Ваша смерть нас покличе

[Місце дії: країна Датто́ра, північний схід Серединного Континенту]

Вони пройшли не одну вулицю, перш ніж А́йнар почав помітно хитатися й плутатись у власних ногах.

— Що таке? — занепокоївся Ое́не.

Він і сам ледь пересувався: утома останніх днів, емоційне місиво датто́рців, нервове напруження перед обшуком у Ваа́лли, головний біль, аномальна спека, від якої ніде сховатися в кам’яних лабіринтах Рубінового (і якої не мало б бути в середині травня в цих широтах)…

— Мені треба до річки, — простогнав Жнець, і його вивернуло просто на бруківку. На щастя, небагато було охочих прогулятися післяобіднім пеклом, тож «ядрівців» не сильно й облаяли.

— Знаєш дорогу?

— Не дуже. Але напрямок, — А́йнар показав убік, — приблизно туди. Треба вийти за місто, бо тут набережні надто залюднені.

На той час, як вони спустилися до річки, Ое́не майже волочив Женця на собі. «Нічого, не вперше». Дорогою Чорного знудило ще кілька разів. З видимими труднощами він зібрав вологу, що містилася в повітрі, і плюхнув собі в долоні. Напився.

— Я не хочу, дякую, — Ое́не відхилив мовчазну пропозицію Женця, хоча язик йому присох до піднебіння.

Жнець пробурмотів: «Ну як знаєш, двічі не пропонуватиму» — і відключився. Ое́не ледве встиг його підхопити. За кілька секунд Чорний прийшов до тями та, героїчно відштовхнувши руку свого супутника, поплентався далі. За кілька кварталів мало не впав знову.

Колись велика й життєдайна річка Лаа́н зараз являла собою плавучий смітник. Ое́не гидливо скривився. «Я б не ризикнув суватися в цю воду, навіть якби мені пообіцяли звання повного співробітника Ядра. Хоча кого я обманюю: за це звання я б і не в таке лайно поліз».

Жнець, й оком не змигнувши, пірнув у сміття. Просто як був, в одязі. Дякувати, хоч папери не забув лишити в Ое́не!

Він не виринав дуже довго. Надто довго навіть для мага Води та Повітря, що виріс на Овальних Островах. Білий уже почав намотувати нервові кола берегом, час від часу даючи копняка щербленим дерев’яним мискам та битим горщикам, що траплялися під ноги. «А́йнаре… Якщо ти не випірнеш до того, як я дорахую до десяти, я… напевне, підхоплю в цій помийці якусь заразу, намагаючись виловити з Лаа́н твоє мертве тіло. Який же я дебіл! Не можна було відпускати тебе самого!»

Ое́не рвонувся був до води, але тут побачив голову й плечі Чорного над пінно-зеленавою поверхнею річки. Жнець знову пірнув. «Мабуть, у глибині вода чистіша…» Контакт із дружніми стихіями допомагав обдарованим відновити магічну рівновагу й сили. Тож Ое́не сподівався, що гидка рідина радше принесе А́йнару полегшення, ніж угробить.

Після купання південець побадьорішав. Але й побруднів значно. Уже майже не хитаючись, він прочвалав мулом трохи далі від берега: там починалася суха земля й закінчувався розсип сміття, яке виносили на берег хвилі та розливи.

— Мені потрібно трохи помедитувати, щоб остаточно впорядкувати в собі чужорідний ефір, — Жнець говорив трохи напружено, ніби десь на споді серця соромився власної слабкості.

— Без проблем, — з полегшенням відповів Ое́не.

«Та хоч до ночі тут сиди! Дякую, що мені не доведеться везти додому бездиханне тіло та решту життя побиватися, що не допоміг людині скупатися».

Чорний сів у позу зосередження під кволим деревцем, яке майже не давало тіні. Сидів він довго. Білий встиг зголодніти й майже померти від спраги, коли Жнець нарешті вийшов із медитації.

— Тобі краще? — співчутливо запитав Білий. Язик ледве ворочався в роті.

— Так, дякую, — відповів А́йнар. — А ну гляньте на мене.

