Ваша смерть нас покличе

[Місце дії: країна Сіра Коса, серединний схід Серединного Континенту]

Спільні дні й ночі, наповнені поділеним на двох болем, дуже швидко залишилися позаду. Уже на п’ятий день Чорний Жнець оклигав достатньо, щоб суцільно вкритися отруйними шипами та колоти ними Білого у відповідь на будь-яке слово чи дію.

Випнувшись на приліжкову тумбу (і похитуючись від слабкості), А́йнар картинно узявся під боки й виголосив цілу промову. Відсотків дев’яносто її становила відбірна лайка, якій позаздрив би й корінний «сірий», та образи на адресу Ое́не. Решта десять повідомляли, що віднині й довіку Білому заборонено самовільно входити в кімнату південця. Лише з особливого дозволу. Хоча якщо «пан катюга із шолудивою душею» бажає, щоб його повозили лицем по тарілці з кашею, — тоді ласкаво просимо в будь-який час доби.

«Я не збираюся ставитися до тебе, як до об’єкта чи раба. У який спосіб тобі це продемонструвати?» — сушив собі голову Ое́не. Він намалював у своїй уяві максимально дружню та незверхню манеру спілкування і вирішив неухильно її дотримуватись. «Уявімо, що переді мною — колега, який зараз переживає вкрай паскудний період свого життя. По суті, так воно і є: А́йнар тепер мій напарник, і він явно не благоденствує».

Та хоч би що робив і не казав Ое́не, пробитися до Женця йому так і не вдалося. Їдкі коментарі, пекучий погляд та кпини — ось і все, що він діставав раз по раз. «Не те щоб це було незаслужено, з огляду на загальні обставини…»

— А́йнаре, що з їжі тобі подобається? — якось поцікавився Білий.

— А це важливо? У свого ножа ви теж питаєте, яким мастилом його обробляти, пане рабовласнику? — пирхнув Чорний.

«Напарник, якому зараз дуже кепсько», — вкотре повторив собі Ое́не, стискаючи зуби…

— А́йнаре, ось свіжі артефакти-лікарі, — з такими словами Білий переступив поріг кімнати Женця. Перед цим, звісно ж, постукав та дочекався найвищого зволення на вхід.

— Як мило з вашого боку! — кривляючись, писклявим голосом промовив Чорний. — Я очікував нової порції заборон та наказів…

Південець геть відмовлявся приймати будь-яке людське обходження. То блазнював і поводився з підкресленою покірністю, то тримався нахабно й зухвало, глузував мало не з кожного слова.

А ще Жнець підняв ментальний щит. Відтоді Ое́не більше не міг відчувати його емоцій. І слабодушно цьому радів, оскільки темрява в душі А́йнара була нестерпною.

Через три тижні після обряду перекування колишній в’язень уперше вийшов на службу разом зі своїм куратором.

Коли живеш під одним дахом із людиною, яка тебе справедливо ненавидить, то маєш багацько труднощів і несприятливий ґрунт для переговорів. Однією з проблем Інтернаціонального Домогосподарства «Біле-і-Чорне» було прибирання.

На кухні, за традицією їхньої квартири, панував неймовірний безлад. Ое́не в принципі охайністю не вирізнявся. А Жнець, що не дивно, за весь час не зробив жодного поруху, аби посприяти відновленню чистоти. Якщо закінчувався незабруднений посуд — відмовлявся пити та їсти. І Білому, в обов’язки якого входило підтримання життя в цьому кволому вихудлому тілі, доводилося мити все самому. Наказами залучати південця до хатньої роботи він не поспішав.

Приблизно та сама історія відбувалася з одягом і ліжком. Чорний явно намагався допекти Білому, ігноруючи його прохання помитися, поголитися та перевдягтися. Одного дня їхнє протистояння закінчилося тим, що Ое́не скипів і прямо звелів перекованому виконати всі необхідні гігієнічні процедури.

— Ну от, так би й одразу. А то корчить із себе гуманіста. Зізнайтеся, пане я-не-такий: наказувати людині — це приємно, — з мерзенною посмішкою промуркотів А́йнар, виходячи з умивальної.

