Розділ десятий:
Розділ десятий:
Вже вечоріло, коли Любава підлетіла до нас і показала рукою в бік степу.
— Он у тій стороні Шайтанів палець стоїть, пам'ятаєш?
— Скажи Бузкові, нехай летить до джерела, і якщо там ніхто не ночує, підемо туди. Поповнити запаси води, а може й помитися нам не завадить після цих печер.
Ми все ще рухалися дорогою, і мені довелося розповідати Рівці про дорогу сліз та ті місця в степу, де є кринички або джерело.
— Немає нікого, звертайте з дороги й йдіть за мною, — сказала Любава й полетіла в степ на північ.
Менше ніж за годину ми дісталися до джерела. Ярило хилився до горизонту, і ми, після того як напилися чистої джерельної води, вмилися й сіли вечеряти. Крім в'яленої риби й м'яса, у нас нічого не лишилося.
— Ех, а які ж смачні коржі пекла бабуся Адрі, от би їх нам нині! — замріяно промовив Максим.
— У мене не гірші виходили, — зауважила Рівка.
— І в тебе смачні були, — погодився Максим і став скидати з себе одяг. — Помиємося й перевдягнемося в нормальний одяг, бо після цих клятих печер те дрантя, що ми носимо, залишається тільки викинути без жалю.
Дійсно, дірки на ліктях і колінах та ще ті розпоріхи, що зробила на нашому одязі Рівка, зовсім не прикрашали наш одяг.
Рівка стала також роздягатися, а я, взявши дерев'яну чашку з торби, пішов до джерела. Вода була крижаною, але тіло аж вило від нетерпіння, благаючи помитися. Рівка підійшла до мене й, зачерпнувши з джерела води, вилила мені на спину та почала розтирати.
— Ні. Так піт, що в'ївся в тіло, ми не вимиємо, — сказала вона. — Може, пісочком?
І тут, хоч уже й почало сутеніти, зміг розгледіти метрів за сімдесят нижче по струмку рожевіли квіти, що росли неподалік від води.
— Чекай тут, — сказав Рівці, а сам, схопивши ножа, голяка побіг до тих квітів.
— Букет для коханої? — Максим не то жартував, не то ревнував мене...
Смішно це виходить, якщо справді ревнує.
— Зараз побачиш, якщо я не помилився...
Виявилося, що й він знав про цю траву.
— От ти молодець, а я й не звернув уваги, що тут собаче мило росте, пощастило нам.
Через кілька хвилин я повернувся до Рівки, несучи в руках невеликий оберемок трави. Пояснив їй, як правильно користуватися травою, щоб з'явилася піна. Помилися ми. Вона милила мене, я — її, але то все таке... Одне я зрозумів після цього миття: Максим ревнує мене до Рівки, як би смішно це не звучало. І цю проблему потрібно якось вирішувати. Після того як ми помилися й одяглися в чисті білі вишиті сорочки, лягли спати. Рівка, обнявши мене й притиснувшись до моєї спини всім тілом, уже сопіла, а ми не спали.
— Поговоримо? — запропонував я.
Максим мовчав.
— Я ж відчуваю, що ти не спиш, то поговоримо.
— Про що?
— Чому ти мене ревнуєш до неї?
— Бо я її кохаю, а ти ні.
— З чого ти взяв, що я ні?
— Відчуваю.
— Ну, можливо, і я кохаю її, але не так сильно.
— Це ще гірше.
— Чому?
Він знову мовчав якийсь час.
— Зрівняв. Хто ти і хто я. Ти — легенда, а я... У мене не виходило ніколи відібрати енергію життя, як у тебе. Вона навіть колись мені сказала: «Шкода, що Творимир не з нами».
— Як це було?
— Ми збирали яйця, а одна пташка весь час кидалася на нас, відганяючи від гнізд. Я кинув у неї крижаними шипами й не влучив. От тоді-то вона таке й сказала...
— Повітряним кулаком потрібно було.
— От бачиш... У тебе досвід. І, мабуть, не тільки в магії, а й із дівчатами.
Ми ще якийсь час мовчали.
— Спи, Максиме, я щось придумаю.
— Обіцяєш?
— Потрібно буде сходити на капище й поговорити з Мореною, я думаю, вона зможе допомогти.
