Навія 4

​Розділ восьмий:

Табір ми влаштували біля іншого теплого озера. Воно було не таке велике, як те, у якому ми купалися в перший день, головне — що від нього було недалеко до озера, де водилася риба. Вода там була прохолодною, тому що впадало в нього відразу два струмки. Один з них був з гарячою водою, що била з-під землі, а інший струмок тік від невеликого водоспаду, що стікав по скелі вниз від самої вершини гори, і вода в ньому була крижаною. Наступні два тижні ми облаштовували наш табір і вивчали місцевість. Лише на третій день нашого перебування тут пішли ми поглянути на те, що Бузок назвав храмом. Це були височенні мегаліти, які стояли по колу, а посередині лежав величезний чотирикутний камінь заввишки близько двох метрів. Я дивився на нього магічним зором і нічого не побачив: камінь як камінь. Рівка хотіла поглянути, що там зверху, довелося підсадити її, вона швидко повернулася, нічого цікавого там так і не побачивши. Ні написів, ні знаків на ньому не було зовсім — просто камінь. Пригадав той чорний камінь, відшліфований до блиску, що був у підземному храмі Чорнобога, — ні, не схожий. Це просто грубо обтесаний камінь. А от самі мегаліти виглядали інакше. Вони стояли колом, і це було схоже на Стоунгендж, але тут камені місцями досягали двадцятиметрової висоти. На кожному з них майже біля вершини були вибиті якісь символи, але й розгледіти на такій відстані, і розібрати, що там зображено, я не зміг.

​У печери ми не ходили, Бузок сказав, що це не рукотворні печери й нічого цікавого там немає. Отак ми й жили в нашій теплій долині, ловили рибу, спостерігали, які плоди птахи їдять, а які ні, щоб потім і собі спробувати їх, а потрібно сказати, що більшість рослин і дерев, що тут росли, були нам невідомі.

​Час минав, тренування ніхто не скасовував, але Рівка все частіше стала просити мене, щоб я навчив її тієї магії, якою вона ще не володіла. Дивно, але лікуванню вона навчилася швидко, правда, вчити анатомію довелося майже з нуля, але їй було цікаво, тому вчилася дуже старанно. Що особливо мене порадувало — цьому вчилася не тільки Рівка, а й Максим. А от пити енергію життя й бачити душі Бузка та Любави ніяк не виходило. Я запропонував створити ідол Морени, так як це саме вона наділила мене цими вміннями, а Рівка як майбутня жриця її храму повинна вчитися спілкуватися з богинею. Відшукали деревяну колоду й почали старанно вирізати ідола. Через два тижні, коли, на нашу думку, ідол був готовий, вирішили поставити його в старому храмі. Увесь день витратили на те, щоб доволокти ідола до старого храму, потім рили яму, щоб його встановити, і от нарешті все готово. Стали перед ідолом, схиливши голови, Рівка тримала мене за руку в надії побачити момент, коли богиня з'явиться до нас.

​— Мамо-Морено, слався, — почав я молитву як завжди, і в ту ж мить ми її побачили.

​Здивований я був не від того, що вона, як завжди, з'явилася під час молитви, а тим, що на її обличчі не було посмішки — я вперше побачив її розгніваною.

​— Творимире, чи ти з глузду з'їхав? — почала вона розгніваним голосом. — Ти куди оце мене привів?

​— А що не так? — здивовано запитав.

​— Ідол поставте біля свого табору, от там і будемо говорити, а не в цьому храмі. Це ж додуматися... — після цих слів вона зникла.

​Я спантеличено дивився на Рівку, а вона із захопленням на мене. Ну так, вона задоволена, адже бачила саму богиню, а я чухав потилицю й думав, що я не так зробив і чим викликав гнів Морени. Довелося відкопувати ідола, але оскільки вже наближався вечір, ми встигли протягти ідол лише метрів сто й пішли у свій табір ночувати. До цього часу в нас уже був збудований невеликий курінь, у якому ми спали, от туди ми й вирушили.

​Наступного ранку ми знову зайнялися ідолом, і після того, як встановили його в нашому таборі, знову узявшись за руки, схилили голови.

​— Мамо-Морено, слався, — почав я.

​— Тепер зовсім інша справа, — відразу почув голос богині.

