Навія 4

Розділ двадцять третій:

Коні нам попалися норовливі і спочатку не дуже хотіли нас слухатися, одна кобила то і взагалі весь час тягнулася мордою до Максима, бажаючи вкусити. Не знаю, що там їм шепотіла на вухо Рівка, але після розмови з нею вони стали слухатися нас, от і добре.

Тризна і підготовка до неї забрала час. Трохи більше доби ми втратили і тепер, впевнений, ті втікачі, яким вдалося врятуватися, вже доїхали до Карасараю. Чекатимуть.

— Рівко, не хочу я ризикувати вами, поїдемо вздовж гір до храму богині. Ви лишитеся там, а я...

— А як же помста? — перебила мене Рівка.

— Помста — це страва , яку подають у холодному вигляді, — мовив я, а вони з Максимом витріщили на мене очі.

— Це ти що тільки що сказав? Нічого не зрозуміла.

— Рівко, це прислів'я таке. Воно говорить про те, що для того, щоб помста була вдалою, потрібно все прорахувати, а не пороти гарячку.

— Ти пропонуєш нам залишитися в храмі, а сам поїдеш до Карасараю, щоб помститися за свою кохану?

— Так.

— Я не згодна. Тобі одному буде дуже важко, навіть коли Бузок і Любава будуть поруч. Ми підемо з тобою.

— Ні, Рівко, ви підете до храму богині, а я піду своїм шляхом.

— Чому? Ми б допомогли.

— Рівко, Максиме, повірте, ви б нічим мені не допомогли. Троє магів, чи то пак хороших бійців, аж ніяк не вистоять у бою проти тисячі чи трьох тисяч. А хан може підняти проти мене весь степ.

— Ми не кинемо тебе.

— Якщо не кинете, то виходить, що все, що я робив до цього, все впусту, все дарма.

— Тобто?

— Богиня дала мені шанс на життя, мало того, дала шанс жити Максимові лише з однією ціллю — привести Рівку до її храму. Якщо ви загинете і Рівка не попаде в храм, виходить, все те, що робила для нас богиня, — все дарма. Як думаєте, богиня розгнівається? Скільки років чекала, скільки енергії потратила і в кроці від храму втратити Рівку?

Вони затихли, і в їхніх очах я вже більше не бачив тієї рішучості. Вирішив дотиснути.

— Не боїтеся гніву божого?

— А як же ти?

— Якщо ти доберешся до храму, то вважай, моя місія буде виконана. А там вже можна і зайнятися помстою.

— Загинеш же.

Я знизав плечима.

— Смерть — це лише мить. Але потім я зможу бути разом зі своєю Айгуль.

— Ти так сильно її кохав?

— Я й досі її кохаю. А тим паче, вона тепер завжди буде поруч зі мною.

Вони дивилися на мене так, немов сумнівалися, чи не поїхав у мене дах.

— Творимире, вибач. Ти впевнений, що бачиш Айгуль?

— Звичайно.

Вони подивилися один на одного і, мабуть, вже поставили мені діагноз — від невтішного горя, що втратив кохану, зійшов з розуму.

— Ви мені не вірите?

— Творимире, ми бачимо Любаву, бачимо Бузка, але твою Айгуль, вибач, не бачимо.

— Бузок, а ви з Любавою бачите її?

— Звичайно, я з нею спілкувалася, поки виготували тризну. Вона ще мені подякувала за те, що я їй розповіла, перед вашим походом під землю, про те, як я відмовилася йти з Мореною.

— Дивно. Всі бачать, лише ми з Максимом не бачимо її, чому?

— Дай руку і дивися.

Рівка взяла мене за долоню і побачила Айгуль, яка стояла поруч зі мною. Вони про щось подумки говорили, про що я не чув, мабуть, якісь жіночі секрети.

— Отже, вирішено, рухаємося на південь вздовж гір до храму, — сказав я.

— Скільки це займе часу? — запитав Максим.

— За моїми розрахунками, дня три, може, трохи більше.

— Карти у нас немає і, мало того, ми не знаємо, де в цій напівпустелі шукати криниці.

— Не біда. Коней у нас багато, бурдюків для води також більше ніж досить. Візьмемо з собою заводних коней, навантажимо їх водою і доберемося без проблем до храму.

— Не заблукаємо?

