Навія 4

Розділ вісімнадцятий:

Наступного ранку після сніданку я, Бузок і Любава пішли в печери. Завдання, які я поставив перед собою, — знайти воду і провести розвідку найближчих печер. Майже відразу біля входу печера мала три розгалуження, так як ми прийшли сюди, йдучи від кратера по крайньому лівому, вирішив почати перевірку з центрального коридора. Метрів через сто тунель привів нас до великої печери, яку, мабуть, використовували для того, щоб тримати тут тих рабів, з яких була сформована армія гномів і дітей ночі. Дерев'яні ліжка в сухій печері добре збереглися, збереглися і меблі, а долівка була всіяна тисячами скелетів. Зброї було так багато, що можна було б озброїти ціле військо. Від великої печери відходило ще три тунелі, і один з них привів до води. Вона стікала по стіні і збиралася в невеликому басейні діаметром метра три, а звідти текла по долівці і зникала в скелі — підземна ріка, мені таке вже доводилося бачити кілька разів, поки ми йшли від кратера до фортеці під скелями. Я вже почав прораховувати наші наступні дії. Якщо велику печеру звільнити від меблів і скелетів, то її можна використовувати як склад для тієї солі, яку ми добудемо під землею, і як місце для зберігання продуктів. Повернувся назад і пішов у правий тунель, через кілометра два він розділився на два рукави, один з них ішов донизу, а другий йшов прямо. Пішов прямо і ще через кілометра два він почав підніматися вгору по спіралі. Через хвилин сорок він вивів мене на поверхню. Це була площадка на скелі, над нею догори йшла прямовисна стіна, а з площадки можна було озирати частину степу, яка плавно переходила в напівпустелю на горизонті. Відпочивши, почав спускатися назад, щоб оглянути той тунель, що вів донизу. Тут спіткала невдача. Він ділився на два тунелі, причому один з них закінчився тупиком, його просто завалило, мабуть, при виверженні вулкану або землетрус його зруйнував .А другий тунель привів мене до місця, в якому прохід вів стрімко вниз і спуститися туди без мотузки не було шансів. Бузок полетів туди, щоб поглянути, що там. Повернувся швидко — внизу озеро.

Поїв, трохи відпочив і пішов назад.

— Творимире, той тунель, по якому ми прийшли від кратера, також мав бокові проходи. До вечора ще є час, може, оглянемо і їх?

— Веди, Бузок.

Повернулися до виходу з печери і пішли лівим тунелем. Дійсно, тут було чимало проходів і майже всі вони були рукотворні, і тут мені неймовірно пощастило, я знайшов чимало інструментів, якими користувалися гноми, і ще тут були візки, які можна буде використовувати для перевезення солі. Не дарма ж ми бачили колії від них у підземеллі. Але головне, що тут були кайли, молоти і лопати. Лопати не дерев'яні, якими користувалися люди по всій Навії, а залізні — справжні совкові лопати. Держаки на них струхли, але самі лопати були в хорошому стані. Отже, завтра можна організовувати дві бригади, одна буде добувати і перевозити сіль до великої печери, а друга звільнятиме ту печеру від меблів і скелетів. Це я собі так мріяв і, мабуть, на мене чекав би великий облом. Адже я під землею звик користуватися магічним зором, але не враховував, що простим людям потрібне світло. Добре, що в сусідній печері мені на очі попалися полиці з сотнями якихось дивних предметів, щось вони мені нагадували, ці вкриті товстим шаром пилу предмети.

— Бузок, Любаво, ви не знаєте, що це і для чого воно? — запитав я, беручи один з предметів до рук і стираючи з нього пил. І тут же я зрозумів, що тримаю в руках. Лампа, звичайна гасова, а може, в неї заливали олію, хто зна, просто мене ввела в оману її форма, вона сильно відрізнялася від тих ламп, які я бачив тут, у Навії, і там, на Землі. Я взяв з собою дві, про всяк випадок, а що як якась з них виявиться несправною, і пішов до виходу з печери. Коли я вийшов з неї на поверхню, навколо мене зібралися майже всі, хто був у фортеці.

— Хто знає, як цим користуватися? — запитав і віддав лампи найближчим до мене людям. Їх вертіли в руках, мацали, передавали один одному, розглядали, і врешті наперед вийшла стара жінка, тримаючи лампу в руках.

— Я знаю, що це. Мій батько колись привіз з Карасараю таку, виміняв на сир на базарі. Ми нею користувалися довгі роки, і вона набагато краща, ніж свічки. Тут тільки потрібно заправити новий гніт, тому що старий вже давно зітлів від старості.

Вона пішла з лампою в руках у сторону свого намету, і весь натовп пішов за нею. Там вона взяла шматок якоїсь старої тканини, вправно розібрала лампу і почала вставляти гніт.

— Олії в лампі мало, тому горітиме недовго, ходімо до вогню, потрібно запалити гніт.

Я підійшов до неї і підпалив гніт магією. Маленький вогник на пальці для того, щоб розвести багаття, було єдине, що у мене виходило з магії вогню... Гніт загорівся, і я накрив його металевим ковпаком з вставками з гірського кришталю, але тепер всі дивилися не на лампу, а на мене. Майже дві сотні очей дивилися на мене, хтось з острахом, хтось здивовано, і серед них я побачив очі Айгуль, в них був страх.

— От же ж я довбень, — подумав про себе.

— А тепер послухайте всі, — промовив голосно, і люди щільніше обступили мене.

