Навія 4

Розділ двадцять перший:

Пройшли печеру, в якій наші люди видобували сіль, відпочили біля них, погомоніли і пішли далі. Рухалися вже більше години, і ось тут Бузок звернув нашу увагу на неширокий прохід, до якого вела наїжджена колія.

— Поглянь, що там у тому коридорі, а ми відпочинемо.

Бузок зник у темряві тунелю, а ми присіли на долівку.

— Мені скоро вісімнадцять, — із сумом сказала Рівка, — повернемося з цих печер, і потрібно буде їхати до храму, адже мені ще потрібно вчитися у жриці.

— Поїдемо.

— Ти хоч іноді будеш нас навідувати?

— Звичайно буду, адже ми друзі!

— Так. Друзі, — і в цих словах я знову почув сум.

— Рівко, та що з тобою? — запитав Максим.

— Я вже так звикла до пригод і до того, що ми блукаємо світом, що навіть не уявляю, як зможу всидіти на одному місці в храмі.

— Ну, Рівко, це ти поки молода, то тебе тягне на пригоди, але коли поруч буде людина, яка тебе кохає і яку кохаєш ти, а там і дітки з'являться, то тобі зовсім не хотітиметься пригод. Навпаки, ти хотітимеш, щоб діти росли в спокої і не знали, що таке війна, голод. Щоб росли в мирі, любові і достатку.

— Е ні. Я своїх дітей буду виховувати так, як виховував нас дідусь. Потрібно, щоб вони завжди вміли дати відсіч і постояти за себе.

Ми з Максимом лише посміхнулися.

— Ідіть за мною, — сказала Любава і полетіла в той коридор, куди перед цим полетів Бузок.

— Що там, Любаво?

— Ідіть швидше, вам сподобається.

Мабуть, ще з кілометр ми спускалися по колу вниз, і ось перед нами велика печера. Десь там, у глибині, чути шум води — мабуть, підземна ріка. В печері дуже багато якихось механізмів — чани, здорові, а над ними щось схоже на міксер із ручним приводом. Високі залізні бочки, такі широкі, що і втрьох не обхопиш, печі та такі здорові, що туди і підводою можна в'їхати. Велику площу займала чимала купа чорного каміння, схожого на вугілля, може, то воно і є.

Ще багато різних механізмів, у яких я зовсім не розбираюся.

— Сюди йдіть, — голос Бузка чувся зліва.

Ми пішли на голос і, пройшовши кроків сто п'ятдесят, остовпіли. Це було воно — срібло. Акуратно складені бруски, що за формою нагадували цеглу, лежали в кутку, і було їх тут... Я почав рахувати і збився.

— Тут їх, якщо у підводу грузити, то мабуть, підвод сорок буде, — прошепотів Максим.

— Помиляєшся, Максиме!

— Чому?

— Це метал, він важкий, його багато на підводу не покладеш.

— Ну от і все, тепер твої фінансові проблеми вирішено, можна повертатися.

Рівка і я подивилися на нього і обоє в один голос мовили:

— Ні.

— Чому ні?

— Якщо ми вже вирішили спробувати добути ті камінці, то варто спробувати це зробити.

— Та ось же перед вами хтозна скільки пудів срібла, далися вам ті камінці...

Рівка підійшла до Максима і поклала йому руки на плечі.

— Якщо після виходу з печери ми поїдемо до храму богині, то більше ніколи не зможемо спробувати заволодіти цими камінцями.

— У тебе вже є камінці, навіщо тобі так багато.

— Ой, ну ви тільки погляньте, кого я назвала своїм обраним! Де були мої очі? Чому я не розгледіла, що в цій красивій голові немає мізків.

— Рівко, та перестань. Ти нормально пояснити можеш?

— Я буду жрицею храму богині, у мене народяться діти, можливо, з магічними здібностями, — Рівка загинала пальці перед носом у Максима, — і що ти пропонуєш, щоб я відпускала в життя своїх пташенят із голою дупою?

— Ні.

