Навія 4

Розділ двадцять п’ятий

​— Рівко, діставай камінці свої.

— Навіщо вони тобі, Творимире?

— Будемо твоїм дітям подарунок на майбутнє робити.

— Не до цього зараз.

— Я повний. Мені потрібно злити частину енергії в камінці, інакше я не зможу викачати з них життєву енергію.

​Поки вона діставала камінці з сумки, вершники встигли випустити стріли в наш бік, не долетіли метрів тридцять. Я відразу вдарив повітряним тараном по центру, піднявся пил, та такий, що я перестав бачити ворогів. У пилу було чути болісне іржання коней, крики вершників, я вдарив тараном ще один раз, і, здається, вони зупинилися.

​Рівка простягнула мені на долоні камінці, я вхопив найбільшого й почав вливати в нього енергію. Ті, хто рухався зі сторони Карасараю, були від нас ще далеко, кілометри три від нас. А ці, хто переслідував, уже майже поруч, і ці вершники, що спробували атакувати, були лише легкою кавалерією, передовий загін. Бій ще попереду.

​— Потрібно потихеньку відступати до скелі. Там буде шанс стримати їх. По стежці натовпом не підуть, а повітряним щитом будемо стримувати стріли.

​Ми почали задкувати, очікуючи наступного залпу. Бузок, Любава й Айгуль залишилися стояти на місці. Вони дивилися нам за спину, на гору, і погляд їхній був спрямований кудись уверх, здавалося, вони дивляться в небо.

​— Рівко, Максиме, приготуйтеся будь-якої миті активувати щит.

​Ми пройшли ще кроків двадцять.

​— Поглянь, — Максим показав рукою в бік війська, яке рухалося зі сторони Карасараю, вони розверталися по широкій дузі й почали рухатися назад у бік Карасараю.

— Не зрозумів. Вони що, злякалися повітряного тарану?

​Пил потихеньку влягався, і ми побачили, що й другий загін почав рухатися від нас у бік тих, хто повертався до Карасараю.

​— Що це з ними? На око їх більше п'яти тисяч, вони б могли нас зім'яти й розтоптати за лічені хвилини. Чому вони повернули назад?

​Ми здивовано дивилися вслід війську, що спішно втікало від нас. На землі лишилося лежати трохи більше десятка скалічених коней ворога й не більше десятка вершників, які при падінні зламали собі кінцівки й шиї.

​— Погляньте, — Бузок показував рукою нам за спину в бік гори з храмом богині.

​Ми повернулися в бік гори й... Це було не здивування, це був шок. Над горою височіла постать богині, її голова сягала хмар і вітер розвівав темне волосся. Руки її були розведені в сторони, здавалося, вона хоче обійняти когось, а можливо, схопити тих, хто хотів напасти на нас. Ось і причина їхньої втечі. Я схилив голову перед нею.

​— Мамо-Морено, дякую тобі за допомогу, слався навіки, — промовив подумки, поглянув на своїх супутників і побачив, що Рівка, Максим й Айгуль також схилили голови й моляться богині. Лише Бузок і Любава відлетіли ще далі й, мов зачаровані, розглядають величезну постать богині-красуні.

​Відчув, як краплинка енергії полетіла від мене до богині, а потім у голові почув її голос: "Веди її до мене, Творимире."

​Після цього постать її стала повільно танути, так, немов тіло її було зіткане з хмар.

​— Ходімо, — першою до тями прийшла Рівка, — ви бачили? Моя богиня, бачили, яка вона. Вона нас врятувала. А яка ж гарна. Бачили?

​Рівка тріщала, мов сорока, без зупину, Максим усе ще зачаровано дивився на небо, де ще хвилину тому стояла богиня, а Айгуль підлетіла до мене.

​— Коханий, ти відчув її велич? Яку масу енергії вона витратила, щоб нас врятувати.

— Кохана, чесно скажу, не відчув.

— Я відчула, — прошепотіла вона тихо, — у неї така сила, навіть не уявляла...

— Богиня, що тут скажеш.

— Так, богиня.

