Навія 4

​Розділ п'ятий:

Рухалися на схід лісом майже всю ніч. Дощ не вщухав, небо затягнуло хмарами, і настрій у мене був як і небо — похмурий. Богиня попереджала ще із самого початку, що Рівку потрібно стримувати, а я не впорався. Так, сучі діти — вороги, так, вони вбили бабусю, але все одно те, як ми вбили їх...

— Пригадай дідуся, — озвався малий, — він ніколи нікому нічого поганого не робив. Людей лікував, нас із Рівкою ростив, а вони його вбили. Пригадай бабу Орисю, її за що? Бабуся Адрі хотіла врятувати дітей, а вони...

— Максиме, я це розумію, але все одно на душі якось...

— Це війна, по-іншому ніяк.

— Спи давай, розумнику.

— Та я що? Я ж просто чую, як ти самокопанням займаєшся вже півночі, от і хотів підтримати тебе, щоб ти не мучив себе. А може, краще поговоримо на іншу тему, щоб ти відволікся від цих важких думок?

— Що пропонуєш?

— Розкажи про Бузка й Любаву.

— Це дві різні історії. З кого почати?

— З Бузка, мені здається, він у їхній парі головний.

Я лише посміхнувся.

— Малий ти ще, Максиме, вибач. У мене на батьківщині прислів'я було, пам'ятаю: «Чоловік — голова, а жінка — шия». Розумієш, про що воно?

Він якийсь час мовчав, роздумуючи над змістом прислів'я, а потім я відчув у душі тепло — він посміхався.

— Ти вважаєш, що Любава крутить ним, як їй заманеться?

— Ну, я б не був таким категоричним. Але повір, вона розумна жінка і знає межу...

— Ну то тоді почни свою розповідь з неї.

— Любава овдовіла рано: її чоловік із батьком поїхали на ярмарок до Біловоддя та й не повернулися. Вбили їх по дорозі.

— Хто?

— Розбійники, мабуть.

— А може, сучі діти?

— Ніхто не знає, хто то був. І лишилася молода красива вдова жити зі свекрухою на хуторі в лісі.

— Як ми з дідусем.

— Так. Нелегко їм жилося.

— Я уявляю. Без чоловічих рук...

— Так сталося, що випадково Любава зустрілася з княжим сотником Січеславом, і закохалися они один в одного.

— А він який був?

— Молодий, красивий, але дуже лютий. Його навіть прозвали в народі Рудий сотник.

— Рудий? То який же він тоді гарний, якщо рудий?

— Рудий — це не від кольору волосся чи ластовиння на обличчі. Руда — так кров людська , так старі люди її називали.

— Чув таке.

— Так-от, сотник цей кров людську проливав без жалю. Казали люди, що один супроти п'яти на шаблях перемогти міг. Кажуть, були випадки, коли він відбивав ясир у людоловів зі своєю сотнею, а степовиків було в кілька разів більше.

— Оце-то молодець, герой!

— Але сталося одного разу, коли гостював він у своєї коханої, напали на хутір людолови, був бій. Зуміли його й Любаву захопити в полон.

— От біда.

— Біда сталася пізніше, у степу. Любаву закатували до смерті, а він хотів її захистити, за що побили його канчуками так, що мало не помер.

— Жах.

— І помер би, якби не втрутилися боги й не підселили в його тіло Творимира.

— Тебе.

— Наступної ночі він зумів втекти разом із козаком Богданом.

— Ти говориш про нашого Богдана?

— Так. А тіло Любави кинули в бур'яни помирати. І коли до неї прийшла Морена, вона відмовилася йти з богинею в надії відшукати душу коханого.

— Оце-то любов!

— Лише через кілька місяців Творимир, їдучи через степ разом із Богданом, випадково зустрів душу красуні. Та й то, мабуть, завдяки Бузкові знайшов. От з тих пір вони завжди разом.

— Цікава історія! А тепер про Бузка розкажи.

— Відпочивай і не відволікай. Он бачиш, небо на сході вже сіріє, тепер потрібно бути уважнішим.

​У неглибокому яру зупинилися перепочити й поснідати, дощ почав вщухати.

Рівка виглядала втомленою, їла мовчки.

— Може, подрімаємо трохи? — запропонував їй.

— У мокрому одязі під дощем не дуже-то й поспиш. Запитай, чи далеко ще до річки.

Любава, мабуть, подумки спілкувалася з Бузком із цього питання, тому відповіла лише через хвилину.

— Якщо нічого не трапиться, то ближче до вечора доберемося до річки. Бузок каже, що не веде вас найкоротшим маршрутом. Де-не-де траплялися поселення, тому доводиться час від часу відхилятися.

Я переповів усе Рівці.

— Запитай, чи не зазирав він до поселень? Що там у них робиться?

Знову пауза на спілкування між Любавою та Бузком.

— Лише старі й діти. Усі, хто може тримати зброю в руках, пішли на південь.

Рівка тримала мене за руку й тепер могла бачити Любаву.

— У тебе така гарна сукня, — зробила вона комплімент Любаві.

— Це він її мені подарував, — Любава вказала на мене.

Рівка здивовано подивилася на мене.

— Максим? — перепитала в Любави.

Любава заперечно похитала головою.

— Творимир, — сказала вона.

Очі в Рівки ще більше округлилися від здивування.

— Творимир, значить... Ну, а тепер розповідай, чому одні тебе звуть Максимом, а інші — Творимиром, — цього разу вона звернулася до мене.