— От і я так вважаю, що з порожніми руками відпускати дітей у життя негоже. А якщо у мене будуть камінці, то я по краплинці буду туди збирати енергію і кожному подарую по одному накопичувачу...

— Ну, раз так, то тоді ходімо.

Я в душі сміявся над Рівчиним монологом, оце то втерла носа.

Ми вийшли з цієї печери і продовжили рухатися в напрямку печери з камінням. Скільки минуло днів, я не знаю, але спати ми лягали тричі, тож буду вважати — минуло три дні.

Добралися до тієї скелі, над якою і знаходиться печера з камінням. На перший погляд метрів тридцять вертикальної стіни, гладенька, мов скло.

— І чого ж вона така гладенька, ця клята стіна? — сердито буркотіла собі під ніс Рівка, мацаючи долонями скелю.

— Може, тут колись був вулкан і каміння розплавилося, та і стало таке гладеньке. А може, коли гори формувалися, то одна кам'яна плита терлася об другу і та, котра м'якша, стала такою.

— Та що тут гадати, — промовив Максим, — потрібно шукати шлях нагору.

Як не пробували ми піднятися хоч трохи вгору, шукаючи шпарини в камені, але вище трьох метрів ну ніяк не вдавалося піднятися. Втомилися, повечеряли і лягли спати.

Не знаю, скільки ми так проспали, але я прокинувся першим.

— Бузок, от ти скрізь можеш пробратися, скажи, ну хіба немає іншої дороги до цієї клятої печери?

— Немає, Творимире. Або звідси, або ж від кратера.

Прокинувся Максим, Рівка ще спала.

— Що будемо робити? — запитав він тихо.

— Спробуємо забити ті цвяхи, що я прихопив із собою, в камінь.

— А як не вийде нічого?

— Будемо повертатися назад.

Прокинулася Рівка, поснідали і стали пробувати піднятися на цю стіну, забиваючи цвяхи в шпарини. Піднятися вдалося метрів на десять, а далі жодної шпарини — невдача. Спробували ще раз, тільки трохи правіше від того місця — невдача. Цвяхи так і залишили стирчати в стіні і пішли назад.

Бузок шукав ще проходи, але як і знаходив, то ті закінчувалися тупиками. Знову три рази зупинялися поспати, тобто вважай, ще три дні минуло, і ось вже хід потроху почав підніматися, розраховую, що ночувати буду вже в наметі, а не в печерах. В наметі... і поруч моя Айгуль... Це ж скільки я її не бачив? Три дні туди, та три назад і там два... Довго. Скучив. Ну нічого, ще недовго, годин через п'ять вийдемо на поверхню.

Зайшли в ту печеру, де знайшли срібло, взяли по три цеглини цього металу, більше ніяк, торби можуть порватися, і пішли далі.

Ось вже і соляна печера почалася, якщо люди зараз працюють, то значить, надворі день і ми встигаємо до вечора добратися додому. А якщо не працюють — ніч. От буде сюрприз для коханої — прокинеться, а я поруч.

Ні. Не ніч. Он вже чути, як хтось довбе кайлом стіни з сіллю.

На нас чекав сюрприз, від якого моє серце стиснулося в передчутті біди. В печері з сіллю працювали не наші люди. Побачивши нас, вони кинулися на нас із молотами і кайлами. Не розгубився. Відразу, як тільки усвідомив, що чужаки хочуть нас вбити, потягнув із них енергію життя. Двоє, що працювали ближче до виходу, спробували втекти, довелося доганяти і на прямому відрізку печери випив і цих.

— Ех, дарма ти їх усіх вбив, — почув за спиною голос Максима.

— Я захищався.

— Та хоча б одного потрібно було захопити в полон, щоб розповів нам, якого дідька він тут забув і чому нашу сіль краде...

Та що там питати, тут і так все ясно, якщо в печерах працювали чужаки, то хтось захопив фортецю, — сказав, а в душі не хотів вірити, що таке могло трапитися.

