Золотий горизонт

— Панове, я радий, що всі живі й здорові, — префект Юстиніан м’яко всміхнувся, оглядаючи присутніх у просторій тактичній залі. — Те, що сталося, має нас добряче струсонути. Ми перемогли, але дуже нелегкою ціною.

Він перевів серйозний погляд на Амалака та Зігму. У кутках приміщення все ще відчувався запах озону й перегрітих силових кабелів після поспішного ремонту бойових систем.

— Я аж ніяк не применшую заслуг кожного з нас, але ми повинні шукати нові методи боротьби. Окрема подяка нашим пілотам, — він вдячно кивнув скромно стоячому біля стіни Кірну, — і, звичайно ж, нашому новому другові Сіму.

Голограма маленького дроїда, що сидів на краєчку пульта, жартома приклала маніпулятор до своєї прямокутної металевої голови, віддаючи честь із характерним тихим дзижчанням сервоприводів.

— Закликаю всіх детально проаналізувати цей бій і зробити відповідні висновки, особливо щодо озброєння.

— Адохай уже зробили власні висновки на основі тих технологій, які ми їм ненароком продемонстрували, — глухо зауважив Амалак, розгортаючи тактичний планшет.

— Ми серйозно прорахувалися з інтенсивністю їхнього вогню, і це, звісно, прикро, — підхопила Зігма, поправляючи інженерний інструмент на поясі свого робочого комбінезона. — Але тепер у нас є новий рушій прогресу — Сім.

Дроїд поважно підняв маніпулятор:

— Дозвольте слово! Я вже збільшив видобуток і переробку теланію на нижніх рівнях застави, а також заклав додаткову шахту з видобутку вольфраму. Нові гармати вже перебувають у виробництві. Ми їх ще трохи вдосконалимо. — Він хитро блимнув синіми оптичними вогниками в бік Зігми та Амалака.

— Добре, панове, — префект підвівся, акуратно розправляючи бездоганні складки свого мундира. — На сьогодні роботу завершено. Дозволимо собі трохи відпочити. Квінте, Тіає — завтра ваш день.

— Хай буде весілля! — гучно вигукнув Скард, першим прямуючи до виходу й захоплюючи за собою всіх інших.

Важкі броньовані транспортери з Першої застави плавно зупинилися біля самого в'їзду до міста. Диски коліс і гідравліка тихо вистигали, ледь потріскуючи в розрідженому повітрі.

— Чекаємо, — коротко кинув префект, поглянувши на циферблат масивного тактичного годинника.

— Чого саме ми чекаємо? — запитав Квінт, нервово поправляючи незвично жорсткий комір.

Він помітно хвилювався, раз у раз поглядаючи вбік. Тіая сиділа в іншому, закритому транспортері, що їхав посередині колони, і без своєї нареченої капітан почувався зовсім незатишно.

— Сонце має піднятися точно в зеніт, — спокійно пояснив Юстиніан. — Так велить місцева традиція.

— Ну звісно... традиції — це святе, — з легкою іронією пробурмотів Квінт. — Дозвольте запитання, пане префекте?

— Питай, — Юстиніан напівобернувся до капітана зі свого крісла.

— А що це на вас за дивні мундири?

Квінт кивнув на небесно-блакитний, незвично скроєний мундир префекта, що відливав благородним шовком.

У таких самих урочистих мундирах сьогодні, всупереч будь-якому статуту Регулярної Армії, були всі ветерани застави, включно зі Скардом, Ордо і навіть Зігмою із Синтаксом.

— Ага, все-таки помітив? — усміхнувся префект.

— Таке важко не помітити. Такої форми немає в жодному сучасному каталозі Імперії Астара.

— Саме так, — Юстиніан тихо засміявся, і в його очах промайнула тінь далекого минулого. — Сучасної Імперії. Квінте, це парадна форма, в якій ми колись підписали найперший договір з Адохай. Тоді Імперія лише народжувалася, вона була ще немовлям.

— Цікавий вибір, — зауважив Квінт, дедалі більше переймаючись урочистістю моменту.

