Ваша смерть нас покличе

[Місце дії: країна Сіра Коса, серединний схід Серединного Континенту]

Зранку Білий почувався не краще, ніж їхня з А́йнаром губка для миття посуду — засохла та пожмакана. Він не спав усю ніч. Думки про побачене та відчуте вчора в борделі куйовдилися йому в голові, гуділи не згірш од осячого рою.

В Управлінні Ое́не взявся проганяти головний біль відварами трав упереміш із кавою. Безрезультатно. Наступними в черзі засобів-рятівників мали б бути цілющі артефакти, але Білий вирішив гартувати дух та стійкість. Під час серйозних місій агентам і не таке доводиться терпіти! Треба про всяк випадок… ну, підготуватися або щось на кшталт.

На відміну від учня, Се́ проводила час більш продуктивно. Вона оформила запит на повну копію справи «наречених дракона». А також встигла переговорити з половиною начальства на тему: «варто ширше подивитися на справу вогняного маніяка», тобто забрати справу в Ядро, доки на неї очі не пасе охаблена контррозвідка. І, бажано, доручити особисто їй — Се́ І-еле́ з Дому Дубового Листа. Щодо першого начальство погодилося. Щодо другого — ухильно обіцяло подумати.

Ближче до обіду принесли папери по Дракону. Жнець запасся яблуками, укублився на підвіконні та поринув у читання. Білий запасся терпінням, притулив пальці до скронь (це не допомагало, але виглядало доволі драматично; картина «Відданий справі розвідник долає труднощі») та втупився на дрібно списані листки.

Надвечір, коли Се́ вже знемагала від нетерпіння, походжаючи з кутка в куток, нарешті підійшов Во́.

— Як ти знаєш, зараз у відділі маємо брак людей. Втім, призначити тебе старшою в справі такого високого рангу і складності я не можу. Ти молодший співробітник Ядра.

Се́ розтулила рота, щоб заперечити.

— Будь ласка, дослухай. — Во́ підняв руку. — Ти ж знаєш правила: я маю передати цю справу кому-небудь досвідченішому.

Наставниця підібралася, збираючись дати бій.

— Але мені б не хотілося так із тобою чинити, — уже м’якшим тоном додав начальник Зали Звершень.

Се́ злегка розслабилася і зацікавлено глипнула на нього.

— Тому я додам у вашу команду людину ззовні. Позаштатного слідчого, «порядника». Це була одна з умов, за якої Порядок Сірої Коси взагалі погодився залучити Ядро до справи. Втім, кандидат — що треба. Я схвалив. Він має чудовий послужний список і досвід роботи в Загальному.

— «Порядник»? А хіба для цієї справи не потрібен хтось більш… творчий… з нестандартним підходом? — скривилася наставниця.

— Ти хотіла сказати: хтось, хто в разі потреби наплює на правила й закони, якщо вони заважають йому досягти мети й розкрити справу? — розсміявся Во́.

— Щось на кшталт, — підняла брову Се́.

— Я знаю, ти здебільшого невисокої думки про «порядників». Але серед них є й годящі люди. Майбутній напарник вас не розчарує, готовий закластися. Він більше схожий на вільного мисливця за головами. До речі, якщо вам раптом вдасться переманити його в Ядро, у наш відділ… З мене два мішки найкращої кави на континенті! Щоквартально.

— Чекай. Цей добродій раніше працював на Загальний Порядок. Зараз він — позаштатний слідчий тут, у Косі. Дуже дивне кар’єрне зростання. Від’ємне, — Се́ недовірливо примружилася. — Розповідай, що він накоїв? Чого нам від нього чекати?

— А це не той тип, якого кілька років тому зі скандалом копнули під сраку із Загального за перевищення повноважень? — устряг кабінетний філософ Ве́л.

— Той самий, — загадково всміхнувся Во́. — Я з ним працював кілька разів. Чудовий чолов’яга. Головне, не пити з ним на спір.

— Його не погнали, з нього зробили цапа-відбувайла! — агент на ім’я Ме́ніел несподівано вступився за «порядника».

Тема перевищення повноважень боліла Ме́ніелу як, мабуть, нікому іншому в Залі Звершень. Не проходило й року без чергової догани йому від вищого керівництва — за гарячковість та надто свавільний підхід до завдань, за нехтування законами (як власної країни, так і чужих), нехлюйське ставлення до приватної власності чи листування. Втім, за версією самого шибайголови, ним завжди рухали виключно чуття справедливості та патріотизму. А що мимохідь чийсь там маєток підпалив випадково, то вибачайте: спочатку інтереси Сірої Коси, а потім добробут корупціонерів держави N.

