Ваша смерть нас покличе

[А́йю Тіро́н, рік 33300 Епохи Хиткої Рівноваги]

[Місце дії: країна Сіра Коса, серединний схід Серединного Континенту]

Тренування самодисципліни — мета начебто шляхетна і праведна. Суцільні плюси! Навчаєшся без блювотного рефлексу їсти власні кулінарні «шедеври» (економія грошей і, головне, часу на харчевнях!). Маєш шанс отримати схвалення наставниці.

Недоліки? Мусиш відчувати постійний дискомфорт, інакше яке ж це тренування. Іноді дискомфорт буде сильний. Такий, що ти заледве пересуватимеш ноги, коли волочитимешся на давно призначене рандеву.

Ое́не (чи ж, як він сам себе називав, Білий) відірвався від споглядання березневого співця. Маленька летюча рептилія голосила так, що вуха прагнули втягнутися в череп. Але забарвлення!.. Неймовірно яскраві фрактальні візерунки мінилися і пульсували, коли істота рухалася. Хлопцю на мить здалося, що цей танцівливий малюнок затягне його в себе та відправить в інший вимір.

«Годі зволікати! Воруши кінцівками, Білий. На тебе люди чекають!» Зітхнувши, Ое́не побрів далі. Йому страшенно бракувало краси та гармонії в навколишньому світі, тож коли він знаходив хоча б невеличке джерело прекрасного — чи то гра вуличного скрипаля, чи то вродливе обличчя, що раптово зринало в натовпі, — жаденно пив його очима. До того ж поки дивишся на щось гарне, на пару хвилин забуваєш про власне невеселе життя.

Будівля Обителі Порядку підіймалася над землею на п’ять поверхів — байдужа й сувора, як сам Закон. Скільки рівнів займало її «коріння», що розрослося вниз розгалуженими тюремними підземеллями, знали тільки слідчі й вартові.

Білий рвучко відчинив двері й увійшов у простору приймальню.

— Моє ім’я Ое́не. Зовнішня розвідка, — назвався він втомленому реєстратору. — На мене чекає слідчий Ме́он.

— Вартовий проведе вас.

Візитер кивнув і прослідував за служителем Порядку вглиб нескінченних коридорів. А потім сходами вниз, і вниз, і вниз…

Комір службової форми, застебнутої на всі ґудзики, душив. Дебеле сукно, що натягнулося на грудях і плечах, сковувало, наче обруч, і не давало нормально дихати. Білий надягав форму тільки раз — роки зо два тому, на примірці. І за цей час встиг трохи витягнутись, роздатися в плечах і наростити м’ясце на кістках. Сьогодні вранці, коли він зрозумів, що давно зшита блакитна форма йому мала, запізно було щось робити.

«Запізно-о-о!» — поминальним дзвоном прогуло в голові, уже з іншого приводу. Ое́не зітхнув. Зараз немає сенсу дупу гризти, рішення прийнято, він погодився. Страшну державну машину запущено, і вже нічого не можна повернути назад.

Але сьогоднішнього ранку Білий зрозумів ще одну річ: він не готовий. Хоча ще вчора гадав, що здужає нести ту відповідальність, яка на нього чекає.

Перекування… Саме слово змушувало внутрішньо стискатись. Жорстокий ритуал, що офіційно заборонений у всіх притомних країнах Серединного Континенту. За зачиненими дверима, звісно, можливо все. Щоправда, у Сірій Косі таємний дозвіл на це мають підписати особисто голова держави та п’ятнадцять вищих міністрів.

Але Ядро — зовнішня розвідка — звикло домагатися свого. Відомство, у якому служив Ое́не, хотіло додати до своїх лав терориста і вбивцю на прізвисько Чорний Жнець. Бо… «Чом би й ні? — мабуть, подумали в Ядрі. — Такий потенціал намарне гниє за ґратами! Хай приріже парочку сумнівних індивідів во славу Сірої Коси». Отже, підписи були. Тепер злочинця перекують на слухняного солдата, а Білий стане його куратором і опікуном.

З одного боку, курсант-стажист Ое́не навіть трохи тішився, що отримав таке важливе завдання. Він не вабив себе надіями про власні агентурні здібності: люди з його вадами не стають зірками розвідки, це очевидно. Тому Білий радів, що може принести хоч якусь користь Ядру та державі загалом.

З іншого боку, якщо Жнець доєднається до команди, клопоту в самого Ое́не буде стільки, що годі й уявити. Майбутній куратор передбачав пору тяжких випробувань. Із набагато більшою охотою він би сидів зараз удома, драматично обійнявши коліна та розмірковуючи про жорстокість життя — його улюблене заняття на всі часи та настрої.