​Ми рушили до гори, десь тут повинна бути ледь помітна стежинка, що веде до тунелю, яким можна перейти на той бік гори, де знаходиться храм.

​— Поглянь, Творимире, — Бузок показав на гору, по якій хтось рухався вниз.

— Це Міра вислала когось зі своїх онуків нас зустрічати. Ходімо трохи правіше, тепер я впізнаю це місце, стежка починається он там, біля того каменя, — сказав я й повів усіх за собою.

​Ми вже встигли піднятися стежкою метрів на сто п'ятдесят, коли зустрілися з тим, хто нас зустрічав. Рівка й Максим уперше бачили живого орка. Цього разу нас зустрічав дорослий воїн. Тіло його прикрашали шрами, та й те, як упевнено він поводився, говорило про те, що ми зустріли воїна, який уже брав участь у боях і не раз.

​Він вклонився, вітаючи нас.

​— Здоров'я вам, — привітався він, — ідіть за мною, на вас чекають.

— І тобі здоров'я, воїне, — привіталися ми й пішли слідом за ним.

​Після безсонної ночі й пішого нічного переходу підйом у гору давався важко. Довелося кілька разів зупинитися перепочити. Бузок, Любава й Айгуль летіли разом із нами. На обличчі в них читалися думки, про що вони там думали, не знаю, але туди, вверх, вони позирали зі страхом.

​Нарешті дісталися до тунелю, який прорізав вершину гори, пройшли ним і стали спускатися до майданчика перед печерою, у якій знаходився храм Морени.

​Міра, звісно, постаріла, але рухалася так само жваво, як і тоді, коли ми зустрілися з нею востаннє.

​— Здоров'я вам, — привіталася й вклонилася нам.

​Ми також привіталися, і тут виникла чомусь пауза. Ми не знали, про що говорити з Вічною. Я свою місію виконав, і можна було б уже повертатися.

​Куди? До Карасараю? Помститися Булату й скоріш за все загинути там?

​Чи послухати поради Айгуль і поїхати деінде? А куди? До Біловоддя? Ні. Одного разу сім'я Богдана вже постраждала з моєї вини. Хтозна, що в голові у того Булата. Може, він шукатиме мене доти, доки не принесуть йому мою голову. До орків?

​— Творимире, — перервала мої роздуми Міра, — зайди до храму, богиня хоче бачити тебе.

​Рівка з Максимом хотіли йти за мною, але Вічна зупинила їх.

​— Ваш час ще не настав, чекайте тут.

​Айгуль підлетіла до мене.

​— Я піду з тобою.

— Кохана, ти не боїшся?

— Боюся. Але ще більше боюся, коли тебе немає поруч, а що як ми більше не побачимося? Я піду з тобою. Тримай мене за руку.

​Вона взяла мене за руку, і диво — з кожним кроком до храму я почав відчувати її все більше й більше. Ми йшли тунелем, у кінці якого я бачив сяйво. Я знав, що то сяє її статуя, а можливо, то сама богиня так сяяла, адже минулого разу статуя зникла й на її місці стояла вона, жива, з плоті й крові.

​Нарешті ми ввійшли в храм. Сяйва, що йшло від скульптури, було достатньо, щоб роздивитися ті картини, якими були розмальовані стіни храму. Айгуль, тримаючи мене за руку, розглядала картини, на яких було зображено Морену в ті моменти, коли вона забирала душі представників різних рас у момент їхньої смерті, і я відчував тепло її долоні, я відчував пальці Айгуль, що міцно стискали мої пальці, я навіть відчував запах її волосся, такий самий, як у той день, коли я бачив її живою востаннє. Урешті ми дійшли до самої статуї богині. На стіні позаду неї було зображено тисячі душ, які дивилися на неї з любов'ю, тисячі душ людей, орків, дітей лісу, і в усіх в очах обожнювання.

​— Бідолашна, — прошепотіла Айгуль, і її шепіт чомусь звучав так голосно в цьому храмі.

— Хто?

— Богиня. Навіть страшно уявити, як це — щодня, щомиті забирати душі. Одна справа — душі воїнів, хоча й їх шкода, а як же шкода, коли доводиться забирати душі дітей, або закоханих, або...

