Навія 4

Розділ сімнадцятий:

Обживали фортецю на диво швидко. Поки що ставили юрти та намети, але я запевнив всіх, що краще відразу будувати житло з каміння. Вже на третій день відправили караван з десяти підвод на північ до Великого лісу. Сучих дітей тепер там немає, південне крило звільнили і можна сміливо запасатися деревом для будівництва. Ще п'ять бійців відправив назад до Карасараю, щоб купили пилки, сокири і кайла, а також, на мою думку, це саме головне, мішки. Срібло виділив на все це зі своїх запасів, точніше запасів принца. За водою доводилося їздити в степ щодня аж до Пальця Шайтана, але це поки. Як тільки у фортеці буде наведено порядок, ми з Бузком і Любавою займемося пошуком води в печерах. Я впевнений, що вона десь тут недалеко, адже колись в цих печерах жили тисячі людей і гномів, і в степ по воду вони не ходили. Цілими днями займався справами, а щовечора на мене чекала моя квітка, моя Айгуль. Ночі з нею були солодкими мов мед і короткими мов мить, я був п'яним від щастя, коли вона була поруч і мені здавалося, що щастю моєму не буде кінця.

Як же я помилявся...

Одного ранку, коли я, як завжди, збирався займатися справами у фортеці, помітив в її очах смуток.

— Радість моя, не сумуй, я повернуся до тебе.

Вона посміхнулася мені, але смуток в її очах нікуди не зник. Тоді я взяв її обличчя в свої долоні і поцілував.

— Що тебе засмутило, кохана?

— Ти цілими днями займаєшся справами і я бачу в шпаринку, як люди люблять тебе і поважають. Всі в твоєму таборі чимось займаються, навіть жінки і діти. Одна я сиджу цілими днями в наметі і підглядаю, як життя вирує навколо мене, а я сиджу без діла і чекаю на тебе, коханий.

— Радість моя, хто тобі забороняє покидати наш шатер і знайти справу, яка тобі по душі. А якщо не знайдеться такої справи, ти можеш просто гуляти, коли тобі заманеться, але попереджаю, одна в степ не виходь, там може бути небезпечно.

— Але ж древній закон ханства забороняє наложницям покидати гарем.

— Не думай про це. По-перше — ми не на території ханства і його закони тут не діють, тут моє слово — закон. По-друге — ти не наложниця, ти моя кохана і коли у фортеці ми поставимо капище, перше, що я зроблю — я приведу тебе туди за руку і перед богами, та перед людьми я назву тебе своєю дружиною.

В цю ж мить Айгуль обхопила мене руками і ногами і обцілувала так пристрасно, що я вже було подумав, що мені знову доведеться роздягатися.

— Тільки вдягни що-небудь таке, щоб не сильно виділятися на фоні інших.

В той день, займаючись справами, я не раз бачив свою квітку, то поміж жінок, що куховарили біля великих казанів, то біля тих, хто доїв худобу і завжди її очі блищали від щастя, все їй було цікаво. А ввечері на мене чекав сюрприз. Як завжди, стомлений, я зайшов до намету і побачив, що моя квітка забилася в кут і зляканими очима дивиться на мене.

— Що сталося, кохана?

Вона ще далі забилася в куток і в руці у неї з'явився ніж, який вона приставила вістрям до свого серця.

— Не підходь до мене, я все знаю.

Я зупинився.

— Давай я відійду і сяду біля входу, а ти покладеш ніж і ми спокійно поговоримо.

Вона замотала головою — «Ні».

— Немає нам про що говорити, ти не він, не Славомир.

— Цікаво, — подумав про себе, — яка ж це сука розляпала їй...

— Так, я не він і що з того? Я кохаю тебе, хіба цього мало?

— Ти не розумієш, Творимире.

— Ого? — знову подумав про себе — вона назвала мене по імені... Хто ж це ляпнув їй? Рівка — більше нікому.

— Славомир купив мене у моїх батьків, коли повертався з походу на сучих дітей. Уяви собі, далекий степ, бідна сім'я з купою малих дітлахів. Приїхали за податками від мурзи люди, а заплатити нічим. І тут зі степу з'являється герой, принц і мало того, що заплатив податки за батька, та ще й дав стільки срібла, що сім'я тепер зможе купити кілька десятків овечок, а мене забрав з собою. Так я опинилася в палаці, після степу, після холодного і голодного життя я опинилася в казці. А тепер його не стало...