Від звільнення цю гарячу голову рятувала лише надійність: якщо Ме́ніелу давали завдання, він його виконував. Щоправда, на ціну не завжди зважав… Після останньої місії Ме́ніела, після якої мало не злетів у повітря Тувирський парламент, терпець Во́ таки урвався. Він сильно насварився на свого агента й пообіцяв усунути його на два роки від серйозних справ, якщо бодай раз повториться «надто творчий політ розвідницької думки». Ме́ніелу довелося по-справжньому загнуздати себе. Сумна історія. Підрізані крила, розбите серце. Скорбота й бідування.

— Та йой, заради яєць Переможця! Не ліпи з нього героя. Той субчик сам зізнався, що перевищення було, — пирхнув Ве́л, пустивши очі під лоба.

— Так, зізнався. Це було частиною політичної гри, — узявся під боки Ме́ніел. — На суді…

— Та не на суді, а особисто! Мені батько розповідав. Якось пиячили вони з цією «жертвою», і той йому прямо й розповів. Жодного каяття чи жалю. Чи то занадто тупий, чи то занадто зухвалий, — кабінетний філософ Ве́л зневажливо махнув рукою. А його колегу-шибайголову аж перекосило від обурення.

Ое́не запитально подивився на Се́, але вона теж гадки не мала, про кого йдеться. Вони разом обернулися до Ме́ніела. Той сприйняв це як заохочення:

— Мені батько теж дещо розповідав. І знає він не менше, ніж старий Ве́ла, а то й більше, — почав Ме́ніел. Ве́л показав йому непристойний жест. — Того слідчого звільнили після гучного міжнародного скандалу. Офіційне формулювання — «перевищення повноважень». А в реалі — тому що треба було задобрити союзників по Загальному Порядку. Ме́он скерував інших агентів хибним слідом, а сам зі своїми людьми спіймав Чорного Женця та передав Сірій Косі. Вашого пірата ловили всім кагалом, над цим працювали агенти багатьох країн. Тож колотнеча зчинилася страшна! Найгучніше виття здійняла Оксамитова Ложа. Подейкують, що старий кнур Ваа́рна, головний метр цього датто́рського збіговиська, мав великі плани на вашого пірата. На жаль, не кажуть, які саме. «З’їв» би його? Кажуть, старий павук знайшов спосіб «харчуватися», так би мовити, молодими магами. Ефірна трапеза.

Ме́ніел хитро підморгнув південцю. Той удав, що не про нього йдеться. Їв яблука та плямкав, як востаннє в житті.

«Послухати Ме́ніела чи Хо́е, то цей слідчий Ме́он — А́йнарів рятівник і благодійник, а не поневолювач. І вся Сіра Коса заразом», — іронічно хмикнув Білий, подумки. Цікаво, чи поділяє А́йнар їхню думку?

— Чорного Женця наші, певна річ, не віддали, — вів далі гаряча голова. — Але під тиском Датто́ри та інших країн Сірій Косі довелося поступитись. Потрібна була жертва. Відкупний. Тож Ме́она віддали «ложечникам», щоб заткалися. Він відсидів рік у їхній найгіршій тюрмі та навіть примудрився лишитися живим і здоровим.

Білий очікував, що колега закінчить свою палку промову словами: «Мій герой та рольова модель!» І навіть трохи зливувався, коли цього не відбулося. Шибайголові Ме́ніелу стане «кебети» пишатися відсиджуванням у датто́рських казематах та красуватися титулом недооціненого доброчинця. Романтично ж.

Під самий кінець робочого дня лабораторник Се́бон приніс висновок по Лама́ріє. Жнець таки примудрився поміняти ікони, тому Ядро мало саме той екземпляр, що «прикрашав» кімнату під час убивства Ліе́не. Навряд чи з того було багато зиску, але ж — приємно.

Се́ поділилася відомостями з рештою агентів Зали Звершень. Резюме експертів вражало: немала така ікона, посестри якої стояли в кожній кімнаті дому розпусти, цілком складалася зі сплаву харделі́кса та срібла кеда́йче. Як і медальйон зі стулками. У тих самих пропорціях.