Із соромом він зізнавався собі, що в глибині душі не надто бажає стати живим повідцем. І ще менше воліє брати участь у моторошному заході, де людину внутрішньо ламають та позбавляють волі. Навіть якщо ця людина — лихочинець, який цілком заслужив на страшне покарання.

Ганебна слабкість духу. Що сказала б Се́?..

Се́, його наставниця, яка в шість років залишилася сиротою, а в тринадцять (як тільки зрозуміла, що має магічний дар) втекла від дядька — великого любителя випити й розпустити руки.

Се́, яка взимку в драному пальті й напіврозвалених черевиках, без копійчини в кишені пішки пройшла половину Сірої Коси. Вона дісталася до столиці, постукала у двері Ліцею Магів і зажадала аудієнції в директора. «Я сидітиму у вас на порозі, поки ви не дозволите мені тут вчитися. Або поки не помру з голоду. І тільки спробуйте мене прогнати, я повернуся знову».

Се́, яка через два дні вже сиділа за партою Ліцею та виводила на папері схеми перших у своєму житті заклинань…

Так, наставниця була б зараз не надто задоволена своїм вихованцем.

Ое́не згадав їхні нескінченні суперечки. Він як міг відмовлявся від сьогоднішнього візиту в Обитель Порядку: не бачив у ньому сенсу. Але Се́ була непохитна. Сказала, що він має зустрітися із Женцем до перекування.

— Навіщо? — здивувався Білий.

— Під впливом артефактів приборкання-підкорення і, як наслідок, під впливом твоєї особистості він буде змінюватись. Тобі корисно побачити його справжнє обличчя, — відрізала наставниця.

Що ж, гаразд. Ое́не буде сильним та непохитним заради великої, най би її демони драли, мети. Однаково варіантів у нього небагато: або він доводить Ядру та Се́, що вартий довіри, або наставниця припиняє його захищати та покривати — і він повертається в те гузно, з якого його витягли. Три роки тому Білому дали шанс. Було б нерозумно зараз його втратити.

Вартовий привів Ое́не на мінус четвертий поверх. Мовчки вказав на двері й відкланявся. Білий невпевнено постукав та заглянув у невелику кімнату. Побачив кремезного чоловіка, що сидів за грубим дерев’яним столом. На фоні платиново-білого волосся, характерного для всіх жителів Сірої Коси, не було видно сивини. Але підв’ялене обличчя натякало, що здоровань лишив позаду приблизно половину сторіччя.

— Вітаю в гостинних підземеллях Порядку. Ви — Ое́не? — привітно поцікавився той. — Заходьте, не соромтеся, сьогодні ви по інший бік столу.

Мабуть, у «порядників» це було щось на кшталт імперативного професійного жарту. Білий натягнуто посміхнувся і пробурмотів зжужмлене привітання.

— Моє ім’я Ме́он. Веду справу Чорного Женця. Та ви сідайте, меблі не кусаються. Ті, що тут принаймні.

Слідчий недбало махнув рукою в бік стільця, що стояв ліворуч від нього. Заглибився у свої думки, пощипуючи коротку, недбало підстрижену бороду. Білий усівся на слизький дерев’яний стілець, відполірований сотнями дуп. Щоб утриматися і не з’їхати вперед, доводилось активно залучати ноги та спину. Це тільки додавало напруження.

Ое́не прислухався до відносної тиші всередині. Поки що йому щастило. Неслухняний, непередбачуваний, дефективний дар емпатії дуже вчасно вирішив спочити, тож чужі емоції зараз не турбували. Але переважно внутрішній світ Білого являв собою хаос: почуття інших людей вривалися в нього без запиту й попередження. Ое́не був абсолютно неспроможний це контролювати. Хоча як чародій — мав би.

— Він, звісно, буде блазнювати й намагатиметься вас збентежити. Не звертайте уваги, не беріть у голову. Насправді цей хлопчисько не такий уже небезпечний, жорстокий та підступний, як про нього говорять. Чутки сильно перебільшені, — слідчий чомусь вирішив підбадьорити гостя. — Дозвольте мені вести бесіду.

Сам Ме́он мав вигляд розслаблений і навіть трохи знуджений.

Білий зітхнув. Хотів тихо, повільно і спокійно, але вийшло голосно й переривчасто. Втупився на свої зчеплені пальці, але одразу ж підняв голову, бо двері відчинилися. Він нервово сковтнув, спробував припудрити лице байдужістю. Оцінювально оглянув ув’язненого, якого ввели в камеру два конвоїри.

Чорний Жнець виявився доволі дрібної статури — як для людини, що в ближньому бою перетворює на локшину будь-кого, навіть без застосування чарів та артефактів. Одним лише серпом. («Двома», — виправив себе Білий.) Дуже молодий, не виглядає на свої двадцять п’ять. Чорнявий та смаглявий, як і всі вихідці з південних Овальних Островів. Впадали в око два шрами на лиці: один різаний через усю праву вилицю, другий — рваний, на щелепі з того самого боку, він губився у відрослій щетині.