Він був задоволений провокацією, як дрібний демон. Його погляд ніби казав: «І цей раунд за мною! Поступово я зірву з тебе машкару, живоїде проклятущий».

Але принаймні південець перестав смердіти.

— А тобі, схоже, це не так уже й неприємно, — пирхнув Ое́не, неабияк розлютований та виснажений від постійного биття головою об цегляний мур. — Якщо ти такий любитель діставати накази, то ось тобі ще один: завтра зранку на світанку віднесеш свою білизну до пральні. І мою теж.

Потилицею пройшов знайомий холодок: наказ опікуна закарбовано у свідомості перекованого. Білий мовчки вказав Чорному на купу в кутку, розвернувся та пішов до своєї кімнати, від душі грюкнувши дверима.

Коли вранці Ое́не вийшов — на годину пізніше світанку, — то побачив Женця, який безтурботно медитував на кухонному столі. У кутку, зовсім недоторкана, лежала вже остогидла Білому купа білизни.

Здивування швидко змінилося панікою: він зміг? Південець зламав перекування?! Це ще нікому не вдавалося! Але… Це ж Чорний Жнець, жива легенда й кошмарний сон багатьох можновладців та «порядників»…

Ое́не забув, як дихати. Він не міг вирішити: чи надіслати швидкою поштою сигнал тривоги Се́, якщо південець не вколошкає його прямо зараз, чи спробувати розібратися самому.

— А́йнаре… — обережно почав він після недовгих роздумів. — Як вийшло, що ти не відніс наші бебехи? Учора я відчув, як наказ вплівся у твої енергетичні потоки.

Відповіді Білий не дочекався. Жнець так само медитував, сидячи на столі, схрестивши ноги.

— А́йнаре! — уже більш вимогливо повторив Ое́не. Але в голосі почали прорізатися панічні нотки.

«Цікаво, чи Жнець зміг звільнитися лише від учорашнього наказу, чи від минулих теж? І якщо й від минулих, то чому він досі тут? Щоби показати мені, де козам роги правлять? Тоді чому дочекався, поки я прокинуся? Міг би перерізати мені горлянку уві сні, випатрати, а з нутрощів — за давньою своєю традицією — викласти потворну картину…»

Як, наприклад, він вчинив колись зі священником Церкви Тихої Радості. «Тихі» мали два храми на Овальних Островах, і якось Жнець навідався в один із них.

Ця інсталяція запам’яталася Ое́не найбільше. Художник місцевих охоронців Порядку постарався, зобразив усі найдрібніші деталі злочину так натурально, що блювати хотілося.

Отця Івара знайшли на вівтарі. Точніше, деякі частини отця. Решта Івара висіла насадженою на фалос величезної статуї Бога Віслюка, яка височіла праворуч. Пеніс священника, нарізаний прозоро-тонкими шматочками, був поданий на срібному блюді, як дорога веренська ковбаса. Очі та визволені з-під шкіри тестикули волого поблискували в срібній ікорниці. Схоже, знадобилося трохи магії, щоб сповільнити висихання. Серветки для вишуканого святкування було зрізано із самого Івара. Столове приладдя було виточене з кісток преподобного отця…

Жнець розплющив очі так раптово, що Ое́не здригнувся.

— Я чекаю відповіді на своє запитання. — Ое́не постарався надати своєму голосу твердості.

Чорний Жнець не ворушився і дивився на нього впритул важким поглядом. Це тривало цілу вічність. Ое́не вже готовий був у паніці зірвати з пояса артефакт-«вирубайстер», вгатити по А́йнару та кинутися за швидким папером. Але перекований раптом зареготавсь, аж луна застрибала кухнею. Білого прибило до підлоги. «Сподіваюся, він уб’є мене швидко… Спочатку уб’є, а потім випатрає. Хоч би не навпаки…»

— Як-як? А ось так! — реготів південець, закидаючи голову і стукаючи руками по столу. — Пане рабовласнику, бачили б ви свою пику!

І раптом, різко перервавши сміх, одним гнучким рухом зістрибнув на підлогу, опинившись із Білим майже ніс до носа. Ну як… ніс до грудини.

— Бабах!

Для кращого ефекту Чорний ще й у долоні ляснув перед обличчям Ое́не. А в того коліна стали ватними.