«Тіло дівчини майже нечитабельне. Дуже схоже на те, що ми спостерігали з тілом фанатика-самогубці», — згадав Ое́не слова Женця.

— Ви хоч уявляєте, яка це купа грошей?! — пересмішник Хо́н впав у страшну ажитацію, бігаючи Залою та лишаючи за собою ледь помітний слід із лупи.

«Якщо Порядок, який учора вилучив усіх “ламаріїв”, надумає загнати їх на чорному ринку, то його очільник зможе побудувати собі не один заміський будиночок у стилі епохи Нової Конверсії, — подумав Білий. — А якщо хоча б десять відсотків цих коштів віддати Хо́ну з Ве́лом, вони не просихатимуть років триста».

— А уявіть, що «Ніжна квітка» — не єдиний бордель, якому цей синьопикий вилупок Де́рріш примудрився втюхати свої цяцьки! — не міг заспокоїтися пан пересмішник. Хоч би вночі не пішов на полювання за релігійною атрибутикою.

— Треба прочесати інші доми розпусти, — примружився Во́, за звичкою складаючи вцілілі пальці в колибу з дірявим дашком.

— До речі, а з чого зроблені брязкальця, які роздає вагітним жінкам преподобний Кіре́нн? — несміливо подав голос Ое́не. — Наші ж неначе їх досліджували…

— Звідки Церква дістала стільки рідкісних металів? Адже ікони просто… йдуть у народ, так би мовити. Просто стоять у кімнатах і спостерігають, як жінок трахають різні чоловіки. Навіщо? — Се́ задумливо ходила навкруг свого столу, заклавши руки за спину.

— Може, ці метали саме тому й стали рідкісними, що всі світові запаси пішли на приблуди грьобаних Тихих? — А́йнар захрумтів черговим яблуком.

Після прикрого інциденту з Се́боном південець зажадав гарантій, що більше не залишиться без фруктів. Тому Білий приніс йому невеличкий кошик. Це священне вмістилище садовини стояло в Чорного на підвіконні (або поряд) і завжди мало запас свіжих яблук — за цим Ое́не стежив особисто.

— Я запитаю інформацію про всі відомі нам родовища. І про власників, — сказав Во́. — А зараз мушу відкланятися: перемовини з потенційним інформатором самі себе не проведуть.

— Добре. А нам час на тренування, — Се́ обвела поглядом свій невеличкий затяг.

Білий не встиг задушити імпульс, тому застогнав не подумки, а вголос. Головний біль, що мучив його зранку, не поспішав відпускати свою жертву.

Наставниця несхвально глянула на підопічного. Ое́не підняв руки в жесті: «Здаюся!»

— Я і не збирався заперечувати. Чесне слово. Тренування так тренування.

Артефакта-лікаря, від якого Білий так героїчно відмовлявся увесь день, таки довелося начепити.

* * *

Перше, що зробив Ое́не в Ядрі наступного ранку — після кави та роздумів про своє тяжке життя білої мари, певна річ, — запит на лабораторні дослідження по амулетах преподобного Кіре́нна. І, коли Се́бон приніс йому зразки та декілька папірців, майже не здивувався, побачивши у висновку: «сплав харделі́кса та срібла кеда́йче».

— Ех, таки сила-силенна грошей, — зітхнув Білий, відкладаючи папери. — Що ж роблять оці ваші грьобані смердючі цяцьки?..

Він підсунув до себе коробку з брязкальцями: пласкі металеві диски розміром із велику монету. Ланцюжки хаотично вляглися одні поверх інших, де-не-де переплітаючись, — як клубок змій під колодою. Ое́не взяв дармовисика, щоби роздивитися ближче. На диску з обох боків красувалося по фалосу. «Ну тут і в бібліотеку не треба ходити. Діторобний орган є одним із головних атрибутів мало не кожного другого бога Тихих. Хрін розбереш, на кого саме вони тут натякають».

Білий помітив, що «фалоси» мають такі самі ланцюжки, як і «стулки». Йому подобався візерунок: плетіння окремої ланки скидалося на мініатюрний знак скрипкового ключа.

«Здається, я десь уже бачив схожу мережку, — раптово стрільнуло в голові. — Але де й коли?..»

У роздумах Ое́не завис над «фалосом», перебираючи в пальцях ланцюжок. На жаль, далі випадкової думки справа так і не пішла. Тяжко зітхнувши, він повісив цяцянку собі на шию — раптом вона якось проявить себе, і будуть зачіпки! — а решту сховав у шухляду стола.

