Ваша смерть нас покличе

[За півтора-два роки до основних подій. А́йю Тіро́н, рік 33298 Епохи Хиткої Рівноваги]

[Місце дії: країна Датто́ра, північний схід Серединного Континенту]

Ніж увійшов у мертву частину її тіла: ні болю, ні крові. Мірі́сті навіть не скривилася. А її кат із подиву ледь не вдавився власними намірами. Очиська викотив, щелепу впустив собі під ноги. Ще трохи — і його кущуваті брови переїдуть на лисину в марних спробах замінити волосся.

«Ідіот. Хто ж так веде розмову? Випустиш забагато крові, жертва сконає — і не буде, з ким тобі побалакати. Адептам цього тупого культу варто зав’язувати з наркотичними травами. Геть усі мізки собі прокурили».

— Допитувати ходячого мерця — справа невдячна, еге ж? — криво посміхнулася дівчина. Майже брехня, яку легко викрити. Блеф. Але що їй лишалося? — Ніде йому не болить, нічим його не зачепиш.

Голомозий із перекошеним лицем витягнув зброю та штрикнув ще раз. Небезпечно близько до живих тканин.

Мірі́сті знуджено привідкинула голову на стовп. Відчула, як врізався в шию хела́р. Якби не цей клятий нашийник, що позбавив її сили… Так, з магією все набагато простіше, ніхто не сперечається. Але іноді ти просто безпорадний шматок м’яса, прив’язаний мотузками до палі.

— Не змушуй мене вдруге помирати, бевзню. З нудьги, — вдавано позіхнула дівчина.

Удар кулака у вилицю мотнув її голову вправо. Хоч би не розсік до крові! А то плакала її крихка брехня. Добре, що цей опеньок не носив кастету. І дяка темній південській шкірі, що допомагала ховати синці від надто завзятих білих придурків, які не вдивляються у відтінки коричневого.

— Ти зовсім не вмієш вести переговори. Я могла б вам дещо розповісти й без цього несмаку, — Мірі́сті скривилася та вказала поглядом спочатку на свій бік, у якому й досі стирчав ніж, а потім на задерті над головою руки. Вони вже почали терпнути. Крихітне лезо ледь відчувалося в пальцях. Їй пощастило, що вони погано промацали застібки на рукавах.

— То говори, курво поцяткована! — каркнув голомозий.

«Є така прикмета, недоумку: хто шавкотить погане про чарівні веснянки Мірі́сті Сохівері́ді, зазвичай потім має купу неприємностей на свою сраку. І, бува, зарано помирає».

— Попроси мене гарненько, — з викликом глянула на нього бранка.

Тягнути нема куди. Кращої нагоди не буде. Зараз у таборі тільки вона та її кат, який не дасть їй спокою. Решта культистів Примноха спустилися до своїх Святих Печер — у них сьогодні якесь свято на честь божка. Мабуть, всю ніч куритимуть траву й повиповзають не раніше завтрашнього вечора. Якраз споночіло. У блимкому непевному світлі багаття не надто видно дрібні рухи пальців.

— Попроси, — наполягала дівчина. ЇЇ голос вабливим оксамитом огладив вуха співрозмовника. — Спитай мене, чи знаю я щось про заборонену магію. Ти ж здогадуєшся, що я знаю.

— Ну? І що ж ти знаєш?

— Попроси мене… — чуттєво прошепотіла Мірі́сті, не відпускаючи поглядом бляклі очі мучителя. Коли вона говорила так, деякі чоловіки геть зсувалися з глузду. Дивно. Мірі́ — двічі дитя Вогню, навіювання не її стихія. Та несповідимі шляхи хіті людської.

Голомозий завмер із кам’яним лицем. На секунду в ньому запалився любосласний вогонь, що зазвичай відлякує раціональні думки. Але потім голова полонянки від удару мотнулася вже в інший бік.

— Старайся краще, руда кобило.

— В такому разі… відійди від мене якнайдалі, — уже зовсім іншим тоном сказала Мірі́сті.