— А́йнаре, не роби дурниць. Не знаю, що ти збираєшся утнути, але для тебе це не закінчиться нічим добрим. Тебе обов’язково спіймають, і цього разу неодмінно стратять.

Від хижої посмішки, що з’явилася на обличчі Женця, у Білого мало не зупинилося серце. Але й ця гримаса зникла так само раптово, як і її попередник — дикий регіт. Чорний різко занудьгував, схрестив руки на грудях та плюхнувся задом на стіл, звісивши ноги й безтурботно теліпаючи ними в повітрі. Мила пустотлива дитина. Яка звикла гратися кишками.

— Пане розвіднику, чи є артефакти, здатні подарувати людині мізки, якщо їх немає?

— Що? — Ое́не аж рота роззявив.

Жнець пустив очі під лоба. Потім схилив голову набік, піднявши одну брову.

— Ну ж бо, подумайте. Кажуть, це не боляче.

— Я не розумію твоїх натяків. Скажи прямо, — ковтнувши слину, вимовив Білий. Голос-зрадник виявився до неподобства хрипким.

Жнець зітхнув так, ніби йому завдає нестерпних страждань спілкуватися з недоумкуватим.

— Я. Не. Знаю. Де. Пральня.

Від полегшення Білий мало не осів на підлогу. А перекований знову заіржав на весь голос. Розгублений Ое́не підхопив білизну, що валялася в кутку, і стрілою вилетів із дому.

* * *

Теплий квітневий ранок наповнив місто ароматами ялівцю та морської свіжості. Опинившись на вулиці, Ое́не з насолодою підставив шию вітру, а обличчя — променям лагідного сонця, що ліниво сходило над Мере́.

А́йнар, навпаки, мерзлякувато загорнувся в теплу куртку, напнув капюшон та невдоволено глипнув на розхристаного Білого. Ое́не очікував, що він пробурмоче щось на адресу «клятих нащадків північан, які не вміють мерзнути», але південець промовчав.

До Управління Ядра дійшли, як завжди, без ранкових балачок. Дорогою Білий складав у голові список справ, які має сьогодні взяти в архіві. Він був лише курсантом, тож на виїзні місії його ще не відправляли. Поки що він допомагав наставниці з паперами, коли був вільний від занять. Зовнішня розвідка мала власний навчальний корпус, куди Білий упродовж останніх трьох років регулярно навідувався черпнути знань. Втім, навчання майже завершилося і невпинно котилося до фінального випускного іспиту. І, не зраджуючи себе, Ое́не вже зараз репетирував ідеальний мандраж. Але до екзамену ще є час. А зараз…

— Мій рабовласник притяг мене на каторгу! — театрально, з надривом проголосив Жнець, називаючись новенькому охоронцю та заодно привертаючи погляди всіх присутніх.

Ну звісно ж, як тут йому було утриматися? Він же знає, як сильно Білий не любить зайвої уваги.

Ое́не натягнув на обличчя усмішку, привітався з новим «вахтером» та продиктував їхні з південцем імена та Джерела.

Столичне Управління Ядра займало велику п’ятиповерхову будівлю в одному із центральних районів Мере́. Відділ, до якого належали Ое́не й Се́, розміщувався на четвертому. Величезна кімната слугувала денним притулищем для сорока семи (із Женцем — уже сорока восьми) душ із тілами, що колись принесли присягу країні та зовнішній розвідці. Самі душі жартома охрестили приміщення Залою Великих Звершень. Душпастирем, себто начальником відділу, був співробітник Ядра з двадцятирічним стажем і без трьох пальців, на ймення Во́.

За сумісництвом він був також особистим наставником Се́. І Білий несподівано отримав від цього зиск: учитель виділив своїй улюблениці та її єдиному на той момент вихованцю один із найзатишніших куточків Зали. Їхні два столи розташовувалися біля величезних вікон із чудовим краєвидом. Працюючи над інформаторіями та позираючи на чепурні квартали столиці, Ое́не майже фізично чув, як скрапує слина заздрості з вуст деяких колег.

