Ваша смерть нас покличе

[Напередодні основних подій]

[Місце дії: країна Сіра Коса, місто Мере́ (столиця), серединний схід Серединного Континенту]

У кабінеті До́ем-еле́-і-о́ме пахло дорогим алкоголем і пихою. А ще — захисною магією такої сили, що в гостя майже засльозилися очі. Чари Води, хай їм грець. Якесь нововведення? Раніше енергетичне поле тут було інакшим.

Власник кабінету, літній чоловік із сухим лицем, сидів на дивані за низьким столиком і задумливо перебирав сторінки доповіді. За ним, як завжди, мовчазним стовпом височів охоронець.

У кріслі праворуч розвалився старший син і права рука господаря — молодик приблизно одного з візитером віку. Военемі́ен, недалекоглядний зухвалий паскудник. Але доводилося з ним миритись, бо саме він успадкує імперію До́ем-еле́.

Навіщось прийшов і молодший син… тобто той, що після трагедії лишився найменшою дитиною в родині. Гість рідко його бачив: хлопець був до всього байдужим та вічно знудьгованим. Сімейними справами не цікавився — хіба що батько змотивує копняками. Візитер підозрював, що апатичний нащадок великого роду не гребував наркотиками.

Коли за гостем зачинилися двері, хазяїн відірвався від паперів.

— Вітаю, сідайте. Я так зрозумів, що перекуванню — бути?

— Доброго дня, панове, — новоприбулий опустився в м’яке шкіряне крісло. — Так. Рішення ухвалене.

— Що ж, гаразд, — промовив голова сім’ї. Жодної тіні співчуття не майнуло в голосі.

Така байдужість шарпнула гостя по душі. Невже цьому старому анітрохи не шкода? Йдеться ж про його сина. Так, дефективного, відлученого від родини. Але ж фактично це рідна дитина.

Раптом ожив інертний молодший, чим неабияк здивував. Дух незгоди пробився крізь саркофаг млявості:

— Батьку, ще не пізно… — зазвичай напівсонні очі в цей момент зблиснули двома лезами. Добряче затупленими, втім, і нездатними змінити баланс сил на полі битви.

— Ми вже це обговорювали, — з натиском перебив голова сім’ї.

Візитер по-новому придивився до «бунтівника». Зринула несподівана думка: «Що ти робиш, якщо є частиною впливової сім’ї, але тобі геть не подобається те, що відбувається навколо? Варіант перший: ти борешся за владу та перекроюєш усе на свій лад. Явно не про цього безживного млявця. Та й старий До́ем-еле́ тримає всіх залізною рукою, навіть самовпевненому старшому не по зубах буде зміна устрою. Варіант другий: ти просто йдеш та починаєш нове життя з новими людьми. Варіант третій: ти й далі купаєшся в розкошах, але поступово віддаляєшся від реального світу й дедалі більше занурюєшся в себе. Але ще є варіант четвертий…»

— Він же біла мара, — і собі не втримався гість. — Він може не витримати й померти або стати геть причинним. Бути якорем, до якого намертво прив’яжуть перекованого, — це величезне навантаження. Невідомо, як поводитиметься його нестабільна енергетична структура. Ніхто ще не робив такого з білими марами.

— Я не втручатимусь, — владно викарбував господар будинку. — Але якщо експеримент буде вдалим… Що ж, після перекування встановіть із ним зв’язок і спостерігайте. Для початку — просто спостерігайте, а там побачимо.

Візитер мимоволі стиснув щелепи та опустив очі. Шрам на долоні озвався фантомним болем. Непроханим спогадом прийшов образ батька — байдужого зрадника, через якого вони з матір’ю…

— Не чую відповіді, — жорстко кинув хазяїн.

— Вибачте, так. Я зроблю все, що потрібно, — рівним тоном відповів гість, піднімаючи погляд.

— Якщо вже хочете когось пожаліти, то жалійте перекованого злочинця. Ось хто проходитиме через справжнє пекло, — з безжалісною посмішкою добив старий. — На цьому все. Можете йти.

За секунду до того, як зачинити за собою двері, візитер почув голос молодшого:

— Батьку, брате… Це вже занадто! Я гадав, нижче впасти ви вже не можете.

Від маєтку До́ем-еле́ він вирішив пройтися пішки. Карбував кроки, розлютовано втискаючи каблуки в дорогу, ніби топтав горлянки ворогів. Але гнів на старого аристократа швидко змінив напрямок. Як-не-як, гість працював на До́ем-еле́, а замовників треба поважати. До того ж сприяючи звеличенню цієї родини, він грає проти власного батька. Ось на кого справді варто гніватися.