— Це, друже мій, нагадування про найважливіший перелом у нашому житті, — серйозно відповів Юстиніан. — А сьогодні вперше в історії кадровий офіцер застави одружується з чудовою місцевою дівчиною. Це теж своєрідний перелом у нашому світогляді.

— Ви всі тут мислите якимось суцільним містицизмом, вибачте.

— Ох, Квінте... Вік, знаєш, накладає свій відбиток, — префект по-батьківськи підморгнув капітанові. — Сьогодні ти зламав зашкарублі стереотипи нашого мислення. Прийми цей жест як знак нашої щирої вдячності тобі й Тіаї.

Квінт був глибоко вражений почутим і лише мовчки кивнув, вдивляючись у лобове скло, над яким тремтіло гаряче марево пустелі.

— Отже, час настав, — префект подав сигнал внутрішнім зв'язком, і процесія повільно рушила головною дорогою до будинку князя.

Місто здавалося зовсім безлюдним. На вузьких багряних вулицях не було видно людей, не чулося дитячого сміху, а старі, які зазвичай сиділи біля кам'яних порогів, ніби розчинилися в полуденній спеці.

Та вже на під'їзді до центру почали з'являтися перші мешканці. Вони стояли щільними рядами вздовж стін у своєму найкращому святковому вбранні, тримаючи в руках пишні пустельні квіти й свіжі гілочки гірської зелені.

— А ось і всі наші, — усміхнувся префект, коли важкі машини одна за одною виїхали на велику базарну площу.

Усе населення міста зустріло імперську процесію гучними радісними вигуками. До самого будинку князя для молодят утворили живий коридор, кидаючи їм під ноги дрібні, гарно відшліфовані різнокольорові камінці, які тихо цокали по броньованих плитах.

У просторому внутрішньому дворі князівської садиби вже були накриті довгі святкові столи, застелені щільними вишитими скатертинами. У самому центрі столи стояли ідеальним колом, а посередині лежав великий яскравий плетений килим.

Князь особисто зустрічав гостей, шанобливо вказуючи офіцерам їхні місця на розшитих подушках.

— Ти, капітане, просто йди за мною і роби все, що скажуть, — пошепки попередив префект, нахилившись до нареченого. — Я й сам не надто добре знаю всі ці традиції.

Квінт кивнув, відчуваючи, як по спині стікає холодний піт. Його посадили праворуч від князя, а Тіаю — ліворуч.

Князь повільно підняв широку долоню, вкриту старими шрамами, і над подвір'ям миттєво запанувала абсолютна, дзвінка тиша.

— Сьогодні мій народ уперше приймає до себе людину не з нашого світу, — голосно й урочисто промовив князь, і його глибокий голос луною прокотився над глинобитними стінами. — Ніколи раніше такого не траплялося. Я вже погано бачу старими очима, але добре відчуваю серцем, — він поклав важку долоню на груди, — що вибір цих двох молодих людей щирий, чистий і чесний. Вийдіть уперед.

Князь указав на килим у центрі.

Квінт і Тіая одночасно підвелися й вийшли на середину кола під пильними поглядами сотень місцевих жителів та офіцерів гарнізону.

— Сідай, — тихо прошепотіла Тіая Квінтові, плавно опускаючись навколішки на килим. — І не хвилюйся так, бо ти зовсім зблід.

— Та не хвилююся я, — ледь чутно процідив Квінт, хоча серце в грудях шалено калатало.

Князь і його сестра поважно піднесли молодятам дві глибокі глиняні чаші, наповнені кришталево чистою водою. Одну віддали Квінтові, другу — Тіаї.

— Тепер кожен із вас напоїть свого обранця, — оголосив князь. — Кожен ковток цієї води — це чиста сила вашого майбутнього довгого життя і, щиро сподіваюся, вашої великої та міцної родини.

Тіая з ніжною усмішкою простягнула свою чашу, і Квінт, підтримуючи її злегка тремтячими пальцями, зробив кілька великих ковтків.

Потім він обережно, намагаючись не пролити жодної краплини, підніс свою чашу до губ дівчини.

— Підійдіть до мене, — покликав князь.

Він поклав свої теплі долоні, вкриті глибокими зморшками, на голови схилених молодят.

— Відтепер ви навіки разом.

