Навія 4

​Розділ дев'ятнадцятий:

Після вечері ніхто не став розходитися. Люди гомоніли про почуті новини, всі підходили поглянути зблизька на новинку — лампу. Люди гомоніли між собою, інколи хтось підходив до мене і ставив запитання, іноді давали поради, і я уважно вислуховував їх. Головне, що настрій у них був піднесений. І вже коли мали всі розійтися, натовп знову обступив мене.

— Творимире, а правду кажуть, що ти вмієш закликати Шайтана?

Настрій у людей був чудовий, і запитували вони мене не зі страхом, а з цікавістю.

— Правду кажуть, і я навіть знаю одного з вас, хто бачив наслідки того, як він боронив нас від тих, хто хотів напасти на табір, коли ми рухалися до фортеці.

— Так, так, — почулося звідусіль, — він розповідав.

— А ще ж у легендах про Творимира розповідали, що він закликав Шайтана степу для боротьби зі своїми ворогами.

— А можеш нам показати його? — почулося з задніх рядів, і все стихло.

Я подивився на них: страху в їхніх очах немає, вони вірять мені. Вірять, що я не заподію їм шкоди.

— А навіщо ж його закликати? Ворогів я не бачу.

Потім насупив брови і суворо поглянув на них.

— Чи, може, знаєте ви ворога таємного, того, хто замислив щось недобре супроти громади нашої або мене?

— Ні, ні, — почулося звідусіль, — немає таких поміж нас.

— Точно немає? Клянетеся?

— Клянемося.

— Ну що ж, от завтра після сніданку вишикуємося всі ось тут посеред фортеці і дамо клятву один одному, що в щасті й біді будемо підтримувати один одного і допомагати та дбати про громаду нашу, а я, так тому й бути, закличу Шайтана степу, і він пройдеться поміж вами, і якщо зазирне він у ваші душі й побачить там думки про зраду чорну, то нехай та людина начувається. Згодні?

Навколо запанувала німа тиша, чути було лише посвист вітру за стінами в степу і дихання сотень людей, що стояли навколо мене.

— Ти що це задумав, Творимире? — запитав Бузок.

— Клятва — вона пов'яже людей між собою, щоб не було розбрату в майбутньому в нашій фортеці, але вам із Любавою добряче доведеться потанцювати, та так, щоб вихор гуляв поміж людьми, щоб усі повірили, що Шайтан степу існує.

Любава голосно розсміялася, а за нею і Бузок. І тут то тут, то там почало лунати не дуже впевнено: «Згодні. Нехай буде так. А він нас не вб'є?»

— У кого немає злих намірів, у кого серце відкрите, того Шайтан степу не зачепить, я обіцяю. А тепер розходьтеся, час спати, охорона — на стіни.

Цієї ночі я знову спав біля входу у свій намет. Бузок і Любава охороняли: вона — мене, а Бузок — навколо фортеці. Спав погано, твердо, а під ранок ще й похолодало, одне добре — не було дощу. Прокинувся — ще й не сіріло. Пішов до печери. За кілька заходів виніс до входу з десяток ламп. Потім пішов до тієї печери, де текла вода, роздягнувся і помився. Коли повернувся, у фортеці вже всі прокинулися й готувалися до сніданку. Снідали мовчки, а потім, ніби змовилися, почали шикуватися в дві шеренги: по праву руку від воріт — чоловіки й хлопчики, по ліву — жінки. Я став по центру. Погляди всіх були прикуті до мене, Бузок і Любава були поруч зі мною.

— Ну що, ви готові розпочати цей спектакль? — запитав у них.

Любава лише посміхнулася у відповідь.

— Буде весело, — промовив Бузок і підморгнув мені.

— Усі тут зібралися? — запитав у людей.

— Усі, всі, — почулися відповіді і з правого, і з лівого боку.