Шрам на долоні знову нагадав про себе. Як і щоразу, коли молодий чоловік згадував ненависну йому людину. Цей шрам він дістав на першій роботі. Йому було дев’ять, і магічний дар ще не проявився. А от злидні та хвороба матері — вони проявилися цілком, відсотків на двісті. Місцевий зброяр узяв його в підмайстри радше з милосердя, ніж із реальної потреби. Першого ж дня новачок «відзначився», здуру схопивши огроменного меча за клинок голою рукою, — переплутав зі схожим, ненагостреним.

Пам’ять про цей випадок він беріг, як реліквію. Разом з іншими гіркими спогадами. Час — безжальна сволота, яка притуплює будь-який біль, потихеньку підточує рішучість, змушує припинити озиратися назад. Щоб не згаснути, ненависть має чимось живитися. Треба постійно підтримувати цей вогонь…

У домовлене місце він прийшов раніше, ніж розраховував. Але його об’єкт уже був там. Як завжди прийшов раніше й чекав — це пестило самолюбство. Зграбне довгоноге тіло розвалилося на канапі, відкинувши на спинку неслухняне волосся.

— Бачу, ти не забарився. Хотів швидше мене побачити? — промовив об’єкт і насмішкувато вишкірився. Рівні білі зуби зблиснули в напівтемряві кімнати.

«Бідолаха. Ну хто ж купиться на такий жалюгідний блеф? Тобі бракує витримки. Почуття видно за кілометр. Але для мене це добрий знак».

Гість усміхнувся, намагаючись додати в погляд теплоти. Юнацька хіть та влюбливість — чудові гачки. Ще місяць-два, і можна влаштувати випробування сваркою.

— Так, хотів. Ти навіть не уявляєш, як сильно.

Візитер підійшов до канапи. Сперся на неї, нависаючи над юнаком. Вдав, що хоче поцілувати, але в останній момент відсторонився, дражнячись.

— Трясця, так не чесно! — запротестував об’єкт і схопив свого візаві за сорочку на грудях. — А ну без жартів.

Гість розсміявся.

— Слухаюся, мій босе. Сьогодні робитиму все з максимальною серйозністю.

— Стули пельку й роздягайся, блазню. Я чекав на нашу зустріч грьобаних два тижні, і більше чекати не збираюся.

Що ж, сварка покаже, як сильно об’єкт боїться втратити свого коханця. Якщо все піде добре, то ще пара-трійка циклів «перепалка-медовий місяць» — і можна вербувати.

* * *

[Напередодні основних подій]

[Місце дії: країна Сіра Коса, гора У́е — пів дня верхи від столиці]

Слідчий Ме́он намагався просто дихати й споглядати краєвид. У глибоких сутінках долина Со́-Іена́е здавалася химерною, ніби з міжсвіття проявився шматок іншої реальності.

«Цікаво, якщо спуститися туди зараз — де я опинюся? Чи потраплю у світ, де можна почати все спочатку й намагатися більше не робити фатальних помилок?..»

Раптом у його самотність вдерся різкий бас:

— Рано чи пізно він мав понести покарання за все, що накоїв, — зі співчуттям промовив Хі́ем Не́ши-еле́.

Ме́он різко повернувся до нього. Пряма темна постать на фоні агонії дня… У цьому химерному світлі куратор був схожий на Вісника Смерті.

— Але ж не так, трясця! Не кляте перекування! — з болем у голосі вигукнув слідчий, стискаючи кулаки. Шкода, не було кому зараз натовкти ними пику. Хіба собі самому. Він ще й не на таке заслуговує.

— Ти не винен…

— Хі́еме, ти не розумієш. Це я… Це через мене тоді, у Діссо́о…

— А́йнар убивав людей і до того. Не ти виліпив із нього Чорного Женця. Ти надто до себе упереджений. І надто прив’язаний до цього хлопчиська. Якщо ти знову через нього утнеш якусь дурницю…

— Не утну! — огризнувся слідчий.

Знову запанувала тиша. Липка мовчанка скувала вуста обом. Надто багато важких тем, про які не хотілося говорити. Втрати, нескінченні втрати… Цікаво, чи колись настане те примарне «світле майбутнє», за яке вони борються? І скількох іще товаришів доведеться поховати?

— А за Кьяш не хвилюйся, вона повернеться, — Хі́ем, цей невтомний «архітектор змін», наново розрізав тишу, впевнено випускаючи слова в навколишню темряву. Ніби посилав заклинання крізь час та простір. — Твоя дівчинка досвідчена й сильна. Ти сам її навчав. Вона впорається. Це всього лише непередбачувано довга затримка. Вона повернеться, друже.