— Максиме, якщо тримати в полі зору гори, то не заблукаємо. Здаля, якщо дивитися, то гори йдуть рівною темною стіною. А в тому місці, де був колись Драхмар, здаля виглядає так, ніби по тій темній стіні хтось вдарив велетенською сокирою — ото і будуть Драхмарські ворота. Від них на північний захід кілька годин їзди до храму Морени. Та і думаю я, що або сама вічна вийде нас зустрічати, або онуків своїх пошле.

Ще кілька годин пішло на те, щоб набрати води в бурдюки, назбирати їжі з торбів ханських воїнів. Ночувати тут не хотілося, до вечора ще був час, Ярило ледь почало спускатися від зеніту донизу.

— Години три-чотири у нас є, в дорогу, друзі мої.

Ми неспішно їхали на південний захід, гори ліворуч від нас були майже на горизонті. Здаля вони були схожі на темну стіну хмар, що притиснулися до самої землі. Ярило потихеньку котилося до горизонту на заході, а ми все далі і далі віддалялися від степу і кам'яної дороги. Під копитами коней все частіше попадалося каміння і ділянки з порепаного суглинку, на якому нічого не росло в цю пору року.

Зупинилися вже тоді, коли Ярило почало торкатися землі, стриножили коней і, постеливши попони, почали вечеряти в'яленим м'ясом і твердим сиром. Коні шукали неподалік від нас хоч яку-небудь траву, її було мало, тому розбрелися вони на чималу відстань від нас. Не біда, хижаків тут немає, а стриножений кінь далеко не втече.

Я ліг на землю і дивився в зоряне небо.

— Ну ось, ще недовго лишилося, кілька днів і Рівка буде в храмі богині. Що робити далі? Можна було б перебратися до Біловоддя та жити там, можна і справді послухати Селіма і спробувати потоваришувати з орками, а там відплисти на одному з їхніх кораблів та мандрувати світом. Але спершу помста. Хан Булат. Я навіть не знаю, який він має вигляд. Але раз він став ханом, то виходить, що всіх інших братів він зумів вбити, а мене вирішив прибрати про всяк випадок, хоч я і відмовився від трону.

Бузка і Любаву залишу Максимові і Рівці, шансів, що я виживу в Карасараї, мало, то нехай будуть поруч з друзями. А там...

— Чому ти не спиш, коханий? — Айгуль сіла поруч зі мною.

— Планую, як і кому буду мстити за твою смерть і смерть тих людей, що загинули, захищаючи фортецю.

— А ми її фактично і не захищали.

— Тобто як?

— Їх було так багато, що бій на стінах тривав недовго. Вони нас просто змели зі стін. Поки одні піднімалися драбинами на стіни, інші засипали захисників стрілами. Ми змогли вбити від сили кілька десятків нападників і одного з них вбила я твоїм списом.

— А як ти загинула?

— По-дурному. Ткнула списом того, хто ліз по драбині на стіну, він впав, а я не заховалася, чекаючи наступного, от тут-то і прилетіли стріли, та й на тому все.

— А далі що було?

— Богиня, мабуть, втомилася бігати до нас і збирати душі. А я пригадала нашу з Любавою розмову, про те, як вона відмовилася йти з нею, то і собі вирішила так зробити.

— Я кохаю тебе.

— Я знаю, шкода лише, що ми так мало змогли бути разом.

— У нас попереду вічність.

— Коханий, я підслуховувала твою розмову з твоїми друзями. Може, ну його, того хана і ту помсту. Відвезеш Рівку до храму і поїдемо куди подалі звідси, жити будеш, а я поруч.

— Айгуль. Ті люди вірили мені, а я їх підвів. Я не можу так просто піти.

— Чим ти їх підвів? Тим, що не помер разом з ними? Ти ж сам говорив своїм друзям, що навіть троє магів не вистоять перед тисячею воїнів, а їх там було набагато більше. Якби ви були на стінах разом з нами, ви б просто затягнули бій на кілька секунд довше і врешті загинули б так, як і всі ми.

— Все одно я не піду так просто. Хоча б Булата я повинен покарати.

— Якщо ти його вб'єш, то залишишся єдиним спадкоємцем. Ти хочеш влади? Хочеш стати ханом?

— Ні. Я не хочу влади, я хочу помсти.

— Я бачу, що ні до чого ми не домовимося цієї ночі. Відпочивай. Спи. А там побачимо, що буде. Час покаже.