Мабуть, і вони не хотіли вірити, що таке можливо.

— А може, це твої воїни захопили когось у ясир та і поставили рабів сюди працювати. Зверни увагу, зброї при них немає.

Підійшов до однієї з мумій, оглянув — крім ножа в чоботях нічого не було. Оглянув другого — те ж саме.

— Хто зна, Максиме, може, і твоя правда, але на душі якось неспокійно. Бузок, лети вперед і поглянь, що там діється.

Бузок полетів уперед, а ми пішли за ним. А на серці чомусь так важко і долоні спітніли, та і пальці трясуться.

— Творимире, Бузок каже, що попереду двоє, котять візки в нашу сторону.

— Дякую, Любаво.

— Рівко, йдеш позаду, Максиме, візьми кайло в руки і також тримайся позаду, ти зі своїм світлим волоссям можеш...

— Зрозумів.

Я взяв до рук молота і пішов уперед, нехай думають, що це хтось з їхніх.

До них залишалося кроків двадцять, коли вони зупинилися.

— Ти чому без ліхтаря тут ходиш? Заблукав? — почув здивований голос попереду.

— А що, як спробувати не тягнути всю енергію, а так, як тоді в минулому житті на базарі в Карасараї з того злодюжки, що хотів мене обікрасти, потягнути небагато, так, щоб ослабли і не стали тікати, — подумав про себе і тут же потягнув.

З тим, що стояв ближче до мене, перестарався, не мумія, але і не живий, а задній охнув і впав на коліна. Ослаб, зблід, але ще живий, от і добре — поговоримо.

— Звати тебе як?

— Ви хто?

Вдарив його пальцями по носі, пішла кров.

— Тут питання задаю я. Запам'ятав?

Він злякано ствердно закивав головою.

— Отже, спробуємо поговорити спочатку. Як твоє ім'я?

— Талгат. Мене звати Талгат.

— Добре. Що ти тут робиш?

— Я вожу сіль. Візком сіль вожу.

— Чому ти тут?

— Я ж вам вже сказав, я сіль вожу візком.

Я знову замахнувся, і він благально заголосив:

— Не бийте, я все скажу, все, що ви захочете.

— Як ти опинився в цих печерах?

— Нам наказали возити сіль. Хтось довбе скелю з сіллю кайлом і молотом, а хтось возить її на поверхню візками.

— Хто наказав?

— Наш сотник Рафаїль.

А тепер настав час задати саме страшне запитання.

— Ви захопили фортецю?

— Так.

— За чиїм наказом ви це робили?

— Хан Булат наказав вбити свого брата Славомира і всіх, хто пішов за ним.

Моє серце впало до безодні: «Вбити всіх, хто пішов з ним...» — А як же моя Айгуль? Може, її захопили в полон?

— Скільки вас було?

— Кого?

— Військо, що напало на фортецю.

— Дві тисячі воїнів зі столиці та ще три тисячі бійців мурзи Наїля.

— Скільки залишилося у фортеці війська?

— Пів сотні на чолі з півсотником Маратом.

— У полон когось захопили?

Серце пропустило кілька ударів в очікуванні відповіді, а горло стиснув спазм, не даючи вдихнути повітря.

— Хан наказав нікого в полон не брати, лише голову Славомира наказав привезти до Карасараю.

З мене немов витягнули прута, завдяки якому я все ще міг триматися вертикально, я почав клонитися вперед і, мабуть, впав би, якби Рівка і Максим мене не підтримали.

— Прощавай, Талгат, — прошепотів я і випустив йому в груди три льодяні шипи.

— Творимире, — смикав мене Максим, — не розкисай.

Я поглянув на нього, але він чомусь бачився мені мов у тумані.

Рівка провела долонею по моїй щоці і раптом вдарила по ній сильного ляпаса. Голова смикнулася від болю, в роті став відчуватися присмак крові, але разом із болем прийшло прояснення в голові.

— Про що ти з ним говорив? — запитала вона.

— Їх усіх вбили...