— Ну тоді дивіться, як я закличу Шайтана степу, що обіцяв служити мені й захищати мене і тих, хто йтиме по життю поруч зі мною.

Бузок із Любавою взялися за руки й почали кружляти в танці. Спочатку нічого не відбувалося, а потім у якусь мить їхні тіла злилися в одне, і на тому місці виник вихор, що починався від землі й піднімався метрів на п'ять.

Натовп ахнув, почулося перешіптування. Я підняв руку вгору, і настала тиша.

— Повторюйте за мною. Я — Творимир...

— Я — Хабіб, я — Саїд, я — Гульназ, я — Айнур, — чулося звідусіль.

— Клянуся...

— Клянуся.

— В радості й печалі, у дні миру й у дні війни, влітку й зимою бути вірним і чесним до тих, хто приніс цю клятву перед Шайтаном степу до свого серця й душі. Клянуся ні діями, ні думками не йти супроти громади нашої, а якщо ж я порушу цю клятву, то нехай Шайтан степу вип'є моє життя з тіла мого, як випиває він його з ворогів наших. Клянуся.

Вони всі повторили за мною слова клятви, і весь час навколо мене крутився вихор.

— Та годі вже пил піднімати навколо мене. Летіть он поміж людей, нехай кожен відчує торкання Шайтана степу.

Бузок із Любавою розсміялися і полетіли спочатку до тієї шеренги, у якій стояли чоловіки. Вони робили коло над одним і відразу відлітали до наступного. Я йшов слідом за вихром і відразу, як тільки вихор переходив до наступної людини, я непомітно благословляв того, кого покинув Шайтан степу. Впевнений, вони відчували це благословення, але приписували його Шайтану степу. Пройшов перевірку — й відчув підйом сили та життєвої енергії. Зі сторони це, мабуть, виглядало досить ефектно: ось Шайтан степу крутнувся навколо воїна і перейшов до наступного, а у воїна розправилися плечі, заблищали очі, з'явився рум'янець на щоках і посмішка.

Чоловічу шеренгу ми пройшли хвилин за п'ять і пішли назад, але вже по тій шерензі, де стояли жінки. Їх я також благословляв, і коли черга дійшла до Айгуль, благословив і її. В очах з'явилося здивування, і страху я в них більше не бачив. Нарешті справу закінчили, Бузок і Любава, посміхаючись, дивилися на мене.

— Ну як ми? — запитала Любава.

— Ідеально. Дякую.

— Друзі мої! Вітаю вас. Ви, мабуть, усі відчули, що клятва ваша — це не порожні слова, клятва ваша священна, тому, прошу, не порушуйте її, а якщо виникнуть у вас якісь конфліктні ситуації, звертайтеся до мене, чим зможу — допоможу. А тепер розходьтеся займатися своїми справами. Ті, хто буде працювати в печерах, ідіть за мною. Я виніс на поверхню з десяток ламп, їх потрібно привести в робочий стан, і ми підемо знайомитися з печерами, у яких вам доведеться працювати.

Я почав рухатися в бік входу в печери, але ніхто нікуди не розходився. Я зупинився і поглянув на людей.

— Чому стоїте? Не хочете працювати? — звернувся я до чоловіків.

І тут позаду мене пролунав жіночий голос, який я відразу впізнав. Повернувся і поглянув на ту гладку жінку, що вчора говорила зі мною як представник громади.

— Творимире.

— Слухаю.

— Тут виникло ще два питання, які потрібно якось вирішити.

«Сам нарвався, — подумав про себе, — тільки-но сам запевнив, що постараюся допомогти в будь-якому питанні, і от маєш...»

— Я слухаю вас.

— По дорозі сюди ти лікував дітей, ми тобі вдячні за це. Але чи не зможеш ти й іншим допомогти з їхніми хворобами? Шаманів з нами немає, то до кого ж звертатися?