Кат навпаки зробив крок до неї — суто на рефлексі заперечення.

— Нахабна лярво!..

— Бо мене зараз знудить. Буе-е-е!

Несподіваний поворот у розмові. Голомозий на мить сторопів. Між їхніми обличчями пролетів шмат мотузки — і він сахнувся. Але Мірі́ вже вихопила ножа та змалювала червону лінію на ретельно поголеній білій горлянці.

Пару хвилин потому все було скінчено. Мірі́сті звільнила ноги від пут і заходилася розминати задубіле тіло.

«Грьобаний Чорний Жнець! Най би тебе вграло! — дівчина подумки звернулася до спритного південця-некроманта з Овальних Островів, який залишив на її тілі мертву відмітину. Ця штука повільно, але невпинно розросталася. — Ніколи б не подумала, що дякуватиму тобі за «дарунок», лайдаче. Падло! Сподіваюся, твої срані кістки давно гниють десь у купі гною».

Мірі́сті швидко пройшлася табором, шукаючи свою зброю та артефакти. Знайшла. Набрала собі харчів та додаткових знарядь убивства: шлях крізь ліси довгий, а її слідом обов’язково підуть не зовсім добрі люди. Звісно, якщо вистежать. Хела́ровий нашийник так просто не зняти, тож на якийсь час вона без магії — поки не дістанеться до своїх.

Вона обшукала останній намет і вже мала намір іти, але великий пакунок, загорнений у церемоніальну тканину, привернув її увагу. Адепти божка Примноха не надто цікавили Древо, на яке працювала дівчина. І зовсім не потрапляли в зону інтересів Оксамитової Ложі… на яку Мірі́ працювала теж (коли твій хліб — шпигунство, офіційно ти можеш мати багато роботодавців). Але пакунок зацікавив особисто Мірі́сті. Вона знала плюс-мінус усі релігійні символи примнохолюбів. І могла з упевненістю сказати: у пакунку щось нестандартне.

Розгорнувши тканину, Мірі́ побачила людську ногу. Чоловічу, ліву: ступня, литка, стегно. Вкриту дивними яскраво-синіми візерунками, які були чимось подібні до забарвленого шрамування. Складалося враження, наче фарба пропалила шкіру в тих місцях, куди її наносили. Нога не виказувала жодних ознак гниття, лише трошки підв’ялилася.

Мірі́сті пройняв піт. Хела́р скував її активну магію, та не здатен був відібрати чуття. Відтята нога відгонила темним ефіром, як перегаром відгонить п’яниця. Темний ефір… Страшні, заборонені чари. А Оксамитова Ложа полює за найменшою крихтою інформації про них.

Обтяжувати себе зайвим тягарем під час втечі — не найкраща ідея. Але… «Це мій шанс! Якщо я притягну «оксамитовим ложечникам» цю ногу, мене прийме сам метр Ваа́рна. І лишиться сливе нічого — переконати старого козла, який тримає мало не третину світу за яйця, що я корисніша за інших, і що йому варто взяти мене за помічницю. Сливе нічого. Можливо, він навіть не вб’є мене за те, що забагато знаю».

Але спочатку на цю ногу має поглянути Древо.

* * *

Маг був причинний. Дійсно був, не придурювався. Вони спостерігали за ним цілий день, і сумнівів більше не лишилося.

— І цей туди ж? — втомлено видихнула Мірі́сті.

«Схоже, чародіям не можна торкатися темного ефіру. Коли вони намагаються його приборкати, то божеволіють».

Шинс Бе́лла, що сидів у кущах поряд із нею, весело хмикнув.

— У метра Ваа́рни останнім часом поганий улов. Пам’ятаєш того самоука, що робив дивні сплави з металів та каміння? Метр хотів був його допитати особисто, та не встиг. Самоук загинув від власної темної магії прямо в камері. Намагався розчинити ґрати й вибратися, але випадково розчинив собі кістки.

