Навія 4

Розділ двадцять четвертий:

Небо тільки почало сіріти, а ми вже насипали коням у торби вівса і снідали самі.

Це вдруге мені доводиться їхати через цю напівпустелю, і коли я сказав Максимові, що дорога до храму займе у нас три дні, я збрехав. Минулого разу я їхав у Драхмар з Карасараю, от по тому я й орієнтувався, а скільки насправді нам їхати від фортеці до храму, навіть не уявляю. Але переживати немає чого, я так вважаю, адже вода у нас є, їжа також, а Драхмарські ворота хто один раз бачив, вже ніколи їх ні з чим не переплутає, не заблукаємо. Їхали весь день і майже не розмовляли. Жарко тут, та і пил, який весь час норовить залізти в ніс, очі і рот, зовсім не викликає бажання розмовляти. Ближче до вечора Бузок, який час від часу піднімався високо, озираючи місцевість, якою ми їхали, підлетів до нас.

— Он там, — він показав рукою в сторону гір, — здається, оазис, зелені там багато.

— Це добре, зупинимося на ніч там.

— Мабуть, не зупинимося.

— Що так?

— Он там, — він махнув рукою в ту сторону, звідки ми приїхали, — пил стоїть стовпом, я думаю, погоня.

Я поглянув у ту сторону, не видно мені того пилу.

— Звідси не побачиш, я з висоти та і то ледве помітив, далеко вони ще.

— А може, то не погоня, може, то караван чумацький їде до моря за сіллю.

— Ні. То не чумаки, занадто швидко рухаються. До ночі якраз до оази доберуться.

Рівка з Максимом схвильовано слухали нашу розмову.

— Води у нас достатньо, тому рухаємося в тому ж напрямку, що і рухалися, до самої темноти. Ми їхали без поспіху, тому коні наші не такі втомлені, як у них. Однозначно вони зупиняться на ніч біля води, якраз до темна доберуться, а ми за цей час відірвемося від них, але вже завтра, здається мені, доведеться гнати коней, бо інакше після полудня вони почнуть нас наздоганяти.

— Творимире, пропоную не гнати коней.

— Чому, Рівко?

— Якщо навіть вони наблизяться до нас ближче, то на невтомлених конях відірватися від погоні буде легше. Вони коней женуть, скоріш за все, не перший день, отже, коні у них втомлені, навіть якщо є заводні, втомлені. А ми не поспішали, коні наші не втомлені, тому відірватися зможемо від них без проблем.

— Воно то так, але я не впевнений, чи доїдемо ми за три дні до храму. Я всього один раз був у цій місцевості, та і то рухався до Драхмару від Карасараю, тобто іншим маршрутом.

— Нехай навіть так, — Рівка стояла на своєму, — гнати коней ще рано.

Ми знову рушили в тому ж напрямку, що і досі, а Ярило котилося все нижче до землі. Їли на ходу і врешті, коли стало так темно, що не можна було розгледіти, що там внизу під копитами у коней, зупинилися на ночівлю. Бузок, Любава і Айгуль охороняли наш сон, а перед світанком вони нас розбудили. Погодували і напоїли коней і знову рушили в дорогу. Ближче до полудня вже стало видно, що на горизонті позаду нас піднімається хмара куряви — погоня наближається.

— Як думаєте, може, вже і нам час починати рухатися швидше?

Бузок поглянув на тих, хто їхав за нами слідом, і знову спустився до нас.

— Вони ще далеко, але ось що я помітив з висоти, он там, — він показав рукою вперед, — прохід до Драхмару.

— Точно? Це він?

— Творимире, я впевнений, це він.

— Отже, ще до ночі ми доберемося до храму, — в голосі Максима була радість.

Бузок поглянув на нього і заперечно похитав головою.

— Це гори, і тут обман зору проявляється більше, ніж у степу. Може здаватися, що ось вже поруч ціль, а виявиться, що до неї ще їхати і їхати. Правду я кажу, Творимире? — Бузок добре пам'ятав нашу минулу подорож.

— Можливо, завтра після полудня, або навіть ближче до вечора ви будете в храмі, але ніяк не сьогодні.

Вони засмучено подивилися на нас з Бузком. Любава з Айгуль про щось говорили, я бачив, як емоції змінюються на обличчі коханої, але про що йшла мова, не чув.

Ми знову рушили вперед.

Ближче до вечора ми вже добре бачили характерну щербину в стіні гір, це дійсно був прохід до Драхмару.

Бузок літав високо над нами і позирав навкруги, Любава і Айгуль летіли поруч, а ми втрьох рухалися на конях. Пилова хмара позаду нас весь час росла, і тепер між нами і тими, хто намагався нас наздогнати, було не більше години швидкої їзди.

— Завтра доведеться гнати коней, — сказав я, звертаючись до своїх супутників.

— От ти мені поясни, Творимире, — Рівка говорила, не припиняючи руху, — якщо ми навіть доберемося до храму, що це нам дасть?

— Богиня ніколи не пустить до храму того, кого не хоче бачити, і завжди захистить свою жрицю.

— Та нехай навіть так. А що, як вони просто перекриють всі шляхи до храму, нам доведеться помирати там з голоду?

Я лише посміхнувся від її слів.

— Рівко, ти забула, про що я тобі розповідав. Скоріше це вони будуть помирати тут від голоду і спраги, ніж ми.