* * *

[Напередодні основних подій]

[Місце дії: країна Квітка Сіффлі́ді, захід Південного Континенту]

Мертва сіра пустеля вбралася в такі барви, що око мліло. Жовтогарячий, червоний, білий, пурпуровий, синій, жовтий, блакитний цвіт буяв щільно — ніби хто килимом встелив розлогі долини.

Країна з дивною назвою «Квітка Сіффлі́ді» цілком заслужила своє ймення. Хоч і недовго живуть і пишаються тут пустельні ефемери, зате регулярно й аж двічі на рік. Для посушливого та місцями геть безживного краю, яким був майже весь Південний Континент, це рідкісний вийняток, подарунок долі. Інші місця, бува, роками чекають на свій квітковий килим. Для свята барв мають правильним чином зійтися зірки, тобто умови: невисока температура, помірні дощі, які зволожують, а не перетворюють рівнини на шалені потоки бруду, і ще бажано, щоб тривалі хмари нагодилися…

«До речі, про зірки…»

Нґон-Цу відірвалася від захопливого видовища, яке відкривалося їй із гори. Притлумила бажання зійти в долину та посидіти серед буйноцвіття. Насидиться ще, коли рушить у дорогу. Спершу треба повторити розклад і обговорити його із зірками.

Її скляні палички та кульки сьогодні знову поводилися дивно. Непокоїлися, знервовано тулилися до одного й того самого краю срібної таці, вказуючи в одному конкретному напрямку. «Туди. Треба їхати. Туди-туди. Елемент мозаїки має зайняти своє місце. Твої знання та навички потрібні. Щось буде, щось буде. Але спершу зроби роботу. Треба підготуватись. Щось буде. Елемент мозаїки має зайняти своє місце», — співало-гомоніло скло, цокаючись шліфованими боками.

— Ну й що, в ім’я зоряного сяйва, це означає?

Нґон-Цу замислено похитала головою та розстелила на підлозі велику шовкову хустку з намальованою на ньому мапою зоряного неба. Узяла з таці кульки та поклала їх у центр — на Сонце. Сіла поряд, підібравши під себе ноги. Приплющила очі. Молитви полилися з вуст самі, майже не довелося напружувати волю: усе єство пустельниці жадало роз’яснень.

Різноколірні скляні живчики забігали зоряним небом.

— Сузір’я Слона. Черепахи. Лотоса. Троянди. Вістря Стріли. Зірковий шлях Велике Колесо.

Кульки скупчилися в одному місці та завмерли.

— Вир Вічної Темряви.

Шкіру всипало морозом. Символи закружляли перед очима, переплітаючись між собою безліччю ниток, залучаючи нові й нові образи. Картини, звуки, запахи, тілесні відчуття — усе це закрутило й понесло за собою, як нестримна річкова течія під час зливи…

Нґон-Цу випала з трансу, важко дихаючи. Долоні були вогкі, спиною стікав піт. Говорити до зірок та слухати їхню відповідь — це ніколи не було легко. Зате нарешті пояснішало в голові, стали зрозумілі дивні знаки, що їх подавало скло.

— Отже, Сумна Діва прийшла в наш світ і робитиме тут свою роботу. І мені випало рідкісне щастя, — тут ворожка саркастично хмикнула, — бути до цього дотичною. Вітання всім моїм сучасникам! Нелегка принесла нас у цей світ саме зараз, щоб спостерігати або зцілення А́йю Тіро́н, або остаточну його деградацію та руйнацію.

Жінка гірко засміялася сама до себе. От і кінець її спокійного безтурботного життя без людей. «Невже ти серйозно мріяла сховатися в цій гірській пустелі та здохнути самотою? Зірки завжди мали на тебе інші плани, наївна дурепо. Доволі нерозумно було сподіватися, що ти зможеш прогнути свою лінію».

Відгукуючись на її думки, скляні кульки радісно заметушилися, наперед смакуючи «захопливі подорожі та пригоди». Що ж, є на світі створіння значно пустолобіші за дурну, як ступа, ворожку Нґон-Цу.

* * *

Шлях Нґон-Цу пролягав на південь Квітки Сіффлі́ді, тож кліматичні умови тільки кращали — м’якшали. Жінка неспішно тягнула свій візочок тореними стежками, що пролягали по заквітчаних долинах. Навмисне стишувала крок на перевалах, які намагалися порадувати мандрівницю хоча б клаптиками кольору обабіч кам’янистих доріг. Що за краєвиди з них відкривалися! На рівнинах не відчуєш цієї неосяжності простору, здатної приборкати непомірне людське его.