Гамір стих, і я побачив, що мої десятники, Рівка з Максимом і Айгуль стоять у перших рядах.

— Там під скелями є те, що зробить наше місто багатим, тому я впевнений, що нашим з вами багатством захочуть заволодіти або хтось з мурз, а можливо, навіть той, хто стане спадкоємцем великого хана Теймура Кривоносого. Отже, наше найперше завдання — фортеця і запаси їжі.

— І води, — вигукнуло кілька голосів з натовпу.

— З водою у нас тепер проблем не буде. Там під землею метрів за сто п'ятдесят від входу тече ціла підземна ріка.

Навколо почулися радісні крики.

— Отже, ремонтом фортеці займатиметься п'ятий і шостий десяток, ну і всі, хто буде вільним від роботи. Четвертий десяток. Ви займаєтеся випасом худоби. Третій десяток — охорона. А тепер найголовніше.

Люди притихли, очікуючи, що я скажу.

— Другий десяток займеться очищенням великої печери, там буде склад і, можливо, прихисток на випадок нападу на фортецю для дітей і старих. Ну і тепер лишається перший десяток. Там внизу безмежні поклади кам'яної солі. Ви будете її добувати і возити візками на склад. Там ми її пересипемо в мішки, і буде вона чекати на чумаків.

— Ви будете торгувати з ними сіллю? — почулося з натовпу питання.

— Ні. Я домовився з ними на мінову торгівлю. Вони будуть привозити нам товари, які будуть потрібні для нашого поселення, а ми їм сіль. Наступного разу вони привезуть нам тканини для одягу, саджанці фруктових дерев, у нас є діти і їм потрібно їсти яблука, груші, сливи і вишні. Привезуть цвяхи, мед, посуд і кіз.

— А кіз навіщо? — запитало відразу кілька голосів — у нас є кози.

— Я знаю, що у вас є кози, — посміхаючись, відповів я. Але скажіть мені, чому ваші чоловіки віками ходили в набіги на північ?

— У нас від самого початку було мало жінок, вони їхали, щоб вкрасти собі дружину.

— Я це знаю. Але скажіть мені, невже дівчата з півночі чимось кращі від татарок?

Жінки в переважній більшості своїй смугляві, темноволосі, тривожно загуділи.

— Нічим ми не гірші, ми вправніші, ми хороші матері і дружини, — чулося з усіх боків.

— Ми відданіші своїй родині і чоловіку.

— І в ліжку ми кращі, — весело заявила вже при кінці якась молодиця, і всі весело засміялися.

— Ну і всі ви помітили, якщо родичі одружуються, то діти в них родяться, м'яко кажучи...

— Ууу, — загудів натовп, — знаємо, боги це забороняють. Таке буває лише в далекому степу, — чулося звідусіль.

— От і з козами так, якщо нам привезуть кізочок іншої породи, то після того, як їх потопчуть наші козли...

Я не закінчив, навколо піднявся такий веселий гамір, що мене вже ніхто не чув. Так тривало кілька хвилин, а потім раптом настала тиша. З натовпу випхали жінку років сорока, товсту, широколицю, з маленькими вусиками під носом. Її вузькі темні очі сміливо дивилися на мене.

— Кілька питань у нас до тебе виникло, Славомире.

— Запитуйте. Я слухаю.

— От ти так солодко нам розповідав про те, як ми будемо тут жити, а скажи, що ти з цього матимеш?

Тиша, і я, не задумуючись, відповів.

— Спочатку я думав, що матиму спокій, але чим більше я в це впрягаюся, тим більше впевнююся — спокою мені не бачити. Тому скажу так, я хочу жити поміж людей, в очах яких я буду бачити щастя, буду бачити впевненість у завтрашньому дні. Я хочу, щоб ваші діти, а може, згодом і мої, жили, не відаючи, що таке голод, що таке страх, що таке несправедливість. Але до цього нам ще йти і йти.

Останні мої слова ніхто не почув, мій голос потонув у радісних криках. В очах людей світилася надія, щастя. Хтось кричав: «Слава». Але товстуха високо підняла руку і голосно крикнула: «Ану тихо!»

Натовп затих.

— А тепер головне питання: «Як до тебе звертатися?»

— Я син хана, що відмовився від трона, тому у мене немає титулу. В той же час я онук короля Болеслава... Я навіть не знаю, як вам до мене звертатися.

— Ти не зрозумів питання. Нам немає різниці, який у тебе титул. Нам без різниці, хто ти, ми побачили, що ти душею і тілом вболіваєш за нас. Ми хочемо знати, як до тебе звертатися — Славомир чи Творимир?

Я обвів поглядом натовп. Всі стояли мовчки, чекаючи відповіді. В очах Рівки я бачив теплу посмішку, їй просто було цікаво, як я відповім. Максим дивився в землю, але рука лежала на руків'ї шаблі, він готовий в будь-яку мить боронити... Кого? Мене? Рівку? Ще сотні очей: в одних блищить надія, в інших очікування і в жодних немає страху. В жодних? Ні, я помилився. Ось очі моєї коханої і в них страх. Вона боїться моєї відповіді.

Що казати? Правда вже почала випливати на поверхню... То навіщо тягнути далі? Або вони приймуть мене таким, як я є, або я піду...

— Я Творимир, — голосно крикнув я, і по натовпу пройшов тихий шепіт: «Творимир, Творимир», а очі засяяли вірою. Вірою в хороше майбутнє.