Навія 4

Розділ п'ятнадцятий:

Наступного ранку ми з Селімом пішли на прийом до хана Теймура Кривоносого.

При свідках, а їх було більше ста чоловік — родичі і наближені до правителя, я офіційно відмовився від трону. Писар написав документ і його підписало троє — Селім, Теймур і я. Після цього мені було оголошено, що протягом трьох днів я маю покинути палац. Віддав наказ своїм воїнам, щоб найняли підводи для того, щоб перевезти мої речі. А поки що вирішив прогулятися містом зі своїми друзями. В скрині моїй було чимало грошей і прикрас, але більшу половину її займала зброя і броня. Тут була і парадна, розцяцькована різними прикрасами кольчуга, була і бойова. Такі ж були і шоломи. Взявши один з капшуків, в якому приємно дзвеніло срібло, пішов до кімнати, в якій жили Рівка з Максимом.

Минула наша розмова тривала недовго. Рівка дуже засмутилася, коли почула, що після того, як ми доберемося до храму, наші шляхи розійдуться. Ще більше засмутився Максим, коли побачив, що Рівка засмутилася від цієї новини. Ревнощі його нікуди не поділися.

— Миру вам, — привітався з ними, коли зайшов до кімнати.

— Миру тобі, — відповіли вони.

В руках у мене була багато оздоблена шабля в піхвах, вкритих срібними бляшками. Я, тримаючи шаблю в піхвах двома руками, простягнув її Максимові.

— Максиме, ти вже дорослий чоловік і не личить тобі ходити зі списом. Тому я дарую тобі цю шаблю в пам'ять про нашу дружбу, а спис заберу як пам'ять про Богдана.

Він взяв шаблю до рук, вклонився мені, на обличчі сяяла щаслива посмішка.

— Дякую, Творимире.

А потім ми пішли в місто. Нас, точніше мене, охороняли чотири охоронці і це були люди з моєї сотні. Сам Селім мені сказав, перевіривши їх, що ці не зрадять. Не тому, що я такий хороший, просто на них висів борг крові, колись в боях з сучими дітьми в далеких лісах Славомир врятував життя кожному з них.

До крамниць ми не пішли, хотів показати своїм друзям справжній базар. Бузок і Любава крутилися довкола нас і розглядали всіх, хто крутився навколо, як потенційно небезпечних. Але базар є базар, тут так багато люду і такий гамір, що я впевнений, за всім не встежиш. Щоправда, цього разу мене ніхто не посмів спробувати пограбувати. Дуже приємно було бачити, як Рівка або Максим щиро дивуються, коли бачать вперше якийсь дивовинний фрукт чи овоч. А про речі, зброю, одяг і взуття, то і мови немає. Довелося купити для Рівки красиві і дуже міцні чобітки зі шкіри якоїсь рептилії, що живе десь далеко на півдні. Собі і Максимові також купив взуття не таке красиве, а більш практичне: шкіра міцна, товста, в таких можна і в гори, і в болото. Потім довелося ще і одяг прикупити, та не нарядний, а такий, в якому можна подорожувати і лазити по лісах і підземеллях. Потім ми пообідали прямо на вулиці, стоячи біля прилавка, де випікали на вогні якісь смачні медові коржі і подавали до них щось схоже на компот.

Після обіду людей на базарі стало значно менше, Рівка трохи втомилася від цього гамору, що не втихав ні на мить, і ми рушили назад до палацу.

— На даху попереду два стрільці, — попередив Бузок.

— Рівка, не показуй їм, що ми знаємо про них. Щит в останню мить і не бий по них нічим. Ще не вистачало, щоб все місто дізналося, що ти магиня.

— Чому ж? Нехай знають і бояться.

— Не варто. Вже ввечері під твоїми дверима буде стояти черга з тих, хто стане до тебе свататися, тому що місцева знать спить і бачить, як би це одружитися з особою, що вміє магічити.

— Навіщо?

— Щоб вона кожного року народжувала йому по дитяті і якщо пощастить, то хтось з тих дітей успадкує мамині вміння.

— Жах. Дикуни.

— Щит, — скомандувала Любава, а Бузок вже завис над першим стрільцем, вказуючи мені, де знаходиться ціль. Стріла ще не долетіла до нас, а я вже тягнув життєву енергію з того, хто хотів вбити мене. Другий був трохи далі від нас і ще не стріляв, але Бузок відразу після смерті першого стрільця полетів до нього і я не став чекати. Коли стріла почала зупиняти свій політ завдяки щиту, що виставила Рівка, я просто підхопив її двома пальцями. Зі сторони це виглядало, мабуть, дуже ефектно, от я йду вулицею і раптом вихоплюю прямо з повітря стрілу, що летіла в мої груди. Охоронці лише на мить застигли з розкритими ротами, а потім швидко обступили мене, прикриваючи щитами. Звісно, ніхто не кинув захищати принца і не побіг ловити стрільців: двоє позаду, двоє попереду прикривали мене щитами, а Рівка з Максимом йшли попід стінами і посміхалися кутиками губ. По дорозі зустрілися міські охоронці, перекинувшись кількома словами з моєю охороною, швидко побігли на ту вулицю, де мене хотіли вбити, а ми пішли до палацу. Вже коли ми зайшли до приміщення, нас залишили і відійшли трохи в сторону.

— Збирайте речі, завтра зранку ми покидаємо палац.

— Ти ж говорив, що тобі дали три доби?

— Краще не чекати до останнього. На добраніч.

А вночі до мене прийшов Селім. Мої воїни виносили речі і вантажили їх на підводи, ми ж сиділи з магом на двох стільцях один напроти одного і розмовляли.