Погляд допитливих помаранчевих очей просканував Ое́не від маківки до брудних черевиків.

— Складіть долоні разом. Ось так.

У руки Білому просто з повітря плюхнулася прозора рідина. З несподіванки він сіпнувся і ледь її не виплеснув.

— Пийте. Це безпечно.

Ое́не випив. Прохолодно та смачно! Не згірш од води з найчистіших гірських джерел Сірого Хребта.

— Це було неймовірно! — на весь рот усміхнувся Білий.

Ледь уловима усмішка торкнулася кутика А́йнарових губ. Але одразу ж згасла. Жнець натягнув на обличчя свою звичайну маску байдужості.

— Ходімо, пане Ое́не. Гадаю, в Рубіновому нам більше нема чого робити. Спробуємо встигнути на вечірній рейс до Бра́нналє.

* * *

Після повернення в номер Жнець одразу ж пішов до умивальної. Життєдайній водичці Лаа́н, звісно, спасибі, але везти з собою в Мере́ хвороби шкіри — це було б явно зайвим.

Білий накидав коротку доповідь для Се́ з припискою: «Імовірно, найцікавіше Ваа́лла возить із собою. Добре було б обшукати його речі, якщо раптом у Мере́ знайдеться вільний агент».

А́йнар вийшов, позіхаючи на весь рот і витираючи волосся величезним, у його зріст, рушником. Ое́не саме підпалював швидкий папір над бляшаною тацею, де лежав артефакт-комунікатор. Від дотику вогню аркуш одразу ж зайнявся весь. Спалахнувши синюватим полум’ям, він зник, залишивши по собі лише сніп блакитних іскор.

Жнець спостерігав із цікавістю.

— Це і є швидка пошта? — запитав він.

— Так. Ніколи не бачив? — здивувався Ое́не.

— Хай пробачить шановний пан невігластво плебеїв, — отруйно кинув Жнець, роблячи показово незграбний реверанс. — Швидка пошта — привілей багатих або тих, хто продав дупу якомусь державному відомству. Нормальні люди здебільшого про швидку пошту навіть не чули, не кажучи вже про те, щоби бачити або користуватися.

— Я не це мав на увазі, — спалахнув Ое́не. — Просто… ти — це… ти… У тебе багатий життєвий досвід…

Південець зневажливо знизав плечима, пройшов до свого ліжка й почав одягатися.

Над комунікатором замигтіли маленькі іскорки. Пролунав тихий тріск — і на тацю ліг новий аркуш паперу. Ое́не ліниво простягнув за ним руку. «Попрацювати над Ваа́ллою в будь-якому разі не зможемо, він уже на шляху до Рубінового. Має прибути завтра до вечора. Дочекайтеся, потім ще раз обшукайте квартиру».

Білий застогнав.

— А́йнаре, ми сьогодні до Бра́нналє не їдемо.

— Чому?

— Ось, прочитай.

Жнець пробіг очима коротке послання.

— Чудово! Буде час відіспатися, — задоволено вишкірився він.

Вони проспали залишок дня. І половину наступного.

Білий солодко потягнувся, розліпив повіки та побачив, що Жнець у чому мати народила сидить на ліжку, схрестивши ноги, та медитує. «Мені б теж не завадило», — ліниво нагадав собі Ое́не. Він не займався своїм ефіром уже два дні… й, якщо чесно, не дуже-то й хотілося.

«Однаково все це безглуздо. Я ніколи не здобуду контролю над даром. Білою марою народився — білою марою здохну». Гарний настрій розкришився, як шматок пресованого цукру, що його впустили на підлогу й наступили зверху брудним черевиком.

Щоб забути про себе — такого стражденного й нещасного! — Білий перемістив фокус уваги на Чорного. Порошинки, що купалися в сонячних променях, навколо південця закручувалися в складні візерунки та спіралі. Ое́не перекинувся на бік, обійняв подушку й занурився в споглядання. «Як гарно! Ажурна й невагома гармонія пилу…»

На мага, який мимоволі викликав ці завихрення, також було приємно дивитися: вродливе, хоч і пошрамоване, лице, та й усе інше нівроку. Самого Білого навряд чи хто назвав би красунчиком, об’єктивно. Можливо, це була одна з причин його підвищеної уваги до краси інших людей.