Бе́лла мерзотно захихотів. Мірі́сті закотила очі та прикликала на допомогу всі резерви терпіння. Шинса до неї приставив старий козел Ваа́рна. Мовляв, за молодими кадрами (себто за новою помічницею) треба наглядати. Поки що завдання не виходили за межі столиці. Рубінове Місто — чомусь його вважали перлиною Датто́ри, а то і всього Серединного Континенту — було воістину безрозмірним, і сумнівних справ тут поралося багато.

— Що ж, гадаю, можемо спробувати взяти його вдвох. Нумо закінчимо із цим швидше, — позіхнув Бе́лла. — Нам ще треба повернутися по його книжки та записи.

— За годину стемніє, — Мірі́ намагалася не виказати роздратування. Від того, як Шинс про неї відгукнеться, залежить рішення голови Ложі. А Мірі́сті конче треба затриматися біля старого козла. Древо ще ніколи не підбиралося до нього так близько. Не можна схибити.

— Що, годна працювати лише в темряві? — вишкірився Бе́лла. — Будь-хто може облагодити діло, коли умови ідеальні. Та не завжди так буде.

Промовистий погляд був йому відповіддю. Мірі́сті Сохівері́ді вміє порати справи будь-якої пори дня. Дякувати наставничку, з дитинства муштрував.

Від думок про вчителя досі боліло. Так, вона вміє і викрадати, і вбивати… Не завжди хоче. Але вміє. Та зараз не час ворушити трагічне минуле.

Дівчина обійшла кущі, зробила коло, проминувши пару будівель, і виринула на вулицю через брудний провулок. Неспішно покрокувала до чародія — худого чоловіка за п’ятдесят, що зараз сидів біля задрипаного шинка та дурнувато витріщався на двері.

Мірі́сті присіла поряд.

— Бракує грошей на випивку? — поцікавилася вона.

Маг неспішно обернувся. І раптом заусміхався — захоплено та щасливо, ніби якась богиня добробуту спустилася з неба, аби вшанувати його візитом.

— Це ти! — радісно вигукнув причинний. — Не очікував на власні очі побачити воїтельку із Загону Надії. То вона повернулася, так? — чародій дивився на співрозмовницю радісно й відкрито. Ніби бачив перед собою зовсім іншу істоту, а не підозрілу чужоземку з півдня.

— Вона — це хто? — хрипким голосом спитала дівчина.

У її уяві раптом постала картина: старий козел Ваа́рна допитує цього нещасного вар’ята, який навіть самого себе заледве впізнає в дзеркалі. Допитує пристрасно, методично, з наполегливістю — бо любить сам процес. На таких допитах люди, яким нічого… або вже нічого сказати, зазвичай швидко починають благати про смерть. А вар’ят не заговорить. Бо в нього в голові кебета догори дриґом.

— Хто вона? Сумна Діва, звісно, — чародій мрійливо глянув кудись крізь тканину цієї реальності.

Мірі́ не втрималася, пирхнула. Пару років тому Древом почали ходити розмови. Мірі́сті вважала Діву просто легендою, тож дивувалася, нащо серйозні люди марнують час на обговорення міфологічної маячні. Недослухали казок у дитинстві?

— Я не знаю. Можливо, повернулася. А може й ні.

— Зрозуміло. Ти ще не знайшла її, — причинний знову щиро всміхнувся. З розумінням. — Але знайдеш. Воїни Надії завжди знаходять одне одного та свою Діву.

Абсолютно божевільний. Йому б доживати свої дні десь на селі, серед квіточок та коров’ячих коржиків. Та не судилося. Мірі́сті має увійти до кола обраних, а юродивий — оплатити це своїм життям.

Вона зціпила зуби. З кущів за ними спостерігав Бе́лла, він не зрозуміє зволікання. Треба йти.

— Отже, наш світ знову стоїть на межі катастрофи? — задумливо промовив маг.

— Наш світ уже давно на межі катастрофи. А можливо навіть і за межею.

