Навія 4

Розділ шістнадцятий:

За містом до нашого каравану доєдналися табуни овець, корів і трохи коней. Це були не тільки тварини, що належали рідні тих воїнів, що пішли зі мною, а і ті, що належали самому принцу. От такої, а я і не знав, що у сина хана є своя худоба. Тепер наш рух сповільнився і той шлях, що я розраховував проїхати за день-два, доведеться долати днів п'ять, не менше. Якась частина воїнів охороняла караван, але більшість займалися охороною худоби, що так і норовила розбігтися подалі від дороги. На ніч зупинилися заздалегідь, адже потрібно було подоїти худобу, зварити вечерю, облаштувати шатри. Я виставив охорону, в таборі стояв лемент: бекали вівці, мукали корови, то тут, то там голосив хтось з дітей, жінки готували вечерю і доїли худобу. Поки все попорали, поки повечеряли, вже й ніч настала. Рівка і Максим вклалися спати десь на возах. Бузок з Любавою літали довкола табору, охороняючи дальні підступи. Мені хотіли поставити великий намет, але я відмовив, розумів, що вночі відпочивати мені, мабуть, не доведеться. До міста кілометрів двадцять, а може, навіть менше, якщо хтось захоче напасти на караван, то організувати напад буде легко. Поставили малий намет, в якому на мене всю ніч чекала Айгуль, але до намету я так і не потрапив. Доводилося разом з десятниками перевіряти пости, а потім міняти тих, хто охороняв звечора, на тих, хто встиг відпочити. Потім з десятниками провели нараду і вирішили, що за один перехід до фортеці відправимо половину бійців вперед, щоб по прибутті люди змогли поїсти і відпочити. Другий день шляху пройшов спокійно, без пригод, але відчував себе трохи втомленим і роздратованим. З'явилися сумніви, чи вдасться мені те, що задумав, чи не занадто важка для мене ця ноша. І цього вечора ми зупинилися на відпочинок поруч з дорогою задовго до смеркання. Знову цілу ніч перевіряв охорону, та крім того ще довелося лікувати двох дітей: один з'їв щось не те по дорозі і родина пів ночі біля нього не спала, потім під'їхав я і став лікувати. Добре, що лише отруєння, а не інфекційне, з інфекціями тут, на півдні, не жарти. Друга дитина проколола ступню ще минулого дня. Мені нічого ніхто не говорив, а тут серед ночі почув плач, під'їхав, зліз з коня, знову довелося лікувати. Приліг лише під ранок і поспав, може, години півтори на одному з возів .Зранку весь караван дивився на мене по-іншому. В очах людей я бачив повагу і вдячність. А як тільки Ярило почало підніматися над горизонтом, ми знову рушили в дорогу.

— Половину шляху вже позаду, — до мене під'їхав один з десятників. — Славомире, відпочинь хоч трохи на возу, поганий вигляд маєш.

Вже коли світило минуло зеніт, відчув, що дійсно потрібно хоч трохи подрімати, а то засну прямо в сідлі. Прив'язав коня до підводи, на якій їхали Максим і Рівка, та й ліг.

— Творимире, ти сказав, що Айгуль твоя кохана, чому? Адже ти її зовсім не знаєш, — почув питання Рівки, майже засинаючи.

Відповідати не став, зробив вигляд, що сплю. Але сам задумався, а справді, чому? Чому в першу ж мить, ледь побачив її при світлі свічки, серце забилося швидше і я відчув, що це воно — кохання. Чому тоді, коли ми були разом з Арт, я цього не відчував? Чому, коли поруч Рівка і навіть оголена, серце в грудях не прискорюється так, як коли поруч Айгуль. Може, це очі? Вони так схожі на очі моєї дружини ще з того, мого життя. І губи... Такі ж, як у неї... І стан, такий же, як у моєї дружини в ті дні, коли ми з нею тільки познайомилися. Тоді вона була такою ж юною, як і нині Айгуль. Та й взагалі схожі вони дуже, єдине, що у моєї дружини ніколи не було такої довгої, товстої коси.

Хоч і розхитувало підводу на кам'яниці, але поспав я добре, майже до вечора. Знову влаштовували табір, знову клопоти з худобою і приготуванням вечері, а там вже і ніч непомітно прийшла. Поки вечеряли, з десятниками вирішили, що зранку відправимо вперед тих, хто охоронятиме табір звечора до півночі. І знову Айгуль стійко чекала мене в наметі, а я всю ніч перевіряв охорону, чомусь на душі було неспокійно. Всю ніч було тихо, варта змінилася і під ранок вирішив, що час і мені спочити.

Не судилося.

— Творимире, — почув голос Любави в голові, — у нас гості.

Рвучко підвівся.

— Хто такі? Багато?

— Хто такі, Бузок не знає, але близько сотні вершників зі сторони солончака ведуть коней в руках, повільно, щоб не почули вартові.

— Мої люди їздили по воду до джерела в сторону Пальця Шайтана і нікого не бачили, чи може хтось у змові з нападниками?

— Та ні. Просто до солончака ніхто ніколи не їздить, а він в балці, от і не побачили.

— Зараз підніму людей і поведеш мене в ту сторону, звідки вони йдуть.