Нерухомий погляд у підлогу та скорботний вираз обличчя надавали Женцеві вигляд сумирного безневинного ягняти, якого привели на заклання. Ое́не неодмінно почувся б гадом-катом, якби не бачив його особової справи. («Кого ти хочеш надурити, Білий? Хіба ти ним не почуваєшся ще відтоді, як дізнався про "захопливий" ритуал перекування?»)

Південець сів на стілець, який був приставлений до столу боком — так, щоб в’язням під час розмови зі слідчими доводилося сидіти в незручній позі, постійно повертаючись і сповзаючи зі слизького сидіння. Погляду він не підіймав. Руки, скуті тонкими хела́ровими браслетами в ланцюгах, смиренно склав на столі, долонями догори, як того вимагали правила.

Рукава його тюремної роби були закачані до ліктів. Тонкі пальці ледь помітно тремтіли, видаючи чи то внутрішню напругу, чи то бажання вирвати комусь горянку. На правому передпліччі Женця Ое́не побачив розсип численних дрібних опіків, як від тонкої сигарети.

На лівому передпліччі келоїдними рубцями було нанесено: «ХС-2052». Інвентарний номер. Печатка більше-не-людини, позбавленої всіх прав. Клеймо в прямому сенсі цього слова. В Обителі Порядку досі були живі деякі старі традиції. Наприклад, розпеченим залізом випалювати номер на шкірі в’язнів, які особливо завинили перед законом і не можуть сподіватися на спокуту і прощення. Білого обсипало морозом від такого варварства. Він не розумів, як в’яжеться цей звичай із законами та настроями Сірої Коси, яку вважали флагманом людських прав і вольностей на Серединному Континенті. Перекування, втім, теж не надто в’язалося…

Конвоїри ліниво притулилися до стіни обабіч дверей. На хвилину камеру оповила така тиша, що Ое́не виразно чув своє наполохане серцебиття. Раптом в’язень підняв голову і глянув на Білого. Тому з несподіванки аж дух забило. Помаранчеві, як і в більшості жителів Овальних Островів, очі Женця здалися йому надто яскравими та нереальними на тлі сірого каменю в’язниці.

Погляд був пронизливим і абсолютно… нормальним. Жодної ненависті до всього живого, жодної жорстокості чи жаги прирізати несподіваного гостя прямо тут і зараз. Нічого з того, що встиг надумати собі Ое́не. А ще в цьому погляді бриніли відчайдушні веселощі, крізь які прозирало щось темне й тужливе.

Чорний криво посміхнувся лівим кутиком губ і відвернувся.

— Як справи, А́йнаре? — душевно запитав слідчий.

— Ваші спостерігачі доповідають вам про мої справи щодня, пане Ме́оне-чіпкі-руки, — Жнець опустив очі, вдаючи скромність. — Що могло змінитися за ті жалюгідні години, що ви про мене не чули?

Південець не дуже добре говорив мовою Сірої Коси: не дотягував голосні, до того ж безбожно виводячи їх у передній ряд, занадто жорстко вимовляв приголосні, перекручував граматичні конструкції.

— Раптом тебе образив хтось, поки ти йшов сюди з камери, — слідчий блиснув цілком щирою усмішкою.

Конвоїри загиржали. Усмішка Ме́она стала ще ширшою. Обличчя Женця стало ще сумнішим. Він театрально відкинув голову назад, приплющивши очі. Потім раптово крутнувся на стільці, усім тілом розвертаючись до столу, зчепив руки в замок і поклав на них підборіддя.

— Я більше так не можу… Будь ласка. Я більше цього не винесу, — простогнав південець.

Ое́не проти волі напружився. «Дорогою сюди з ним і справді могли зробити все, що завгодно. З погляду держави, він не громадянин і не людина, на нього не поширюється закон про права…»

Одним поворотом гематитового персня на пальці конвоїри можуть на певний час придушити такого бранця, дистанційно стиснувши тюремний нашийник. Або змусити відчути жахливий головний біль і не тільки. Можуть спричинити судоми в тілі, пустивши блискавки ланцюгами. Чи просто побити. Заборонено хіба що калічити й позбавляти життя. На це має право тільки слідчий.

— У чому справа цього разу, мій хлопчику?

— Охоронці… — один із конвоїрів здивовано-насмішкувато підняв брову. — Вони… Вони завдають мені немислимих страждань.

Жнець картинно шморгнув носом.

— Як саме? — допитуватися далі слідчий.

Білий відчув, як усередині щось стискається. Він проти волі затамував дух, очікуючи на відповідь.