Мірі́сті зітхнула, зібрала волю в кулак. Коли твій хліб — шпигунство, ти не маєш таких розкошів як велика свобода вибору. А тому дівчина промовила з фальшивою усмішкою:

— Та не переймайся так, друже. Усе буде гаразд. Якось і цього разу грьобаний світ вистоїть. Ходімо.

Вона зіп’ялася на ноги. Він піднявся теж. Нуль настороженості, суцільна відкритість.

Кожен крок клятою вулицею давався їй із надривом. Краєм ока Мірі́сті бачила, що чародій покірно йде за нею, та не змогла себе примусити поглянути йому в очі.

«Це ти!» В той момент вона відчула — на якусь секунду, спонтанно, — що цей незнайомий чоловік зазирнув їй глибоко в душу та привітав іншу Мірі́. Ту, з минулого. Ту, яку вона поховала разом із коханою дівчиною та наставником, що був за батька.

Воїтелька із Загону Надії… Тьху! Нісенітниця, глупство, дурниця! Мірі́сті знагла розлютилася, сама не знати чому. Вона — радше воїтелька безнадії. Якби цей триклятущий, зіпсутий, мерзенний світ і справді балансував на краю прірви, Мірі́сті Сохівері́ді бажала б лише одного: відважити йому добрячого копняка під зад, щоби полетів униз та потрощився на друзки… Іронія полягала в тому, що Древо робило дещо протилежне — намагалося втримати А́йю Тіро́н від остаточного занурення в темряву. І Мірі́ йому в цьому допомагала.

— Стережися, він лихий, — раптом сказав вар’ят, вириваючи її з невеселих думок.

— Хто? — перепитала дівчина.

Відповіді так і не дістала.

Шинс Бе́лла приєднався до них уже на території Ложі, біля входу в Приймальню. Так «ложечники» називали будівлю, де полонені метра Ваа́рни починали свій страшний шлях до підземної темниці.

— Ну ось ми й прийшли, — титанічним зусиллям волі Мірі́сті змусила себе вичавити усмішку. Пальці стиснули малесеньку голку з отрутою. — Тепер іди із цими людьми. Щасти тобі!

Вона поплескала чародія по плечі. З вигляду — дружній жест. Новий в’язень піде з тюремниками, його запроторять у камеру на мінус другому поверсі. За пару годин він зшаленіє та почне кидатися на ґрати, а потім від надмірного збудження в нього розірветься серце. Кепська смерть. Але краща за тортури метра Ваа́рни.

Це все, що Мірі́ могла для нього зробити, не видавши себе.

* * *

Голова Оксамитової Ложі — метр Тарс Ваа́рна, якого всі згадували не інакше як із притлумленим острахом в очах — мав років сімдесят чи вісімдесят. Точніше Мірі́сті визначити не могла, бо не розбиралася в падлючих стариганях. Інформаторії Древа теж не були одностайні щодо його віку. Ніде правди діти: цей гидкий павук умів прибирати за собою. Жодних зачіпок, жодних документів, жодних свідків. Цікаво, батьки його самі померли, чи він допоміг? А книги з записами про народження майбутнього темного генія — він спалив тільки їх, чи всі будівлі архівів заразом? Те, що архіваріуси вже як мінімум пів століття годують черви, — то безсумнівно.

Майже не спираючись на ціпок, Старий крокував до невеличкої будівлі, що губилася десь у нутрощах його володінь. Територія Оксамитової Ложі — місто в місті. Воно було відділене від решти Рубінового височезною стіною, внутрішню територію цілодобово патрулювали охоронці. Навіть членів Парламенту Датто́ри не пускали далі зовнішнього двору, де були розташовані представницькі корпуси.

Сьогодні Мірі́сті, яка супроводжувала метра, вперше ступила так далеко. Чи то… так глибоко? Що ж, нагуляється іще. Тепер їй доступна вся територія Ложі, включно з підземними поверхами темниць. На довірених помічників Ваа́рни не діють жодні обмеження, тільки сам Старий їм хазяїн.

