншої, у відчаї стираючи кігті об метал. Друга, як і того разу, лежала без руху. Її велике тіло флуоресцентно світилося і дедалі більше повивалося серпанком.

— Не тільки ми цієї ночі втратили тих, кого любимо, — похмуро сказала Фе́йґран.

Вона підійшла до кліток, активувала магію і просто позбивала геть мудруваті замки вілле́нських чародіїв. Перша істота притихла. Вигнула спину, притисла вуха до голови. Вишкірилася. Страшними кігтями пробіг розряд блискавки.

— Ми тобі не вороги, — мовила до неї старша. — Якщо треба поховати твого друга, ми допоможемо.

Але істота не змінила перестороженої пози.

— Добре. Даю вам спокій. Прощайся з товаришем. А нам треба зайнятися своїми мертвими.

Фе́йґран повернулася в центр галявини. Дочекалася, поки весь загін збереться навколо полеглих: кожен воїн прийшов забрати собі частину великого, одного на всіх горя. Коли ділиш тягар із кимось іще, стає не так важко. Е́йнуар спробувала ковтнути клубок, що став у горлі, повільно вдихнула гірке, просякнуте журбою і гаром повітря.

Старша заговорила:

— Ми обіцяли союзникам разом берегти їхні землі. Діти Лісу тримають слово. Вони пам’ятають криваві часи Імперії Дзіре́у — часи, коли нас іще не охороняли Білі Гори. Сьогодні черговий загін вілле́нців знайшов спочинок на чужині. Ці люди більше не коїтимуть зла. Мирні жителі країни Фа́ ще якийсь час можуть спати спокійно.

Хетт схлипнув, і це ніби прорвало заслону в душі Е́йнуар. Картинка перед очима розпливлася, щоками пролягли солоні вогкі доріжки.

— Інхвам та Дріа сміливо зустріли ворога і зробили все, щоб уберегти невинних від лиха. Ми пам’ятатимемо їх. Вони житимуть у наших піснях та історіях. Кожен, хто пережив сьогоднішній бій, має принести свою історію додому й розказати хроністам. Діти Лісу пам’ятають своїх полеглих. Вони пам’ятають, яку ціну сплачено за мирне життя.

По цих словах старша завела Пісню Прощання, яку стиха підхопили інші. Ця народна балада за сотні років обросла безліччю куплетів. Тож кожен міг прощатися з мертвими так довго, як йому було потрібно. Але загін Фе́йґран не став тягнути. Воїнів вчать швидко відпускати.

— Сьогодні це місце зазнало жахливих руйнувань, — знов заговорила старша. — Сотні істот лишилися без дому та запасів їжі. Нехай Інхвам та Дріа нагодують хоча б частину знедолених. Упевнена, вони були б раді послужити живим істотам навіть після своєї смерті.

Фе́йґран із напарником звільнили тіла від спорядження. Інхвам носив ще й одяг, тож його акуратно зрізали ножем.

— Час прикликати істот.

І всі, хто були на галявині, поєднали душі з лісом. У темряву полетіли безмовні заклики. Не минуло багато часу, як галявина заповнилася комахами, плазунами, теплокровними тваринами, нічними птахами…

У душі Нуа́р зметнувся розпач. Як і завжди, коли треба було проводжати мертвих. Їй раптом стало ввижатися, що груди Дріа здійнялися, щоб зробити вдих. Що її вії задрижали, а вуста ось-ось розтуляться, щоби попросити про допомогу. «Як боляче… Чому ви не перев’язуєте мої рани? Чому віддаєте мене — живу? Хіба ви не бачите?» Інхвам теж не помер. Скутий хворістю, що її приніс із собою ворожий огонь, він хоче подати голос… і не може. Хіба це не жах — знати, що з тобою прощаються, і не мати можливості…

— Е́йнуар, вони мертві. Вони вже нічого не відчують.