​Рівка зачаровано дивилася на вічно молоду красуню Морену.

​— Мамо, Рівка хоче більше знань, чи допоможеш ти їй? І ще одне. Підкажи, як нам звідси вибратися? — це питання хвилювало мене від самого початку нашого перебування в кратері.

​— Підійдіть до мене ближче, діти мої, — сказала богиня, і ми з Рівкою, тримаючись за руки, підійшли ближче до ідола.

​Бузок і Любава, як завжди, стояли й спостерігали за нами віддалік. Уже скільки літ минуло, а вони й досі ніяково почуваються, коли поруч є хтось із богів. А тим часом Морена поклала свої руки на наші голови.

​— Не все відразу, — промовила вона, — але від сього дня ти, Рівко, і ти, Максиме, зможете бачити не лише душі людські й читати їх, а й мене зможете бачити та чути.

​Я відчув, як Малий усередині прокинувся й почав брати гору наді мною, ну звичайно — сама богиня до нього зверталася, та не тільки зверталася, а й обдаровувала новою навичкою. Можливо, Рівка й сподівалася отримати все й відразу, але відчути своєю головою доторк божої руки, та ще й отримати від неї новий навик — хіба можна було про таке мріяти? Одним словом, Рівка сяяла від щастя.

​— А тепер ти, Творимире, не бажаєш пройти зі мною в мій палац?

​Рівка злякано стиснула мої пальці.

​— Мамо, він що, помре і ти його забираєш?

​Морена поглянула на мене.

​— От же ж... Скільки разів просила тебе не називати мене мамою, а тепер і її навчив.

​А потім погладила Рівку по голові.

​— Не хвилюйся, дитя. З тобою залишиться Максим, вам тут нічого не загрожує. А з Творимиром мені просто потрібно поговорити наодинці в звичній обстановці.

​— Він повернеться?

​— Обов'язково. Настане час, і він повернеться до вас.

​— Ну тоді добре, нехай йде, — погодилася Рівка, і богиня лише посміхнулася на її слова.

​Потім вона взяла мене за руку й потягнула до себе. Я не очікував, що мене так легко витягнуть з тіла, до якого так звик за ці роки. А тут за якусь мить відчув себе немов голим — без тіла було якось незвично. Ми зробили з нею лише кілька кроків і опинилися в знайомій залі з мармуровою підлогою й величезними шкіряними кріслами.

​— Ну, розповідай, чим думаєш далі зайнятися? — у руці богині з'явився кришталевий келих з вином червоного кольору, і залом поплив запах смородини.

​Вона помітила, як я принюхувався, і в ту ж мить у другій руці з'явився ще один келих.

​— Пригощайся.

​Я взяв келих з її руки й здивувався: він був неймовірно важкий. Звернув увагу, що дивиться вона на мене дуже уважно. Розум не міг усвідомити, як звичайний кришталевий келих може бути таким важким, це ж не пудова гиря, та що там пудова — він значно важчий. Напружуючи всі сили, я доніс його до свого обличчя й вдихнув аромат. П'янить. Навіть аромат цього вина п'янить.

​— Спробуй випити, — вона все так же пильно дивилася на мене.

​Я зробив невеликий ковток.

​«Нічого собі», — подумав про себе й побачив, що вона тепер посміхається. Напій був солодкий і м'який, але разом з тим він обпікав ротову порожнину й горло. Коли ж я ковтнув цей напій, то відразу відчув, як стравоходом тече вогняна лава, а потім цей вогонь перекинувся на судини.

​— Що це? — запитав і відчув у собі неймовірну силу, а келих став легким, таким, яким і повинен бути кришталевий келих.

​— Як думаєш, легко бути богом? — відповіла запитанням на запитання.

​Я замислився. Як це воно — бути богом? Бути всесильним або майже всесильним... Жити майже вічність... усе залежатиме від того, скільки енергії віри ти отримуєш від своїх вірян. А звідси вилізає й відповідальність перед ними. Допомогти всім неможливо... Та мало того — усім не вгодиш... А не вгодиш, то може хтось і відвернутися від тебе, а таким чином і енергії недоотримаєш. А якщо енергії менше, то й сили твої божественні не такі вже будуть всесильні. А там...

​— Я думаю, що нелегко.

​— Я чула твої думки, вибачай, але це мені під силу, то чому б і ні? Але зауважу — ти ще не про все згадав.