З появою Женця столів не побільшало: перекованому окремого робочого місця чомусь не годилося. Але Чорний уподобав собі широке просторе підвіконня завбільшки з ліжко. Се́ принесла купу подушок та ковдр, у які південець кутався, якщо йому ставало холодно. Він міг там навіть спати, розтягнувшись на увесь свій невисокий зріст. Іноді А́йнар споруджував собі з подушок певну подобу трону й сидів, з висоти текстилю дивлячись на присутніх, як на гівно. Словом, намостив собі непогане гніздечко.

Власне, туди і югнув південець, коли вони з Білим явилися на робоче місце. Жнець влаштувався в кублі напівлежачи. Підклавши під шию подушку, він заходився гіпнозувати поглядом пиріг, який стояв на столі Се́. Періодично Чорного все ще мучили сильні головні болі. Але що не день, то він мав дедалі бадьоріший вигляд.

— Чим мене сьогодні улестить рабовласницьке кодло? — вимогливо спитав А́йнар. — Я голодний. Мій мучитель знову влаштував мені тортури своїм мерзотним їдлом. Звідки мають рости руки, щоб так зіпсувати звичайну вівсянку?

У Женця був талант: навіть дрібні порухи його вій — і ті вміли висловлювати глузування та зневагу. Білий зітхнув. Схоже, сьогодні в Чорного був день нахабства. Тоді як учора він вдавав із себе найсумирніше блазнююче ягня, що його тільки могло відригнути пекло. Навіть заходився був мити свою тарілку власними сльозами, але за браком оних змушений був відкласти до наступного разу.

Се́, анітрохи не змінившись на обличчі, відрізала шматок пирога та подала південцю. Ое́не їй навіть трохи заздрив. Це ж треба мати таке гранітне самовладання! Ще жодного разу не відчув Білий у її душі гніву на перекованого, хоч як той плювався отрутою. Наставниця принципово не носила перед учнем ментального щита, й Ое́не вільно читав її емоції. І бачив чималий обсяг дружності та симпатії до нового члена команди — А́йнара. Втім, Се́ ніколи не була головною мішенню Женця.

Білий мимоволі замилувався наставницею. Вона якраз неквапливо поїдала свою порцію пирога, задумливо поглядаючи у вікно. Тонкі промінчики світла, просочуючись між напівпрозорих фіранок, змушували її мружитися, але вона не відверталась.

Комусь риси обличчя Се́ могли б здатися надто сухими й різкими: надмірно чітка лінія щелепи, точене підборіддя, тонкий ніс із вираженою горбинкою, брови врозліт, тонкі губи. Але Ое́не назвав би вроду наставниці досконалою. Йому дуже хотілося бути схожим на неї. Ззовні та внутрішньо. Але єдине, що вони із Се́ мали спільного, — це дуже світле, майже до білого, волосся та прозоро-зеленого кольору очі, як і в безмаль кожного уродженця Сірої Коси. Їхні з наставницею внутрішні світи Білий волів не порівнювати, щоб зберегти хоча б крихту поваги до себе.

— Гранатова хворість захопила ще дві країни, — заговорила Се́, не відриваючись від вікна. — Пошесть повільно, але вірно, пробирається до нас на схід.

— Я читав інформаторій, — зажурно мовив Ое́не.

— Що таке гранатова хворість? — зацікавився Жнець. Він якраз відкусив величезний шмат пирога й не соромився говорити з повним ротом.

— Ти не знаєш? — здивувалася наставниця Білого.

— Пані Се́, підземелля Обителі Порядку схожі на місце, куди охоче пускають глашатаїв із новинами? — скривився південець.

— Такі вісті зазвичай просочуються й у в’язниці. — Здавалося, Се́ анітрохи не зачіпає грубість Чорного. — У людини, яка захворіла на гранатову хворість, на тілі з’являються грона бульбашок, наповнених кров’ю. Самі бульбашки порівняно невеликі, розміром із зерно граната. Згодом такі грона випинаються не лише на шкірі, а й на внутрішніх поверхнях. Можеш уявити, як себе має болящий, у якого в горлі набухає дедалі більше «гранатових зерен».

Жнець мрійливо підняв очі до стелі, ніби хотів сказати: «Як шкода, що я сам не додумався до такого чудового способу зживати людей зі світу». Се́ не дивилася на злочинця, що кривлявся. Вона супилася та кусала нижню губу.

