Ваша смерть нас покличе

[Місце дії: країна Сіра Коса, серединний схід Серединного Континенту]

Ніч перед операцією Білий провів безсонно й безглуздо, хто б сумнівався. «О Джерела, та скільки можна?! Це вже стає всратою звичкою — готуватися до важливих подій за допомогою несплячки».

Здебільшого він лежав, витріщаючись у тьмаву нічну стелю. Вряди-годи сповзав із ліжка та микався хатою однаково що скорботна примара. Підкрадався до дверей А́йнарової кімнати, завмирав, прислухався. Поволі вдихав розлиту навколо тишу, яку не могло сполохати навіть тупотіння нервового серця.

Ое́не млоїло. Він боявся, що от-от завиє всередині крижаний вітер, який віщує смерть Чорного Женця.

Південця намагалися відмовити.

— Хлопчику мій, невже тобі аж так погано під крилом пана Ое́не, що ти прагнеш збавити собі віку? — кепкував Ме́он. Але в очах слідчого замість веселих іскор танцювало занепокоєння.

Чорний на це лише пустив очі під лоба.

— А́йнаре, це справді дуже ризиковано. Ми не знаємо, чого від Де́рріша очікувати, — зауважила Се́. Втім, ідея розкрити церковника їй подобалася.

— У мене дуже міцні щити. Одні з найкращих на континенті, — самовпевнено заявив Жнець. — І я вмію швидко їх напинати.

— Так, хтось мусить атакувати клятого церковника. Але краще, щоб це був невеликий затяг, який його оточить. Члени групи мають постійно перебувати в русі або мати надійні сховки, де можна укритися від ударів. Закинута міська забудова для цього добре годиться, — приплющив повіки Во́. — А вийти на ворога просто як статична мішень, як ти ото пропонуєш, — ідея в дусі «недоумство й завзяття». Не схвалюю.

Але південець чомусь учепився в ідею сольного (і влоба) нападу на Тихого, як кліщ у собаку. А тому подальші пару годин пройшли в суперечках, які наприкінці непомітно трансформувалися в обговорення плану операції. А́йнарова настирливість та вміння красномовно описувати свій досвід — проти здорового глузду двох бувалих агентів і Се́, яку теж свого часу розвідницьке життя потріпало. Рахунок 1:0.

— Добре, згоден. Це може спрацювати, — Ме́он задумливо пощипав бороду, вже вкотре за вечір. Ое́не дивувався, як із такою звичкою в слідчого взагалі лишається волосся на підборідді. — Цей хлопчисько й справді гарний маг. І швидкий. З його чародійськими вміннями здатний позмагатися лише його заїдливий норов.

Жнець, як то йому було властиво, пирхнув, відвернувшись. Подумки він уже святкував перемогу.

— Так, це може спрацювати, — кивнула головою наставниця Білого. — На тренуваннях я дійсно жодного разу не змогла пробити А́йнара чи обійти за швидкістю. Інші, з ким він бився, теж. До того ж ми обвішаємо його захисними артефактами.

— Гаразд, — здався Во́. — Ое́не, від тебе тоді — оптимальний набір зовнішніх щитів для А́йнара. Від мене — домовитися за сильного мага-цілителя, який піде з вами. Ме́оне, твоє завдання — знайти решту силовиків, погодити з Тенетами стеження та все інше. Також на тобі розв’язання питань із Порядком після зчиненого рейваху. Ну й керування операцією, звісно. Якщо зможемо хоч якось приплести Де́рріша до вбивств, це буде гарний політичний ляпас грьобаній Церкві.

Чорний Жнець, слухаючи, сяяв…

Ое́не змучено перевернувся на другий бік. Будь-яке положення, якого він прибирав у ліжку впродовж ночі, здавалося йому вкрай незручним. Білий жахався власного дару. Уже самого по собі відчуття, коли кишки всипає морозом. Що вже казати про те, аби предрікти смерть комусь знайомому.