— У неї такі великі запаси харчів і води в тому храмі? — здивувалася Рівка.

Цього разу я вже розреготався вголос.

— Рівко, ну ти і насмішила. У богині в руках час. Пригадай, я з богинею поспілкувався лише годину, а у вас в кратері пройшло майже чотири з половиною роки. Уяви тільки, ми втекли від переслідувачів і зайшли до храму. Храм не впустить всередину тих, кого богиня не бажає бачити, вони просто падають без свідомості перед храмом. І от ми можемо просидіти в храмі годину, а тут в Навії за цей час пройдуть роки. Невже вони роками чекатимуть біля храму того дня, коли ми вийдемо з нього? А що вони будуть їсти? Що будуть пити? Невже не набридне їм сидіти тут в горах роками, а життя тим часом буде проходити повз них — ростимуть діти без батьків, помиратиме рідня, мінятиметься влада. Та і хто знайде в собі стільки сміливості, щоб вступити в суперечку з богинею?

— Тоді нам потрібно поспішати. Може, ми поїдемо вночі, адже у нас є магічний зір.

— Ех, Рівко, магічний зір є у нас, а не у коней. Що буде, якщо вони посеред ночі поламають собі ноги? Як тоді ми будемо втікати від переслідувачів? На своїх двох? Далеко ми втечемо?

— Шкода, а так вже хочеться швидше добратися до безпечного місця. У мене від цієї їзди вже на сідницях мозолі, мабуть, з'явилися.

— Це тому, що ти не звикла. Адже це перша ваша поїздка верхи і то ми рухалися кроком, а уяви, що було б, якби ми рухалися галопом.

Ось так розмовляючи, ми їхали до сутінок, а потім зупинилися на ніч. Повечеряли і нагодували коней.

— Завтра встаємо вдосвіта і як тільки небо засіріє, мчимо чимдуж до храму. Все, а тепер спати.

Рівка і Максим вже спали, коли до мене підлетіли Бузок, Любава і Айгуль.

— Творимире, ми хочемо поговорити.

— Про що?

— Перше, що я хочу тобі сказати наодинці, щоб не піднімати паніку, зі сторони Карасараю також рухається військо.

— Як таке могло статися?

— Я думаю, скоріш за все той, хто йде по наших слідах, послав вісника до хана Булата зі звісткою, що ви рухаєтеся в бік Драхмару. От він і вислав ще один загін на перехоплення. По часу якраз сходиться.

— Погано. Ми встигнемо проскочити?

— Якщо будете гнати коней, то є шанс.

— Спробуємо, але я не знаю, скільки зможуть витримати швидку їзду Рівка з Максимом.

— Є ще одне, про що ми з тобою хотіли б поговорити.

— Що ще?

— Ми не підемо до храму і, будь ласка, не залишай стилет Рівці і Максиму.

— Чому?

— Ти ж знаєш, як ми її боїмося, коли вона поруч. А зайти в її храм... Ні, Творимире, ми не зможемо це зробити, ми навіть на капище боїмося заходити, ти не уявляєш, яка там енергетика, а в храмі це буде, мабуть, у сотні разів сильніше. Ми боїмося.

Я задумався.

— Ну і що тепер робити? Мабуть, доведеться піднімати Рівку з Максимом, поведемо коней на поводі, все ж якихось кілометрів п'ятнадцять, чи може й двадцять за ніч пройдемо, а там вже, як світати стане, спробуємо відірватися від погоні і дійти до храму. А от як поступити з Бузком і Любавою?

— Бузок, будіть Рівку з Максимом, будемо рухатися пішки.

Через кілька секунд Максим з Рівкою підійшли до мене.

— Творимире, що сталося, чому не спиш?

— Відпочивати будемо в храмі, — і я розповів їм про те, що нас хочуть взяти в лещата, щоб відрізати від храму.

— Ну то тоді потрібно рухатися, бо я не впевнена, що зможу їхати швидко на своїй кобилі.

Ми взяли коней за вуздечку і, користуючись магічним зором, почали рухатися в темноті. Вдала це була ідея, до світанку ми змогли пройти чималу відстань, важко сказати, скільки кілометрів ми здолали за ніч, але, на мою думку, до двадцяти. Як тільки небо засіріло на сході, ми сіли на коней і швидко поїхали в бік гір.

Не вистачило нам зовсім трохи, ще метрів п'ятсот, і можна було б кидати коней і підніматися на гору до храму, але ворог був вже занадто близько.

— Тікайте! — крикнув я. — Спробую їх затримати. Бузок, пам'ятаєш ту стежку, якою я піднімався на гору? Проведеш їх.

Зіскочив з коня, хлопнув долонею його по спині, і він побіг далі. Айгуль залишилася поруч. Легка кіннота вже брала луки до рук і готувалася стріляти. Відстань ще велика. Приготував плетиво повітряного тарану на ліву долоню і щита на праву. Коли залишиться кроків сто, вдарю, вбити може і не вб'є, але з ніг позбиває коней, буде паніка, а мене це влаштує. Цікаво, зі скількох метрів я зможу тягнути життєву енергію? Але куди тягнути, у мене майже повний резерв. Протупив я. Потрібно було взяти в Рівки камінці і злити в них частину свого резерву. Доведеться полякати ворогів повітряним тараном, щоб трохи витратити енергію.

На мої плечі лягли долоні, і я почув за спиною голос Рівки і Максима:

— Ми з тобою до кінця.