Навія 4

Розділ чотирнадцятий:

Селім приніс погану звістку. Ще на одного з синів Теймура було скоєно замах і цього разу вдало. Ні виконавця, ні замовника відшукати поки що не вдалося. І от тоді-то у мене з'явилася одна думка. Я, лежачи в ліжку, довго обдумував і прораховував своє рішення, але спочатку вирішив поговорити з Селімом. Коли він знову прийшов до мене, я вже міг самостійно сидіти в ліжку, але слабкість все ще відчувалася.

— Ті двоє молодих людей хочуть з тобою побачитися, — почув я.

— Нехай зачекають, спочатку я хотів би поговорити з вами, шановний Селім-ага...

— Про що?

— Я довго думав, як мені вийти з цієї гри, в якій всі борються проти всіх у боротьбі за трон хана.

— Це неможливо. Звичайно, головним спадкоємцем є старший син Сулейман, але у випадку його відмови або смерті в гру вступають всі інші спадкоємці. Сулейман сидить у своїх кімнатах і виходить лише на балкон, щоб подихати свіжим повітрям. Його охороняє більше сотні його найвірніших бійців. До нього впускають лише мене, хана і командира його охорони.

— Я тут подумав... А що як я офіційно відмовлюся від трону?

— Тоді тобі доведеться покинути палац, а ще краще Карасарай. І де ти станеш жити?

— Варіантів багато.

— Наприклад?

— Перший варіант, який я розглянув, — оселитися в фортеці, до якої веде кам'яна дорога.

— Та земля формально не належить ханству і якщо ти там осядеш зі своїми людьми, то тоді тобі нададуть статус мурзи. Ти погодишся стати мурзою?

— Краще бути живим мурзою, аніж мертвим принцем.

— Але якщо ти там станеш жити, у тебе виникне одна величезна проблема?

— Яка?

— Вода. Там неподалік у степу є джерело, але це занадто мало для поселення і занадто далеко від фортеці. Якщо хтось з твоїх ворогів захоче отримати твою голову, йому достатньо взяти в облогу фортецю і вже через седмицю фортеця впаде, тому що не буде води.

— Дурниці. Під скелями в печерах є цілі ріки і озера з водою.

— Я подумаю над цим варіантом. Є в тебе інші?

— Є. Але не такі привабливі. Перший — я можу змінити своє ім'я і поїхати жити до Біловоддя, у мене там друзі, не пропаду.

— Непоганий варіант, але в такому випадку тобі доведеться кинути напризволяще всіх тих бійців і людей, хто був вірним тобі. Яка доля на них чекатиме тут? Я не беруся гадати. Взяти ж їх з собою — залишити слід, і по ньому тебе буде легше відшукати.

— Є ще один варіант.

— Який?

— Драхмар. Він нині нічий.

— Відпадає відразу.

— Чому?

— На шляху до Драхмара напівпустеля, в якій є лише дві криниці. В самому місті води тепер немає взагалі. Там неможливо жити. У мене є інший варіант, якого ти, можливо, не розглядав. Але він гарантує тобі життя.

— Я уважно слухаю.

— Орки. Якщо ти з ними зможеш потоваришувати, то рано чи пізно зможеш відплисти з ними на південь. А там незвідані землі. Можливо, острови, а можливо, і цілі континенти.

Я задумався.

— Виконати завдання богині, — думав я, — а там полинути в мандри по світу... Цікаво, небезпечно і...

— Обдумай добре своє рішення, гадаю, що ще день-два у тебе є. А поки слухай і запам'ятовуй інформацію про тих, хто входив до твоєї сотні. Ти завжди вважав, що це вірні бойові товариші, але часи міняються і люди також. Я тут дещо накопав, отже, слухай.

Любава весь час знаходилася в кімнаті і слухала розповідь мага. Виявилося, що дехто з бійців моєї сотні вже планує перейти до інших претендентів на трон і таких виявилося майже третина загону.

— Це ще не кінець, після того як помре хан, виявиться, що зрадити тебе побажають і інші. Добре буде, якщо з тобою залишиться хоча б половина твоїх людей.

— Тягнути не можна. Завтра ж потрібно буде написати відмову від трону. І ще... В мене питання, на яке відповідь можете дати лише ви, так, щоб це не викликало підозру.

— Я слухаю.

— Як у принца справи з фінансами?

Селім посміхнувся і підвівся зі стільця, на якому він сидів під час розмови. Маг підійшов до великої дерев'яної скрині, окованої металевими і бронзовими пластинами металу, що, переплітаючись, створювали якийсь химерний малюнок.

