Ваша смерть нас покличе

[Місце дії: на початку — Сіра Коса; далі — країна Датто́ра, північний схід Серединного Континенту]

Цей мав бути звичайний день, повний занурення в потік незначущої інформації: тонни зведень, листів, повідомлень з усіх куточків світу… А натомість Ое́не ошелешили новиною, що він має відбути на інший берег Затоки з місією. Молюск дізнався, що настав йому час полишити затишну мушлю й помандрувати світом, ще й без нагляду старших агентів. Здуріти можна! Привіт, захмарний рівню тривожності.

Ніщо не віщувало «небезпеки», коли Се́ розгорнула худеньку теку.

— Тенета попросили про допомогу. — Наставниця зашурхотіла паперами. — Раато́р Ваа́лла, громадянин Датто́ри, маг Оксамитової Ложі. Дрібнота п’ятого рангу, Вогонь-Вогонь. Зараз він у Сірій Косі, в особистих справах. Прибув два дні тому.

Ое́не зукоса глянув на південця. «Сподіваюся, цього разу не треба буде нікого провокувати».

Се́ правила далі:

— Ваа́лла наїжджає в Сіру Косу рівно чотири рази на рік. Завжди в перше число місяця, на тиждень (не більше, не менше). Маршрут руху зазвичай однаковий. Спершу — провідати якогось Ісе́о Нем-еле́ в Притулку Великої Милості в Деншо́.

Білий здригнувся й мимоволі торкнувся свого хела́рового браслета.

— Також пан Раато́р любить посидіти в університетській бібліотеці. Іноді відвідує туристичні екскурсії. Примітна деталь: цей його Ісе́о, хоч і має ім’я, як у «сірого», не виглядає уродженцем Сірої Коси. Можливо, нащадок іммігрантів. Йому близько сімдесяти років. Можливо, етнічний датто́рець, особливо з огляду на зв’язки з Ваа́ллою.

— Чим він зацікавив Тенета? Винятковим педантизмом? — спитав А́йнар, колупаючи задирку на пальці. Сьогоднішні яблучні недогризки він склав у кривеньку вежу, що хиталася на подушці від кожного його руху.

— Подивимось… — Се́ прочісувала очима списані аркуші в теці. — В один із минулих візитів Ваа́лла був помічений на проповіді. Їздив на екскурсію в глибинку, мальовничими пасторальними місцями Сірої Коси. А там якраз паства Церкви Тихої Радості. Вийшли возславити богів і подихати свіжим повітрям. Очолював це дійство наш старий знайомий, преподобний Кіре́нн. Спостерігач Ядра помітив, що Ваа́лла виявив до Тихих, цитую: «підозріло глибоку цікавість». Вступав у діалоги з проповідником, докладно розпитував про церковну атрибутику. Купив — очам не вірю! — ікону Пресвітлого Лама́ріє.

Зачувши про церковного святого, Чорний хижо вишкірився.

Наставниця вела далі:

— Нинішній його приїзд до Сірої Коси доволі прикметний. Пан Раато́р порушив свій графік візитів: за традицією, він мав би приїхати лише за місяць. З огляду на те, що скоро до нас завітає Єза́ріє зі своїм почтом…

Се́ та Жнець зробили майже однаковий жест, що означав замисленість: почухали ніс згином вказівного пальця. Білий у цю синхронну ідилію не вписався, бо його потягло чухати потилицю. Доволі символічна ілюстрація вічного аутсайдерства та відокремленості від світу.

— Цей датто́рець часто бачився з Кіре́нном або Де́ррішем? — спитав А́йнар.

— Не був помічений у регулярних зв’язках.

— А що з тим магом із Великої Милості? Ісе́о Нем-еле́.

Се́ на деякий час заглибилася в папери.