Вони з метром увійшли до будівлі, яка зсередини більше нагадувала ангар: височезна стеля, під стіною — внутрішні галереї на висоті другого поверху, поєднані містками з… гігантським чимось, що височіло посередині. Мірі́сті задерла голову, роздивляючись. Таке враження, що хтось хаотично накидав докупи самоцвіти, гранітні та вапнякові брили, шматки різних металів — і магією сплавив це в єдиний шмат безладу. Нагорі, ніби фалічний символ сучасності, пнувся в небо товстий металевий штир.

— Моє головне дітище — Караючий Перст, — з неприхованою гордістю промовив до неї Ваа́рна.

— Вражає.

Мірі́ навіть не треба було брехати задля улесливої відповіді. Вона й уявити собі боялася, якого лиха може накоїти артефакт такого розміру. Звісно, привести магічні потоки до ладу в цьому хаосі нагромаджень — місія, близька до нездійсненної. Але метр Ваа́рна десятиліттями збирав у Ложі світочів магічної науки з усього світу. Кого грошима та владою принаджував, кого погрозами чи шантажем. І старий козел знає, як змусити людей вершити неможливе.

— Робота лише почалася й триватиме роки. Попереду ще багато досліджень, експериментів. Нам досі бракує інформації. Та коли ми завершимо, не буде в світі зброї могутнішої за мій Перст, — вів далі метр.

— В ньому так багато складових. Не можу зрозуміти, з якого Джерела він черпатиме. Чи… — дівчина пильно глянула на Старого, — ви хочете поєднати Вогонь, Воду та Повітря в одному артефакті?

Старий розсміявся.

— О ні, я маю кращу ідею. Темний ефір.

Мірі́сті ніби крижаним мечем прохромили. Холодний, на межі болю, жах розповзся від живота по всьому тілу. Навіть мертві ділянки захололи.

«Сили Джерельні! Я мала здогадатись!.. Що ж, причинний мав рацію: світ дійсно на межі катастрофи».

Вони пробули в ангарі до вечора. Коли нарешті вийшли, Мірі́ могла думати лише про одне: треба якомога швидше побачити куратора. Древо має знати, що робить Ваа́рна. І якось його зупинити.

* * *

Зустрітися з Кеу́лом вийшло тільки два тижні потому.

— Я обкладу цю хрінь вибуховими артефактами й знищу! — Мірі́сті схрестила руки на грудях та з рішучістю зиркнула на куратора.

Кеу́л із сумнівом похитав головою. В задумі потермосив свою довгу світлу косу, яку Мірі́ колись облила червоною фарбою. На знак протесту. Це був їх перший місяць разом у Древі, вони притиралися.

— Тебе одразу ж схоплять люди Ваа́рни. Він допитуватиме тебе особисто. Чи його менталісти. Як гадаєш, скільки хвилин чи навіть секунд знадобиться досвідченому магу з відповідними дарами, щоб витягти з твоєї голови інформацію про нас? Такого подарунку Ваа́рні ще ніхто не робив, він оцінить.

— Маєш рацію. Тоді я підірвуся разом із артефактом, щоб звести ризик до нуля. Жоден некромант не годен підняти для допиту м’ясний фарш, — наполягала дівчина.

— Уявімо, ти підірвеш цю гору сміття. Але залишаться записи, вчені, інформація. Ваа́рна почне все спочатку, а ми втратимо цінне джерело інформації — тебе і твоє місце в Ложі. Ні, так не годиться. Потрібен надійний план. Поки що — спостерігаймо. Наразі цей Перст — здебільшого ідея та купка камене- та металобрухту.

— Тоді я вб’ю Ваа́рну.

Кеу́л зітхнув та знову похитав головою. Мірі́сті роздратовано примружилася у відповідь. Відсторонено подумала, який колір цього разу личитиме його косі. Яскраво-зелений?

— Це не так просто, як здається, — терпляче сказав куратор.