Князь низько вклонився й запросив до слова префекта.

Юстиніан за звичкою одним коротким відточеним рухом поправив свій небесно-блакитний мундир і зробив крок уперед, широко всміхаючись Квінтові й Тіаї.

— Владою, створеною мною як засновником Імперії Астара, незламною волею Першого Імператора та власною волею двох закоханих сердець проголошую вас єдиним цілим навіки.

Юстиніан раптом нахилився до самого вуха Квінта й змовницьки прошепотів:

— Друзі, може, я хоча б можу розраховувати, що свого першого хлопчика ви назвете моїм ім'ям? Я дуже на це сподіваюся. А тепер — усім веселитися!

Він голосно вигукнув останні слова, різко повернувшись до притихлого натовпу.

Одразу ж заграла гучна музика. Місцеві музиканти з кістяними флейтами, великими племінними барабанами та ще якимись дивовижними струнними інструментами заграли веселі, невибагливі мелодії Фронтиру.

Усе місто закружляло в єдиному танці, щиро радіючи святу. Біля місць молодят гора подарунків стрімко зростала з кожною хвилиною. Гості поступово хмеліли від терпкого густого місцевого вина й вимагали дедалі запальніших танців.

— Квінте, а де той ваш кумедний залізний чоловічок? — раптом запитала Тіая, лагідно оглядаючи столи й не знаходячи важливого гостя.

— Ти про Сіма? — здивувався капітан, витираючи обличчя хусткою. — Так він залишився на своїй заставі, у підземеллях.

— Це негарно, — Тіая докірливо похитала головою. — Він стільки часу провів у цілковитій самотності в тих темних підземеллях, а ти навіть не запросив його.

— Чесно кажучи... мені це навіть на думку не спало, — щиро зніяковів Квінт.

— Нічого, зараз ми це швидко виправимо.

Квінт дістав свій персональний комунікатор і викликав ремонтного дроїда.

Сім відповів майже миттєво. На задньому плані тихо дзижчали сервоприводи. На екрані було видно, що він стоїть перед великим діагностичним монітором і зосереджено вивчає рядки телеметрії Вежі.

— Гей, Сіме, друже, приєднуйся до нашого свята! — гукнув Квінт, перекриваючи гуркіт барабанів.

Дроїд на екрані кумедно притиснув маленькі маніпулятори до своїх металевих грудей і швидко заблимав синьою оптикою:

— О боги, ви про мене згадали? І навіть офіційно запрошуєте?

— Так, — кивнув Квінт. — Якщо чесно, це Тіая про тебе згадала. А мені тепер страшенно незручно, що я не покликав тебе одразу.

— Знаєш, капітане, коли я взагалі востаннє був на біологічному весіллі?

— Здивуй мене, Сіме, — розсміявся Квінт.

— Та ніколи в житті!

Тієї ж миті просто в центрі подвір'я, над плетеною циновкою, з тихим хлопком спалахнула й стабілізувалася щільна об'ємна голограма маленького дроїда. На його металевому корпусі заграли відблиски від багать.

— Ох, скільки ж тут людей! І яка музика... Ой, як же мені подобається!

Голографічний Сім, кумедно підстрибуючи на віртуальних опорах і рухаючись точно в такт невибагливим басам, з головою поринув у танець поруч із приголомшеними, але щасливими мешканцями міста. Із майстерні на заставі долинали тихі, меланхолійні акорди пустельного блюзу, які дроїд примудрявся майстерно вплітати в племінний ритм.

Поступово спекотний день перетворився на приємний прохолодний вечір. Яскраве сонячне світло змінилося багряним заходом сонця, а потім — вогнями десятків смолоскипів, що спалахнули по всьому периметру садиби.

— Кохана, вибач мені, — Квінт ніжно взяв дружину за руку, і його обличчя стало серйозним. — Але я запросив сюди ще декого. Та мені потрібно спершу попросити дозволу в господаря дому.

Квінт підвівся й підійшов до князя, який саме жваво розмовляв із префектом, неквапливо сьорбаючи вино. Капітан нахилився й тихо сказав правителеві кілька слів.