З часів в’язниці А́йнар трохи від’ївся та наростив м’ясця. Але, як і раніше, залишався сухорлявим і жилавим. Татуювання на його тілі (рослинний орнамент або хитромудрі водорості) були виконані чорною фарбою так майстерно, що Ое́не не помітив жодної невдалої рисочки. Подекуди їх, щоправда, перерізали шрами різної довжини, ширини та походження. На лівому плечі звивалася витончена тварюка, якийсь морський демон. Над лівою груддю — колись червоне, а нині підвицвіле татуювання з малюнком, що дуже скидався на герб Дому Співочої Струни з Сірої Коси.

На лівому передпліччі — коричневий квадратик на місці вирізаної шкіри; цей клаптик плоті тепер носить Ое́не. Поруч зі шрамом — клеймо в’язня Обителі Порядку. «Цікаво, його можна звести? Треба запитати в наших лікарів…» На правому передпліччі — хитромудрий візерунок із дрібних круглих опіків, ніби хтось гасив об руку запашисті палички. Що було набито на правій половині грудей та на плечі, Ое́не побачити не міг: затуляло густюще чорне волосся, що спадало аж до пояса.

Обличчя Женця «прикрашали» два шрами. Один на правій вилиці. Мабуть, зроблений клинком. Другий трохи нижче, на щелепі. Рваний, ніби Чорного намагалася задерти кігтями дика тварина. Але рубці, як не дивно, нітрохи не псували А́йнарової вроди.

Типаж південця був незвичним для Білого, й тому здавався ще привабливішим: незнайома дика краса. Брови врозліт. Витончена лінія губ — не пухких, і не тонких. Чітка лінія щелепи — дуже відрізняється від трикутних худих, трохи витягнутих облич «сірих». Чорні вії мали дивовижну густину. Ое́не, який звик до бляклих світловолосих земляків, спочатку вважав очі Женця аж надто виразними. Потім звик.

«Ні, А́йнара не просто приємно споглядати. Його врода довершена, хай мені грець!»

Ое́не міг би роздивлятися південця годинами. Зараз — коли не треба було нікуди поспішати, коли не заважали думки про власні проблеми, коли прекрасний рот не вивергав із себе ядучих слів — Білий зміг нарешті побачити й оцінити Женця в усій його красі.

«Я намалював би його, якби був художником».

Мабуть, для такого вродливця не проблема знайти собі коханку. У Мере́ він мав би успіх, якби йому дати таку можливість. «Цікаво, чи хочеться А́йнару тілесних утіх? Напевно, так. Адже він жива людина, хоч і Чорний Жнець. Може, дозволити йому?..»

Білий уявив, як говоритиме про це з південцем. І зніяковів від самої думки про цю розмову.

«Чи є в нього рідня? Чи залишилися друзі, й хто вони? Чи є в нього діти?» Ое́не вкотре усвідомив, що нічого не знає про свого колючого підопічного.

Зненацька південець розплющив очі, й вони з Білим одразу зчепилися поглядами. Незвичнояскраві очі були трохи затуманений медитацією, та в них уже починало з’являтися вельми доречне питання: «А якого демона?» Ое́не стало ніяково. Його застали за розгляданням, трясця! За питтям чужої вроди — як волоцюгу, що заліз у чужий підвал із меле́ттою.

— Привіт. — Білий метушливо сів на ліжку, не знаючи, куди подіти очі й руки. — Я… цейво… запитати хотів. Це дійсно символ Дому Співочої Струни? — він вказав на червоний малюнок.

Жнець опустив голову й подивився на татуювання, ніби раніше не бачив.

— Можливо.

— Ти не знаєш, що означає символ? Навіщо ти його набив?

— Мені його набила моя… — А́йнар на частку миті запнувся, — подруга.

Білий усміхнувся.

— Твоя подруга була родом із Сірої Коси? — Ое́не подумав, що ставить надто багато запитань. Зараз Чорний його осадить, сказавши якісь грубощі.