— Чарівники не можуть нічого зробити, — вела далі наставниця. — У них немає лікування. Усе, на що вони здатні, це лише трохи полегшити страждання хворих. Жорстокий виклик. Довіра до магів падає. Правителі вже прилюдно обговорюють рішення обмежити рух через кордони. Поки що невідомо, як саме передається пошесть. Тому ввезення товарів теж хочуть обмежити. Торговий Союз серйозно стурбований.

— І тільки срана Церква Тихої Радості почувається пречудово! — не втримався Ое́не.

Білий терпіти не міг цей політеїстичний культ, що зародився далеко на заході, але намагався простягати свої мацаки на схід. Церковники вже підім’яли під себе чверть Срединного Континенту! Так зване Прокляте Коло — зона впливу Тихої Радості, вкрай закрита територія, де церковна влада контролює навіть те, чи богоугодні твої випорожнення, — уже налічувало десять країн. Але їм було мало. Тиранія завжди прагне розширення. Колишня імперія, Віллена намагалася «відновити та примножити свою велич». Так її правителі називали експансію. Як не силою меча та магії, так хоч силою релігії. А там і до зброї із чарами недалеко — на цьому одностайно сходилися всі аналітики сходу.

— Так. Кому зараз добре, то це «Тихим». У розпачі люди дедалі частіше звертаються до богів.

— І що боги? — Жнець накрутив на палець пасмо волосся. Згадка про Церкву Тихої Радості запалила в його очах холодний злий вогонь.

Се́ знизала плечима.

— А що їм зробиться? Поки все добре — «дякую, що допомагаєте, ось вам офіри». Коли все стає погано — «пробачте, що стали не гідними вашої уваги, ось вам ще більше офір». Як мінімум, люди мають відчуття, що вони щось зробили для порятунку себе та своїх близьких. Схоже, наші спроби стримати поширення релігії Церкви зазнає невдачі. До того часу, як мине епідемія хворості, ми матимемо дуже сильного ворога, який розповсюдив свій вплив на весь Серединний Континент. І, можливо, навіть на обидва сусідні.

Жива уява Ое́не почала малювати спроби Церкви Тихої Радості пробратися на Північний Континент, де і свого релігійного добра вистачало.

Ось припливають такі ченці-проповідники, наприклад, на батьківщину його пращурів. «Добридень, ми тут вам слово істини принесли. Зараз розповімо, яким богам ви тепер маєте поклонятися. Будьте ласкаві заплатити нам церковний податок. А також виділити в безстрокове користування сотню-дві найсильніших юнаків та пів сотні найвродливіших незайманих дівчат для задоволення Бога Віслюка та наших монастирських настоятелів».

А назустріч їм виходить орда сювеї́тів: «А чи не поплутали ви береги, добродії? Гроші нам самим, знаєте, знадобляться. Юнаки всі зайняті на будівництві наших храмових споруд та жертовників на славу великого боженьки Сюве́. А дівчат ми давним-давно вже відгойдали, тож дів у нас тепер годі й шукати…»

— Чому ти посміхаєшся?

Питання наставниці висмикнуло Ое́не з яскравої картинки.

— Вибач, задумався. Уявив епічну битву «Тихих» із сювеїтами.

Се́ розсміялася:

— Жучила жаба гадюку! Сподіваюся, у цій битві не було переможців?

— Так, історія закінчується добре: усі померли.

Се́ знову засміялася, але в цьому сміху відчувався смуток.

Згадка сювеїтів була болісною для будь-якого жителя Сірої Коси, який хоч трохи знав історію своєї країни. Через воїнів культу Сюве́ пращури «сірих» змушені були тікати з рідної північної землі та шукати притулку на Серединному Континенті. Бо в сювеїтських фанатиків розмова була коротка: хто не вклоняється єдиному істинному богу, той годує риб Північної Протоки. Незгодні спробували об’єднатись і боротись, але програли. Тому були приречені на вигнання.