А зранку ми знову вирушили в дорогу. У стареньких, але ще гарних чобітках, у білих вишитих штанях і сорочці Рівка мала вигляд гарний, мов лялечка. Струнка, довгонога, з розкішним кучерявим волоссям, вона йшла поруч із Любавою й про щось із нею розмовляла. Бузок летів, як завжди, попереду, а ми, ну тобто я з Максимом, плелися позаду, поглядаючи на нашу красуню.
Раптом Любава піднялася вище й стала вдивлятися в степ у нас за спиною. Через кілька хвилин з'явився Бузок і полетів у той бік.
— Любаво?
— Вершники на дорозі.
— Звідки вони взялися?
— Зі степу. Їдуть, мабуть, до столиці.
— Багато?
— Бузок говорить, що сотня.
— Сотня — це багато. Ховатися в траві?
— Пізно. Вже помітили.
— Доведеться битися? — це вже Рівка втрутилася в розмову.
— Не поспішай, ще не ясно, на що вони налаштовані.
— Та на що вони можуть бути налаштовані? Побачать, що на дорозі йде красива молода дівчина й хлопець... Це ж людолови, — пролунало в моїй голові.
— Максиме, заспокойся, — відповів я. — Не розводь паніку й не говори такого вголос, ще не вистачало, щоб і Рівка запанікувала.
Вершники рухалися строєм по п'ятеро вершників у ряд.
«Дисципліновані, отже — військові», — вирішив про себе.
Ми зійшли з дороги, щоб не перешкоджати їхньому рухові. За тридцять кроків від нас той, що їхав попереду, підняв руку догори, і сотня зупинилася. Він один рушив до нас.
Кінь у вершника був красивий, і збруя на ньому дорога. Поглянув на вершника. Молодий, наш ровесник. Обличчя, здається, слов'янського типу, хіба що очі... Очі веселі, сірі, але є в них щось від степовиків: розріз очей, здається, чи, може, це брови його чорні й густі...
Одягнений у кольчугу; має вигляд не дуже багатий, але зроблена якісно — подвійне плетіння. А от шолом просто кричить, що його господар — не рядовий воїн.
— Мир вам, подорожні. Звідки ви прийшли в наші землі?
Говорить спокійно, впевнено — як людина, що добре усвідомлює, яка сила за ним стоїть.
— Мир вам, — привітався я, а Рівка здивовано поглянула на мене, коли почула, що я розмовляю з вершником не нашою мовою. — Ми прийшли до вас із північних земель.
— Пішки? — здивувався він.
— Зараз — пішки, — відповів я.
— І що чи кого ви шукаєте в наших землях?
Говорити правду чомусь не хотілося, а мабуть, єдиний, хто може ще живий із тих, кого я знав, — це, можливо, Селім. Чи варто буде шукати зустрічі з ним, час покаже, але якщо сказати, що шукаю старого мага, то, можливо, нас не зачеплять, адже в Селіма неабиякий авторитет.
— Я шукаю зустрічі з Селім-агою.
Брови у вершника підлетіли вгору.
— Молодий чоловік знайомий із такою поважною людиною?
«Хвала богам, старий ще серед живих, отже, є надія, що все обійдеться», — подумав про себе.
— Ми не знайомі. Але до нього мені рекомендував звернутися один мій родич, який дуже добре спілкувався з придворним магом хана Теймура.
— Прекрасно. Якщо ви не проти, то я пропоную вам супровід до палацу великого хана.
Він озирнувся назад і наказав привести двох заводних коней.
Рівка й Максим злякано подивилися на кобил: ні він, ні вона зроду верхи не їздили.
— Я перепрошую, — звернувся я до вершника, — ми тут із вами спілкуємося, але й досі не знаємо, як до вас звертатися.
— Я принц Славомир, молодший син великого хана Теймура Кривоносого, — промовив він гордо.
— Мене звати Максим, а дівчину — Рівка. Принце, я думаю, нам достатньо одного коня на двох, ми без броні, йому не буде важко, — спробував викрутитися я.
— Як скажете, — з посмішкою відповів принц.
Я сів на коня й подав руку Рівці. На диво, вона спритно застрибнула на коня попереду мене. Загін не дуже швидко рушив дорогою в бік столиці. Навички їзди в мене були, і вже через якийсь час тіло Максима пристосувалося й почало впевненіше триматися в сідлі. Темп їзди зростав, і вже під вечір ми доїхали до Карасараю.