— Тенета його трохи промацали. Маг, цитую, «неадекватний, насилу сприймає реальність; часом занурюється в себе й ні на що не реагує; часом проявляє ознаки старечого (або якогось іншого) недоумства». Співробітники Притулку ці спостереження підтверджують. Іноді Ісе́о виринає зі свого тихого божевілля, пише листи, як він сам каже, «любому вчителю». Але на конвертах вказує ім’я та адресу Ваа́лли. Крім нього ні з ким більше не листується, ніхто його не навідує. У посланнях здебільшого або якась нісенітниця, або розповіді про нічні кошмари, або докладний опис проблем зі шлунком. Нем-еле́ поміщений до Притулку Деншо́ близько шести років тому.

«Шість років? Я міг навіть зустрічатися з ним…» — Білий насупився, намагаючись пригадати, чи бачив у Милості когось схожого на сімдесятирічного датто́рця. Але марно. У Деншо́ звозили магів із половини Сірої Коси; можна сказати, місто в місті.

— Що пов’язує пана Ісе́о та нашого об’єкта? — діловито розпитував А́йнар.

— Невідомо. Одне можна сказати точно: вони не родичі. — Се́ відкинулася на спинку стільця й примружилася. — Наступний крок у справі — обшук квартири пана Раато́ра в Рубіновому Місті. Зараз сприятливий час. Ваа́лла в Сірій Косі, тож можна поритися в нього вдома без поспіху. Комусь із нас доведеться з’їздити, — наставниця підбадьорливо глянула на Ое́не. І підморгнула.

Той аж рота роззявив від подиву. Міжнародна місія. Мрія кожного вчорашнього курсанта. Але не Білого.

— А… залучити когось із наших агентів на місці? Це ж кілька годин роботи. А ми втратимо не один день, якщо поїдемо в Рубінове, — спробував заперечити Ое́не.

— Упевнена, Ядру зараз бракує людей у Датто́рі, та й будь-де. Через майбутній візит послів-церковників на схід у всіх роботи — носа нема коли втерти. У Рубіновий поїдете ви вдвох, — Се́ обвела поглядом Женця та свого учня. — Ви ще не встигли ніде засвітитися. Місія з вигляду — раз плюнути. Ви впораєтесь. А я простежу, щоб із Ваа́лли очей не звели, поки він перебуває на території Коси.

— Бракує людей? Скажи чесно, навіщо ти нас туди відправляєш? — не вгавав Білий.

— Бо це чудова нагода здобути практичні навички! — Се́ аж світилася від натхнення. — Я вже котрий місяць не можу домогтись, аби тебе взяли хоча б на малесеньку виїзну справу як спостерігача. А тут ціле відрядження в іншу країну! Гадаю, за поточних обставин начальство заплющить очі на те, що ти не маєш досвіду. До того ж із тобою буде один із найкращих диверсантів континенту.

* * *

Ое́не згинався під тягарем покладеної на нього відповідальності. Ще трошки — й гепне чолом об начищені баляси.

«Та нахрін! Се́ сказала, що ми впораємося, — отже, так і буде!» Білий постарався розправити плечі. Копняками відірвав увагу від внутрішньої жуйки та звернув її на гарноти навколишні.

Корабель, що віз їх до берегів Датто́ри, якраз вийшов у Лазурову Затоку. Берег зник з очей, залишивши погляду лише небо та безкраю водну гладінь. На лінії обрію спліталися воєдино дві синяви, дві стихії. Простір безмежний, як… «Людська мерзенність», — на автоматі подумав Ое́не. І миттєво виправив сам себе: «як всесвіт, що вміщує нескінченне число досвідів та ймовірностей». («І нескінченний обсяг паскудства», — додав збитошний внутрішній голос.)

Білий майже не бував далі передмість Мере́, якщо не зважати на пару виїзних навчань у горах. Тож величний морський простір таки вразив його. Ое́не здалося, що він розуміє Женцевих земляків-острів’ян, які з захопленням віддавали все життя морю.

Сам А́йнар, до речі, висловлював це захоплення явно й пристрасно. Сидів на балясах, майже на самому носі (що ближче до гальюна, то менше людей — так він сказав). Звісивши ноги назовні й ризикуючи шубовснути у воду, він теліпав ними з безтурботністю морського демона. Вітер доносив до Білого пісню незнайомою мовою. «Напевно, якийсь піратський гімн Овальних Островів», — припустив Ое́не. Про себе він зробив зарубку: «Погортати на дозвіллі підручник із мови інна́ро».