Хетт міцно стиснув їй плечі. Майже до болю. Другу не вперше було рятувати Нуа́р від жахливих думок, що посідали її на похованнях.

— Так. Дякую. Авжеж. Вони мертві. Мертві… — прошепотіла дівчина.

Тисячі світляків на знак пошани засвітили вогні на галявині. Лісові істоти годувалися довго, майже до середини ночі. Неквапно й урочисто підходили, без поспіху відрізали, відгризали чи відривали шматок плоті. Потім уступалися іншим.

Е́йнуар змусила себе дивитись, не відриваючись і до кінця. Доки не лишилися самі кістки — їх потім розтрощила Фе́йґран, змахнувши рукою. Білуватий пил всіяв землю, наче у свіжу ріллю впали зародки нового життя.

Друга істота випарувалася. Буквально. Перетворилася на мариво, і від неї не лишилося навіть праху. Нуа́р тихо відійшла від кліток, чуючи на собі пильний погляд. Перше створіння чомусь не поспішало йти, тримаючись неподалік і насторожено зиркаючи на дітей Лісу. Дівчині впали в око давній слід опіку на плечі та великий шрам навколо шиї — немовби істоті намагалися відрізати голову. Хтозна, може, дійсно намагалися.

— Ти не знаєш, де ти і як повернутися додому? — звернулася до неї но́дра.

Створіння мовчало, вивчаючи співрозмовницю. Дужі лапи напружилися, готові або бити, або тікати. «Цікаво, чи воно взагалі мене розуміє? Звісно ж, ні. Навряд чи воно з Лісу, йому незнайома наша мова». Без відгуку лишився також і особливий лісовий поклик: незнайома істота була недосяжна для контакту.

— Я не збираюся тебе кривдити. Мій народ не має потреби нищити без причини, — однаково вела далі Е́йнуар.

Її заживо пожирала цікавість. А ще непогано було б оглянути нового знайомого чи знайому та накласти лікувальну мазь, якщо треба. Но́дра повільно зробила крок до істоти, намагаючись не давити поглядом. Іще один.

— Ти поранена?

Ще пара неквапних плавних кроків. Дівчина повільно витягнула руку вперед, запрошуючи до контакту. І він раптово відбувся. Незнайоме створіння, своєю чергою, викинуло вперед лапу. Різкий рух — відточений захист від ворога. І без того показні кігті видовжилися в одну мить, складаючись у чимале віяло. Між кігтями напнулася магія. Невидима. Але но́дра, долоня якої лягла на цей щит, зчитала.

І тут сталися дві несподівані для Нуа́р речі. Перша: замість того, щоб просто відчути носія магії, як це зазвичай бувало, но́дра наче пірнула в чорну крижану воду, у якій нічого не видно. Дух забило. Шкіра пішла брижами. Сапфірові кристали, що правили їй за луску, настовбурчилися.

Але найбільше вразило друге: перед очима промайнули тисячі, мільйони спогадів. І з них Е́йнуар не змогла впіймати жодного, щоб детально роздивитись. А ще відчуття, що вони зі створінням уже стояли отак одне проти одного, безліч разів, у безлічі місцин і подоб.

Дівчина судомно вхопила ротом повітря, як людина, що топиться. Краєм ока побачила, як незнайома істота тікає в ліс.

— Куди ти?.. — прошепотіла Е́йнуар услід.

— Вона б не відповіла тобі, — почувся спокійний голос Фе́йґран. Е́йнуар вхопилася за нього, як за рятівну соломинку. Їй конче треба було відновити рівновагу після відчутого-побаченого.

— Ця істота… Вона… Вона дуже дивна, — насупилася дівчина. Слова, потрібні для адекватного опису, розбігалися і не давалися в руки. — Не можу зрозуміти… Щось у ній є… Дивне.

— Інша енергія, інша магія, — з розумінням кивнула старша. — Фундаментально інакша. І ми, і люди — діти природних стихій. Ці створіння — діти Вивороту. Їхню енергію незвично відчувати. Можливо, вона навіть лякає.