​— Цікаво, і що ж я пропустив?

​— Головне.

​Я замислився й зробив ще ковток. О, а другий пішов м'яко. Так що ж це я пропустив — головне? Нічого не придумавши, я запитально поглянув на неї.

​— Обов'язки. У кожного з нас є свої обов'язки, і вони не залежать від того, просять нас віряни про них чи ні. У когось це просто погода чи успіх у роботі, грі, риболовлі або ж в коханні. У інших — щастя родини або здоров'я. А у декого — глобальна політика, війна або смерть.

​— Я ніколи не думав над таким.

​— А варто було б.

​— Чому? Навіщо мені це?

​— Ще в минулому житті, коли ти був на цій планеті, були люди, які вважали тебе богом і навіть молилися тобі. Невже ти не відчував припливу їхньої енергії?

​Замислився, пригадуючи, і зробив ще ковток — м'яко й навіть приємно.

​— Пригадую. Було щось, але настільки мізерні краплини, що я навіть не звертав на це уваги.

​— От бачиш, я була права. А в цьому житті відчував щось подібне?

​— Було таке.

​— Це Богдан зі своєю родиною й ще дехто.

​«Богдан. Як же я засумував за ним, цікаво, як вони там?» — подумав.

​— Як ти ставишся до того, щоб зайняти місце в місцевому пантеоні?

​Не очікував такого.

​«Стати богом?» — думав про себе, розуміючи, що вона може чути мої думки. «Ні, це не для мене, це занадто важко й відповідально... Я не справлюся, я занадто слабкий».

​— Ти не слабкий. Зазирни в себе, а потім зроби ще ковток і поглянь у себе ще раз.

​Я поглянув, і... Мій енергетичний резерв став разів у п'ять більшим, і, що найдивніше, він був повний. Зробив ковток — солодкий напій. Чому він став таким солодким? А об'єм знову збільшився.

​— З тебе досить, — вона простягнула в мій бік руку, і келих, вислизнувши з моїх рук, повільно полетів до неї.

​— Що це за напій?

​— Його можуть взяти до рук і пити лише боги, для всіх інших це отрута. Ти зміг підняти келих і навіть пити з нього, отже, ти можеш стати богом. Ти готовий?

​— Ні, — промовив, мов відрубав.

​У її очах нічого не змінилося: усе та ж печаль, а на губах, як завжди, усмішка, але цього разу якась вона в неї гірка.

​— Ну, нічого. Час ще є. Може, ще й передумаєш.

​Я мовчав.

​Вона піднялася зі свого крісла.

​— Ходімо. Вам уже час збиратися в дорогу, адже дівчинці вже сімнадцять.

​— Як? Ми ж лише годину з тобою поспілкувалися, а ти кажеш, що їй уже сімнадцять?

​Вона знову посміхнулася, але цього разу посмішка була щирою.

​— Ти забув, де ми з тобою перебуваємо? Тут час належить мені.

​— Виходить, що я був відсутній більше чотирьох років?

​— Чотири роки, дев'ять місяців і чотирнадцять днів.

​— І що я пропустив?

​— Вони закохалися.

​— Вона хоч не вагітна?

​Цього разу посмішка стала ще яскравішою.

​— У них ще до цього не дійшло.

​«Хух, аж на душі легше стало», — це знову подумки.

​— То кажеш, час збиратися в дорогу? А як же нам вибратися з цього кратера, невже знову повертатися сходами в долину, де живуть карлики-канібали?

​— У південній скелі кратера є сім печер, у самій західній — три яруси під землею. Пошлеш Бузка, нехай шукає присипаний прохід на другому ярусі. Його закрили колись навмисно. Розкопати ви його зможете, якщо будете старатися, за тиждень. От коли розкопаєте, то й підете тим тунелем.

​— І де ми опинимося коли з нього вийдемо?

​Вона засміялася дзвінко й голосно.

​— От усе тобі цікаво... Погодився б стати одним із нас, то міг би сам бачити майбутнє, — врешті заспокоїлася й додала: — У знайомій місцині вийдеш, не переживай. Ви головне їжею запасіться, бо дорога неблизька.

​Вона взяла мене за руку.

​— Ходімо, — і ми зробили кілька кроків уперед.