— Дитя, ти перша, хто пожалів мене в цьому храмі, ти перша, хто зміг відчути мій біль, — почувся голос Морени.

​Ми з Айгуль схилили голови перед нею.

​— Творимире, ти виконав моє прохання. За це я можу виконати будь-яке твоє бажання. Подумай, чого ти хочеш найбільше, і скажи, я виконаю його. Поки ти думатимеш, я хочу поговорити з твоєю коханою, — і вона простягнула руку до Айгуль. Я думав, вона злякається, але моя кохана сміливо подала свою руку назустріч богині. Тепер злякався я. Коли вони зробили кілька кроків у бік п'єдесталу, подумав, що Морена зараз забере її, як забирала душі померлих не один раз до цього. Але вони просто сіли на п'єдестал і про щось подумки говорили.

​"Бажання. Що побажати? Чого мені хочеться найбільше? Смерті Булата й усіх, хто винен у загибелі моїх людей у фортеці? Хочу. Але хіба це те, чого я хочу найбільше?" Я поглянув на двох красунь, що сиділи на п'єдесталі й про щось жваво щебетали, посміхаючись. "Невже помста для мене важить більше за те, щоб я мав змогу знову відчувати її губи, дивитися в її очі, відчувати, як її серце б'ється в грудях, коли я обіймаю її? А чи можливо це здійснити? Мабуть, можливо, все ж вона богиня, та й сказала ж — усе, що забажаєш. Але як же з помстою?"

​Морена підвелася з п'єдесталу, Айгуль слідом. Вони підійшли до мене й обидві, тримаючись за руки, мов давні подруги, дивилися на мене.

​— Ну, і що ти вирішив, Творимире? — запитала богиня.

​А я дивився на Айгуль, на її очі, на губи, що так манили мене до себе й посміхалися мені.

​"Моя квітка ночі, моя зіронька", — шепотів я про себе, і серце обливалося кров'ю, — "вибач, вибач мені..."

​— Творимире?

— Мамо, моє бажання — помста. Усі, хто винен у смерті моєї коханої і людей, що вірили мені, нехай помруть, помруть у муках.

— Хай буде так, — промовила Морена й плеснула в долоні, — на степ сьогодні ж гризуни принесуть смертельну хворобу, від якої тіло людини буде повільно гнити, але помруть від неї лише ті, хто винен у смерті твоїх людей, усіх інших хвороба обійде стороною. Влаштовує тебе це?

— Так.

​Вона повернулася обличчям до Айгуль.

​— Ну! Я ж тобі казала? Чоловіки — вони всі такі: трохи схиблені.

​Я винувато дивився на свою кохану. Боги!!! Що я натворив, скільки людей тепер помре в Карасараї й степу, скільки дітей стане сиротами, а жінки — вдовами... А міг би попрохати, щоб моя кохана стала живою, міг би попрохати, щоб ми з нею назавжди були разом, будь-де. Та навіть у тому ж таки кратері. Теплі озера, фрукти, риба, м'ясо — рай для закоханих.

​— Ну що ж, час прощатися, у мене тепер буде багато справ у степу, та й у Карасараї також. Творимире, поцілуй свою кохану.

​Я тільки тепер зрозумів, що після того, як ми покинемо храм Морени, Айгуль знову стане привидом і я більше ніколи не відчую тепла її пальців, її губ, живого блиску її очей. Боги!!! Який же я дурень.

​Я обійняв свою кохану. Вона так сильно притиснулася до мене, що своїми грудьми я відчував, як б'ється її серце. Наші губи злилися в поцілунку, і це було так солодко, так добре, що я навіть заплющив очі. Розум боявся, що от зараз богиня скаже: "Досить." Нам доведеться покинути храм, і я більше ніколи не зможу відчути цього тепла, цих обіймів і цих губ.

​Зненацька відчув теплий подих вітру, що заплутався в моєму волоссі, а десь далеко затьохкала якась пташка.

​Я розплющив очі. Ми стояли на прямокутному камені, навколо якого стирчали з землі високі колони, а довкола, куди не глянь, — стіни кратера, що підпирали небо.