Весь цей час ворожка невтомно всотувала крихку швидкоплинну красу, яку споглядала, можливо, востаннє. Так, осісти в Сіффлі́ді було гарною ідеєю. Навіть якщо невдовзі доведеться все полишити.

Їй лишався один спуск у долину, коли в неї з’явилася компанія. Величезний, майже як верховий ящур на зріст, чорний гірський козел, граючись, перестрибнув її візочок, круто розвернувся — і пронісся просто перед Нґон-Цу, мало не збивши її з ніг.

— Позером був — позером лишився! — кинула йому навздогін жінка, несхвально поцокавши язиком.

Супроводжувана рогатим та його шаленими кульбітами, Нґон-Цу спустилася в долину й зупинилася біля кособокої хижки, яка була обмазана сумішшю глини, гною та сухого зілля. Місцями обмазка відвалилася, і з-під неї виднілися необроблені, різної форми уламки гірської породи, навалені одне на одне та скріплені тією самою сумішшю.

— Твоїй хатині погіршало. Як нічого не зробиш, одного чудового дня вона завалиться тобі на голову, — незворушно прокоментувала пустельниця.

У відповідь козел вирячив сині очі та роздратовано мекнув.

— Ти збираєшся запрошувати мене в гості, чи тут стоятимемо? — флегматично спитала Нґон-Цу.

Рогатий стрепенувся та загарцював на місці, хехкаючи. За хвилину перед жінкою стояв високий дебелий чоловік років сорока з вигляду. Уся його зовнішність говорила, що він не місцевий: світла, хоч і добряче засмагла, шкіра; злегка кучеряве чорне волосся до плечей та густа, але охайно підстрижена борода; яскраво-сині, як океанічні води, очі. Втім, навіть якщо цього чужинця перефарбувати, нетипові риси обличчя його б усе одно виказали.

Демон постав перед гостею в чому мати народила… І тут Нґон-Цу вперше замислилася, чи мають демони матерів, і як вони взагалі на світ з’являються.

— Не скажу, що радий візиту, але вітаю в моїй розкішній халупі. Можеш розташуватися під навісом надворі, якщо вже тобі так не подобаються мої хороми, — урочисто блазнюючи, промовив Ча́рна. Бісики в очах натякали: щодо відсутніх радощів рогатий трохи лукавив.

— Іди сором прикрий для початку.

— Невже аскетичну відлюдницю бентежить досконала врода чоловічого тіла? — демон підморгнув і заграв бровою.

«О зорі! Скоро сімдесят років, як цей йолоп топче землі аж двох світів, а здорового глузду — кіт наплакав».

— Чоловіче, мені п’ятдесят п’ять, а не п’ятнадцять, — глузливо пирхнула жінка. — І я тебе в таких позах і ситуаціях бачила…

— Ну, що було, то було. Нащо ворушити давні спогади, — позер скривився, знічено почухав потилицю та пірнув у занизький для нього прохід, мало не зачепивши одвірок рогами.

— І зроби мені зеленого чаю, будь такий люб’язний, — кинула гостя навздогін. — Люблю гори, та коли їх надто багато на шляху, вони втомлюють.

Нґон-Цу неквапом потягнула візочка під навіс і всілася біля нього, випроставши натруджені ноги.

Ча́рна копирсався довго. Коли вийшов та виніс килимки для сидіння і наповнений водою банячок, мав на собі навдивовижу діряві штані.

— Це ти їх там зашивав так довго? Чи навпаки, дірявив?

— Надів найкращі, які знайшов, — ображено зашипів рогатий. — А як мене діставатимеш…

— Звісно ж, діставатиму. Ти це знаєш, — спокійно констатувала Нґон-Цу.

— Агов, не забувай, що я колись був демоном і випивав сили з людей!

— А я була злодійкою, — відказала жінка, геть не вражена. — Кожна істота має в біографії епізоди, яких їй варто соромитись. То що там із чаєм? До ночі встигнеш?

— Зараз обід!

— А ти, як я бачу, не надто поспішаєш.

Вода напрочуд швидко підігрілася на висушеному козлячому, тобто демонічному, посліді.

— То що привело до мене славетну ворожку з високої гори?

— Великий Злам.

Ча́рна ледь не розлив на себе чай.

— Ти ж жартуєш? — майже благально проговорив він. — Скажи, що жартуєш.