За справами Білий і не помітив, як пролетів день. Через кількість роботи йому й поїсти не було коли. Справи, що перейшли в спадок від колег, вимагали уваги, але й поточні обов’язки ніхто не скасовував.

Ое́не вдесяте взявся перечитувати одну й ту саму сторінку. Зміст уперто відмовлявся вкладатися в голові чи бути хоча б трошки зрозумілим. Білий тяжко зітхнув. Потер обличчя. Підняв стомлені очі на Женця. Той, не відриваючись, бігав очима по рядках. Пощастило, напевно, трапилося щось цікаве. Не те що в Білого сьогодні: усе, як на підбір, — суцільна нудьга, яка загрожувала спричинити вивих щелепи.

— А́йнаре, як щодо прогулянки на тренування, коли закінчиш? — позіхаючи, запитав Ое́не.

Жнець тут-таки, без слів, вклав папірець у теку, жбурнув її на стіл Білому, вдягнув перев’язь зі своїми улюбленими серпами та став поруч з Ое́не. Серйозно й мовчки.

Сьогодні з ними не було Се́: вона поїхала на невелике завдання в сусіднє місто. Тож Білий вирішив трохи розслабитися і піти до тренувального ангара довгим шляхом, дорогою завернувши до моря.

Перетнувши західний кордон Мере́ та вийшовши за межі агломерації, Білий із Чорним полями та гайочками почали забирати до набережної. Задушлива спека трохи відпустила Сіру Косу. Вечірній бриз тішив запахом хвої, солі та розігрітого каменю.

У непорушній мовчанці вони спустилися до галькового пляжу. Навкруг ні душі. Море дихало спокоєм — повний штиль і безрух. Передзахідне сонце розмазувало по воді гаряче золотисте масло. Напрочуд тихий та задумливий Жнець споглядав море, спершись на великий сірий камінь, химерно розмальований водою та вітром. Південець або дивився в землю, або відвертався, й Ое́не не міг точно зрозуміти його настрою.

Білий уже кілька разів приходив зі своїм підопічним до моря, коли вони поверталися з тренування. Зазвичай А́йнар з ентузіазмом скидав одяг і біг купатися. Та сьогодні він навіть не думав про морські ванни. Мабуть, знову хандрив.

Іноді з Чорним таке бувало. Він втрачав цікавість до всього, зокрема й до знущань з Ое́не. Сидів, насупившись, обійнявши коліна, і дивився в одну точку. А очі його були сповнені такої бездонної печалі, що в Білого стискалося серце.

Щоб дати Женцю спокійно посаміти, Ое́не відійшов до іншої скелі. Зняв із шиї диск із фалосом та в задумі почав перебирати в пальцях ланцюжок, як ченець-сювеїт перебирає чотки. Думки текли розслаблено, немов вода в широкій річці. Розум Білого відсторонено спостерігав за течією, сидячи на березі.

Раптом внутрішня водойма здибилася хвилями. «Ні, я точно десь уже бачив цей візерунок!»

Ое́не схвильовано заходив прибережною галькою, намагаючись згадати. І тут до нього дійшло: відбиток ланцюжка на тілі.

Білий розвернувся та майже бігом припустив до Управління.

— А́йнаре, можеш залишатися тут, якщо хочеш, — гукнув він на прощання.

Тіло Ліе́не вже давно відправили на завод, щоби перетворити її плоть на частину самохідного транспортного механізму. Але співробітники Порядку свою справу знали: описали й замалювали всі подробиці, які змогли виявити. Ое́не нетерпляче витрусив із теки справу й почав перебирати аркуші. Ось воно. Один із малюнків містив зображення опіку. Дуже докладне.

Білий поклав ланцюжок поруч з аркушем. Так, це воно. Убита мала на собі або диск із фалосом, або «стулки». Або якусь іншу церковну річ, про яку в Ядрі не знали. І хтось розжарив цяцянку до високих температур. Хоча ясно, хто саме.

Білий взявся наново розглядати та вивчати малюнки всіх попередніх жертв Дракона. На деяких він побачив знайомий візерунок.

На тренування цього дня він так і не потрапив.

* * *

Білий із Чорним саме проводили тренувальний кулачний бій, коли з неба раптом посипався цілий ворох порад:

— Стримайте темп, пане Ое́не! Обережніше контратаки. Увага на захист. Дистанція!