— Їхній народ має ім’я?

— Таґа́ро. Люди називають їх просто «тварі», вважають небезпечними та намагаються винищити.

«Цікаво, чи є хтось у цьому світі, кого люди не намагаються винищити?»

— Навіщо вілле́нці притарабанили цих істот аж сюди? Клітки великі, і тягти їх через ліс було важко, — спитав Хетт, що нечутно підійшов на своїх м’яких лапах-ногах, Нуа́р і не помітила.

— Таґа́ро мають велику силу. Не лише фізичну. І вони нападають на людей. Мабуть, діти Вілле́ни хотіли, аби тварі розмножилися та почали битися за Ліс, витісняючи нас. Зробили б те, чого не змогли зробити самі вілле́нці.

— І як би синьошкірі потім відвойовували нашу колишню землю в таґа́ро? — реготнув Хетт. — Здається, їхній план має як мінімум один критичний недолік.

* * *

[За пів року до основних подій]

[Місце дії: Ліс (який людська раса називає Західною Пусткою). Захід Серединного Континенту]

Свято було в самому розпалі, але Нуа́р не веселилася. Тому сиділа під деревом у гущавині лісу, а не на котрійсь із великих галявин, прикрашених квітами та заставлених наїдками. Сьогодні вночі вона знову бачила видіння.

Спочатку «сни» її не бентежили: прийдуть тихо вночі, раз на пару тижнів, покажуть уривки із життя незнайомих людей чи істот — і розвіяться, віднесені вітром крізь незатулене вікно. Тривога прийшла не так давно, коли Е́йнуар зрозуміла, кого саме їй показує невідома сила. У «снах» почали з’являтися артефакти — компліментарні до того, що був у неї.

Сумнівів не було: дівчина бачила Воїнів Надії. А іноді навіть і саму Сумну Діву. І це усвідомлення приголомшило її. Схопило за шию та гнуло до землі, не даючи ані хвилини перепочинку.

Ці сни могли означати, що наближається час, котрого століттями боялися Знаючі. Та що там, цей час уже прийшов. Її земляки ще нічого не відчули, вони так само прокидаються вранці, порають звичні справи… святкують… Та не відають, що танцюють над прірвою.

Щоб якось розрадити себе, Нуа́р прикликала Крила Радості. Ледь прозорий, артефакт засяяв, левітуючи в кількох сантиметрах від її долоні. Пара ажурних крил, зроблених зі сріблястого металу, повільно оберталася — ніби красувалася перед єдиною глядачкою. Деякі «пір’їни» були підкреслені дрібними діамантами, деякі містили мініатюрні скво́льди, що їх і не прочитаєш неозброєним оком.

— Та сходи вже до Знаючих і не мучся! — раптом почулося над самим вухом.

— Ай-й-й, Хетте! Чому в тебе не ратиці? Тоді б я чула, коли ти наближаєшся, — пирхнула Нуа́р. Крила Радості розтанули в повітрі.

Рудий підкрадайло одним стрибком опинився навпроти. Усівся, схрестивши ноги й серйозно поглядаючи жовтими котячими очима.

— Чому не йдеш до Знаючих? — напосівся Хетт.

Е́йнуар важко зітхнула, ніби зібралася шубовснути в ополонку.

— Бо є ймовірність, що після цього вже нічого не буде, як раніше. Для мене все зміниться.

— Чому ти так вважаєш? — жовті очі задерикувато примружилися, ніби хотіли сказати: «Із чого стільки драми?» Але в ясному погляді, десь на самому дні, з’явився осад неспокою.

— Хетте, я бачу в снах Воїнів Надії, їхні минулі втілення. Бачу їхні життя, їхнє становлення…

— І що? — насупився друг.

— Коли починаєш бачити такі видіння, то навряд чи зможеш далі жити своє звичайне життя. Бо… — Їй знадобилося багато сил, щоби просто промовити це вголос: — Що як я не Хранителька? Раптом я — одна з них… частина Загону Надії?