«Мамо, зараз ти…» І важелезна кам’яна ліпнина, яка зривається й падає…

«Агов, ти розвів неабияку драму з нічого, — напоумляв його внутрішній голос. — А́йнар не пішов би на самогубний ризик. Він із тих, хто бореться за себе до кінця, навіть коли зв’язаний ззовні та всередині. З ним усе буде гаразд. З іншими теж». До того ж Ое́не особисто підібрав для Чорного щити, двічі їх перевірив та ретельно зарядив.

Та навіть якщо південець накладе головою, життя Ое́не просто повернеться до стану, який мало два місяці тому. Більше не буде скандального напарника й сусіда по квартирі, не буде кпинів. Не буде зайвих обов’язків опікуна. Хіба це погано?

«Ну ти й дупа, Білий! До речі, цинізм тобі не личить».

Зазоріло. Операція — лише пізно ввечері, на смерку. Якось треба ще пережити цей день. Схоже, він буде довгим.

День стікав годинами повільно, як забита клепсидра. З нетерплячки Білий заледве міг всидіти за столом. Як не намагався вспокоїтись, усе одно старанно полірував стілець, нервово соваючись по ньому сідницями.

Увечері всі нишком зібралися неподалік від будинку, де мешкав преподобний Де́рріш. Тривалий час товклися на місцях, вичікуючи. На жаль, святий отець намертво засів удома й виходити, схоже, не збирався. Десь о другій ночі дали відбій. Операція переносилася.

«Трясця, ще одна безсонна ніч?!»

* * *

Групі пощастило, що для нічних пригод Де́рріш вирішив обрати Малий Ялівець — мальовниче, але не надто заможне селище неподалік від Мере́. Засідку влаштували на самому краю, біля ліхтаря: преподобний має бачити, що йому от-от настане гаплик. Кілька сусідніх світильників погасили агенти Ме́она, тож частина вулиці тонула в темряві.

Місце було наче спеціально створене для нападу. Пустирище, поросле чагарями, з одного боку. Стара закинута хата, відділена від дороги щербатим похиленим парканом, з іншого. Далі — поле та шлях на столицю.

Ое́не випало місце в кущах. Разом із ним тут засіли Ме́он і двійко «тенетників». І трохи віддалік — А́йнар, який мав у свій час вискочити пред ясні очі священника. За огорожею причаїлися Се́, цілитель із Ядра й чергова парочка агентів внутрішньої розвідки. Ще по одному «тенетнику» пильнували вулицю та прилеглий край поля. Непогана така група підтримки. Слідчий явно розстарався для свого улюбленця з Овальних Островів.

Один із двох агентів Тенет, які непомітно провели церковника в шинок, а потім у бордель, повернувся з повідомленням: «Артефакти святого отця підмінено на розряджені. Сам Тихий усамітнився з повією, тож чекайте, скоро буде».

У Білого вчергове затупотіло серце. Частково від тривоги, частково від гніву. Він знав, що́ робить із жінками преподобний отець. Здогадувався, яке насилля коїться зараз як мінімум в одній кімнаті дому розпусти. Коїться, поки вони сидять тут і просто чекають…

Коли з-за рогу вигулькнула фігура в рясі, Ое́не затрусив дрібний дрож. Білий вчергове обсмикнув на собі м’яку маску. Стиснув «вирубайстер». Відчув, як вогка долоня ковзає полірованою поверхнею артефакта.

Фігура в рясі неспішно наближалася. Пірнула в тінь. Виринула. Підійшла ще ближче, проминувши ліхтарний стовп.

Холодне магічне освітлення робило шкіру Де́рріша сірою. Ое́не раптом усвідомив, що зазвичай думає про священника як про вілле́нця, хоча той був із Ши́рста. Зеленопикий, як зневажливо сказали б у Ядрі чи тих самих Тенетах. Але мракобісся Церкви всіх робить сірими. Як ліхтар, що працює на магії: поставити під ним ши́рстівця й вілле́нця — і не відрізниш синьолицього від зеленолицього.

А́йнар вистрибнув із кущів так раптово, ніби його підкинуло здоровенною пружиною. Священник з несподіванки поточився. Відступив на кілька кроків, хвацько зриваючи з пояса «вирубайстер».