Південець довго мовчав. Але, на подив Білого, вирішив підтримати діалог:

— Так, вона була уродженкою Коси.

— Напевно, почула, як ти співаєш… Це вона навчила тебе нашої мови?

Знову довге мовчання.

— Так, — ніби Жнець одночасно і хотів, і не хотів про це говорити. Машкарова безвиразність його лиця вражала: Ое́не ще не бачив, щоб людина так вдало перевтілювалася в безживного ідола.

Повисла незручна пауза.

— А можна дурне запитання? Мені просто дуже цікаво… Я часто про це розмірковую, це як нав’язлива думка… — Білий прикусив губу й скуйовдив собі волосся на потилиці. — Як тобі вдалося зберегти майже всі зуби? Людині з твоїм стилем життя напевно мали б уже вибити половину…

— Що?! Святе лайно! Ти справді про це запитав? — А́йнар покотився зі сміху, знову стаючи людиною. Білий мимоволі загострив увагу на цьому «ти».

Чорний реготав голосно та відверто, закидаючи голову. Зовсім не той глумливий сміх, який Ое́не чув не раз і не два. Захотілося, щоб Жнець частіше сміявся. Втішно було бачити південця таким живим і справжнім.

— Це найкраще питання, яке мені коли-небудь ставили! — Жнець усе ще не міг зігнати з обличчя усмішку. — Загалом, ти ризикуєш позбутися зубів, якщо ти любитель п’яних бійок. Найчастіше в них беруть участь, аби зняти зайву напругу. І зазвичай це «кулаком по морді». Або ж до справи залучаються кухлі, табуретки… Але якщо бійка не на життя, а на смерть, то навряд чи супротивник цілитиме в зуби. Імовірніше, він надасть перевагу горлу або печінці.

— Зрозуміло, — Білий усміхнувся і знову скуйовдив собі волосся. — Е-е-е… Я б поснідав. Точніше, пообідав. Ти зі мною?

— Так, я з вами, пане Ое́не, — обличчя Женця знову стало непроникним.

* * *

Вони зайняли спостережні позиції на даху будинку, що стояв через дорогу від житла Ваа́лли. У вікнах знайомої квартири по черзі загорялося світло: прибув господар.

«Цікаво, що він подумав, побачивши розряджені артефакти?» Білий нервово пошкрябав вищербину в камені, на який спирався. З ностальгією згадав їхній із Женцем перший візит у порожнє приміщення. Дурень, він тоді гадав, що боїться… Ні, лячно йому зараз! І так сильно, що клацання зубів чути, либонь, аж самому Ваа́ллі.

Вікна мага світилися довго. Але нарешті хазяїн квартири улігся спати.

Для вірності Ое́не з Чорним прочекали ще близько години. Майже всі вікна в будинку стемніли. Тільки ледь жевріло палахке світло на першому поверсі в сусідньому крилі. «Мабуть, свічка. Живий вогонь. Магічний світить рівно».

Ое́не гарячково чіплявся за найменші дрібнички, аби чимось зайняти неспокійний розум: той, залишившись без нагляду, одразу ж починав малювати жахливі картини провалу місії. Ось вони проникають у темну спальню пана Раато́ра… А́йнар, звісно, поставив купол тиші, але… Залп! У грудях Женця — величезна наскрізна дірка. А серця більше немає, його розірвало бойовим заклинанням: підозрілий маг чекав на непроханих гостей…

— Час іти, — неголосно озвався південець, вириваючи Білого з компульсивних фантазій.

Чорний, на відміну від свого напарника, сидів собі спокійнісінько. Не смикався, не зітхав, не совався.

Вони спустилися вниз і вже зібралися перейти дорогу, коли побачили самохід. Напівжива машина пригальмувала біля під’їзду Ваа́лли.

— «Ложечники», — ледь чутно констатував А́йнар.

Ое́не й південець приліпилися до стіни. Із самоходу вийшли п’ятеро людей, разом із водієм. Вони про щось недовго радилися. Потім троє увійшли в під’їзд, а двоє залишилися вартувати.