Співати Чорний явно вмів. Володар яскравого драматичного тенора, Жнець не соромився ганяти мелодію то вгору, то вниз. Бувало, зривався з голосу (схоже, анітрохи з цього не бентежачись). Але часом виводив такі рулади, яким позаздрив би й прем’єр опери Мере́.

Старший стюард корабля намагався приструнити колишнього пірата. На його думку, пасажир був у небезпеці та запросто міг звалитися в море. Втім, стюард очікувано зазнав невдачі й був посланий Женцем назад на свій пост. Але літній датто́рець не спустив рук. Повернувся з якимось чоловіком, що вирізнявся величезним зростом і загальною солідністю. Ое́не впізнав старшого помічника капітана. Чи справили їхні нотації враження на південця? Ні.

Головстюард і старпом роздратовано перезирнулись і пішли кудись у бік капітанської каюти. Білий побоявся, що в наступну ходку вони прихоплять із собою ще й самого капітана. І, зрештою, вийде скандал.

— Панове, — Ое́не перестрів двох-з-екіпажу біля палубних сходів. — Я розумію ваше занепокоєння поведінкою пасажира, що сидить на поручнях…

Старпом насупився.

— Це неприйнятно! — заволав головний стюард. — Він звалиться за борт!

— Запевняю вас, ще ніхто у світі не сидів так міцно дупою на борту, як мій компаньйон. Він з Овальних Островів. Він народився й виріс на кораблі. — Щодо останнього Білий не був певен, але хто ж відмовиться гарно прибрехати, коли це на користь справі? — Ймовірніше з небес спуститься Великий Птах Ме́, підхопить вас у пазурі й викине геть, аніж ця людина звалиться у воду.

— З Овальних, значить. Я так і подумав, — скривився помічник капітана. Він явно зібрався сплюнути собі під ноги, але вчасно згадав, що зараз працює на солідному пасажирському судні.

— Однаково, це абсолютно неприпустимо! — і далі волав стюард.

Ое́не зітхнув.

— Мій супутник норовливий. Усе одно він робитиме те, що хоче, навіть якщо його спробують урезонити силою. Він нікому не заважає, тож дозвольте йому насолоджуватися подорожжю. Гадаю, ніхто з вас не хоче скандалу.

Після довгих умовлянь датто́рці здалися. Вони не чіпали Чорного навіть тоді, коли той розлігся на поручнях, щоби приймати сонячні ванни. А часом і морські: хвилі, що вдарялися в борт, щедро поливали Чорного солоною росою.

Коли пізно вночі вимоклий, але вдоволений Жнець зайшов до каюти перевдягтися, Ое́не ще не спав.

— А́йнаре, ти ж не впадеш у воду?

— Ні, чого б це? Ви ж заборонили мені тікати.

— Здається, що варто кораблю хитнутися трохи сильніше — і… Будь ласка, А́йнаре, будь обережний. Добре? Я не знаю, яким дивом ти тримаєшся. Напевно, це якесь надлюдське піратське вміння…

— Звісно, я обережний. Я ж не ідіот, — засміявся уродженець Овальних Островів, дитя моря. — Я прив’язав себе до балясів.

* * *

— Ваше ім’я?

— Сейта́р з Овальних Островів. — Загримований і відповідно перевдягнутий Жнець білозубо всміхнувся молодому прикордоннику та показав документи. Службовець записав щось в об’ємистий зошит.

Південець доволі пристойно розмовляв датто́рі. Набагато краще, ніж Ое́не.

— Мета подорожі?

— Торгівля, — усмішка А́йнара стала ще ширшою.

— Де ваш товар?

— У надійному місці на Островах. І дуже прагне знайти нового власника у вашій країні.

— Кінцевий пункт призначення?

— Рубінове Місто.