— Ну ось ми й зустрілися, вилупку, — крізь маску промовив Жнець, спеціально завищуючи голос. За легендою він мав грати підлітка, розгніваного брата. Зріст і комплекція давали таку змогу. — Я знаю, це ти ґвалтував мою сестру.

Де́рріш спробував вистрілити. «Вирубайстер» не відгукнувся. Другий теж. І навіть обидва Вогняних Ікла, які мали б лишити від нападника лиш купку попелу, зрадили. Святий отець сторопів.

— Я зроблю з тебе сито, — загрозливо повідомив Жнець. І послав у церковника розсип крижинок, які мали б порізати йому обличчя. Нічого фатального, але вкрай неприємно.

Щит Води зблиснув синім навколо Де́рріша — чи то спрацював артефакт, чи то власна магія чародія. Крижинки не досягли цілі. А тому вслід за розігрівом одразу ж полетіло справжнє заклинання. І ще одне. І ще декілька. Водяний купол розпався.

— Стій! Спинися! Я нікого не ґвалтував. Клянуся всіма богами! — священник примирливо підняв руки.

Отже, то був артефакт.

— Бийся зі мною, боягузе! — вигукнув А́йнар.

Магія Повітря вдарила у священника й перекинула його на землю. Та він одразу ж підскочив, вчепившись у застібку на одному з браслетів.

— Ти робиш велику помилку, юначе! Якщо вб’єш мене, тебе знайдуть і посадять. Ти занапастиш собі життя. Ти надто молодий, щоб згаснути в темниці.

Блискучий металевий обідець полетів долу. Ое́не стиснув зуби від страшної здогадки. «О Джерела, хоч би він носив два браслети, як усі мари, а не один!»

— То тебе просто скалічити? — саркастично спитав А́йнар.

Де́рріш потягнувся до браслета на іншій руці. І Білий видихнув. Спонтанного вивільнення магії прямо зараз не буде. Але треба не дати церковнику позбутися другого шматка хела́ру.

— Знаєш, паскудо, кого я ненавиджу більше за проклятих святих отців Тихої Радості? Святих отців, які завдають болю тим, хто змушений не чинити їм опору, — прогарчав Жнець. І струсив із пальців чергове заклинання.

Повітряний залп мав би, напевне, розвалити священнику голову. Де́рріша відкинуло на декілька кроків і проволочило по землі. Зі стогоном він спробував піднятися.

— Хо́то, стоп! — гукнув Ме́он, вивалюючись із кущів. — Припинити напад! Просто вируби його нахрін.

Та Жнець неначе оглух. Або вдав, що забув своє ім’я-в-місії. Він налетів на церковника, немов шалений демон помсти. Підошвою черевика по пальцях — Де́рріш заволав. Напевне, хруснули кістки. Застібку другого браслета зі зламаними пальцями він точно не подолає, щодо цього можна розслабитись.

А далі почалося просте й банальне забивання ногами.

— Малий, годі! — Ме́он зірвався з місця й кинувся до Женця. — Ти ж його на смерть укладеш.

Слідчий згріб південця в обіймище ззаду та підняв, відтягаючи від церковника. Се́, яка підійшла слідом, про всяк випадок пальнула в нерухомого священника з «вирубайстера».

Чорний загарчав, наче тварина, й почав так несамовито пручатися, що Ме́ону довелося його відпустити. Але інерція афекту тягнула А́йнара далі. Варто було Женцю вивільнити руки, як слідчий мало не дістав у щелепу. Ме́он перехопив удар у найостаннішу мить. Заломив південцеві руку. З того потоком шугнула лайка — різкою та жалючою, як і сам А́йнар, мовою.

— Бестія навіжена! Ми так не домовлялися. Де́рріш не мав так сильно постраждати, — дратувався слідчий.

Напруження викинуло Білого з кущів та понесло до місця розправи.

— А́йнаре, спинися! — Ое́не здуру вибовкав справжнє ім’я Женця, за що одразу ж себе насварив.

Південець застиг, скутий жахною й невблаганною силою, що тяжіла над ним. «Порядник» випустив його руку.

— Що ти робиш? — майже прошепотів Ое́не. Він готував себе до різних поворотів, але не до такого.