— Бачиш ось це коло? Прикладеш сюди долоню своєї правиці і замки відкриються. В скрині знаходиться все, що належить тобі.

— Хитро придумано. Виходить, що скриню можу відкрити лише я?

— Ну, я не був би таким категоричним. Скриню може відкрити будь-хто, хто прикладе до кола твою праву долоню. Або той, хто створив це плетиво-замок. Тобто я.

— Тобто якби принц помер від отрути, то будь-хто міг приволокти його тіло до скрині і заволодіти тим, що знаходиться в скрині?

— Навіщо тягнути важке тіло? Достатньо відрубати праву долоню. Мені час йти. То що ти вирішив? Зустрінешся зі своїми друзями чи виставити їх з палацу і нехай ідуть до храму богині? — запитав маг, посміхаючись.

Я зрозумів, що він так жартує, адже псувати стосунки з майбутньою жрицею — це майже те ж саме, що псувати стосунки з самою богинею.

— Нехай прийдуть. Я прийму їх, але попередьте, щоб вони прихопили з собою стилет.

— Стилет?

— Так і попередьте охорону, щоб пропустили їх зі стилетом до мене.

— Навіщо?

— Пам'ять.

Селім пішов і ми з Любавою залишилися в кімнаті одні.

— І який з варіантів тобі більше до душі? — пролунало питання в моїй голові.

— Я б обрав варіант з фортецею біля кам'яної дороги. Впевнений, що там можна було б заснувати місто, яке нічим не поступалося б Карасараю.

— Впевнений? Чому?

— Сіль. Пам'ятаєш ту печеру? Драхмар в руїнах, води там немає. Чумаки їздять туди, бо тільки неподалік Драхмара є мілководдя, де можна добувати сіль, але нестача прісної води підвищила ціну на сіль майже втричі в порівнянні з тими часами, коли Драхмар процвітав і в акведуках була вода. А в тій печері солі на віки. Але і це ще не все. Пам'ятаєш ту печеру, де ми шукали камінці. Вони набагато цінніші за срібло. Я впевнений, що з часом ми змогли б переплюнути Карасарай.

— Це нелегка справа.

— Нелегка, згоден. Але якщо за неї взятися серйозно, то можна було б побудувати цілу імперію.

Любава з подивом поглянула на мене і замовкла на деякий час, обдумуючи мої слова.

— Тобі так хочеться влади?

Настав час задуматися мені.

— Чи хочу я влади! — думав я. — Ні. А навіщо ж я тоді заговорив про місто, про імперію? Ні, не хочу я імперії. Хотілось би створити таке місто, де б люди змогли жити щасливо і не було б у ньому різниці, з полян ти родом чи зі степовиків. Щоб всі мали рівні права і не було рабів. Щоб влада дбала про свій народ, а народ боронив своє місто, свої права, свою владу...

— Чому ти мовчиш, Творимире?

— Та ось, Любаво, мріяв про те, як побудую місто без рабів, місто, де всі будуть жити щасливо, але пригадав, що де б я не був, скрізь при владі знаходилися люди, яким хотілося трішечки більше, ніж іншим. Трішечки більше влади, або грошей, або поваги... От і подумав, що одному мені це все не по силах. А чи знайду я вірних соратників, які б так, як я, захотіли збудувати місто-мрії.

— Місто твоєї мрії, Творимире,але в кожного вона своя.

Ми довго мовчали, думаючи кожен про своє, а можливо, Любава просто дала мені час подумати. Хвилин через сорок в кімнату постукали, зайшов охоронець і доповів, що прийшли Максим і Рівка.

— Нехай ввійдуть.

Рівка була в новому вишитому платті, Любава відразу почала його розглядати, порівнюючи зі своїм.

— Миру тобі... Славомире. — Привіталися вони.

Я лежав в ліжку і з посмішкою дивився на них. Не бачив їх лише кілька днів, а лише тепер зрозумів, як скучив.

Рівка подала мені стилет і коли я його брав, наші руки зустрілися.

— Ти забираєш стилет тому, що хочеш нас покинути? — вона все ще не відпускала зброю.

— Чому ти так вирішила?

— А що мені ще думати? Ти образився на Максима?

Максим все ще стояв біля дверей і винувато поглядав на нас з Рівкою.

— Це ж як вона йому пропісочила мізки, що він...

— Ти мене чуєш? — Рівка торкнулася моєї руки.

— Чую. Я ще не виконав обіцянку, тому не покину вас. А те, що я забираю стилет... Бузок і Любава не бажають зі мною розлучатися.

— Обіцянку? — здивувалася.

— Богині.

— А потім?

— У кожного з нас своя доля і свої шляхи.