— Уже скільки днів, тижнів, місяців… Вони… катують мене… Відмовою! — південець підвів голову, на його обличчі застиг біль. Він переводив погляд із Ме́она на Ое́не й назад. — Вони ніяк не погоджуються мені відсмоктати!

Конвоїри знову загиржали вголос. Ое́не розчаровано пирхнув і опустив кутики губ. Яка пласка й вульгарна витівка! Він чомусь очікував більш витончених жартів. Хоча, якщо вдуматися, з якого дива? Судячи з інформаторію, Чорний Жнець — пірат і варвар, а не поет.

Погляд бранця вперся в Ое́не, і той знову напружився.

— Свята ковбаса! Воістину, горе так горе, — зі сміхом сказав Ме́он, відвертаючи на себе увагу. — Хочеш, я відсмокчу?

Конвоїри знову вибухнули сміхом, що радше скидався на гавкіт собак. Втім, він досить швидко стих. Знову повисла тиша. Жнець задоволено всміхнувся, відвернувся від столу й сів на стільці прямо. Потім трохи сповз, і тепер потилиця його лежала на спинці, поперек — на краю сидіння, дупа звисала. У такому незручному положенні він ще і примудрився закинути ногу на ногу.

Фарс та й годі. Взагалі, увесь цей епізод відгонив десятисортною трагікомедією, що її дає заїжджий цирк з убогими блазнями, які хронічно зловживають алкоголем та брудними історіями від менестрелів із дешевого шинка.

— Хлопчику мій, чому ти не став актором? Театри билися б за тебе. Був би зараз зіркою. І тобі, і нам набагато менше мороки, — зітхнув Ме́он, й Ое́не здалося, що той говорить щиро.

Жнець задоволено хмикнув, але нічого не відповів.

Мовчання ставало обтяжливим. Для Ое́не принаймні. Конвоїри, слідчий і в’язень, здавалося, відпочивають, занурені кожен у свої думки. Женцю набридло першому. Він скорботно зітхнув і знову втупився на Білого, схиливши голову на бік. Потім він щось дуже тихо сказав, посміхнувшись.

— Перепрошую. Я не розчув, — Ое́не намагався, щоб його голос звучав спокійно. Але вийшло сухо й напружено.

— Цей лицемірний блакитний одяг, кажу! — дуже голосно повторив Жнець, мазонувши поглядом по формі Білого.

Він не форсував голосові зв’язки, як це зазвичай роблять люди, що бажають додати гучності. Але звук, сильний і об’ємний, переповнив маленьку кімнату. Трохи різонуло по вухах.

«Цей А́йнар дійсно міг би стати актором або співаком. Чи оратором. Його голос без зусиль накриє середніх розмірів майдан», — подумки зазначив Ое́не. Але південець обрав шлях жорстокості, й тепер він — лиходій виняткової категорії. За законом, уже не людина, бо коїв злочини надто жахливі, щоб і надалі залишатися людиною. Відтепер Жнець — просто зброя, що має служити державі.

Диверсант і таємний убивця, сильний маг. Зі своїми жертвами він розправлявся жорстоко. Часто робив криваві інсталяції, сповнені моторошного символізму. Здебільшого ці «витвори мистецтва» були детально описані, деякі навіть ретельно замальовані. «Цікаво, скільки слідчих та художників розпрощалися зі вмістом шлунку, поки оглядали місця злочину?» — ця думка іноді навідувала Ое́не, коли він переглядав справу Чорного Женця.

Білий час від часу повертався до пухкої теки. Сам не знав, навіщо. Можливо, проти волі був зачарований жахливими картинами-посланнями креативного генія смерті. Можливо, намагався збагнути, навіщо південець це робить, і чому саме в такий спосіб. Високопосадовці багатьох країн Серединного Континенту, іноді навіть правителі, генерали та інші воєначальники, голови служб Порядку — Жнець явно не на дрібну здобич полював. Що його спонукало обрати саме таку «спеціалізацію»? І що, демони роздери, у цій справі спричиняє в Білого оте ледь вловиме занепокоєння, через яке він ніяк не поверне теку до архіву?..

Голос Ме́она вирвав Ое́не зі спогадів.

— Навіщо ж так репетувати, лихий би тебе вхопив! — слідчий поморщився.

— А що ж робити, коли тебе не чують?! — цього разу Жнець дійсно крикнув: схопився на ноги, звів закуті руки до стелі та галаснув так, що у вухах задзвеніло.

Чомусь Білому в цих словах уздрівся зовсім невеселий підтекст. «Що ж цей А́йнар насправді прагне сказати, і кому? Слідчим? Суддям? Уряду? Людству?»

Ме́он насупився та піднявся, нависаючи над столом.