Розбудив десятника, наказав готувати табір до відсічі, а сам пішов за Любавою в степ. Зорі на небі світили так, немов хтось почепив в темряві велику заплутану гірлянду з дрібними світлодіодними світильниками. Степ відпочивав після спеки і дихав спокоєм. Минув пост охорони, наказав їм відступити до табору, під захист возів.

— Будеш пити з них енергію життя? — Любава була поруч.

— Доведеться. У нас там діти, жінки. Якщо ми не зможемо їх захистити, в мене перестануть вірити.

— Розмови підуть степом, що ти некромант.

— Вони вже пішли, тільки поки що, крім Селіма, не знає хто це — Шайтан степу.

- Тепер будуть знати і або стануть боятися, або згуртуються проти тебе.

— Час покаже, що буде. Але зараз по-іншому не виходить. Нас і так мало, я не можу собі дозволити втрачати людей.

З'явився Бузок.

— Діємо як завжди. Показуєте мені цілі і попереджаєте про небезпеку.

— Взяв би Рівку і Максима з собою, все ж легше було б.

— Ні. Не можна нею ризикувати.

— Ну то тоді готуйся, сюди п'ятеро пластунів повзе, щоб охоронців вирізати, а потім буде атака.

— На них чекатимуть, чи може знак який подадуть, що шлях вільний?

— Шулікою крикнути двічі — шлях вільний.

— Показуй, де вони.

Бузок з Любавою полетіли вперед і зависли над тими, хто крався травою до мене. Створив ілюзію, високий і густий кущ полину. Тридцять кроків. Двадцять. Бачу. Десять кроків. Час. Тягну з них енергію, як повзли, так і залишилися лежати поміж трав, тільки тепер вже висохлими муміями. Перевірив резерв — майже повний. Все-таки лікування дітей, та час від часу непомітно благословляв тих, хто втомився, от і потратився. Ну нічого, зараз поповню. Не знімаючи ілюзію, крикнув в ніч двічі шулікою. За мить почувся стукіт копит. Кінна лава набирала швидкість і починала розвертатися підковою. Не можна дати їм широко розкрити лаву, почну з крайніх. Потягнув енергію з тих, хто їхав крайніми зліва. Навіть не помітили, що загін позбавився відразу десяти бійців. Так. А тепер тих, що справа, цього разу лише семеро потрапили під дію цього закляття. Помітили. Але не всі, дехто зупинився, стараються розгледіти в темряві, що там сталося. Дехто не помітив і продовжив рух. Ну що, будемо сіяти паніку?

— Бузок, ану ж бо закрутіть в танці поміж ними, як тільки вони зупиняться.

Відразу по цьому почав тягнути енергію по центру, тут було найбільше скупчення і, мабуть, той, хто ними командував, тому що як тільки вершники по центру попадали, всі зупинилися. А потім, коли Бузок з Любавою закрутилися в танці і піднявся вихор, від якого трава хилилася в різні боки і закручувалася спіраллю, вершники почали втікати від того вихору і кого він торкався, падав разом з конем висохлою мумією на землю. Всіх нападників вбити не встиг, та, мабуть, і не варто. Нехай тепер розносять по степу чутки про Шайтана степу, що кружляє вихором над травами і перетворює всіх, кого торкнеться, на мумії.

Над степом знову запанувала тиша, лиш десь в далині було чути стукіт копит і крики жаху, якими обмінювалися між собою втікачі. Я зняв ілюзію і пішов в бік табору. Над горами, що темніли на сході, почало сіріти небо.

Табір не спав. Залишив лише одного напівпустого воза, з якого частину вантажу переклав на інші підводи. В сторону гір поїхали всі, крім мене, Рівки і Максима. Айгуль також хотіла лишитися, але я не дозволив. О жінки сходу! Слава тому, хто вас так виховав, вона не промовила жодного слова проти, лише вклонилася і поїхала з караваном. За порадою Рівки залишив ще одного бійця, який вмів правити підводою.

Коли караван віддалився від нас, ми повернули в степ, там на нас чекали трофеї. Звичайно, можна було б обійтися без них, але ж в майбутньому нам всі ці речі стануть в нагоді.

Шаблі, сідла, стріли, збруя, все, що вважали потрібним, летіло на підводу. Врешті на ній не лишилося місця і довелося приторочувати все, що можна приторочити до коней. Трофеїв лишилося ще багато, але класти їх було нікуди і ми рушили наздоганяти караван.

Максим сидів на підводі біля наляканого баченим бійця, а Рівка сиділа зі мною на коні.

— Ти спав і не відповів на моє запитання.

— Яке?

— Чому ти покохав дівчину, яку побачив вперше в житті?

Я розповів їй правду, про те, як Айгуль схожа на мою дружину.

— Ти віриш в реінкарнацію?

— Я знаю про неї, говорив якось з Мореною.

— То вона є?

— Є.

Ми деякий час їхали мовчки за підводою.

— Чому ти ризикував? Чому пішов сам? Не покликав з собою ні мене, ні Максима, ні інших бійців.

— Не хотів ризикувати тобою і Максимом. А бійців лишив в таборі, бо не знав, чи не нападуть на табір з тилу.

Вона повернулася в сідлі так, щоб поглянути мені в очі.

— Чесно. У мене є шанс?

— Не зрозумів?

— Все ти добре зрозумів...

— У тебе є обраний...

Вона помовчала, мабуть, з півхвилини, а потім я почув: «Ти впевнений, що косу я заплела саме Максимові?»