Чорний поривчасто стягнув чорну маску-чохол, яка вже геть зібгалася. І Білий аж заточився, наштовхнувшись на погляд, до краю насичений болем та гнівом. Ліхтарного світла було достатньо, щоби побачити. Здавалося, Жнець ненавидить свого куратора за те, не дав йому покінчити з Тихим.

На мить — жалюгідно дрібний уламок часу, але Ое́не ледь пережив його — ментальний щит А́йнара посипався. Туга, розпач. Безсила лють. Пізно! Не встиг. Не зміг. Почуття провини завбільшки з гірський хребет Сірий.

«Він зараз не тут, не з нами. Він зараз не Де́рріша бив!..» — майнула в Білого несподівана думка.

Але жоден м’ясний фарш, жоден кістковий пил, на який ти перетвориш випадкового противника, не зможе повернути близьку людину, яку ти втратив. Чи склеїти розтрощене життя людини, яку ти любиш. Можливо, південець не вперше це робить. І не вперше бачить замість ворога реального — того ворога далекого, образ якого скалкою засів у пам’яті. Мабуть, навіть слідчому Ме́ону не відомо, скількох священників А́йнар відправив на зустріч із їхніми богами. Але що ясно, як день: Чорний Жнець і досі не знайшов спокою…

Ментальний щит напнувся з майже фізично чутним ляскотом. Емоції зникли. Почуття зникли. А́йнар знову став нечитабельним. Знову перетворився на темну перлину, вкриту холодною гладкою мушлею, яку не промкне жодна чулість.

Жнець заплющив очі та опустив голову. Застиг, напружений. Тільки грали жовна на щелепах.

— Будь ласка, пробач… — вирвалося в Білого.

Південець не ворухнувся.

Ме́он гукнув решту агентів. Четверо «тенетників» та цілитель із Ядра полишили засаду й підійшли.

— Бо́, перевір, чи не дав він дуба. Якщо ні, то підлікуй, щоб не дав. Цей мудацюга нам потрібен живим і, бажано, здоровим. Тунеме́, знайди браслет. Покажемо лабораторникам.

І тут із боку селища пролунав сигнал тривоги.

— По місцях, — коротко кинув Ме́он.

Усі кинулися назад у кущі та в запаркання. Ое́не стривожився був, що нерухомий А́йнар так і залишиться стояти, але Жнець зреагував на команду слідчого найшвидше з усіх.

До місця нападу впевнено підійшли троє молодих чоловіків. Спинилися біля непритомного Де́рріша.

— Агов! Якщо ви ще тут (а я впевнений, що ви не розбіглися), то виходьте. Вашу пересторогу ми розпізнали, до речі. Тенетам варто подумати над розширенням бази сигналів, — суворо й голосно промовив один із новоприбулих.

Ме́он вийшов із кущів, поманивши за собою одного з агентів — старшого над «тенетниками».

— Доброї ночі, панове, — благодушно промовив слідчий. — Теж мучить безсоння?

— Що тут коїться? — ще жорсткіше спитав молодик. — Насильство щодо іноземного громадянина Де́рріша… — він поторсав отця носаком черевика. Втім, без жодного занепокоєння чи співчуття. — Ваших рук справа? О, привіт, Це́ві. Теж береш участь у цій сумнівній авантюрі? — гість недбало кивнув магу з внутрішньої розвідки.

«Тенетник» відповів незнайомцю («Во́шо, сину сифілітичного хромого кобеля», цитата) докладними вказівками, куди тому піти й що зробити з одним із фізіологічних отворів свого тіла. Ое́не цілком підтримував побажання колеги. Цей Во́шо зі своїми людьми виник максимально невчасно.

— А ви хто, шановний? І чому вважаєте, що ми маємо відповідати на ваші питання? — так само добротливо поцікавився Ме́он.

— Во́шо з Дому Співочої Сталі, Вода-Повітря. Контррозвідка Сірої Коси. — Білий проти волі придивився, чи не репається на молодикові шкіра: від слова «контррозвідка» той почав стрімко роздуватися з гордощів та владощів. — Назвіться.