— Сядь на місце! І більше не волай, як скажене! — гримнув він на Женця.

Той у відповідь тільки розсміявся і показав язика. Схоже, південця неабияк повеселила власна витівка. Повертатися на стілець він явно не збирався: упер руки в боки й невідривно таранив слідчого поглядом.

Ме́он примружився та демонстративно покрутив перстень із гематиту, який носив на безіменному пальці. У всіх слідчих і конвоїрів були такі.

З напруження Ое́не закусив губу. Він очікував, що Чорний Жнець зараз схопиться за горло й осяде на підлогу — бо його придушить нашийник, керований Ме́оном. Прийом «зашморг» входив до переліку стандартних засобів угамування в’язня, що виказує демонстративний непослух. Невже Білому теж доведеться так робити, якщо припече? Артефакти ж не одразу зламають дух та зітруть особистість злочинця, якийсь час він буде опиратися…

Ні. Ні-ні. Білий не хоче так… Та раптом не буде вибору?..

Але Жнець не задихнувся. Схоже, слідчий цього разу лише натякнув.

— А́йнаре, хлопчику мій, не випробовуй моє терпіння. Нам обом відомо, чим це може закінчитись, — уже спокійніше та м’якше сказав Ме́он. — Сядь.

— Ніт.

Слідчий зітхнув, неспішно вийшов з-за столу, обминувши Ое́не. Підійшов до ув’язненого, безцеремонно згріб його за грудки й посадив на стілець. Ме́он був воістину ведмежої статури. На зріст високий навіть для жителів Сірої Коси, які були відомі довгалі. Південець поряд із ним скидався на хирлявого підлітка, який випробовує владу батька.

— Зізнайтеся, пане Ме́оне-тверді-руки, вам усе ж таки подобається насильство. Подобається відчувати свою владу, — переможно посміхнувся Жнець. Він із викликом дивився на слідчого знизу вгору.

— Дурень ти, А́йнаре, — із сумом сказав Ме́он. — Руки на стіл поклади.

Жнець на це тільки пирхнув.

Слідчий знову зітхнув, але вирішив проігнорувати поведінку в’язня. Просто махнув рукою, повертаючись на своє місце за столом.

«Між цими двома вочевидь склалися якісь особливі стосунки», — не без цікавості зауважив Ое́не.

— Отже… — почав Жнець, але затнувся. Потер шию, почухався, просунувши палець під нашийник. Потім склав руки на животі та втупився в Білого. — Не марнуймо безцінного часу працівників Порядку та Ядра, їм ще оберігати негідників від правосуддя. Перейдімо до справи. Чи правильно я розумію, що ви хочете зробити мене ланцюговим псом?

— Чому ж ланцюговим? — здивувався Ме́он. — Зовсім навпаки. Ланцюги з тебе знімуть. Не буде і браслетів.

Жнець мрійливо всміхнувся, схиливши голову на бік, і майже ніжно провів рукою по кайданах. На мить Ое́не здалося, що усмішка ця гіркіша за отруту. Білий не міг відірвати погляду від шиї Женця. Під нашийником уже утворився виразний слід.

— Будь ласка, закінчимо із цим, пане Ме́оне. Маю ще багато справ, — блякло проронив Білий.

Жнець розреготався, обпікаючи Білого презирливим їдким поглядом.

— То що ж ви мені пропонуєте? — поцікавився південець.

— Із чого ти взяв, що тобі щось пропонують? — здивувався Ме́он. Обличчя бранця скривилося в недобрій посмішці. — Відтепер ти будеш підкорятися панові Ое́не.

Жнець хмикнув і скосив очі. Слідчий навалився на стіл, подавшись до ув’язненого, і з натиском промовив:

— Ти будеш підкорятися. Хочеш ти того чи ні.

— Чому ви в цьому впевнені?

Посмішка Женця стала ще ширшою та глузливішою. У відповідь на це Ме́он теж вишкірився — жорстко, але гірко.

Ое́не вже добряче нудило від цього театру гримас. У тому, як спілкувалися ці твоє, як трималися одне з одним, було щось до краю абсурдне. Можливо, посвячений глядач і міг би вгледіти тут якісь сенси, розпізнати приховані шари. Але не Білий. Той і гадки не мав, що за виставу він зараз дивиться. «Можна, будь ласка, персонального тлумача для збентеженої публіки? Ні? Красно дякую, трясця. Чудовий ранок».

Слідчий запустив руку в кишеню і вийняв пошарпаний шкіряний мішечок. Розкрив. Дістав артефакт. На темному дерев’яному столі заблищав райдужний вісмут, одягнений у нікелеву кольчугу. Артефакт приборкання-підкорення. Починає діяти одразу ж, щойно його застосують до підконтрольної людини. Білий віддаватиме накази, а Чорний Жнець не зможе їм опиратися.