І без того напнуті нерви Білого натягнулися до межі. Час спливав так повільно, що хотілося підганяти його стусанами. Білий чомусь не сумнівався, що «ложечники» прийшли саме до їхнього об’єкту. Бо… трясця, скажімо чесно: Ое́не До́ем-еле́ ніколи не був щасливчиком! Тож надії на те, що посіпаки метра Ваа́рни заберуть якогось іншого безталанного й тихо собі поїдуть, було мало.

Раптом спалахнула блискавка і вдарив грім. Але не над усім Рубіновим, а в окремо взятій квартирі на четвертому поверсі. Потім спалахнуло ще, і ще, і ще… А потім усе стихло.

У будинку Ваа́лли, і в сусідніх, почали оживати вікна. «Трясця, весь квартал переполохався!»

Двоє, що чатували біля самоходу, кинулися в під’їзд.

— За ними! — скомандував Жнець. Й Ое́не подумки подякував напарнику за те, що той узявся до керма. — Підкрастися ззаду і вирубати з артефакту. Зрозуміло?

— Зрозуміло.

«Ложечники» тупотіли сходами, ніби табун коней біг, а не двоє людей. За це Білий подумки віддав їм хвалу, бо можна було й самим швидко пересуватися, не скрадаючись. Дивна річ, коли Ое́не перестав просто спостерігати, а почав діяти, відчуття паніки зникло.

«Тобі цей, мені той», — А́йнар знаками розподілив здобич. Ое́не на бігу витягнув трьохзарядний «вирубайстер» — артефакт, що живився з Повітря й надовго відправляв жертву в стан непритомності. Жнець мовчки притримав його руку, мовляв, ще зарано, чекай моєї команди. Він дозволив супротивникам підійти до квартири та сповільнити крок. «Ядрівці» відставали на від своїх мішеней на сходовий марш. Обережно глянувши поверх східців, Білий твердою рукою навів «вирубайстера».

«Зараз!» — скомандував південець.

Вони випустили заряди майже одночасно. Обидва «ложечники» осіли на підлогу перед дверима Ваа́лли. Артефакти, що їх вони тримали в руках зведеними, дзвінко цокнули по камінню. «Це ж треба, вдалося», — беземоційно констатував Ое́не. Мабуть, він мав би відчувати радість, гордість чи азарт. Або в уяві малювати зірочку на держаку своєї зброї. Але всередині дзвеніла тільки холодна порожнеча.

— Роззброймо їх. Хутко, — прошепотів Чорний. — Потім обережно прокрадемося у квартиру. Я піду перший. Вирубай усіх, кого побачиш.

Але довго гратися в диверсантів їм не довелося: в приміщенні вже не було нікого живого.

— Оживи світильники, ти ближче стоїш, — промовив А́йнар до Білого. — Що вже ховатися.

Рівне світло залило кімнати.

— Свята ковбаса! — Ое́не й не помітив, як узяв на озброєння лайку Ме́она.

Половина квартири Ваа́лли була розтрощена. Сліди бойових заклинань відбилися на стінах, стелі та меблях. Трьох датто́рців частково розірвало на шматки в кабінеті мага.

Сам Раато́р Ваа́лла лежав у вітальні, біля входу в кабінет. Його голова спочивала поруч, несхвально роздивляючись вм’ятини на стелі. Мовляв, як же ви так, хлопці, неохайненько! Тіло було зрешечене заклинаннями й скидалося на заготовину до відбивної.

Білий намагався не наступати на кров, але марно: вона була скрізь.

— Отакої. Жорстко він їх. Він же начебто всього п’ятий ранг? — насупився Жнець. І вказав на артефакт, який Ваа́лла все ще тримав у руці. — Оця штука постаралася, так?

— Рушниця Громовержця, — Ое́не, досі в шоку від побаченого, механічно процитував рядки з підручника, — зброя, що використовується арміями Північно-Східної Підкови та союзними. У Датто́рі, та й скрізь у Підкові, заборонена до носіння цивільними особами. Черпає з Джерела Повітря.

— Годяща срань, — схвально покивав Жнець і забрав артефакт собі. Потім незворушно почав обшукувати тіло Ваа́лли. А Білий просто стояв правцем і спантеличено розглядався навколо.