Рівка вперше в житті бачила таке велике поселення людей, і чим ближче ми під'їжджали до центру міста, тим більше вона вертіла головою, стараючись усе оглянути й нічого не пропустити.
Сама фортеця й палац змінилися. Мабуть, хан Теймур по мірі дорослішання все-таки схаменувся й добудував мури фортеці. У дворі за брамою ми спішилися. Коней відразу повели кудись двором, а принц запросив нас у сам палац. З нами йшло ще троє його бійців, я так розумію — офіцери. На першому поверсі ми пішли коридором праворуч, минули кілька постів і зупинилися біля нешироких дверей.
— Зачекайте тут, — сказав принц і без стуку зайшов у кімнату.
Чекати довго не довелося, не минуло й хвилини, як принц знову з'явився в коридорі.
Бузок устиг нам доповісти, що старий маг здивувався неочікуваним гостям, але наказав нас впустити.
— Вам доведеться залишити вашу зброю тут, — він кивнув на лавку біля стіни, — такі правила.
Ми з Рівкою виклали всю нашу зброю на лавку й зайшли в кімнату. Ми зупинилися біля дверей, вклонилися, і я привітався:
— Миру вам, шановний Селім-ага.
Він рукою показав нам, щоб ми проходили й сідали на широкий диван віддалік від столу. За спиною в нього стояв молодий широкоплечий воїн, а в нас за спиною — ще двоє.
— І вам миру, молоді люди. Принц Славомир сказав, що ви прибули до мене за рекомендацією мого старого знайомого, і мені цікаво почути, хто це?
Ми з Рівкою зручно вмостилися на дивані: після майже цілого дня їзди на кобилі сідниці й ноги були не в найкращому стані. І хоч ми з Рівкою завдяки магії зняли запалення й змусили кров швидше рухатися в цих частинах тіла, та все ж...
— Якщо шановний Селім-ага пам'ятає такого собі скромного сотника з Малополовецька, якого звали Січеслав...
Старий маг напружився.
— То от за його рекомендацією ми й прибули до вас.
Він гірко посміхнувся, і одна його брова піднялася трохи вище.
— Ви, шановний, — продовжив я, — вмієте відрізняти, бреше людина чи ні, от і робіть висновки, правду я говорю чи ні.
Селім сперся ліктями на стіл і, запустивши пальці рук у сиве волосся, якийсь час мовчки думав.
— Дивно виходить, — нарешті промовив він, розглядаючи нас. — Січеслав, він же Творимир, загинув пів століття тому. Отже, він ніяк не міг дати рекомендації двом юним особам, яким на вигляд ще немає навіть двадцяти літ. Але в твоїй аурі відсутні сполохи брехні, тому виходить, що ти справді маєш рекомендацію Творимира... Як таке може бути?
— Шановний Селім-ага ,я би міг вам дещо пояснити, але спочатку скажіть мені: ваші охоронці розмовляють тільки вашою мовою чи й мовою ваших північних сусідів також?
— Молодий чоловіче, це мої кращі воїни. Звичайно, вони досконало знають усі мови, окрім мови дітей лісу та мови, якою розмовляють гобли.
— Це погано.
— Я так розумію, ти володієш інформацією, яку небажано озвучувати при сторонніх, але зі мною ти згоден нею поділитися наодинці?
— Мабуть, що так.
Він уважно поглянув на наші руки.
— Ви — маги, і це дивно. Але мені так кортить почути твою інформацію, що я, мабуть, ризикну залишитися з вами наодинці.
Він віддав наказ своїй охороні залишити кімнату й чекати за дверима. Охоронці вийшли, зачинивши двері, і ми залишилися в кімнаті втрьох.
Бузок доповів, що нас не підслуховують, але зброю тримають наготові.
— Я готовий тебе вислухати, — маг приніс табурет і сів навпроти нас.
— З чого б почати, — промовив вголос я й розповів магові про зустріч Творимира з Селімом. Усі їхні розмови й рухи, слово в слово.
Він слухав мене уважно, а потім уважно глянув мені в очі.
— Я так розумію, ти — Творимир?
Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Вподобати!