Ме́он вийняв ще один артефакт. На столі замутнів молочний кварц, обвитий мідними зміями. У поєднанні з артефактом підкорення, ламає дух і стирає особистість. Це артефакт повільної, накопичувальної дії, і перекований не одразу відчує наслідки його роботи. Але поступово, місяць за місяцем, його особистість буде розсіюватися, згасати. Артефакт згодом виточує з підконтрольного іншу людину. Яку — це несвідомо визначає куратор-опікун, хазяїн перекованого.

«Цікаво, як це, — бачити, що з кожним днем ти зникаєш, розчиняєшся, ніби в кислоті, а всередині тебе з’являється інша особа — слухняний виконавець? Така собі розтягнута на місяці внутрішня смерть. І найстрашніше, що ти матимеш повно часу, щоб уповні усвідомити та спостерігати. Як воно — переживати подібне? Напевно, це жах, від якого можна збожеволіти».

Поглянувши на артефакти, в’язень спробував вичавити чергову мерзенну посмішку, але кутик рота зрадницьки смикнувся. Не встигнувши народитися, гримаса одразу згасла, обличчя закам’яніло. Ое́не нервово ковтнув і постарався прогнати непрохане й недоречне співчуття. Скоро злочинця повезуть на перекування, і ці два артефакти вживлять у його тіло. Під впливом магії вони розпадуться на частинки, переплітаючись із духом та плоттю, і витягти їх буде вже неможливо. Витягати буде просто нічого.

Перекування не можна скасувати, пом’якшити або повернути назад. Не буде вороття. Нічого вже не можна буде виправити — як для самого перекованого, так і для людини, яка стане його якорем. Двоє будуть зв’язаними навіки.

Жнець заплющив очі.

— Ви стрибнули вище голови. Я здивований. Не думав, що Сіра Коса визнає такі обряди. Ви ж порушуєте власні закони… — голос бранця втратив колишній об’єм і зараз звучав пласко і тьмяно.

— Ти мене дивуєш, хлопчику мій. — Ое́не почулося, чи голос Ме́она і справді має відтінок смутку? — Я думав, у тобі вже не лишилося ні краплі наївності.

Жнець проігнорував коментар слідчого і впритул втупився на Ое́не. Білому здалося, що важкий погляд помаранчевих очей фізично вчавлює його в незручний стілець.

— Такий молодий… Цікаво, що ти накоїв, що вони вирішили пожертвувати тобою? — задумливо, ніби сам у себе, спитав південець.

«Що я накоїв? — внутрішньо хмикнув Ое́не. — Народився білою марою. За версію моєї родини, вбив власну матір. Відбув тринадцятирічне ув’язнення в закладі, про який у пристойній компанії воліють не згадувати. Не так давно мене повернули у великий світ, але я і досі не можу до нього пристосуватися. Тож як агента мене ніхто серйозно не розглядає, крім моєї наставниці…»

— Досить! — підвищив голос Ме́он, опускаючи на стіл важку долоню. Ніби наказував одночасно й Ое́не, який почав себе жаліти, і Женцеві, і всій виставі загалом.

Білий здригнувся. І, ніби чекаючи сигналу, його чутлива душа відчинила стулки. Неслухняний дар емпатії прокинувся. Почуття присутніх людей влилися в Ое́не, і він до судоми стиснув сидіння стільця.

Білий відчув, що Ме́ону дуже боляче і шкода, що він хотів би це зупинити — усе, що відбувається із Женцем, — але не може, не має права… Знає, як. Вміє. Уже робив це раніше, можливо, для того самого Айнара з Овальних Островів. Але чомусь не зробить цього зараз. Навіть знаючи, що бездіяльність буде фатальною для одного з них, або для обох одразу. Бо Ме́она гне до землі якась інша сила, немов тяжка давня клятва.

«Хто вони один для одного? Що їх пов’язує?..»

Також Білий відчув Женця. Відчув, як того розриває на шматки від задушливої туги та страху, що переповнили його. Від розпечено-гіркого почуття несправедливості — такого знайомого самому Оене з власного досвіду. А ще південець жалкував про щось у минулому… але раптом з обуренням відкинув цей жаль як ганебний, бо на перший план вийшло якесь незрозуміле почуття обов’язку та… ще щось. Білий не міг дати цьому назву. Бажання достукатись, донести важливе послання? Жнець почувався, ніби промовець на трибуні, який знає, що в нього вже цілить лучник.

«Щось тут не так…» — непевна думка запульсувала на краю свідомості, розганяючи під черепом головний біль.

Навіть нудьга конвоїрів — така невинна, на тлі всього іншого, емоція, — і та зараз була нестерпною.