Любава розсміялася.

— Ти чого? — Рівка поглянула на неї.

— Ти ще не всі імена чула! Його ще називали Січеславом, іноді — Рудий сотник, а одного разу навіть Шайтан степу.

Довелося ще цілу годину розповідати Рівці історію про Творимира та його пригоди, а потім уже й про Максима.

Малий і Рівка слухали затамувавши подих, та й Любава теж слухала мене уважно.

— Я знала, що ти незвичайний, тому й обрала тебе, — вона смикнула мене за тонку косу, яку вони з бабусею Адрі не дозволяли зрізати. — Тепер я впевнилася, що не помилилася.

— А навіщо ти мені заплела косу? Нам же ще рано...

— А це для того, щоб якась хитрожопа красуня не вкрала тебя в мене. Знаєш, яких любовних історій я наслухалася від дівчат, поки навчалася тут у лісі...

​Ну от і відпочили, тепер знову пора в дорогу. Рухалися швидше, ніж уночі, у дорозі так нікого й не зустріли. Ще до вечора добралися до річки.

— Ночувати будемо тут чи переберемося на той берег, а вже потім перепочинемо?

— Одяг уже майже висох, поки йшли, роздягаймося. Перейдемо на той беріг, відійдемо подалі від річки й станемо шукати місце для ночівлі, — Рівка почала роздягатися.

Звичайно, ми з дитинства звикли купатися голяка й не соромитися одне одного... Але ж ми вже підросли, — подумалося мені, та Рівка з цього приводу не комплексувала: швидко роздяглася й, піднявши над головою сумку з їжею та речі, пішла до того берега.

Я почав роздягатися, а вона вже поверталася, щоб на цей раз перенести ще одну сумку й свою зброю.

— Ти чого стоїш? Води холодної злякався, чи що? Дідуся на тебе немає, він би й взимку у воду поліз і не злякався!

Швидко роздягнувся й поніс свої речі на той берег. Вода дійсно була холодною, але наші тіла звикли й не до такого.

Одяглися й побігли, щоб зігрітися, услід за Любавою на схід, подалі від річки, де можна було нарватися на патруль сучих дітей. Кілометра через три натрапили на глибокий вигнутий яр, по дну якого текло нешироке джерело в бік річки.

— Ось тут і заночуємо, — сказала Рівка. — Клади сумки, зараз просушу одяг магією.

Тулилися всю ніч одне до одного, багаття розвести побоялися. Любава й Бузок охороняли, але за ніч нічого не сталося. Зранку поснідали в'яленим м'ясом і коржами на ходу. Через кілька годин ґрунт під ногами став кам'янистим, і ліс полого піднімався вгору. Ще через годину ми побачили вершини гір, що місцями можна було розгледіти на тлі неба поміж кронами дерев.

— Уже недалеко, — промовила Рівка, але вона помилилася: йти довелося ще майже годину.

Ліс доходив до самих гір, і там, де він закінчувався, починалася скеля, яка стрімко піднімалася в небо.

— Ого, — Рівка задерла голову й дивилася на скелю.

— Та тут без альпіністського спорядження не залізти.

— Без якого?

— Не звертай уваги, то я так... Потрібно шукати якусь ущелину поміж гірських хребтів, тут ми не пройдемо.

— Куди підемо? Направо чи наліво?

— Богиня сказала йти в гори на південь, отже, направо.

Бузок знову полетів у ліс, щоб попередити нас, якщо там виявиться яка-небудь небезпека, а Любава, як завжди, летіла поруч. Довелося трохи заглибитися в ліс, попід скелею частенько лежали різного розміру кам'яні брили, страшно якось.

До самого вечора рухалися на південь, а бісова скеля так і не закінчилася. Відшукали непогане місце для ночівлі й зупинилися. Удень, поки йшли, Рівці вдалося підстрелити з лука якусь товстозаду пташку з короткими крилами. Тепер на багатті кипіла вода: Рівка вирішила, що потрібно хоча б раз за ці дні, що ми перебуваємо у лісі, поїсти рідкого. Бульйон вийшов на славу. Все-таки бабуся Адрі, коли збиралася в дорогу, багато чого передбачила, і в нас був непоганий запас солі та якихось трав, перемелених у порошок, що мали пряний запах. Повечерявши, ми лягли спати.

І цього разу ми спали спокійно. А зранку, допивши вчорашній бульйон і доївши пташку, знову вирушили на південь. Через годину голос подала Любава.

— Творимире, Бузок каже, що знайшов зарості ліан Арт і там повно стиглих ягід. Запитує, чи будете збирати, чи підемо далі?

— Будемо збирати, веди.

Довелося трохи заглибитися в ліс, але воно того було варте. Рівка знала про ці ягоди й дуже зраділа, що нам вдалося їх відшукати. Про мене й казати годі: таких рясних ліан лимонника я не бачив і в тому житті.

Ягід назбирали повний глечик, у якому до цього були бабусині трави. Їх ми пересипали в полотняну торбину, а на їхнє місце — червоні плоди з ліан. Вийшло, мабуть, літри два, Рівка була щаслива.

Наприкінці дня, коли Ярило вже ховалося за ліс на заході, Любава повідомила, що попереду поміж скель з'явилася долина, що йде на південний схід.

— Це вже завтра, а сьогодні час шукати місце для ночівлі.