Про те, кого «сірим» довелося посунути з насидженого місця, щоб самим оселитися на їхній території, нині зазвичай воліли не згадувати. «Доба була темна, ми виживали, як могли, ну не виселятися ж нам тепер, правда?» Час минав, ексжителі півночі плодились і розмножувались. Сьогодні їхні нащадки населяли аж п’ять країн і почувалися досить-таки непогано. І гуртом ненавиділи релігію Сюве́, та й будь-яку іншу за компанію з нею.

Се́ посерйознішала.

— Якщо не придумаємо нічого радикального, то ризикуємо програти війну з «Тихими». І тоді люди, потрапивши під владу Церкви, втратять права та свободи, які мають зараз.

— До речі, чому б Сірій Косі офіційно не оголосити всі релігійні культи поза законом? Кожен спійманий на пропаганді — у в’язницю. У кращому разі, — на обличчі Женця з’явилася зловісна крива посмішка.

Наставниця похитала головою.

— Сіра Коса прагне бути флагманом людських прав і свобод. Зокрема свободи вибору переконань. Найнадійніший фундамент — це коли люди можуть вигадувати всяку нісенітницю, вірити в неї, убивати за неї, але не роблять цього, тому що це їхній свідомий вибір. Людство ніколи не почне по-справжньому розвиватися, доки покладатиметься на зовнішні авторитети, опори та обмеження.

— Але в Сірій Косі цей фундамент не такий надійний, як хотілося б, еге ж? — уточнив Жнець. — Дивно таке чути, адже «сірі» є принциповими безбожниками.

— Останнім часом декотрі з них мають сумніви, — неохоче зізналася Се́. — І якщо навіть наші громадяни починають прислухатися до марення Церкви, уяви, що відбувається в інших країнах.

— Кажуть, релігія з’явилася як спроба людей чимось пояснити свої страждання… — бовкнув Ое́не.

У нього в голові крутилося багато думок — і своїх, і чужих. Але чомусь він видав ту, що не надто пасувала до розмови.

Чорний Жнець, як водиться, пирхнув із презирством та закотив очі.

— Людською мерзенністю пояснюються ці страждання! — з обуренням вигукнув він. — У всякому разі, здебільшого. Багато людей не можуть тримати свої паскудні замашки при собі. Тому їм потрібен хтось згори, щоб гальмував їхні темні пориви. Інакше раби божі повбивають один одного швидше, ніж чернець-«Тихий» встигне до кінця дочитати молитву. До того ж який чудовий інструмент для того, щоб здобути та утримати владу! Якби люди не воювали між собою, а дійсно співпрацювали, то багато проблем просто розсіялися б самі собою. А для тих, що залишились, швидко було б знайдено рішення. І все. Добробут і благодать. Чому це так складно? Яке шило в дупі заважає людям спростити собі життя?

Ое́не набрав був повітря, щоб вибухнути тирадою, але тут Се́ підняла руку, зупиняючи розмову:

— Гаразд, залишимо ці дискусії.

Ое́не затулив рота й невдоволено глянув на вчительку. «Чому вона перервала дискусію після монологу Женця, а своєму учневі не дала висловитися?»

— Ми не маємо ідей, як відучити людей воювати один з одним і робити інші капості, — провадила далі Се́. — Краще докласти рук до того, що можна вирішити.

— Наприклад? — поцікавився південець. — Ходімо підпалимо якусь церковну споруду «Тихих»? Так? Ні? Ах, ну шкода, звісно… Вони, до речі, уже мають храми в Сірій Косі?

— Ні, не мають. Якогось офіційного представництва — теж. Але на нашій території перебуває кілька неофіційних діячів. На перший погляд, вони автономні та діють поодинці. Один з одним не спілкуються. З будь-ким за межами Коси зв’язків не підтримують. Але я впевнена, що насправді це не так. Просто ми досі не можемо відстежити. Найімовірніше, вони користуються швидкою поштою, а її неможливо перехопити.

— Прагну познайомитися із цими прекрасними людьми, — Жнець зворушливо склав долоні на грудях.

— Зараз я їх тобі представлю, — недобре посміхнулася Се́. — Преподобний Кіре́нн. Уродженець заходу. Вік: приблизно сорок років. У столиці влаштувався близько року тому. До цього працював у глибинці, перебирався від селища до селища. Працює адресно, максимум, може виступити перед зборами в десять-п’ятнадцять осіб, у когось вдома. Ось як виглядає пан преподобний.