Інша внутрішня сила Ое́не піднялася і біснувалася всередині розлюченим вихором. Величезна пружина, що зазвичай перебувала під постійним тиском. Спала до пори до часу. Щоб іноді, у найбільш незручні моменти, спробувати повстати проти обмежень і розпрямитися. Його інший дефективний дар…

Білий несвідомо потягнувся до хела́рових браслетів на власних зап’ястках. Як і завжди в такі хвилини, метал здався йому розпеченим. Хотілося зігнутися навпіл і закричати. Добре, що вчені винайшли хела́р. Інакше білі мари під час нападів руйнували б усе навколо своєю дикою неконтрольованою силою.

«Щось не так із цим Женцем та його справою… Невже Ядро збирається перекувати невинну істоту?»

Ое́не розправив зсудомлені плечі. Його підвищена чутливість вимагала рішень і відповідей. Негайно.

— Пане Ме́оне, я б хотів поговорити з ув’язненим наодинці.

Здивування слідчого хлюпнуло в розчахнуту душу Ое́не. Ме́он трохи повагався, але все ж піднявся та пішов із камери, жестом покликавши за собою конвоїрів.

— Ми будемо за дверима. Чутність там доволі непогана, — з виразним натяком промовив він, дивлячись на Женця.

Коли двері зачинилися, лишаючи в кімнаті тільки двох людей, Білий рішуче глянув на південця.

— Ви хотіли щось сказати, пане А́йнаре, але вас не чули. Так от, я вас слухаю, — голос був ламким він напруження, а пальці нетерпляче тарабанили по дерев’яній рамі стільця.

— І що ж ви хотіли від мене почути, пане майбутній рабовласнику? — глузливо відповів бранець.

Ое́не майже до хрускоту стиснув зуби. Рабовласник. «Титул», який він носитиме, якщо не відновить справедливість, неприємно холодив душу.

Білий не знав, як точніше сформулювати питання. «Щось мене бентежить у вашій справі, у вашій поведінці та у ваших емоціях. Допоможіть розібратись, що тут насправді коїться». Та ну, якийсь нонсенс! Тому вголос він вимовив лише коротке:

— Правду.

Бранця це чомусь дуже насмішило. І водночас роздратувало. Ое́не із цікавістю прислухався до мінливих емоційних сплесків у душі південця.

— Правду? — Жнець подався вперед на стільці. — Ви тільки погляньте, ще один одуховлений шукач істини на мою голову! Бажаєте вислужитися перед хазяями? Бездарними маніпуляціями видурити в мене нові зізнання, яких ще немає у ваших паперах? Що ж ви маєте на увазі під правдою, пане недолугий голопуцьку?

Злість бранця підіймалася та розкручувалася, немов ураган, який набирав обертів. І Білого це неабияк збентежило. Він уже встиг намалювати в уяві картину, де з політичного в’язня роблять різника. І щойно з’явиться людина, яка проявить щире зацікавлення, жертва одразу ж вхопиться за цей шанс та почне гарячково розповідати…

— Це ви убили всіх тих людей? Отця Івара, генерала Варгеллу, Т’єро Всевічного — правителя Хеджессу… та інших? — поспіхом спитав Ое́не, не витримуючи пекучого помаранчевого погляду та опускаючи очі. «Ні, не так… Я мав спитати якось інакше…»

Жнець зареготався так, що йому аж сльози в очах забриніли.

— О сили Джерельні! Ця людина дійсно служить у розвідці, чи мене розігрують? — через сміх він ледве міг говорити.

— Кажіть, це ваших рук справа чи ні?! — з притиском вигукнув Білий, остаточно гублячись.

Він відчув, що пробуджується і його власна злість. Цей південець мав шанс бути вислуханим. Чого ж він регоче, ніби дивиться комедію?!

Але раптом Жнець замовк. Різко став спокійний та сумирний, склав руки на колінах.

— А якщо я скажу, що не маю до цих жорстоких убивств жодного стосунку, чи ви й справді мені повірите? — тихо спитав бранець. — Бо ніхто вже не ставить під сумнів мою причетність.

Його погляд проникав прямо в душу. І якби Ое́не не мав дару чутливості, то повірив би цим стражденним очам, цьому голосу, що бринів гіркою зневірою та крапелькою надії.

«Бреше! Це він убивця!» Думка, підкріплена вмінням читати чужі емоції, різонула холодним лезом.

«Який же я дурень! Сам собі придумав історію, яка не має під собою жодного підґрунтя, — сам же на неї купився».

Білому стало до задухи соромно. Він рвучко піднявся.

— Ні, не повірю. Тому що це не буде правдою, пане А́йнаре.

Розгонистим кроком Ое́не підійшов до дверей та розчахнув їх.

— Дякую вам, пане Ме́оне. Я дізнався все, що хотів. Покладаюся на майстерність стражів Порядку.