Обличчя Хетта витягнулося з подиву. Він знав, що в дитинстві його подругу обрав артефакт (і саме Хетт мав доставити цінну річ у Ліс, якщо його напарницю вб’ють у черговій сутичці з вілле́нцями). Але йому, схоже, і на думку не спадало, що Нуа́р може стати істинною володаркою, а не просто черговою перетримувачкою.

— Гадаєш, тебе відправлять шукати інших?

— Не знаю, — Нуа́р опустила погляд і обійняла себе за коліна.

У кількох сантиметрах від кінчика її хвоста плямисте сонечко дерлося стеблиною вгору. Комаха діловито перебирала крихітними лапками, заклопотана й цілеспрямована. От нарешті вона досягла місця, яке вважала за гарну платформу, щоб звідти розпочати свою наступну подорож. Розправила крильця і злетіла.

Але разом із нею в повітря піднялася і сірувата довгонога жаба, що непомітно для всіх сиділа в траві. Точний рух липкого язика — і сонечко вже нікуди не летить, а вдоволена жаба зграбно приземляється на пружний зелений килим.

— Якщо ти дійсно є Дарувальницею Натхнення… Гадаю, виконати це призначення не набагато важче за боротьбу з вілле́нськими бойовими загонами, — незграбно спробував утішити Хетт.

— Важче, — відрізала Нуа́р. І майже прошепотіла: — Я боюся. Боюся невідомості. Боюся не впоратись. Це тільки в легендах воно виглядає захопливо — усі ці карколомні пригоди різноманітних героїв. А ще більше я боюся за вас. За Ліс. Якщо я не просто тимчасово зберігаю артефакт, щоби передати наступному поколінню Хранителів, а маю в цьому житті ним скористатися… Значить, руйнування прискорилося.

— Отже, треба його зупинити. Можеш на мене розраховувати! У легендах Воїни Надії мали багацько помічників.

Е́йнуар кволо, але вдячно всміхнулася і процитувала одну із численних настанов, що їх змалечку чули всі но́дри:

— Діти Лісу не вагаються, коли треба зробити важкий вибір. І не зволікають, коли вибір зроблено і треба діяти.

Вона помовчала. Потім звелася на ноги та з рішучістю промовила:

— Я зараз же знайду когось зі Знаючих.

* * *

Щоби пройти перевірку, знадобилося їхати в інший са́фім, у центральну частину Лісу. Місцева Вежа Пильності — операційне серце округи, місце, куди стікалася і де частково зберігалася різноманітна інформація звідусіль — була не збудована, а вирощена. Це був неймовірно огрядний дуб, і мав він заввишки поверхів двадцять. Е́йнуар марно намагалася вирахувати, скільки ж но́дрів мають зчепитися між собою кінцівками, щоб цей живий ланцюжок міг охопити могутнє дерево. Єдине, що вона могла сказати точно: істот знадобиться багато.

Всередині приємно пахло свіжою зеленню та деревним соком. Старий Таріхут бадьоро підморгнув Е́йнуар аж двома очами з тьох і почав підійматися сходами. Цей темний та всохлий, як ферментований стручок ванілі, Знаючий був одним з улюблених наставників дівчини. Нуа́р тішилася, що саме він зголосився поїхати з нею.

Вони увійшли до невеличкої кімнатки, яка вміщала рекордну для такого місця кількість важких дубових шаф. Не вирощених, а зроблених із деревини. У кімнатці вже чекали п’ятеро но́дрів. Від хвилювання Е́йнуар майже пропустила повз вуха вітання, знайомство та розпитування про дорогу. Нарешті всі розсілися на плетених килимках навколо грубого низького столика.