Біля стіни заколихалося мариво, на якому проступав портрет чоловіка з вкрай непримітною, як для мешканця своєї батьківщини, зовнішністю.

— Обробляє майбутніх породіль. Іноді вдало. — Се́ скривилася. — Роздає якісь брязкальця, які нібито допомагають вдало розродитися, а також закликають благодать на новонародженого. Наші чародії-лабораторники не знайшли в них ані краплі магії.

Наставниця прибрала міраж недбалим жестом, ніби струсила з руки рідку багнюку.

— Ходімо далі. Преподобний Де́рріш. Уродженець південного заходу. Вік — близько тридцяти. Владний, схильний до жорстокості. Що цікаво, чародій. Хоча у всіх країнах, які перебувають під суттєвим впливом Церкви Тихої Радості, магія офіційно заборонена. Хтозна, як поєднує пан преподобний чари та служіння богам, але до нас не доходили відомості, щоб він використовував свій дар. Можливо, преподобний зараз просто не може застосовувати магію. Наші інформатори повідомляють, що Де́рріш любить прикраси, зокрема, браслети. Носить їх по кілька штук на обох руках. Можливо, серед них є і хела́рові.

Біля стіни знову заколихалося мариво, складаючись у портрет молодого чоловіка. Смиренний вираз пасував його обличчю не більше, ніж сідло корові. Жорстка лінія рота, повні прихованої ненависті очі. Пальці переплетені й стиснуті з такою силою, ніби преподобний подумки душить незгодних.

— Цей спеціалізується на домах розпусти. Більш активний у плані соціальному та політичному. Періодично відвідує публічні дискусії. Вважає, що проституція — вгодна богам та державі справа, і влада Сірої Коси правильно зробила, що легалізувала її, — обличчя Се́ потемніло. — А ще він справжня мерзота. Періодично відвідує різні борделі, і після його відвідувань жінки, які його обслуговують, тиждень не можуть не те, що «працювати», а і просто ходити.

Се́ стиснула щелепи. Картинка-мариво здригнулася й ожила. Де́рріш схопився за горло, його обличчя скривилося в гримасі страждання, з-під рук потекли червоні струмки.

«Непогана річ — цей зображальний аспект магії Повітря. Якщо він у тебе активований, можеш час від часу насолоджуватися картинами смерті ворогів, не виходячи з квартири. На місці Се́ я б, напевне, уже потонув у власних фантазіях», — сумно подумав Білий. Але для початку він начаклував би собі картинку сусіда, який із нього не кпинить. Ну і смачний сніданок.

* * *

Ое́не ледь доповз додому після тренування, втомлений та пригнічений. Його показники істотно впали. Причому обвалилося все й одразу: сила, витривалість, швидкість, влучність. І медитації почали даватися ще важче, ніж до того.

— Імовірно, це відстрочені наслідки перекування. Адже на тебе обряд також вплинув. Твоя хитка енергетична структура отримала додаткове навантаження, бо до неї було прив’язано А́йнара. Їй потрібен час, щоби адаптуватися. Не хвилюйся, скоро все відновиться», — втішала його Се́.

Але Білий однаково шаленів. Він і без того ніколи не був задоволений своїми результатами, а тут така чудова нагода зжерти себе живцем! Тим паче, що після обряду минув понад місяць. Навіть А́йнар уже не страждав від специфічного головного болю перекованих. Чому ж Ое́не ніяк не оговтається?

Білий знесилено роззувся, ледь стримуючись від старечого двадцятитрирічного кректання, і поплентався на кухню. На обідньому столі лежав Жнець та плював у стелю. Буквально. Згустки слини, вилітаючи з його рота, бадьоро прямували вгору, до побілки. У повітрі пахло магією.

Ое́не підвів голову. На стелі мокрим по білому було виведено контури чоловічого статевого органу. Малюнок було майже закінчено. «Блискуче! Тренування одразу двох Джерел. Коли ти маг Води, то можеш допомогти собі генерувати слину. А коли ти ще й маг Повітря — не важко спрямувати плювок у потрібне місце на стелі».