— Ви тільки гляньте, Ое́не! — Чорний тримав у руці забруднений кров’ю медальйон-«стулки». — Ще гарячий.

Білий хитромудро вилаявся.

— У нас мало часу, — вів далі Жнець. — Скоро сюди прибудуть, у кращому разі, «порядники». Я б іще глянув у спальні, а потім треба добряче тиснути на капці.

Під подушкою вони знайшли щоденник — навдивовижу старий і добряче пошарпаний зошит, списаний убористим почерком. Літери були незнайомі обом: чи то якась екзотична мова, чи то шифр.

— Візьмемо в Ядро, там розберуться. Треба йти, — підганяла тривожність Ое́не.

— Хочу забрати ще дещо.

Жнець пішов і швидко повернувся з іконою Пресвітлого Лама́ріє.

— Уціліла, сволота, — недобре вишкірився він.

Біля виходу з квартири Чорний націдив із повітря води, трохи сполоснув від крові їхні руки та черевики, медальйон зі стулками та ікону.

Вони встигли спуститься рівно на один поверх, коли почули внизу голоси. «Падлино сморідна! — Білий ледь стримався, аби не сказали цього вголос. — Нас не мають побачити. Якщо розпізнають під гримом заїжджих… І навіть якщо ми відіб’ємося й утечемо… Вони ж так посилять митний контроль, що нам лишиться хіба що підземний хід копати під затокою до самого Мере́. Нам гайки!»

— Нагору! — миттю відреагував А́йнар.

Двері, що вели на дах, були замкнені. Жнець, не мудруючи, зніс висячий замок пострілом з артефакту, попередньо огорнувши сходовий майданчик куполом тиші.

Пригинаючись, вони перебігли на сусіднє крило й зачаїлися за трубами вентиляції.

— Спускатися в котрийсь із сусідніх під’їздів зараз небезпечно, — неголосно сказав Чорний. — Вони могли перекрити виходи з будинку. Уже зовсім скоро побачать збитий замок і піднімуться сюди. Треба стрибати на дах, що поруч, і бігти далі.

«Ядрівці», не розгинаючись, дісталися парапету.

— Тут метри три-чотири летіти… — Білий із сумнівом оглянув дрібного південця.

— Себе пильнуй, — пирхнув Жнець. — Хутчіше, беремо гарний розбіг — і вперед.

Ое́не ніби бачив себе з боку: ось він розганяється, ось він летить, ось він прилетів. Як на тренуваннях, тільки падати, раптом що, з п’ятого поверху. І пощастить, якщо здохнеш одразу (що навряд), а не попадешся датто́рцям.

Для надійності вони перестрибнули ще й на сусідній будинок, який розташувався далі по вулиці та стояв майже впритул. І тільки потім А́йнар вирішив, що можна спускатися. Далі «ядрівці» без перешкод вийшли на вулицю і, намагаючись триматися в тіні, пішли геть.

Докрайнє напруження відпустило Білого лише тоді, коли вони дісталися сховку на краю міста, стерли грим і перевтілилися знову в торговця Сейта́ра з Овальних Островів та його «сірого» компаньйона.

— Якось це було… не так складно, як могло б бути. Чи ні? — невпевнено спитав Ое́не.

— Угу, це не варто вважати навіть за пригоду, — підтакнув Жнець.

— Далі буде складніше?

— О, ще і як! — «утішив» Чорний. — Піт, кров і сльози. Не знаю, якою сракою ви думали, коли вступали до лав розвідки, та попереду на вас чекають справжні випробування. Ця подорож — навіть не прелюдія. Готуйтеся, пане Ое́не.

_ _ _

ГЛОСАРІЙ ТА ПОЯСНЕННЯ ДО ТЕКСТУ:

Сірий Хребет — гори Сірої Коси. Тягнуться майже на всю довжину країни західним краєм півострова.

Дім Співочої Струни. До нього належать музики, диригенти, режисери, актори, композитори, танцюристи, декламатори віршів та інші діячі сцени.

Меле́тта — середньоміцний алкогольний напій. Має густий бордовий колір та витончений плодовий аромат. Доволі дорогий, не кожен може його собі дозволити.