— Слідчий Ме́он, служба Порядку. Це́ві, я так розумію, вам рекомендувати не треба. А тепер, коли ми збагатилися на цікаві знайомства, прошу вас піти, панове. Поки ви не зірвали нам операцію.

— Отже, таки операція. — Тон «сачковика», показово крижаний, не віщував порозуміння. — Чому контррозвідку не повідомили, що хтось збирається проводити операційні дії щодо церковника?

— Бо ви — зайве, ні на що не придатне, невідомо за яким хріном створене відомство. Вашу роботу чудово виконують Тенета, — спокійно мовив слідчий.

Білий знову почав придивлятися, чи не репне контррозвідник. Цього разу від злості.

— Де́рріш наш, — майже просичав Во́шо, син кобеля. Крізь жорсткість почали пробиватися паростки безсилості.

Ме́он поклав руку на «вирубайстер». Мовчазні супутники Во́шо зробили так само.

Слідчий дав знак своїм людям, щоби показалися.

— Заради яєць Переможця, хлопче, — спокійно промовив Ме́он. — Не ганьбися. Забирай своїх посіпак і звалюй. А не підете нахрін — покладемо вас усіх одним залпом, і ви прокинетеся під кущами, мордяками в собачому гівні. І переходь краще до іншого відомства, де тебе навчать нормальної оперативної роботи, а не цього всратого цирку. Позорисько.

Во́шо мовчав, явно розгублений, та скрипів зубиськами з люті. Перевага в чисельності явно була не на боці його затягу.

— Контррозвідка вам цього не подарує, слідчий Ме́оне, — нарешті відказав молодик.

— Та насрати й притрусити, — безтурботно відмахнувся слідчий. — На все добре, панове. Дено́е, прослідкуй, будь така ласкава, щоб ці бідосі без пригод знайшли дорогу на Мере́.

Якийсь час під ліхтарем панувала мовчанка: всі проводжали поглядом непрошених гостей.

— Вони нахабніють, — стривожено мовила Се́.

— Що є, то є, пропасниця б їх ухопила! — сплюнув Ме́он. Уся безтурботність злетіла з нього, як стара полущена фарба. — Ще кілька років — і почнуться судові процеси над невгодними, згадай моє слово. Почнуть із когось малопомітного. А згодом за державну зраду, підозрюю, сядуть керівники інших відомств.

— Не можна допустити, щоб контррозвідка отримала більше влади, — взялася під боки наставниця. — Вони нам життя не дадуть. Вони нікому в країні життя не дадуть!

— Не можна допустити, щоб кляті, всіма демонами трахані До́ем-еле́ отримали більше влади! Це ж їхнє кишенькове відомство! Без образ, хлопчику мій, — примирливо додав Ме́он, повертаючись до Білого.

— Які образи, — кисло посміхнувся Ое́не. — До́ем-еле́ виключили мене з їхнього кола шістнадцять років тому.

«І в цій сім’ї не лишилося жодної людини, якій було б до мене діло».

— Хай їм грець. Усім, — підсумував слідчий. — А тепер повертаймося до наших справ, доки ще якісь придурки не приперлися побалакати.

Поки цілитель чарував над Де́ррішем, одна з «тенетників» знайшла браслет священника. Се́ тут-таки на місці приміряла цяцянку на себе.

— Так. Це хела́р.

— Тож малоймовірно, що цей зеленопикий і є Дракон, — розчаровано виснував Меон. — Білій марі не стало б сил тримати під контролем свої чари, ще й під час такого акту як умисне вбивство з тортурами. І поготів не зміг би її пожежу втримати артефакт-купол.

Коли цілитель підлікував святого отця, основну частину операції оголосили завершеною. Агенти стиха розійшлися по хатах.