Ое́не почув це, ніби крізь вату. Голос був начебто знайомим.

Жнець постійно переміщався, рухаючись навколо Білого непередбачуваними різкими стрибками. Ухилявся, перетікав під ударами. Його важко було дістати. Зате сам А́йнар діставав дуже добре. Він врубався в атаку та буквально зносив Ое́не, хоча той був набагато вищим і важчим.

— Не намагайтеся копіювати його стиль: у вас занадто високий зріст. Користайте із цієї переваги, руки у вас теж довші. Захист! Не дозволяйте йому скоротити дистанцію! Працюйте передньою. Ідіть вправо, за його домінантну руку. Та не бийте ви бічні на короткій дистанції, він же вас розбере!

Ое́не тримався з останніх сил. Поради незнайомця не надто допомогли.

А́йнар укотре витіснив Білого за межі окресленого кола, що означало кінець бою. Ое́не ледь не плакав від утоми й досади. Піт лив рікою, легені розривалися, ноги та плечі гуділи від утоми. Боліли місця, по яких припали удари Женця — тобто, практично все тіло. Рука в Чорного була важка (а нога!), удар хвиський.

— Ще раз! — прохрипів Білий, впадаючи в стан «триста відсотків упертості, нуль відсотків розсудливості», або «я битимуся головою об стіну, поки не розіб’ю (що саме, не уточнюється)».

— Пане Ое́не, з вас уже досить, — недбало кинув Жнець, витираючись рушником.

— Я сам вирішу, коли досить.

— Але тоді не зі мною. — А́йнар презирливо знизав плечима. — Ви і в кращі свої дні надто слабкий та нудний супротивник, а сьогодні взагалі ледве повзаєте ареною. Хоча стратегія непогана: зажени суперника в могилу, змусивши померти від нудьги.

Білий стиснув зуби й кулаки, щоб у безсилому роздратуванні не бовкнути якоїсь дурниці.

— Не засмучуйтеся, пане Ое́не. — Білий обернувся на голос. Перед ним, усміхаючись, стояв слідчий Ме́он. — Ще хоча б рік тренувань — і ви рватимете цього дрібного капосника на ганчір’я. А́йнар, як це йому властиво, узяв через край, коли говорив про рівень вашої майстерності. Рекомендую не ставитися до його слів надто серйозно.

Жнець картинно пустив очі під лоба та схрестив руки на грудях.

— Гадаю, вам також заважає думка про його репутацію, — вів далі Ме́он. — «Сильний боєць», «жахливий убивця» і таке інше. Але запевняю вас, це перебільшення. Його головна перевага в бою — ноги. Сипонути льодовою шрапнеллю — і з усією можливою швидкістю вдарити по капцях.

Південець зневажливо пирхнув.

— Кажуть, він зробив собі репутацію, вбиваючи сплячих, беззбройних або слабших. Тих, хто не міг чинити гідного опору, — слідчий явно намагався уїсти колишнього підслідного й теж брав через край.

Обличчя Женця на мить відбило бурю емоцій. Мабуть, Ме́он таки йому допік. Але Чорний одразу ж приборкав себе, скривив глузливо-покірну міну та опустив очі.

— Жертву зручніше мучити, коли вона не годна дати відсіч. Кому як не вам це знати, пане Ме́оне-чіпкі-руки, — промуркотів Чорний.

Слідчий засміявся та показав великий палець, повернутий догори.

— А́йнаре, хлопчику мій! Дивлюся, вільне життя в Сірій Косі пішло тобі на користь: твій характер став іще паскуднішим, ніж я міг би собі уявити. До речі, як щодо спарингу? Зі зброєю. Давно я не ганяв ареною молоденьке м’ясце.

Жнець підсміхнувся лівою половиною обличчя та пішов по тренувальні серпи. Ме́он вибрав серп-косу на довгому держаку. До нижнього кінця було прикріплено довгу мотузку з гаками на кінці. Уся зброя в ангарі була навчальною, тож і лезо коси, і гаки були сильно затуплені.

Ме́ону було років під п’ятдесят. Попри деяку схильність до огрядності, він рухався ареною зібрано й точно. Навіть скупо. Слідчий стояв на місці, злегка розставивши ноги й лише трохи повертаючись за потреби. Правою рукою він розкручував мотузку, періодично посилаючи вперед важкий тяжар, — Женцю доводилося крутитися чорною дзиґою, щоб уникнути зустрічі з ним. Навіть у навчальному варіанті гаки могли завдати неприємних відчуттів. У лівій руці Ме́он тримав серп-косу. Утім, він усе ще не мав нагоди нею скористатися: південцю, який кружляв навколо нього, жодного разу не вдалося скоротити дистанцію.