— Дитинко, розкажи нам, що привело тебе сюди, — заговорила худорлява жінка середніх років, на ім’я Теф. Як і Нуа́р, вона належала до виду а́рвемів, тільки мала інше забарвлення. Лінії блідо-рожевих кристаликів звивалися на блідій шкірі, утворюючи візерунки; вони стрімко збігали вгору по руках і ховалися під зеленою тунікою.

— Здається, настали часи чергового Великого Зламу. — Голос Е́йнуар звучав чисто і твердо, коли вона це промовила. — Я бачу видіння, у яких переді мною постають епізоди із життя Воїнів Надії. Я вивчала писання, я знаю, що це може означати.

Зібрання, здавалося, не почуло для себе нічого нового.

— Ми маємо тебе перевірити. — Теф неспішно виклала на столик двадцять різних предметів. — Вибери всі, що колись належали тобі.

«Належали тобі…» Знаюча не сказала «належали іншим Дарувальницям чи Дарувальникам Натхнення»… Нуа́р сковтнула. «Слова зараз нічого не важать, — заспокоїла вона себе. — Я можу й не пройти перевірку».

Та чим довше вона дивилася на речі, що лежали перед нею, тим слабшою ставала надія. Якимось чином дівчина знала, що обирати. У неї не було навіть шансу повагатися.

Е́йнуар мовчки вказала на гребінь, люльку для куріння, розшитий побляклими нитками пояс і невеличку стару книжину в затертій шкіряній палітурці.

— Дякую, — мовила Теф. — А тепер я дам тобі прочитати невеличкий текст. Будь ласка, вкажи, які саме слова належать одному з минулих Надихаючих.

«Вона не сказала: "написані тобою"…»

Коли Нуа́р розгорнула рукопис, у неї вже не лишилося жодних сумнівів. Усі рядки було написано однією рукою, тими самими чорнилами. Але дівчині одразу впали в око одні частини тексту, у той час як інші — таке було враження — розпливлися і поблякли.

Е́йнуар почала читати вголос, чуючи себе ніби крізь товщу води:

«У Белбеті на них чекає смерть. Зараз під час медитацій я бачу це так само чітко, як бачу перед собою зашмульгані ґрати, коли виринаю. Як по-дурному вийшло! Діти Скорботи — обидва разом! — мають зійти в могилу через помилку одного безмозкого Надихальника.

Якщо мій брат не блефує і дійсно вирішив тримати мене під замком аж до скону, Діва залишиться без трьох Воїнів. Магія фінального обряду буде вкрай нестабільною, і хтозна, чи їм вдасться…

І це буде моя провина!

Я помилився. Я прорахувався. Клан Вільного Вітру ніколи не був для нас дружнім. На жаль, я зрозумів це надто пізно, коли вже не можу нічого вдіяти. Я дурень! Я сам просив Дочку та Сина Скорботи переступити через упередження та довіритися кланівцям.

Зараз я можу лише безсило дряпати ненависний хела́ровий нашийник та розбивати ноги об ґрати. Я навіть зі слугою поговорити не можу: він глухонімий! Мій мучитель прислав перо та пергамент. Навіщо? Щоб я не зсунувся з глузду від люті та самотності? Чому би просто не вбити мене, га?! Я тут однаково що в могилі».

Графеми но́дрівської мови наприкінці почали перетворюватися на незнайомі закарлюки, але якимось дивом Нуа́р усе одно їх розуміла…

Вона зморгнула видіння та відклала текст. Знаючі не зронили ні слова, але їхні обличчя сказали все. Старий Таріхут важко видихнув і заплющив усі три ока.

— Мені шкода, дитинко.

Отакої. Це не зовсім те, що Нуа́р очікувала почути від наставника.

— Що тепер буде? — гарячково вирвалося в неї.

— Елемент мозаїки має зайняти своє місце. Тому ти поїдеш. На Південний Континент. Звідти має розпочатися твій шлях, — відказала Теф.

— Що мені там робити?

— Бути сильною. Вірити в себе. І ніколи — чуєш, ніколи! — не здаватися і не занепадати духом, — промовив Таріхут.