— Хіба тобі було погано зі мною? Хіба я тебе чимось скривдив?

Вона задумалася.

— Не в тому річ. Ти не він. Про тебе кажуть, що ти можеш призивати Шайтана степу... А може, ти і є — він. Вселився в тіло мого коханого... А ще люди поза спиною називають тебе Творимиром. Уявляєш? Творимир! Той, ким матері лякають в степу неслухняних дітей...

— І що? Вони мене так називають і бояться мене? Ненавидять?

— Ні. Я цього не бачила. Мені здається, вони тебе поважають і... Мабуть, люблять.

— І що тепер?

— Я не знаю.

Вона вже не виглядає зляканою. Розгубленою, так, але не злякана.

— Що ж. Відпочивай одна. І не хвилюйся, ніхто не потривожить твій сон.

Я прихопив якесь покривало і сідло свого коня. Вийшов з намету і постелився на землі, сідло під голову і спати. Багато хто з воїнів спить так, ще не все облаштовано в нашій фортеці.

Зранку спину ломило, да, спати на твердій землі — це не те, що сон на перині. Ще вдосвіта встав і відправив людей за водою, жінки вже чаклували біля казанів, готуючи сніданок, інші займалися худобою.

Рівка з Максимом займалися тренуванням до сніданку. Спритні, швидкі, багато з воїнів і дітей спостерігали за ними і розуміли, що майстерність у володінні шаблею у цих молодих воїнів вже настільки довершена, що досягнути такої майстерності не кожному по силах. Підійшов до них, подивився. Як же вони виросли. Максим в свої майже двадцять виглядає дуже гарно. Плечі хоч і не такі широкі, як у деяких його ровесників, але тіло підтягнуте, м'язи красиво виглядають, та і те, що він блондин, притягує зір багатьох степовичок з нашого табору. Рівці сімнадцять, струнка, гнучка мов лозина і гарна на вроду. І лице, і груди, і все, що потрібно, при ній. Нарешті тренування закінчилося і я підійшов до них.

— Поговорити потрібно, — промовив до Рівки, Максим при цьому засопів сердито, все ще ревнує, але відійшов в сторону.

— Я слухаю, — Рівка очікуюче дивилася на мене.

— Ти вчора говорила з Айгуль?

— Так. Кілька разів вона підходила до мене поговорити.

— Навіщо ти їй все розповіла?

— Що все?

— Про мене, про переселення душі.

— Це не я. Вона підійшла і попросила, щоб я розповіла про Шайтана степу.

— І?

— Я сказала, що нічого не знаю про нього. Тоді попросила розповісти про Творимира. Я й розповіла всі ті байки, які розповідає твій товариш у своєму таш-хані для відвідувачів шинку.

— Дякую, Рівко. І вибач.

— За що?

— Думав, це ти їй розповіла...

— Посварилися?

Мовчки ствердно кивнув головою кілька разів.

- Якщо ця дурепа не передумає, то я колись заплету тобі косу...

Я поглянув на неї, вона посміхалася.

— Тоді мені доведеться викликати Максима на поєдинок. Обранець повинен бути один — ти цього хочеш?

Вона зблідла, повернулася і пішла до казанів.

Після сніданку приїхали ті, хто їздив по воду, один з них відразу, як тільки віддав коня, пішов до мене.

— Славомире, — ще здалеку гукнув він.

— Що?

— По дорозі від Карасараю до джерела суне валка чумаків.

— Точно чумаки?

— А хто ж ще їздить на волах по степу з такими величезними возами, вони.

— От і добре, після сніданку поїду до них.

— Один?

— Один.

Айгуль вийшла на сніданок і їла разом з жінками. На мене поглядала здалеку, але тепла і кохання в її очах я більше не бачив. На душі в мене було паскудно, але що ж поробиш — силою кохати не заставиш. Після сніданку підійшов до жінок, які були головними на кухні, і взяв чималий мішечок солі. Нашої, кам'яної з печер. Вкинув його до сідельної сумки і поїхав в степ, чумацька валка мала зупинитися на ніч біля джерела. Початок осені,степ виглядає сумно, трави в більшості своїй вже повигорали від літньої спеки, де-не-де вітер ганяє по степу перекотиполе. А хмари з кожним днем все густіші і темніші спускаються все нижче до землі, щоб одного разу впасти на пересохлу землю холодним дощем. Коня не гнав, їхав спокійно, Бузок і Любава летіли поруч.