Прикордонник старанно записав відповіді, вивчив документи й повернув Женцю.

— Ласкаво просимо до порту Бра́нналє. — Він звернувся до Ое́не: — Ваше ім’я?

— Мо́ет Оєе́-еле́ з Дому Чисел, — відрекомендувався Білий та своєю чергою простягнув папери. Краєм ока він помітив, що Жнець старанно придушує посмішку. — Я компаньйон пана Сейта́ра. Їду з ним до Рубінового Міста з метою торгівлі.

— Мета подорожі? — безпристрасно, немов механізм, запитав службовець.

Ое́не закотив очі. «Я ж тільки-но йому все це розповів!»

— Торгівля.

— Де ваш товар?

— На Овальних островах.

— Кінцевий пункт призначення?

— Рубінове Місто.

Прикордонник знову старанно записав відповіді, не менш старанно прочитав папери Ое́не та повернув Білому.

— Ласкаво просимо до порту Бра́нналє.

Білий та Чорний вийшли на площу перед морським вокзалом, й Ое́не аж зашпортався з несподіванки. Попри ранню годину (ледь розвиднілося), над майданом стояв нестерпний галас. Кричали торговці, рекламуючи свій товар; хрипко сміялися над головою мартини. Позаду на пристані гули кораблі, літали туди-назад команди матросам, підсилені заклинаннями рупора. Без угаву гомоніли приїжджі, з усіх боків неслася різномовна лайка. Сморід стояв такий, що хотілося зомліти. Втім, бруд і сміття під ногами непогано від такого втримували.

— Злодій! Тримайте! Він вкрав мій гаманець!

— Пахлава медо-о-ова!..

— Міняю за вигідним курсом!..

— Самоходом у передмістя!..

Ое́не в житті не бачив такого скупчення людей. Емоційна каша на майдані була такою густою, що Білому здавалося, ніби він застрягає в ній і не може поворухнутись. З незвички перед очима все попливло. Кілька разів його ледь не збили з ніг, поки він озирався, щоб зорієнтуватися. Женця він майже одразу випустив із поля зору.

Раптом хтось схопив його за руку й потягнув за собою. З полегшенням Ое́не побачив, що цей «хтось» — А́йнар. Білий поплентався за ним, раз по раз натикаючись на людей та їхній багаж. З морського вокзалу натовп розтікався в кількох напрямках: від майдану відходило променями шість вулиць. Жнець і Ое́не пірнули в найменш людну.

— Дякую. Я б не вибрався звідти. Загубився б, здичавів і до кінця життя блукав серед валіз.

Жнець нічого не відповів, пропустивши подяку повз вуха. «Ну хоч не кепкує, й на тому добре».

— До річкового вокзалу звідси приблизно година пішки, — проінформував Чорний. — Ворушіть кінцівками, пане Ое́не. Наступний рейс на Рубіновий за… — Жнець обернувся й поглянув на величезний циферблат, що білів на фоні потемнілої портової вежі, — півтори години. Хочу встигнути купити квитки.

— Звідки ти знаєш дорогу? Ти вже бував у Бра́нналє?

Південець, як йому було властиво, не обтяжив себе відповіддю.

— Що тебе так розсмішило в моїй розмові з прикордонником? — не вгавав Ое́не.

У звичайних умовах Білий не став би чіплятися з розмовами. Але розгубленість вкупі з тривожністю іноді здатні творити дива й перетворювати похмурого відлюдька на балакучого.

— У вас, «сірих», бувають на рідкість незручні й пафосні імена. Мо́ет Оєе́-еле́! Святе лайно! Спробуйте вимовити це десять разів і швидко.

«Ну звісно, як сказати щось ущипливе — то ми завжди готові поспілкуватися», — надувся Ое́не й більше з Чорним не заговорював, доки вони не прийшли на річковий вокзал.

До столиці Датто́ри ще потрібно було дістатися. На псевдоторговців чекав довгий — у цілу добу — шлях вгору бруднющою річкою Лаа́н.