Обличчям князя миттєво ковзнула важка тривожна тінь. Він різко підвівся, і за одну мить його суворе лице відобразило цілу бурю складних, стримуваних емоцій. Він пильно подивився на Квінта, потім — на префекта, який лише нерозуміюче розвів руками. Нарешті князь, із величезним внутрішнім зусиллям, долаючи багатовікову гордість, мовчки кивнув.

Квінт швидко натиснув кнопку активації на своєму комунікаторі.

За кілька довгих, напружених миттєвостей у вечірньому повітрі над садибою почувся потужний важкий шум величезних крил.

На очах у заціпенілих від неймовірного подиву мешканців міста просто посеред двору, перед столом князя, граційно приземлилися чотири масивні постаті граків.

Над садибою запала мертва, гнітюча тиша, яку порушував лише тріск смолоскипів.

Вождь Ка Гра разом зі своїм сином Карі та двома молодими воїнами, що тримали в руках важкі згортки з товстих шкур, спокійно оглянувся довкола. Вождь зробив твердий упевнений крок уперед, і його пазурі зі скреготом ковзнули по каменю.

— Ка Гра говорити, — глухо промовив він своїм глибоким, гуркотливим голосом. — Кві кликати нас сюди. — Він указав пазуром на завмерлого Квінта. — Я не хотіти думати, що це бути погано. Але син казати, що треба дружити. Я довго думати.

Вождь повільно взяв один зі згортків із рук свого воїна й простягнув його князеві.

— Ка Гра дарувати тобі.

Князь прийняв важкий дарунок, не зводячи здивованого погляду з кремезної лускатої постаті вождя. Коли шкури розгорнули, всередині виявилася розкішна довга накидка з тонкої, бездоганно виробленої шкіри, майстерно вишита рідкісними кольоровими нитками й дрібними кістяними пластинами.

Накинувши накидку на плечі, князь кілька секунд мовчав, уважно вдивляючись в обличчя нічного гостя, а потім рішуче простягнув вождеві свою широку руку.

— Я не сподівався, що таке колись узагалі станеться в нашому світі, — тихо, але виразно промовив князь. — Займіть почесні місця за моїм столом. — Він із легким шанобливим уклоном указав на м'які подушки поруч із собою. — Будьте моїми гостями.

Ка Гра з величезною гідністю поважно сів просто поруч із префектом Юстиніаном, дбайливо склавши крила, і спокійно прийняв із рук сестри князя велику чашу з вином.

— Музику! — на весь двір вигукнув князь, і його громовий голос змусив затремтіти полум'я смолоскипів. — Сьогодні в нас нові великі друзі!

Воїни-граки одразу ж сіли поруч з офіцерами застави, де Ордо й Маркай уже гостинно наливали їм вино.

Карі, шанобливо поклавши другий згорток поруч із Тіаєю та Квінтом, миттю опинився за столом біля Кірна, жваво ділячись із ним своїми враженнями.

Скептично налаштовані мешканці міста й гості ще довго здивовано поглядали на могутнього вождя граків, який тепер неспішно й шанобливо розмовляв із князем та префектом Імперії.

Тихо дзенькнув комунікатор Квінта у внутрішній кишені.

Коротке текстове повідомлення від префекта містило лише одне лаконічне слово:

«Молодець.»

Гості почали непомітно розходитися вже глибокої ночі, коли багаття вкрилися сірим попелом. Найбільш утомлених під загальний добрий сміх дбайливо несли на плечах вірні друзі.

Ка Гра з великою вдячністю прийняв особисте запрошення князя залишитися на ніч у його великому будинку. Здалеку, у мерехтливому світлі згасаючих смолоскипів, вони вже скидалися на давніх добрих побратимів, які разом пройшли не одну битву.

Тіая ніжно потягнула Квінта за руку, всім тілом притулившись до його плеча.

— Ходімо, мій коханий чоловіче, — зі щасливою усмішкою тихо сказала вона. — Ти ж добре пам'ятаєш нашу домовленість? Першого хлопчика ми обов'язково назвемо Юстиніаном.

— Звісно, пам'ятаю, кохана, — від щирого серця розсміявся Квінт, міцно обіймаючи дружину й ведучи її вглиб будинку.