— Я розумію, чому цього дрібного пройдисвіта вважають грізним супротивником. — Ме́он прибрав поважної постави та звернувся до публіки в особі Ое́не. Здавалося, слідчий абсолютно ігнорує супротивника. Водночас мотузка з тяжарем і далі робили свою справу. — Швидкість. Вибуховий натиск. Раптовість. Хитрість. Винахідливість. Але головне — вміння вчасно накивати п’ятами з поля бою.

Ме́он ліниво випустив гаки в політ. Жнець аж ніяк не ліниво ухилився.

— Але цих якостей занадто мало, щоб стати по-справжньому добрим бійцем, — вів далі слідчий. — Наприклад, у бою А́йнару бракує витривалості. І фізичної, і психологічної. Поставте захист, який не буде вас вимотувати. Контратакуйте з розумом. Не дозволяйте йому пробити вас — і він видихнеться. А ще йому бракує заземленості, стійкості. Таке враження, що під ним немає міцної основи. Тому Чорному Женцю доводиться постійно бути в русі. Це сил не додає. — Сам Ме́он стояв, наче скеля. — У бою А́йнар плинний та мінливий, як гірська річка. Але це має свої недоліки. У нього ще багато слабких сторін, крім тих, що я перерахував. Спостерігайте, пане Ое́не. Навчіться їх використовувати.

Одного разу вони вже билися ось так. У Женця — два серпи. У Ме́она — бойова коса з ланцюгом і зубастим тяжарем на кінці. Саме цією зброєю Ме́он і полонив Чорного. Щоправда, того утримувало двоє сильних чародіїв, блокуючи його дар і не даючи застосувати магію проти слідчого. Ое́не бачив у південця на боці страшні шрами, що залишилися від тих гаків. Зараз ці сліди були приховані сорочкою: А́йнар ніколи не роздягався на тренуваннях, навіть попри спеку.

Білий виринув із задуми та сконцентрувався на бійці, що точилася перед його очима зараз. Кілька разів Жнець ледь не втратив один зі своїх серпів. Але щоразу йому вдавалося втримати зброю, демонструючи дива спритності.

Але настав момент, коли навіть вона не врятувала південця. Ме́ону вдалося позбавити противника одного з клинків.

Бій, спочатку дуже напружений, переріс у доволі нудну біганину річки-А́йнара навколо скелі-слідчого. Жнець робив хибні випади, сподіваючись скоротити дистанцію. Перекидав серп, що залишився в нього, з однієї руки в іншу. Ме́он ганяв його ареною, не даючи ні на мить захопити ініціативу. Чорний змок, наче його з відра облили. Здавалося, він не мав жодних шансів. Уже не так жваво крутився й дедалі рідше намагався атакувати.

Ое́не занудьгував та знову почав провалюватися у свої думки. І мало не пропустив момент, коли все доволі ефектно скінчилося.

Жнець перебував на дистанції метра два, коли мотузка обвилася навколо його правого передпліччя. У цій руці він на той момент тримав зброю. А́йнар рвонувся назад у безглуздій спробі вирватися. Ме́он зробив крок до південця. Наступив ногою на шворку, в такий спосіб вивертаючи руку супротивника. Це змусило Чорного пригнутися до землі та рефлекторно схопитися за мотузку вільною лівою рукою.

І тут Жнець зробив блискавичний стрибок ногами вперед — за спину Ме́ону, який стояв до нього майже боком. На льоту А́йнар примудрився лівою рукою вихопити серпа з полоненої правої. Ме́он розвернувся, щоби завдати удару косою… Але запізнився на якусь частку секунди.

Жнець проїхався боком по арені, піднявши в повітря піщану хмару. Його серп уперся Ме́ону в промежину. Слідчий поморщився від болю.

— Свята ковбаса! Ах ти ж бестія лиха! Спеціально один серп віддав, — захоплено вигукнув Ме́он. — Чудово розіграно! Запам’ятай цей прийом, хлопчику мій. Раптом згодиться.

Жнець піднявся, вдоволено шкірячись та звільняючи руку від мотузки. Прибрав поважної постави, пародіюючи слідчого на початку поєдинку.