* * *

Рубінове Місто, оспіване в легендах, зустріло їх галасом і смородом — навіть більшими, ніж морський порт. Після охайного Мере́ з його гармонійною архітектурою, чистим повітрям і неквапливим ритмом життя Рубінове здавалося філіалом якогось демонічного світу, де залітних людців катують шарпаниною.

Легендарний смітник.

Уже кілька століть як Місто було центром не тільки мистецтва, магії та наукової думки, а й комерції. Торговий Союз глибоко запустив мацаки в Датто́ру, міцно обплутавши її столицю. Приніс метушню, бруд і гамір. Жвавий грошовий обіг приваблював злодіїв усіх мастей, з якими внутрішня служба неспроможна була впоратись.

До столиці Датто́ри постійно рвалися переселенці з усіх країн. І кожна культура приносила із собою щось своє, не встигаючи — а здебільшого й не прагнучи — інтегруватися з місцевою. Ремісничі квартали іммігрантів із Ши́рста; цілі вулиці, заповнені ерейськими солодощами, горіхами та фруктами; крамнички ювелірів із Те́нуї, де очі розбігалися від різноманіття виробів із самоцвітного каміння; нескінченні торговельні ряди зі знаменитими тканинами Ді́ри й не менш знаменитими ді́рськими кравцями, готовими зняти з покупця мірки буквально на ходу, — усе це виростало в столиці швидше, ніж гриби в лісі після дощу.

Рубінове Місто роздалося, як пухлина. З висоти пташиного польоту воно скидалося на салат, який поспіхом приготував кухар брудної харчевні, і яким потім знудило пристойного містянина через його, салату, повну неспоживність і несумісність інгредієнтів.

— Ненавиджу Рубіновий, — раптом виплюнув Жнець, коли вони крокували до готелю. — І взагалі Датто́ру.

— Передати не можу, як сильно я тебе розумію, — проскиглив Ое́не.

Він почувався людиною-сміттєзвалищем. У голові гудів поховальний дзвін, проводжаючи в Ніщо рештки нормального самопочуття. Емоційний фон у датто́рській столиці був такий щільний, що якби Білий народився тут, він би років до десяти вже зсунувся з глузду.

Жнець і Білий оселилися в порівняно пристойному готелі, знявши один номер на двох — у найкращих традиціях скупих торговців (і за відповідними вказівками Ядра).

Білий одразу ж завалився на ліжко, маючи намір померти просто зараз. Голова розламувалася. Від чужих емоцій, яких він наївся дорогою, нудило. Клятий дар, що міг задрімати, коли йому заманеться, зараз не засинав ні на хвилину.

— Командуйте, пане хазяїне.

Насмішкуватий тон Женця вивів Ое́не з напівдрімоти, у яку він устиг провалитися.

Неймовірним зусиллям волі Білий підняв себе з найвабливішої у світі постелі. Відкріпив від зап’ястя артефакт знеболення, що вже геть розрядився. Наліпив свіжий.

Чорний сидів навпроти, на своєму ліжку, та спостерігав за маніпуляціями Ое́не з пильною увагою, схиливши голову набік.

— Перевдягаймося, гримуймося та ходімо в гості, — тяжко зітхнувши, розпорядився Білий.

* * *

Перевтілені в датто́рців, Ое́не з А́йнаром діловито крокували містом. Білий відчував, як стікають шкірою краплини поту, які зароджувалися під спекотною темно-русявою перукою. «Хоч би ми встигли дістатися місця, перш ніж грим розмиється».

Ое́не глянув на Женця, що чимчикував поряд, втупивши в землю надто примітні помаранчеві очі. «Кому-кому, а південцеві спека точно не заважає жити… Демони роздери, ми в чужій країні та йдемо вдиратися у квартиру мага Оксамитової Ложі! Дебют розвідника, бляха… О Джерела!»

Думки Білого хаотично скакали в різні боки, наче стадо бліх. Шкіру крізь грим пекло сонце, але через нервове збудження з нутра підіймався холод. «Без паніки! Я не сам. Зі мною Чорний Жнець власною персоною».