Всередині Е́йнуар щось обірвалося.

— Що це значить? — тихо спитала вона, не відриваючи погляду від старого. І цієї ж секунди зрозуміла, що знає відповідь.

— Твій шлях не буде легким. Але з упевненістю можу сказати, що ти маєш вдосталь сил та навичок, щоби пройти його.

Тільки тепер Нуа́р по-справжньому зрозуміла, чому всіх Хранителів заохочували вивчати воїнське мистецтво та відправляли стерегти кордон. «Хранитель артефакту не має ховатися від світу. Він як ніхто інший мусить пізнати різні прояви життя — щоб мати змогу захистити себе та цінну річ, яку йому доручено. Також він повинен мати мудрість, щоб уникати небезпек, з якими не впорається». Здається, так їй казали наставники.

— Добре. Дякую. — Нуа́р вирівняла зсутулену спину. — Гадаю, після повернення додому мені вистачить тижня, щоб залагодити всі справи та вирушити в дорогу. Зі мною поїде мій друг Хетт. Він зголосився допомагати.

Теф заперечно похитала головою:

— Краще рушай без нього. Усі, хто поїдуть із тобою, більше не повернуться додому. Вони поляжуть намарне.

«А я — повернуся?»

Згадалися легенди, у яких хтось із Воїнів гинув, не дійшовши до головного. Сумна Діва з побратимами та посестрами мала здійснити неможливе: провести А́йю Тіро́н через Злам із допомогою тих ресурсів, що лишалися. Напевне, це як іти кораблем крізь рифи в шторм. Заберіть одного Воїна — і ризик помилки збільшиться, бо його роботу має підхопити хтось, хто не пристосований і не має зайвих сил. Заберіть двох-трьох — і ризик стане критичним.

Згадалися легенди, у яких хтось із Воїнів гинув під час того, як відбувалося головне. Віддавав життя як плату за успіх…

«Я виживу! — Е́йнуар рішуче шмагнула хвостом. — Бо не маю іншого вибору. Я виконаю свою роботу, бо за мене її ніхто не зробить. А потім повернуся додому, бо мене тут чекають».

_ _ _

ГЛОСАРІЙ ТА ПОЯСНЕННЯ ДО ТЕКСТУ:

Ліс (так звана Західна Пустка), гірський хребет Атласний Гребінь та країна Фа́ на мапі:

(клікабельне посилання в коментарях)

Но́дри, діти Лісу — жителі території, яку на Серединному Континенті переважно називають «Західна Пустка». Але фактично це ліс, де мешкає безліч унікальних істот і рослин. Слово «но́др» походить від «но́дрох» — «природа», «джерело», «істина».

Імперія Дзіре́у розпалася за чотириста років до народження Е́йнуар. Вона мала в своєму складі землі теперішньої Вілле́ни, а також багатьох країн, захоплених нею. Мешканці Лісу віками вели кровопролитні війни з імперцями, яким так і не вдалося захопити но́дрів.

Країни, що зараз є союзниками но́дрів, — Мала́м, Фа́ і частина Черепа Дракона — також були колись завойовані Дзіре́у. У цьому є певна іронія, але саме Імперії треба подякувати за те, що жителі цих територій (які раніше ворогували з но́драми) почали шукати дружби та союзництва з дітьми Лісу.

Скво́льди — графеми одного з давніх магічних алфавітів. Накреслені правильно та рукою, яка має силу, скво́льди наділяють силою предмет, на якому їх зображено. Використовуються рідко й тільки для «вищих», «шляхетних» заклинань. Маг-артефактор, який виготовляє, скажімо, нагрівач води або вульгарну бойову «рушницю» для щоденних потреб служби Порядку, вдаватиметься до інших способів наділити предмет силою.

Са́фім — умовно кажучи, конгломерація близько розташованих поселень. Нодри в принципі живуть не дуже скупчено, вони не мають великих міст — у такому вигляді, як ми їх розуміємо.