Несподівано, замість роздратування витівка південця породила в Білому ледь відчутний, але все ж таки сплеск мотивації до медитативних практик. Дуже вчасно, адже сьогодні він ще не працював з ефіром.

— Чудово, А́йнаре, мені подобається, — щиро похвалив він Женця. — Навіть із пропорціями майже не налажав.

Після чого покрокував до своєї кімнати. Пожбурив сумку в куток, а себе — на ліжко. Вмостився в позі зосередження.

— Ти маєш надто багато енергії. Парадоксально, але сильнішим магам важче опанувати чари. Чим потужніший потік, тим більше складнощів із його контролем. Тому постарайся знизити рівень ефіру, — колись порадила йому Се́.

То була дивна практика. Зазвичай чародії навпаки всіма правдами й неправдами намагалися рівень свого ефіру підняти. Але, виявляється, підручники зберегли також чимало методів для зворотного.

Білий цього разу швидко ввійшов у потрібний стан. І вирішив спробувати нову техніку вгамування енергії. Він з’єднався зі своїми Джерелами — природними стихіями, з яких черпав силу (але більше, звісно, клопоти на свою голову). Повітря в головному слоті, знову Повітря — у допоміжному. Внутрішні потоки ефірного вітру заколисали. В Ое́не з’явилося відчуття, ніби він на гойдалці.

І тут несподівано його вкинуло в спогад.

Маленький Е́не верещить від захоплення, крутиться на гойдалці та просить:

— Сильніше!

Мама усміхається, але відмовляє:

— Ні. Це небезпечно, ти впадеш.

На її руках браслети. Мати завжди любила ці прикраси. А маленький Е́не — тоді ще не Білий і не мара — обожнював перебирати їх та розглядати. Згодом він теж почав носити браслети. Хела́рові…

Ое́не викинуло з медитації так раптово, що він мало не завалився на бік. Серце шалено калатало, на очі навернулися сльози. Білий не міг пригадати, коли плакав за матір’ю востаннє. Напевне, ще в дитинстві, коли безплідно вірив і чекав…

Сране перекування! Зовсім вибило його з емоційної рівноваги! Триклятуще окаянне перекування, хай йому грець!

Він так давно її не згадував. І… їх. Надто боляче.

«Що ж тоді сталося насправді?»

Це очевидне, пряме й невідворотне питання його ошелешило. Воно чекало за рогом багато років, щоб знагла постати зараз.

«Чому я не замислювався про це раніше?»

Бо надто плекав свою болючу історію несправедливо обвинуваченого. Ставив у центр історії себе, а не матір. Шкода, що минуло так багато часу, він мало що пам’ятає і зовсім нічого не знає, тому що був малою дитиною. А зараз уже, мабуть, і не пробитися крізь завісу таємниць минулого, навіть якщо почати розслідування. Цим треба було зайнятися одразу, по свіжих слідах. Цікаво, чому ніхто цього не зробив?

«Я звик вважати цю подію нещасним випадком. Але що як це був… не випадок?»

_ _ _

ГЛОСАРІЙ ТА ПОЯСНЕННЯ ДО ТЕКСТУ:

Для більш наочної ілюстрації: на цій мапі відмічено країни, які входять до складу так званого Проклятого Кола й перебувають під владою Церкви Тихої Радості. Для орієнтира Сіра Коса зафарбована зеленим.

(посилання в коментарях)

Історія Церкви Тихої Радості почалася у Віллені. Ця країна — усе, що лишилося від колись великої імперії. Та західні реваншисти не опустили рук. Потроху «старша сестра» повертає собі «блудні» країни, що свого часу насмілилися відколотись. Поки що без офіційного злиття. Але фактично на всій території Проклятого Кола панує диктатура Церкви. «Тихі» офіційно заборонили магію. Але неофіційно не стидаються її використовувати задля зміцнення власних позицій (пересічні громадяни, звісно, про це ні сном ні духом).

Торговий Союз — міжнародне об’єднання купців. Функціонує в більшості країн Серединного Континенту (за вийнятком Проклятого Кола та деяких країн півдня та південного заходу), а також у деяких країнах Північного та Південного континентів.