— У пана Ме́она-тверді-руки є багато слабких сторін. Наприклад, у бою він надто багато патякає. А також використовує старі прийоми, які вже давно відомі його супротивнику. — Жнець віддав церемонний уклін.

Ме́он вдоволено захихотів на всю тренувальну залу.

— І за що тільки я тебе так люблю, паршивця? — він дружньо ляснув Женця по спині лаписьком. Ніби ведмідь вирішив вибити дух із худорлявого собаки. — Пропоную піти в «Меч переможця». Відсвяткуємо звитягу нашого славного бійця. Ми з вами, пане Ое́не, з ганьбою ковтатимемо гіркі сльози поразки та запиватимемо їх іще гіркішим елем. Я пригощаю. Заперечення не приймаються.

* * *

Ме́он поважно розвалився на стільці, ніби це було найм’якіше крісло в А́йю Тіро́н. Попиваючи каву, він із цікавістю оглядав Залу Великих Звершень, а заразом і свого колишнього підслідного. Жнець вдавав, що звертає на свого колишнього слідчого не більше уваги, ніж на дрібний прищ, що схопився на дупі.

— А ти непогано влаштувався, Во́. Кабінетик собі завів. Підданих.

— Набридло вештатися містами й селами, годувати комарів у болотах Діссо́о або дертися горами Нейво́ріа по дупу в снігу.

— Ех, були часи… Ненавиджу кляту Діссо́о! — з театральним надривом проголосив слідчий.

Во́ та Ме́он розсміялися якимось спільним спогадам.

— Благословляю шторм, що відніс колись наших пращурів із Північної Протоки та приніс у Чорнильне Море! Інакше жити б нам на тому забутому милістю північному узбережжі. Комарі розміром із корову — це далеко не найстрашніше, що там є, — ностальгував Во́.

— Послухайте старого псяку Ме́она, хлопці та дівчата. Якщо вас посилають на місію в Діссо́о — знайдіть спосіб здихатися цього завдання!

— О та-а-ак, — протягнув начальник Зали Звершень. Але одразу ж схаменувся: — Що?! Ні! Не слухайте цього потяганого блазня! Якщо вас посилають у Діссо́о — ви їдете в Діссо́о, і крапка. Жодних мені викрутасів!

Се́, Ое́не та Жнець, попіснівши, чекали, поки бувалі набалакаються й будуть такі ласкаві перейти до обговорення справи. На щастя, обмін спогадами тривав недовго.

— Мені варто було навідати вас раніше, — почав слідчий, обводячи поглядом усіх і зупиняючись на Женці. — Але, на жаль, я мав надто багато справ.

Південець напустив на себе знуджений вигляд. Театрально зітхнув. Забрався з ногами на підвіконня і втупився у вікно, картинно відкинувши голову та приплющивши очі.

— Не для того, щоби поговорити про тебе, мій хлопчику, — зі сміхом сказав йому Ме́он. — Ти вже не в списку пріоритетних справ Сірої Коси. Твоя слава померкла, А́йнаре, співчуваю. Пані й панове, я… По-перше, я хочу перепросити: ми облажалися.

— «Ми» — це Порядок? — уточнив Во́.

— Угу, — кивнув слідчий. — Замало уваги приділили словам Ое́не про те, що управителька «Ніжної квітки» надто сильно й підозріло нажахана. Наша хиба. Зараз Порядок опрацьовує всі можливі зв’язки пані Сіте́… нині покійної.

Ме́он трохи помовчав, чухаючи коротку бороду.

— Наші встигли провести лише один допит. Вона заперечувала будь-яку причетність до справи «наречених». І це була друга помилка: треба було ще раз запросити Ое́не. Може, він би відчув її наміри… Хлопці дали Сіте́ зрозуміти, що знають: вона пов’язана з Драконом. Після цього управителька закрилася і взагалі відмовилася говорити. Вона була дуже пригніченою, і наші сприйняли це за добрий знак. Гадали, можна буде її швидко зламати. Але вони прорахувалися. Вранці пані Сіте́ знайшли мертвою. Відкусила собі язика. Не найприємніший спосіб вкоротити собі віку, але, мабуть, помста Дракона лякала її набагато більше.

Се́ вилаялася. Во́ покривив обличчя.