— По місту поповзли чутки, що повернувся Шайтан степу, — посміхаючись, промовив старий.

Я лише кивнув у відповідь, слова тут зайві.

— Все як тоді, півстоліття тому.

— А що мені лишалося робити?

— Я не виню. Можливо, це і на краще. Тоді злочинці в місті надовго притихли. А тепер той, хто замовив твоє вбивство, і ті, кого він спробує найняти в майбутньому, двічі подумають, чи варто братися за цю справу. То куди ти зібрався?

— Мабуть, до фортеці на кам'яній дорозі.

— Мабуть? То ти ще не вирішив куди? Чи не хочеш говорити?

— Не вирішив.

— При нагоді пришли мені листа, коли облаштуєшся.

— Добре, пришлю.

— До речі. Як ти ставишся до того, щоб взяти з собою ще одну людину, яка буде в твоїй команді, мабуть, самою вірною тобі.

— Хто він?

— Не він. Вона.

— Вона? Не знав, що серед степовичок є жінки-воїни.

— Вона не воїн. Вона твоя наложниця. Якщо всі інші дівчата згодні перейти до гарему твого батька або братів, то ця — ні. Вона закрилася в своїй кімнаті з ножем в руках і нікого не впускає до себе з вчорашнього ранку. З нею пробували домовитися, але вона сказала, що викинеться з вікна, як тільки ти сядеш на коня, щоб покинути її.

— От тільки цього мені бракувало...

— Тобто не візьмеш?

— Зі мною буде нелегко і можливо небезпечно...

— Двічі не вмирати, а дівча, як бачиш, не боїться смерті.

Ми помовчали деякий час, я підвівся.

— Як її хоч звати?

— Квітка ночі.

— Айгуль. Веди мене до неї.

Селім встав і повів мене до мого гарему.

Я, якщо чесно, очікував більшого. Уявлялося величезне приміщення з фонтанами, садом і незліченною кількістю красивих напівоголених жінок, котрі звабливо дивляться на свого господаря. Ну, можливо, що в ханському гаремі все так і є, але тут була просто одна велика кімната і шість дверей, що вели до кімнат з ліжками, і ще одні двері вели на широкий балкон. Всі двері були відкриті і лише одні були зачинені.

Селім жестом вказав на них, я підійшов і прислухався, за дверима хтось гірко плакав.

— Айгуль, відчини двері.

Плач за дверима стих і через кілька секунд почулося шарудіння ключа в замку. Я відкрив двері і в темноті хтось упав мені до ніг і міцно обняв їх. Селім зі свічкою підійшов ближче і я розгледів молоду дівчину, що обхопила руками мої литки, а обличчям притулилася до моїх чобіт. Її оголена спина все ще здригалася від плачу, товста чорна коса лежала на підлозі вздовж тіла.

— Пробачте мені, господарю, моє кохання. Я не хочу належати нікому, крім вас. Краще вбийте мене.

— Піднімися і поглянь мені в очі, — наказав і допоміг їй встати, тримаючи за плечі.

Вона підвелася і подивилася на мене. І все... Я зрозумів, що тепер закохався в ці очі, в ці губи, в це тіло, що так тремтить в моїх обіймах. Я обняв її і притиснув до себе, сильно, так сильно, ніби боявся, що її можуть у мене вкрасти.

— Збирай свої речі, ти поїдеш зі мною, я тебе ніколи і нікому не віддам, моя квітка.

Думав, вона тут же кинеться збирати речі, але вона тримала мене в обіймах і я відчував, як швидко б'ється її серце. Я вдихав запах її волосся, що пахло жасмином і чомусь також не хотів її відпускати.

— Я думала, ти забув про мене, — тихо, немов шелест листя, прозвучали її слова.

— Я ніколи тебе не забуду, збирайся, у нас мало часу.

Всі її речі вмістилися в один вузол, який я поніс до своєї кімнати.

— Ти точно нічого не забула?

— Ні. Я взяла все, що належало мені, а чужого я не хочу.

Ярило ще думало, чи варто сьогодні підніматися, край неба сірів, а ми вже були готові їхати. Так як Рівка і Максим не вміли їздити верхи, довелося їх посадити на підводи поруч з візниками. Селім-ага зі своєю охороною вирішив провести нас за місто.

— Як бачиш, я виявився правий, з тобою їде лише шість десятків воїнів.

— Зате з ними їдуть їхні сім'ї, а з деякими навіть рідня. Отже, в нашому поселенні тепер буде більше двохсот людей.

— Вам буде важко.

— Звичайно. Але ми впораємося.

— Дехто може злякатися труднощів і поїхати від тебе.

— От і добре. Коли ми облаштуємося, ми самі станемо вирішувати, кого пускати жити до нашої громади, а кого ні.

— Ну от і все. Місто скінчилося, мені потрібно повертатися. Що поробиш — служба. Ти пиши.

— Обов'язково.

Ми злізли з коней і обнялися на прощання. Повз проїжджали підводи з тими, хто не побоявся вирушити зі мною в невідоме, а поруч на коні сиділа горда Айгуль і поїдала мене очима.

— Прощавай, — сказав Селім і, сівши на коня, повернувся до своєї охорони.

Коли поруч проїжджала підвода, в якій сиділа Рівка з Максимом, я почув: «Творимире».

— Що?

— Хто ця дівчина? — Рівка дивилася на Айгуль, а не на мене і здавалося, що цим поглядом вона хотіла б вбити її.

— Знайомтеся, це моя кохана — Айгуль.