Пізній вечір заступив на чергування, змінивши сутінок, але Білий не поспішав додому. Придавлений важкими думками, він сидів за своїм робочим столом в Управлінні Ядра та гортав справу Чорного Женця. Знову і знову передивлявся картинки. Перечитував описи кривавих розправ. Годяща казочка на ніч для стажиста розвідки.

Краєм ока Ое́не побачив, як до нього підходить Се́. Наставниця вміла та любила працювати, тож засидітися допізна для неї було ділом звичним. Вона не приховувала амбіцій дослужитися до звання старшої співробітниці Ядра, а в майбутньому — і до начальниці відділу. Білий не мав сумнівів, що в неї це вийде. І в уяві своїй уже бачив кислі пики деяких колег-дослідників — тих, що полюбляли в робочий час досліджувати пальцем нетрі власного носа, — яким доведеться гарувати.

— Тебе щось сильно непокоїть, — констатувала Се́.

Вона взяла стілець та сіла навпроти. Обмацала учня чіпким поглядом блідо-зелених очей. Наставниці було тільки двадцять сім років, але Білий іноді почувався перед нею, як на сповіді в тисячолітнього демона мудрості.

Ое́не зітхнув та згорнув теку.

— Все гаразд, — апатично промовив він.

— Кого ти хочеш обдурити? Мене? — Се́ фиркнула та підбадьорливо усміхнулась. — Це через перекування?

— Так. Щось мене в справі цього Женця непокоїть. Але я не можу зрозуміти, що саме.

— Можу припустити, що річ не в самій справі. А в обряді, який невдовзі проведуть, та його впливі на перекованого, — промовила наставниця, проникливо дивлячись Білому в очі.

Той похнюплено опустив погляд.

— Послухай, Ое́не. Я розумію тебе. Перекування — річ доволі моторошна. Але ж ти бачив малюнки, ти читав нотатки слідчих. Людина, яка скоїла ці страшні злочини, заслуговує на покарання. За нашими законами це тягне на смертний вирок. Але цьому А́йнару дають шанс на життя. Він зможе спокутувати провину: дати користь суспільству замість того, щоб чинити зло.

— Ціною стирання особистості? — невесело хмикнув Білий.

— А чи варта порятунку особистість, яка виймає людям тельбухи та розвішує по стінах?

Ое́не відповів сумною мовчанкою. Заперечити було нічого.

— Перекований не перетворюється на безмозку тварину, що геть не має власної волі, суджень та прагнень, — провадила далі Се́. — Він… просто змінюється. Після обряду почнеться його нове життя. Згодом цей А́йнар з Овальних Островів ставатиме дедалі кращою людиною. І твоя робота — допомогти колишньому злочинцю на шляху виправлення.

_ _ _

ГЛОСАРІЙ ТА ПОЯСНЕННЯ ДО ТЕКСТУ:

Сіра Коса дійсно вважається найпрогресивнішою країною на континенті, якщо говорити про соціальний розвиток та права людини. Є одним із найрозвинутіших та найвпливовіших гравців на Серединному Континенті. Столиця — місто Мере́. До складу Сірої Коси також входить острів Ом. Сіра Коса на мапі:

(див. посилання в коментарях)

Служби/відомства Сірої Коси:

— Порядок — служба підтримання громадського ладу. Умовно, поліція. Окрім локальних (в рамках окремої країни) Порядків, які структурно не пов’язані між собою, є ще Загальний Порядок — міжнародна служба поліції.

— Ядро — служба зовнішньої розвідки;

— Тенета — служба внутрішньої розвідки;

— Сачок — контррозвідка (винесена в окреме відомство, що іноді створює конфлікти).

Військовою розвідкою займається армія.

Дещо про структуру магічних дарів та взаємодію з хела́ром:

— Фоновий дар. Працює в чародія у фоні, майже не потребуючи вольових зусиль. Наприклад, чутливість до чужих емоцій, як в Ое́не. Або глибокий дар бачення, який допомагає магу визначити Джерела іншого мага та його активації. Фоновий дар не може активно впливати на світ та інших людей. Зазвичай це якісь додаткові когнітивні функції, «шості почуття». Не може бути заблокований хела́ром, оскільки працює за іншими законами й має іншу енергетичну структуру.

— Активний дар. Потенціал активних дій, для реалізації яких чарівникові потрібно залучити волю. Може активно впливати на світ і людей навколо (приклади: бойова магія, цілительство, заклинання зміни форми, виготовлення амулетів, щити, некромантія, активне віщування — коли маг свідомо спрямовує дар, аби з’ясувати інформацію про конкретну людину/річ або побачити події, які відбулися або мають відбутися в певний проміжок часу). Може бути заблокований хела́ром.