— Всіх клієнтів Ліе́не за той день знайшли та допитали. Серед них жодного мага. З охоронцями «Ніжної квітки» теж зайшли в глухий кут. Інших гостей борделю — перевіряють. Словом, втішних новин для вас не маю, дітки. На жаль. Я зв’язався з внутрішньою розвідкою. Тенета обіцяли посприяти та впровадити своїх людей у різні доми розпусти.

— А що з іконами? — нагадав Во́.

— А, Премерзенний Лама́ріє. Службовці Порядку вдали з себе працівників санітарного контролю та пройшлися по всіх борделях міста. Майже третина з них мають у себе ці ікони. Поки що кляті цяцьки залишені на своїх місцях. До подальших вказівок.

— Нам треба зосередитися на людині, чиїми стараннями ці «ламарії» потрапили до борделів, — втрутилася Се́. — Візьмемося за преподобного Де́рріша. Поки що він тягне на підозрюваного номер один. По-перше, він схильний до жорстокості. По-друге, він пов’язаний із темою повій. По-третє, в нього напевно є доступ до різних церковних дармовисів на ланцюжках. І я майже впевнена, що Дракон сам надівав «прикраси» на жінок, яких мучив, — з певною метою, про яку ми зараз не маємо гадки, бо не знаємо нічого про роботу цих артефактів. Жодна жертва не була вагітна й не мала дітей. Тож навряд чи вони самі носили оті дурнуваті «фалоси» від Кіре́нна.

— Нам відомо, що речі, зроблені з харделі́кса та срібла кеда́йче, можуть випивати з людей… хм… щось. Життя? Смерть? Емоції? Дещо інше? — проказав Ме́он. — Що вони п’ють, коли просто стоять у кімнатах борделів? Що п’ють, коли їх носять вагітні жінки?

— І чому в цих сраних брязкалець така дивна цільова аудиторія? — підхопив Во́. — Чому повії та породіллі? Що їх пов’язує?

Се́ та А́йнар озвалися майже синхронно:

— Біль.

Усі замовкли, розмірковуючи.

— Добре, повертаючись до Де́рріша… — задумливо промовив начальник Зали Звершень. — Ніхто й досі не знає, які в нього Джерела, і чи він взагалі не біла мара. Ми повинні його спровокувати. Поставити в ситуацію, де він змушений буде застосувати магію. Або показати свою неспроможність.

— Загроза життю, — хижо вишкірився Жнець. — Я нападу на нього.

_ _ _

ГЛОСАРІЙ І ПОЯСНЕННЯ ДО ТЕКСТУ:

Загальний Порядок — міжнародний орган охорони порядку. Працює над розкриттям злочинів і пошуком порушників закону, якщо справа виходить за межі однієї країни. Наприклад, офіційно за Чорним Женцем (паралельно з іншими негласними ловцями) полював саме Загальний Порядок, оскільки А́йнар здійснював свої великі діяння на території декількох країн Серединного Континенту.

А ці примітки мали б іти разом із попереднім розділом, але я їх була загубила (вже виправила)). Тому хто не читав, то ось вони:

Деякі магічні дари мають специфічну прив’язку до стихії (Джерела). Наприклад, тільки маги Води та Повітря можуть ставити непроникні щити. Лише чародії Повітря годні бути віщунами (бачення майбутнього/минулого/теперішнього) або слідопитами (що, у принципі, також має віщунський підтекст: виявити жертву, що не залишила жодних слідів, окрім ауричних). Цілительський магічний дар можливий тільки в чарівників, які мають Джерело Води (якщо активовано аспект лікування). Також маги з цим Джерелом можуть бути некромантами. І маніпулювати свідомістю (примус, створення ілюзій або читання спогадів) — знову ж, якщо є відповідна активація. Чародії Вогню здатні випалювати душі (і потім, як наслідок, зробити жертву, у якої більше не залишилося власних бажань, своїм слугою).

Мова Сірої Коси має назву «е́». Вона дуже «задня», гортанна (це стосується навіть звуку «і»). На слух — співоча й тягуча, з великою кількістю голосних. Усі приголосні вимовляються м’яко, немає звуків «а», «й», тремтячої «р».

Мова Овальних Островів — інна́ро (у перекладі: «та, що об’єднує») — навпаки, вирізняється твердою вимовою приголосних та інтенсивними короткими голосними, які тяжіють у передній ряд. Образно кажучи, острів’яни нібито крутять слова на кінчику язика (на відміну від «сірих», які наче прагнуть слова проковтнути).