Раато́р Ваа́лла займав трикімнатну квартиру в середнячковому районі міста. Нікого не зустрівши біля будинку та в під’їзді, «ядрівці» піднялися на четвертий поверх. Південець накинув на них звуковий щит.

— Я спробую подолати замок, — сказав Білий, витягуючи набір відмичок і від хвилювання ледь не впустивши його. — Ти на варті.

— Добре. Але чи не здається вам, що маг, та ще й «ложечник», поставив би ще якийсь захист, крім звичайного механічного замка?

«Я кретин», — з досадою констатував Ое́не.

— Так, слушно. Дякую. Тоді я на варті, — Білий зробив запрошувальний жест.

Жнець завозився біля дверей, то заплющуючи очі, то проводячи долонями по поверхнях.

— Я не можу обійти охоронні артефакти так, щоб не наслідити, — врешті мовив він. — Єдиний вихід — розрядити їх. Не розплести заклинання, а саме виснажити, випити. Трясця, доведеться попрацювати…

Чорний сів на підлогу, притулився спиною до дверей і заплющив очі. Ое́не став на варті. Періодично він поглядав на південця, який часом зводив брови до перенісся або стискав щелепи: мабуть, випивав особливо складну ділянку.

На щастя, на четвертий поверх ніхто не заявився. Лише грюкнули двері двома поверхами нижче. Кроки, які повільно віддалялися, нагадали, що притихлий будинок насправді населений людьми.

Білий усі ноги собі відстояв, коли Жнець розплющив очі й встав, тримаючись за стіну.

— Готово. Ваша черга, пане Ое́не.

— З тобою все гаразд? — запитав Білий. А́йнар мав вигляд людини, яка з похмілля розвантажила три сараї з вугіллям опівдні.

— Так, — коротко відповів Чорний. І, на здивування свого напарника, вирішив пояснити: — Інтегрувати в себе чужу енергію завжди важко. А в цих артефактах ще і грьобаний Вогонь, який конфліктує з моїми рідними стихіями Води та Повітря. А тепер ворушіться, поки нас ніхто не помітив. Інакше мій подвиг піде намарне.

На диво, Білий легко впорався з замками.

— На мені кабінет. На тобі спальня. Зустрінемось у вітальні, обшукаємо її. Потім кухня і санвузол, — віддав розпорядження Ое́не.

Білий обережно увійшов до кабінету. Ваа́лла не зашторив вікна, тож світла було вдосталь. Передполуденне травневе сонце щедро поливало вулиці, безжально розігріваючи все, до чого могло дотягнутися.

Ое́не потамував нервове тремтіння. «Спокійно. Просто роби те, чого тебе вчили. Час перевірити теоретичні знання!»

Він почав обшук із найважчого. Потенційні схованки в карнизах для штор. У світильниках. У картинах. Вентиляційних отворах. Книгах. Висувних шухлядах. Можливі потайники, пророблені в ніжках стільців, столів, тумбочок. Відпрацювати щупом-голкою м’які крісла, сидіння стільців. Обережно простукати підлогу та стіни…

Сонце нагрівало квартиру. Ще трохи — і грим точно потече. Шкода, що немає на світі заклинання або зілля, яке б допомогло набути вигляду іншої людини. «Ех, понавигадували купу непотребу. Є навіть мікстура, що тимчасово збільшує прутень, о Джерела. Ці б зусилля — та на щось корисне», — думав Ое́не, поки руки робили своє. Методична пошукова робота його майже заспокоїла. Нервове тремтіння пішло, задубілі м’язи розслабилися.

З обережності Білий раз у раз озирався і прислухався, але однаково пропустив появу Женця. Той абсолютно нечутно пересувався квартирою, немов був не з плоті та крові, а з чистого ефіру.

— Знайшов щось? — запитав його Ое́не.

— Нічого вартісного. Навіть жодного томика еротичної поезії чи прози під подушкою.

Білий мимоволі всміхнувся.

— Що ви ще не оглянули, пане Ое́не?