Поглянув на свій магічний резерв. Більше двохсот чоловік благословив, а енергії зменшилося, можливо, відсотків на десять. Виходить, що лікувати зможу.

— Друзі, я обіцяв допомогти і допоможу. Давайте спочатку я проведу людей у печери, покажу, що робити, і тоді, коли повернуся, спробую полікувати, тільки, благаю, не йдіть усі відразу, розберіться, хто за ким до мене прийде по черзі. Домовилися?

— Домовилися, — відповіло більше десятка голосів.

— Ну то тоді розходимося працювати, — і я знову спробував рушити до печери.

— А друге питання? — почувся все той же голос за спиною.

— Яке друге питання? — повернувся я знову до цієї жінки, яка явно була неформальним лідером у жінок нашої громади.

— Шановний наш Творимире, ми тут погомоніли поміж собою і вирішили, що негоже такому гарному чоловікові, а головне — людині, яка боронить нас, яка лікує нас і яка веде наші родини до світлого майбутнього, спати на землі одному, мов якомусь волоцюзі чи безхатькові.

Я відчув, як щоки мої наливаються червоним, і не тільки від того, що стало соромно, а й від гніву: якого дідька вони сунуть носа в моє життя?

— Тому громада вирішила, що тобі потрібно вибрати одну, а якщо хочеш, то й більше, дівчину, яка стане тобі наложницею, а якщо ти побажаєш, то й дружиною. Адже якщо у тебе з'являться дітки, то ти ще більше будеш опікуватися громадою. Тому вибирай.

Потім вона повернулася до шеренги, у якій стояли жінки, і віддала команду: «Усі, кому більше п'ятнадцяти літ, хто не має чоловіка - станьте ось тут».

Біля неї в шеренгу стало двадцять сім дівчат. Різні вони були: і худенькі, і повненькі, і зовсім юні, і такі віком, як Рівка. Рівка... Помітив, що вона також зробила крок уперед, але погляд Максима її зупинив. Айгуль також не стала до цієї шеренги.

Я повернувся і зробив кілька кроків у бік печери.

— Невже великий Творимир так зневажає свій народ, що навіть не хоче поглянути на наших дочок? — почув позаду себе голос цієї сучки.

«От же ж... уміє. Потрібно буде якось із нею знаходити спільну мову», — подумав про себе і повернувся назад.

Усі очікувально дивилися на мене й, мабуть, гадали, кого ж я виберу. Підійшов до першої.

«О боги, ну й куди ж ти стала? Мабуть, ще й п'ятнадцяти немає», — подумав, розглядаючи худе дівча, що сором'язливо дивилося собі під ноги.

Підійшов до наступної.

«Ну ні, не в моєму смаку: занадто широка в стегнах, занадто великі груди... Уявив, якою вона стане через десять років... Ні».

Перейшов до наступної.

«А ця гарненька. І стан тонкий, і груди такі, як мені подобаються, і очі красиві... Мабуть, її бабуся чи прабабуся була з північних земель».

Задумався і почув, що там далі в шерензі пролунали чиїсь невдоволені голоси. Глянув — і серце затьохкало в грудях. Айгуль, розпихаючи ліктями суперниць, стала в шеренгу трохи далі.

Більше я нікого не роздивлявся, просто зупинявся напроти чергової кандидатки, стояв деякий час і переходив до наступної.

Аж ось і вона, Айгуль. Зупинився. Поглянув — і відразу пригадав очі кота, що колись мені запам'яталися ще в тому житті, коли я жив на Землі. Кіт той запам'ятався лише своїм поглядом, от вбийте мене — не пам'ятаю, про що там був той мультфільм, а отой погляд кота й досі пам'ятаю. І ще пам'ятаю, що мультфільм звався «Шрек», а от яка то була частина?

Я просто простягнув до неї руки, і вона впала в мої обійми.

Навколо лунав сміх і вітання, але я їх майже не чув. Я почув головне — її тихий шепіт: «Вибач...»