Гаряча вода прогнала залишки напруження. Прохолодна вода надала тонусу, достатнього, аби дотягти до кімнати й не влягтися спати посеред коридору. Білий вийшов з умивальної, позіхаючи. Зачепився поглядом за Женця — сидить у тій самій позі, як і півгодини тому. Білий раптом відчув нестримний потяг до розмови, сплеск наївного бажання контакту з іншою живою істотою. Спонтанне, ірраціональне поривання. Він згадав А́йнарів безсилий розпач, його повний ненависті погляд…

Цікаво, коли людина сидить нерухома й задумлива, втопивши погляд у кухлі з кавою, то чи матиме вона схотінку потеревенити за життя? Є велика ймовірність, що ні. Та не спробуєш — не дізнаєшся.

— А́йнаре, хочу спитати в тебе дещо, — м’яко почав Ое́не, всідаючись за стіл. — Можна?

Статуя Женця ожила й глянула на Білого втомленими очима.

— Питайте.

— Що ти відчував, коли вбивав усіх ти покидьків?

Чорний відставив кухля. Здивовано покліпав, ніби Ое́не спитав у нього казна-що.

— Що я відчував?.. — А́йнар знову опустив погляд.

Тиша натягнулася, як тятива. От-от лусне або відстрілить назад. Білий уже гадав, що Жнець не відповість.

— Покидьків було багато. Хтось — просто обов’язок. Мій обов’язок перед конкретними людьми. І перед людством. Це важко пояснити… Тоді мені ставало легше. Як людині, яка застрягла під землею в каміннім склепі, але щойно відколола малесенький шматочок граніту. Якщо відколоти багато шматочків — вийдеш на волю.

Скруха вхопила за серце. Ое́не майже фізично відчув, як тисне на нього неохопна каменюка. А навкруг темно й безутішно.

Південець говорив тихо, проникливо. Хрипкуватий від утоми голос колисав, навіював безрадісні видива. Та вони вабили, резонували з чимось усередині Білого. У них хотілося розчинитись. Попливти, віддавшись на волю потоку. Те, чим бринів той голос, було таким живим, таким непогамованим!

— Але водночас був відчай. Бо скільки їх ще лишалося — покидьків. Я ніби… пообіцяв собі. Тоді, коли… Давно. У позаминулому житті. Я… Вона бачила далеко. Бачила, яким прекрасним людство може стати за тисячі, а то й сотні років. Вірила. А я ні. Але, знаєте, якщо нічого не робити, то й за тисячі років нічого не буде. Я робив, як умів. Можливо, хтось робив би краще.

А́йнар дивився кудись у підлогу. Але було враження — що крізь час та простір. Одразу в минуле та майбутнє.

А Білий сидів і боявся дихати. Боявся сполохати цю крихку відвертість, надто вразливу, щоб існувати в цьому світі, в цих обставинах. Сьогодні мало статися щось направду виняткове, щоб Жнець зараз ділився з Ое́не такими думками замість насмішок.

— А були покидьки, які… лишали шрами. Навіть їхня смерть лишила шрами… — Підсвічені загравою внутрішніх пожеж, несамовиті помаранчеві очиська пришпилили Білого до стільця. — Ви коли-небудь убивали, пане Ое́не?

— Ні, — видихнув Білий.

— Чи шкодуєте ви про це?

Дзвінко-гірка тиша запала всередині. Ое́не поволі перегортав сторінки своїх спогадів. Оте болюче й непомірно важливе — тоді! — зараз здавалося таким дитячим… Але заразом крізь нього проступали примарні контури чогось дорослого та жахливого. «Усе розвивається. І з маленького милого щеняти може вирости навіжений собака, який рватиме все, до чого дотягнуться зуби». Тонка струна Повітря-передбачення (дар-який-навічно-лишиться-потенціалом) тихо забриніла всередині, зроджуючи неясну тривогу.

— Так, — ледь чутно відповів Ое́не, згоряючи в полум’ї Женцевого погляду й не годний відірватися. — Так, я про це шкодую.

_ _ _

ГЛОСАРІЙ ТА ПОЯСНЕННЯ ДО ТЕКСТУ:

Ши́рст (батьківщина преподобного Де́рріша) на мапі:

(див. посилання в коментарях)

Як нагадування:

— Ядро — служба зовнішньої розвідки Сірої Коси;

— Тенета — служба внутрішньої розвідки;

— Сачок — контррозвідка (винесена в окреме відомство, що іноді створює конфлікти).