— Просто! — вибухнула Мірі́. — Одне сране заклинання! Я ж мало не щодня бачу цього козла.

— Це оманлива доступність, Мірі́сті. Як гадаєш, скільки щитів активуються на його тілі раніше, ніж ти встигнеш струсити заклинання з пальців? Старий павук не прожив би свою сотню років, а то й дві-три, — тут Кеу́л усміхнувся, ніби вони обговорювали не долю А́йю Тіро́н, а світські плітки, — якби його було так легко вбити. Ти не єдина, кому спало на думку спробувати. Чи, гадаєш, за сто років тільки тебе навідала ця геніальна ідея?

Мірі́сті примружилася ще більш роздратовано та промовисто. Кеу́л не зміг стримати сміху.

— Йой, Мірі́. Зараз ти нагадуєш мені Чорного Женця. — Від згадки про клятого некроманта дівчину пересмикнуло. — Він теж полюбляє вирішувати проблеми вбивством.

— Знаєш, — втомлено зітхнула Мірі́сті, повільно змиряючись із наказом, — іноді мені здається, що він має рацію. Часом справа потребує не «надійного плану» з тисячі пунктів, а просто одного гарного удару мечем.

Вони помовчали.

«Ні, яскраво-синій. Як ті візерунки на мертвій нозі. І хай потім відмиває своє плекане волосся, чим зможе». Але, звісно, вона цього не зробить. Кеу́л тепер її друг. Єдиний.

— Ти виглядаєш більш стривоженим, ніж зазвичай, — промовила Мірі́сті, міняючи тему.

— Я бачився із сестрою. Проїжджала наші краї, вирішила завітати до мене. Вночі. Через вікно.

— На жаль, таке життя ведуть «листки», — дівчина розвела руками. — Я вже майже забула, як це — входити до когось по-людськи, через парадний вхід.

— У черговій бійці вона втратила вухо. І здобула опік на половину лоба. А вона ж красуня…

— Не найгірший варіант, — спробувала втішити Мірі́.

— За Май-Шимі́ полюють, я впевнений. А вона відмовляється будь-що мені розповідати. — Кеу́л говорив так спокійно, що стало зрозуміло: справи кепські.

— Твоя сестра — не тендітна квіточка. Саме вона навчила тебе навичок виживання в будь-якому пеклі. З нею все буде добре, — впевнено заявила Мірі́сті.

І не повірила сама собі. Кожен із «листків» Древа будь-якої миті може перетворитися на корм для хробаків. Завжди знайдеться хтось сильніший, спритніший чи хитріший. Якщо досі не знайшовся — тобі просто пощастило, і не факт, що талан не полишить тебе завтра.

— Елемент мозаїки має зайняти своє місце. Так вона сказала перед тим, як піти. Мірі́… вона… прощалася.

* * *

Вони гнали її лісом на світанку, як зграя псів жене зацьковану лисицю. Мірі́сті не змогла відірватися вночі, а при світлі дня — і сподіватися марно. Легені горіли, ноги нили від утоми. А переслідувачі й не думали губити її слід. Отак і згине південка Мірі́сті Сохівері́ді в чужій північній країні. І за що? За якусь пошарпану книжечку про Сумну Діву, що її так зажадало Древо, і за яку охоронці книжечки готові були життя покласти.

Мірі́ стрибками спустилася в яр, що забирав праворуч. Побігла дном, загрузаючи в опалому листі. Видерлася нагору там, де, сподівалася, ніхто на неї не чекатиме.

Але на неї чекали. Мисливець пальнув із «вирубайстера». Мірі́сті кинулася вбік, а коли секундою пізніше підхопилася, той уже був без голови.

— Лягай! — ляснув по вухах дзвінкий дівочий голос із дивною вимовою.

Мірі́ знову пірнула вбік і припала до землі. Над головою прогуділи заклинання, двічі кахикнув «вирубайстер», потім знову почулося виття живої магії.

— Підйом! Побігли, хутко!

