Навія 4

Розділ сьомий:

До хмар уже було рукою подати, а скільки ще лишилося до вершини, ми навіть не могли уявити. Стало прохолодніше, і на наступному привалі ми витягли з торби наш запасний одяг, вдягли його поверх того, що був на нас. Довелося підкочувати і штани, і рукави на сорочці: бабуся шила одяг на виріст. А потім почалися хмари, і в цьому тумані йти стало не тільки важче, а й чомусь страшно. Любава весь час була поруч, і здавалося б, що нічого хвилюватися, але чомусь увесь час ввижалося, що там, у тумані, на нас хтось дивиться. Як тільки хмари закінчилися, з'явилося чисте бузкове небо й яскраве Ярило, що вже проминуло зеніт і почало спускатися до горизонту. Сіли перепочити, Рівка дістала з глечика ягоди Арт.

— Холодно.

— Ага. Поглянь догори: бачиш, до вершини вже недалеко.

Вона подивилася наверх і, взявши мене за руку холодними пальцями, перевела погляд на Любаву.

— Любаво, що там далі? Бузок щось тобі розповідав?

— Там велика долина з озерами й лісом.

— Там хтось живе?

— Він розгледів лише птахів, відстань велика. Відпочиньте гарно, щоб там, наверху, не зупинятися, поки не перевалимо за хребет. Там уже легше буде.

Поїли й знову почали підніматися до вершини. Вітер тут був ще лютішим: смикав за одяг, розвівав волосся, тоді Рівка дістала з торби наші шапочки-балаклави й нам довелося їх вдягнути. Ближче до вершини відкотили рукави на сорочці, тепер задубілі пальці хоч трохи прикриті від вітру. Сніговий пил жбурляло вітром в обличчя й за комір, ми схилилися вперед і, переборюючи вітер, з останніх сил рухалися вершиною в тому напрямку, куди вела нас Любава.

— Я більше не можу, — почулося слабке квиління за спиною.

Поглянув назад: Рівка лежала на снігу й дихала на пальці, сподіваючись їх відігріти хоча б так. Стягнув з неї торбу й вдягнув на себе. Допоміг підвестися, але вона ніяк не хотіла стояти на ногах. Нахилився й поклав її на плече. Використовуючи спис як палицю, повільно рушив далі. «Не така то вона й важка», — подумалося відразу, але вже через кілька десятків кроків виявилося, що я помилився. Повітря не вистачало, і вже за кілька хвилин тіло Рівки здалося мені таким важким, що я прохрипів до Любави: «Далеко ще?»

— Кроків двадцять — і почнуться сходи донизу.

Я, дурень, розслабився, думав, що ще двадцять кроків і все — мої муки закінчаться. Не так сталося, як гадалося. Коли дійшов до сходів вниз, довелося покласти Рівку на лід, самому спуститися на сходинку нижче й стягувати її туди, потім повторювати це ще кілька разів.

«А що ж це я мучуся сам і її мучу? — подумав про себе. — Ще не вистачало, щоб вона тут замерзла чи обморозила щось...»

Ото взяв та й благословив її, щедро так благословив... Вона аж очі відкрила й здивовано подивилася на мене.

— Що це було? — запитала кволим голосом.

Простягнув їй руку, щоб допомогти встати, і вона змогла піднятися. Усе ще здивовано озирнулася довкола.

— Як я тут опинилася? Нічого не пам'ятаю, — вона цокотіла зубами від холоду.

— Я приніс тебе. Давай будемо рухатися, поки не заклякли на кізяк на цих сходах.

Не знаю, хто це сказав, що спускатися донизу легше. Дідька лисого, я вам скажу, воно не легше. Підстраховуючи одне одного, ми спускалися все нижче й нижче: перепочинок — і знову рухаємося. Уже давно минули крижані сходи й при багряному світлі Ярила ми побачили внизу величезну долину. То там, то там виднілися більші й менші озерця, уся долина була поросла лісом. Такою долину бачила Рівка, я ж бачив інше. Ми спускалися до кратера згаслого давним-давно вулкана, а можливо, навіть супервулкана, тому що радіус цього кратера був ніяк не менше, на око, п'ятнадцяти-двадцяти кілометрів.

Темрява, як завжди в горах, прийшла швидко й неочікувано. Ось ще хвилину тому світло Ярила освітлювало кратер, а потім тінь від скелі зі швидкістю спринтера почала рухатися й враз небо стало чорним, і лише зорі та сузір'я ледь освітлювали навколишній світ. Відразу прийшов холод, ще не той передсвітанковий, котрий у горах може пробирати аж до кісток, але навіть цей, після перенесеного нами на вершині, нас лякав.

— Що будемо робити? — Рівка вдивлялася в темряву під ногами.

Я спробував поглянути на сходи в магічному зорі, так, як колись робив це, йдучи слідом за Мірою до храму Морени. Видно і сходи, і скелі, сіре все якесь, але ж і не всепоглинаюча темрява, отже, рухатися можна. Але рух можна відкласти на потім, потрібно відпочити: ми сильно вимоталися, здійснюючи цей перехід. А от під ранок, коли холод по-справжньому поповзе цими скелями, от тоді-то й почнемо рухатися донизу. Постелили все, що можна, під себе й лягли на широкій сходинці, тулячись одне до одного, щоб хоч трохи зігрітися.