— Думаєш, Творимире, що це вже назавжди з Айгуль?

— Хто зна, — відповів Бузкові.

— Все буде добре, — заспокоїла Любава.

Ми з Бузком перезирнулися і поглянули на неї.

— Хто зна, час покаже, — сказав замість мене Бузок.

Чумацька валка стояла неподалік джерела, мов фортеця. Вози обгородили табір чумаків, між возами натягнуто ланцюги і охорона, що помітила мене здалеку.

— Доброго здоров'я, люди добрі, — привітався ще здалеку і зупинив кобилу.

— Доброго здоров'я і тобі, чоловіче. Проїжджай, прохід до джерела вільний, бо сам знаєш, вода в степу — то святе.

Я відпустив кобилу і вона почала смикати ще зелену траву, що росла вздовж струмка, а сам пішов назад до чумаків.

— Чого тобі? — вартовому не подобалося, що біля їхнього табору треться якийсь невідомо хто.

— Мені б зі старшиною вашою переговорити.

— А це ще навіщо?

— А то я лише йому скажу, ти погукай.

Він почухав потилицю і, покумекавши щось там своїми мізками, все ж повернув голову і гукнув до когось в таборі: «Василю, позови-но сюди Гаврила, тут його якийсь чоловік хоче побачити».

Чекати довелося хвилин п'ять, а потім між возів ледве протиснувся кремезний чоловік років п'ятидесяти з довгими сивими козацькими вусами і бритою головою. За ним вийшло ще двоє, один з них явно син сивовусого, а другий — чоловік років сорока з оселедцем на голові і козацькими вусами і шрамом через ліву щоку від скроні до підборіддя.

— Доброго здоров'я, — привітався з ними.

— І тобі доброго здоров'я, — відповіли вони дружно.

— Чого тобі? — запитав старший.

— Ось, погляньте, — я віддав йому до рук мішечок з нашою сіллю, в якому на око було кіл п'ять.

Вони заглянули в мішок, молодший послинив пальця, вмочив в сіль і облизав.

— Батьку, сіль. Добра сіль.

Старий, а за ним і другий козак і собі спробували нашої солі.

— Скільки за неї просиш? — запитав старший.

— Подарунок.

— Тобто як? Подарунок? — здивувалися чумаки.

— Подарунок і пропозиція.

— Слухаю уважно.

— На тому кінці кам'яної дороги є фортеця, — я показав на схід, — чули про це?

— Чули, — відповіли гуртом.

— Там віднедавна живу я зі своїми людьми. Наступного разу, коли поїдете по сіль, то не їдьте до моря, а зупиняйтеся тут, біля джерела. Нехай приїздить одна підвода, грузите сіль, вона повертається в табір і тоді їде наступна. Ось так по черзі ви всі матимете сіль.

— А ціна? Скільки срібла нам доведеться відсипати тобі за твою сіль, чи не дешевше збути свої товари в Карасараї, а потім ціле літо добувати сіль на морі.

— Срібла мені не потрібно. Мінову торгівлю буду вести. Ви мені привозите ті товари, що я замовлю, а ми вам сіль.

Чумаки посміхалися, моя пропозиція їм сподобалася.

— Ну тоді нам доведеться все обговорити і написати список того, що тебе цікавить. Це справа не така швидка, ходімо до нас в табір, поїмо та поговоримо.

Майже до ночі я розмовляв з чумаками і писали список того, що в майбутньому буде потрібно нашому місту. Заодно при такій нагоді написав Богданові листа, обіцяли передати з рук в руки.

В табір повернувся вже, коли стемніло. Тут також чекала приємна новина, повернулися мої люди з Карасараю і привезли мішки для солі та інструменти. Вечеряти не став, в таборі чумаків добряче повечеряли. Відпустив кобилу і, знову поклавши голову на сідло, ліг спати біля входу в намет.