— Так, прочвалала горами десятки кілометрів, згаяла три тижні свого життя, щоб вивергнути у твої вуха цей невдалий жарт.

— Прадавня сила! — демон стурбовано поколупав дірку на штанях. — Зізнатися, я вже почав звикати до вашого світу, а тут йому має прийти кінець…

— Не обов’язково. Особливо якщо ти вислухаєш мене й допоможеш.

І Нґон-Цу коротко переповіла рогатому те, що повідали їй зорі.

— Тож, треба їхати кудись на північний схід, — жінка в задумі прочесала п’ятірнею засмальцьоване коротке волосся.

— На Вільний Острів?

— Можливо.

— Ха! Де ж іще шукати порятунок для А́йю Тіро́н, як не в місці, де зібралися найгірші представники роду людського, — невесело реготнув демон.

— Остаточно визначимося, коли рушимо в дорогу. Там уже зірки підкажуть. Один крок за раз.

Демон примружив очі:

— Я звернув увагу на слово «руши-мо»…

— Я прошу тебе поїхати зі мною.

— Навіщо?

— В мене повно ворожбитського приладдя та книг, які мені будуть потрібні в дорозі. Хтось має все це тягнути. А в тебе, як я побачила, сил та енергії аж за край.

— А насправді? — Ча́рна посерйознішав.

— Насправді мені більше нема кого просити про підтримку. До того ж якщо ти будеш зі мною, то є шанс, що Древо мене пустить на поріг і навіть вислухає.

— Якщо ти принесеш їм інформацію, яку мені щойно розповіла, то вислухають ще і як! Без мене чи зі мною.

— Ти не маєш, куди йти, Ча́рно, — жорстко сказала Нґон-Цу. — У власному світі ти вигнанець, тож тобі лишається тільки цей. І якщо хочеш прожити ще багато щасливих козлячих років, доведеться ворушити ратицями. На додаток, ти мені винен. Прийшов час віддавати борг.

Вночі її розбудило свербіння в тім’ї — тихий поклик зірок. Нґон-Цу поривчасто схопилася з постілки, запалила артефакти-світляки. Видобула із сумки тацю та розмашистим жестом висипала на неї вміст шовкового мішечка, розмальованого скво́льдами. Зашепотіла слова молитви.

Різноколірний зоряний пил ліниво поповз тацею, складаючись у живу картину: тринадцять людей із зав’язаними очима несуть жінку в труні. Вони прямують чітко до прірви, але не бачать цього.

Провидиця на мить похолола від страшної здогадки. Звісно, це можуть бути якісь інші люди, а кількість — просто збіг…

Тринадцять і одна.

Тринадцять Воїнів Надії та одна Сумна Діва.

_ _ _

ГЛОСАРІЙ ТА ПОЯСНЕННЯ ДО ТЕКСТУ:

Сіра Коса та її столиця Мере́ на мапі:

(клікабельне посилання в коментарях)

Постфікс «-і-о́ме» носили вихідці з аристократичних родин. Але позаяк аристократія в Сірій Косі відійшла в історію, то офіційно цей постфікс вважається застарілим та майже не використовується.

Прізвища в Сірій Косі формуються за допомогою постфіксу «-еле́» (приклади: До́ем-еле́, Не́ши-еле́, Тохе́вен-еле́).

Квітка Сіффліді на мапі:

(посилання в коментарях)

«Ефемери — екологічна група трав'янистих однорічних чи багаторічних рослин, що завершують повний цикл розвитку за дуже короткий і зазвичай вологий період року. Пустельні ефемери переважно ростуть у степах та пустелях, з винятковою швидкістю закінчують свій розвиток і через 2-10 тижнів, коли настає посуха, цілком чи частково відмирають» (пояснення з Вікіпедії).

Ворожіння Нґон-Цу. У системі провіщення Ара́мх-Чо́у:

- Слон означає силу, яка, залежно від інших знаків, може бути спрямована на створення чи руйнування;

- Черепаха означає щось давнє;

- Лотос — гармонія, спокій, мудрість;

- Троянда — щось виняткове;

- Вістря Стріли — потреба в активних діях, активному втручанні;

- Зірковий шлях Велике Колесо вказує на щось глобальне;

- Вир Вічної Темряви символізує розлам, руйнування, загрозу.

Система Ара́мх-Чо́у зародилася в так званих країнах Ава́ну (територія сучасних Ава́ну, Хи-Ава́ну, Ше́ру та Нітту́), й у перекладі з ава́нської мови значить буквально «підказки зірок».