Не знаю, скільки ми спали, але відпочити нам хоч трохи все ж вдалося. Прокинувся від того, що став відчувати холод. І холодив тіло не тільки камінь, а й з повітря.

— Спиш? — запитав у Рівки.

— Ні. Холодно.

— Ну то тоді будемо рухатися.

— Як? Темно ж ще.

— А ти магічним зором поглянь довкола, — підказав їй.

— Оу! — в захопленні тільки й промовила вона.

— А зараз давай-но поприсідаємо трохи, щоб кров розігнати, і почнемо рухатися, адже донизу нам ще далеко.

Судячи з того, як довго не піднімалося Ярило, рухатися ми почали ще дуже задовго до ранку. І от на сході небо почало наливатися різними кольорами, і з-за скелі виповзло світило та повільно стало повзти догори. Холод вирішив рішуче з нами попрощатися й зник відразу, як тільки Ярило піднялося на два пальці вище скель. Наступного разу, коли ми зупинилися на відпочинок, Рівка першою зняла з себе білу вишиту сорочку й штани, залишаючись одягненою у вже звичний нам камуфляж. Я, наслідуючи її приклад, також зняв зайвий одяг, і ми знову почали рухатися вниз.

— В деяких озерах є риба, — розповідала нам Любава про те, що чула від Бузка. — З тварин поки що бачив лише кіз, їх тут багато.

Я все почуте розповідав Рівці, і вона раділа почутому.

— Людей немає? — запитувала вона.

— Жодних слідів, — підтвердила Любава.

— Ні людей, ні сучих дітей, ні отих дрібних дикунів-людожерів?

— Нікого. Звичайно, Бузок ще не встиг оглянути всю територію долини, але поки що ні жител, ні стежок не бачив.

Ближче до вечора ми дісталися останньої сходинки й ступили на теплу землю. За той час, що ми спускалися, Бузок устиг облітати майже всю долину. Ні він не встиг зазирнути під кожне дерево й до кожної печери, яких тут виявилося немало, але він все-таки зміг відшукати сліди тих, хто витесав в скелі ці сходи. Бузок виявив у цьому кратері залишки древнього храму, і, судячи з того, що він розповів мені, храмом тим користувалися не люди, а велети.

Але те все ми відклали на потім. У першу чергу нам потрібно було відшукати місце, де б можна було провести першу ніч. Рівка пропонувала заночувати просто тут, біля сходів: земля тепла, вітру в самому кратері майже не було, то чому б і ні...

Я ж все-таки хотів знайти місце, де була б поруч вода, та й взагалі один лише погляд на ці кляті сходи чомусь викликав згадку про те, як важко нам дався цей перехід. Ярило ще заглядало в кратер, зависнувши над західною скелею, а Любава вже вела нас углиб лісу. Дивувало мене те, що часто доводилося перестрибувати через струмки: їх було багато, більших і менших, вони дзюркотіли під ногами. І от питання: куди дівається вся ця вода? Десь же вона має вихід до зовнішнього світу, адже якби виходу не було, то кратер уже давно перетворився б на велике бездонне озеро.

Нарешті Любава привела нас до великої галявини, порослої різнотрав'ям, а посеред галявини було чисте озерце діаметром метрів двісті.

— Любаво, а чи не водиться в ньому яких-небудь річкових монстрів? — запитав я, а моя уява відразу почала малювати мені величезних дніпровських сомів, яких я бачив колись у дитинстві. Я тоді вперше побачив рибину, довжина якої була більшою за три метри. Мабуть, Малий також зміг побачити той мій спогад, і я відчув, як він здригнувся й боязко подивився на озеро.

— Не хвилюйся. У цьому озері риби майже немає: дрібнота якась є, а великої немає.

— Чому? — це вже цікаво: таке велике озерце, а риби майже немає.

— А ти зайди у воду — і все зрозумієш.

Рівка зрозуміла, що я спілкуюся з привидами, і щоб потім нічого не перепитувати, взяла мене за руку, аби також чути нашу розмову. Почувши, що потрібно зайти у воду, не соромлячись скинула одяг і побігла до води. Я навіть слова не встиг сказати, а вона вже забігла по коліна у воду й заверещала. Я кинувся до неї, на ходу прораховуючи, яким закляттям краще вдарити того, хто на неї напав. А вона повернулася обличчям до мене, широко розвела руки вбік і, щасливо посміхаючись, гепнулася спиною на воду.

Я зупинився.

— Ти чого верещала?

Вона навіть не дивилася на мене. Її очі були заплющені, а на губах квітла блаженна посмішка щастя.

— Вона така гаряча, — замріяно відповіла вона, — немов знову повернулася в ті часи, коли дідусь нас купав у дерев'яних ночвах.

Я підійшов до води й торкнувся рукою. Дійсно гаряча: на мою думку, градусів сорок, а може, навіть і трохи більше.

— Ти чого там стоїш? Роздягайся швидше й гайда до мене! — вона вдарила долонями по воді, і бризки полетіли в мене.

Я швидко роздягнувся й пішов у воду. Дійсно, після минулої ночі на скелях це було просто райською насолодою.

— Як у дідусевих ночвах, — додав Максим.