— Читво: книги, папери, листи. Для початку я шукав схованки. Яких, мабуть, у цьому приміщенні немає.

Вони заглибилися в огляд інформаційного вмісту кабінету, не лише намагаючись знайти «щось», а й запам’ятати загалом різноманітні деталі про Раато́ра Ваа́ллу.

Наприклад, з упевненістю можна було сказати, що маг Оксамитової Ложі — той ще акуратист. Квартира утримувалася в такому ладі, якого Ое́не в житті б не навів. Книги стояли одна до одної, за логічними блоками, та ще й розставлені від найбільших до найменших у кожному. Блоки були підписані: «історія», «магічний аналіз», «магія і людське тіло»… Усю свою податкову історію Ваа́лла зберігав в охайній теці, яка теж була промаркована відповідним чином.

Мали підписи й кошики для зберігання кореспонденції: «мама», «тато», «брат», «редактори “Магічного Вісника”»… Самі листи були укладені так акуратно, що брала нудота. Була підписана навіть коробочка з пір’ями для письма («пір’я для письма», хто б міг подумати!).

— Святі муді! Я вже ненавиджу цю людину, — простогнав Жнець, потираючи скроню та розмазуючи грим. — Як можна бути таким педантом? Закладаюся, він і сцить чітко за графіком.

Чорний порився в поясній сумці, дістав артефакт цілительства й примотав на руку. Ое́не бачив, що А́йнар втомився, і що в нього болить голова. Напевно, тому з південця не стирчали його звичайні шипи з отрутою: на це не було сил.

Білий відірвав увагу від напарника та взяв черговий кошик. Листів у ньому було напхано — аж мало не репав. Усі без конвертів. При тому, що вся інша кореспонденція Ваа́лли зберігалася в рідних «оболонках», до нудоти акуратно розпечатаних.

— Цікаво-цікаво… — пробурмотів Ое́не. — А навіщо це ми позбулися конвертів?

Жнець відставив кошик із написом «брат» і підсів до Білого.

Листи без конвертів не містили ні імен, ні адрес, ні конкретики. Зате були сповнені темрявою та божевіллям.

«…Тиждень тому мені покращало. Той страшний сон, що мучив мене щоночі з Нового року, більше не з’являється. Чудово. Зате тепер я дивлюся на себе й бачу істоту, що з вивернутими суглобами повзає мертвим пустельним містом, а сонце нещадно випалює мені очі. Мене мучить спрага. Але води ніде немає. Я вмираю, я готовий пити навіть кам’яне кришиво, будь у ньому хоч крапля вологи. А потім приходить ніч. А з нею приходять тварі. Вони змушують мене здригатися від жаху, і я мочуся під себе. Прокидаюся — й справді мочуся. Кличу санітара. Він скрушно хитає головою, а я вкотре перепрошую за те, що зіпсував постіль. Я щосили бажаю собі смерті. Було б у мене більше мужності — я б уже давно припинив це жалюгідне існування…»

Усі листи невідомого респондента були такого штибу. Білий почав здогадуватися, від кого вони.

«…Замерехтів світанок і на моєму вічно туманному й похмурому острові. Я відчуваю, що скоро помру. Нарешті. Я чекав цього так довго! І скоро я буду вільний. Не варто сумувати. Навпаки, ти маєш порадіти за свого божевільного наставника. Схоже, я відбувся напрочуд легко, хоча заслуговую на куди жахливіше покарання, ніж мій теперішній стан…»

Цей лист був останнім, який Ваа́лла отримав від незнайомця, — якщо судити з манери мага-педанта розкладати все точно за датами.

— Божевільний наставник… — вголос повторив Білий.

— Вдячний учень дізнається про близьку смерть коханого вчителя, який сильно поїхав головою. І мчить, порушуючи весь розклад, у Сіру Косу.

— Чому Ваа́лла приховує свого епістолярного друга?

— Можливо, соромиться, що його наставник причинний, — мовив А́йнар і, болісно скривившись, стягнув із голови перуку.