Тепер через ліс мчали вони удвох. На ходу незнайомці вдалося зняти одного мисливця, ще одного поцілила Сохівері́ді.

— За колоду! — скомандувала дівчина, жбурляючи назад якусь палицю.

Напівзогниле повалене дерево, за яким вони сховалися, було товстелезним. Віком, як старий козел Ваа́рна, не менше.

Неподалік щось тріснуло, потім загуло.

— Це мій артефакт, — прошепотіла незнайомка. — Він приверне увагу. Їх лишилося двоє, інших знешкоджено.

Від шаленого бігу каптур впав із її голови, відкривши коротке світле волосся — кольору пелюсток білої лілії. Дівчина мала світлу шкіру, блідо-зелені очі. Явно не датто́рської масті. Найімовірніше, уродженка Сірої Коси або споріднених країн.

— Дякую, сестро, — прошепотіла Мірі́. — Хай береже тебе життя та вищі сили, якщо вони є.

Вона очікувала кодової відповіді, яку мали знати всі «листки» Древа. Але незнайомка лише притулила палець до вуст. Сохівері́ді рефлекторно зосередила на ньому увагу та мало не пропустила жест іншої руки. Заклинання.

Мірі́сті була лише на долю секунди швидша. Жбурнула перше-ліпше, що сплелося: це виявилося Випалювання Душі. Магія Вогню засліпила. Застогнала незнайомка, вигинаючись у корчах. Страшна агонія, розтягнута в часі, відлунням вдарила Сохівері́ді в сонячне сплетіння. «Трясця! Треба було просто… Лихий роздери! Але ж вона хотіла мене вбити! Чи… полонити? Вона чужа! Вона полювала на мене не згірш від тих!»

Усе скінчилося раптово. Полум’я згасло, і вранішній ліс тепер здавався темним. Незнайомка затихла, скрутившись клубочком та важко дихаючи. Мірі́сті безсило притулилася до колоди. Попелом на губах осіло ім’я — Ніа́ла. Це все, що лишилося від людини, яка жила, відчувала, мала мрії та прагнення, боялася, кохала, сподівалася. Віднині це — тіло без душі та власної волі, воно житиме тільки наказами хазяйки.

«Що ж, Мірі́, у тебе несподівано з’явилася жива зброя», — сумно привітала себе дівчина. Але від визнання цього факту стало тільки гірше. Неясна тривога заворушилася всередині. Сохівері́ді не була віщункою, але смерть загадкової білявки відчувалася як поганий знак… Напевне, можна було назвати це смертю. Адже Ніа́ла більше не повернеться додому, не згадає своїх рідних і себе саму.

Від роздумів її відірвала гілка, що хруснула в когось під ногою. Так, залишалося ще двоє мисливців, про яких треба подбати. Мірі́сті припала до землі та обережно визирнула з-за колоди. Звела стрілецький артефакт.

Обережні кроки справа від галявини. Обережні кроки зліва.

Одного переслідувача вона зняла пострілом із «Рушниці Громовержця», другого — заклинанням смерті, сплетеним власноруч.

_ _ _

ГЛОСАРІЙ ТА ПОЯСНЕННЯ ДО ТЕКСТУ:

А́йю Тіро́н — назва світу, у якому відбуваються основні події роману. Походить від фрази «Нір А́йю Тіро́н», що в перекладі з інна́ро — мови Овальних Островів — означає «створений словом».

Хела́р — металевий сплав, що здатен повністю блокувати активну магію. Поки його закільцьовано на тілі чарівника (нашийник, браслет тощо), той не має змоги користуватися активними дарами.

Оксамитова Ложа — датто́рський магічний орден, один із найдавніших та найвпливовіших на Серединному Континенті.

Датто́ра та Рубінове Місто на мапі:

(клікабельне посилання в коментарях)

В А́йю Тіро́н ще не винайшли порох, тож усі рушниці є магічними артефактами, що черпають із певного Джерела сили: Води, Вогню чи Повітря.