Жнець сидів на підлозі, заплющивши очі й прихилившись до письмового стола гігантських розмірів. Чорному ставало дедалі гірше, навіть попри артефакт. Ое́не підповз до напарника, дістав свій запасний «цілитель».

— Ось, тримай, — він простягнув А́йнару довгу еластичну стрічку, що скидалася на шматок зеленої гуми.

Південець розплющив очі й болісно примружився від яскравого світла.

— Дякую, — буркнув А́йнар.

Він узяв «лікаря» та недбало обкрутив навколо передпліччя. Гумка ожила й закільцювалася, влягаючись щільно до шкіри.

— Ну, трясця їм усім, продовжимо, — з удаваною бадьорістю проголосив Жнець і відліпився від своєї опори.

На письмовому столі Ваа́лли, серед інших паперів, лежало сім справ у теках із гербом внутрішньої розвідки Датто́ри. Усі офіційно завершені. І дехто «забув» здати їх в архів. Або інший дехто прийшов, розмахуючи емблемою Оксамитової Ложі, та вилучив їх звідти.

Пікантна деталь: конкретика — імена, назви населених пунктів, номери комірок для зберігання доказів і навіть деякі подробиці справ — була старанно викреслена так, що неможливо було прочитати.

— Треба зробити витяги, — сказав Білий. — Шкода, що в нас із собою так мало паперу.

— Запозичимо в «ложечника». Він, звісно, той ще педант, але я не думаю, що він реально перераховує аркуші паперу в себе на столі.

Ое́не та Жнець коротко законспектували знайдене. Маги-самоуки, які незаконно застосовували свої дари в цілях обману співгромадян і крадіжки майна. Місцями — згадки про бійки з застосуванням заговорених кийків (деталі викреслено).

— Що є особливого в цих нешкідливих, на перший погляд, справах? — не витримав Білий. — І навіщо ці каляння?..

— Стривайте-стривайте… Зараз… Це було десь тут… — Жнець почав порпатися в листах від незнайомця без імені та адреси. — Ось. «Я переглянув те, що ти мені надіслав. Як необережно з твого боку. На цих сторінках вказані всі імена та подробиці. Небезпечно». Ваа́лла надсилав справи своєму хворому на голову наставникові?

— А потім отримав від нього цей зворотний зв’язок і не знайшов нічого кращого, ніж просто повикреслювати якісь фрагменти?

— Ідіот, — знизав плечима А́йнар, запаковуючи листи назад. — Як там казала пані Се́? «Часом проявляє ознаки старечого (або якогось іншого) недоумства»? Схоже, це більше про нашого «ложечника», ніж про того діда з Притулку. Може, стариган просто прикидається хворим?

— Пропоную законспектувати також вибрані моменти з «творів» наставника. Про всяк випадок.

— До речі, я тут подумав: це цілком у дусі такої людини, як Ваа́лла, — вести щоденник. Цілком імовірно, що цей зошит він возить із собою.

Після того, як упоралися з кабінетом, Білий із Женцем обшукали інші приміщення. Але більше нічого примітного не знайшли.

— Все, закінчили. Йдемо, — оголосив Білий та підбадьорливо глянув на втомленого Женця.

Здавалося, А́йнар зараз застогне від полегшення.

Поки вони зачиняли квартиру, в голові Ое́не крутилися слова з листа: «Як необережно з твого боку… Небезпечно…» Що загрожує Ваа́ллі? Хто є джерелом небезпеки? І, демони роздери, що ж такого було в тих справах? Шкода, що вони з Чорним так і не знайшли відповідей на ці питання.

_ _ _

ГЛОСАРІЙ ТА ПОЯСНЕННЯ ДО ТЕКСТУ:

Датто́ра й Сіра Коса відокремлені одна від одної водами Лазурової Затоки:

(посилання в коментарях)

Великий Птах Ме́ — міфічна істота, яка перекочувала в легенди сучасних «сірих» із давніх міфів їхніх північних пращурів.

Дім Чисел — один із Домів у Сірій Косі. Збирає під своїм «дахом» математиків, економістів, бухгалтерів.