Навія 4

Розділ двадцятий:

Це була наша ніч, ніч, яку ми запам'ятаємо назавжди, ніч, у яку ми тонули один в одному.

— Я кохаю тебе, — чув я в цю ніч сотні разів, і мов відлуння у відповідь лунало моє: «Я кохаю тебе».

І вже під ранок, коли ми лежали в обіймах одне одного, вона тихо прошепотіла мені на вухо:

— Коли ти займешся створенням капища? Я хочу бути твоєю назавжди, твоєю перед богами і перед людьми.

Відривати людей від справ? Кого? Звідки? Якщо відправити до лісу по дерево для ідолів підводи, то це не менше десяти дорослих чоловіків потрібно буде відривати від роботи. От якби найняти ще людей, то тоді б так, а так... А скільки ж це срібла доведеться відсипати за найманих працівників? Срібла в скрині не так-то вже й багато лишилося... Що ж робити?

— Чому ти мовчиш, коханий?

І я чесно розповів їй про мої проблеми з робітниками...

Вона поцілувала мене в щоку і прошепотіла мені на вухо:

— Я почекаю.

Потім ми ще лежали і чули, що за стінами намету вже прокидалися люди і починали займатися своїми справами, а ми ніяк не могли розімкнути наші обійми. Врешті, як би нам не було добре вдвох, а справи мої за мене ніхто не зробить, довелося вставати. Ми вдяглися і вийшли з намету. Люди посміхалися нам, коли йшли назустріч, а та товстунка, що стала, на мою думку, головною серед жінок, навіть підморгнула нам, тепер я знаю її ім'я — Чулпан. Матінка Чулпан — так її всі називають.

— Я думаю, що ця мудра жінка навмисно все організувала, щоб я зрозуміла...

— Що вона організувала, кохана?

— Ну, щоб ти вибрав собі наречену. Спочатку я навіть і не думала виходити до тих дівчат, а потім, коли ти зупинився біля тієї гарної, я злякалася, що втрачу тебе назавжди.

Я обняв її і привселюдно поцілував.

— Ми з тобою будемо завжди разом, все життя, до самої смерті.

— А після смерті? — вона запитала пошепки, дивлячись мені в очі.

— Навіть після смерті будемо разом.

— Ти обіцяєш?

— Обіцяю.

— А хіба таке можливо?

— Сьогодні я тобі доведу, що таке можливо.

Сніданок пройшов спокійно, потім я поставив завдання для наших людей, і вони розійшлися в різних напрямках працювати. До мене підійшли Рівка і Максим.

— Сідайте, мені потрібно з вами поговорити.

Вони присіли на каміння поруч зі мною і Айгуль.

— У мене проблеми. Робочих рук не вистачає. Потрібно ще стільки зробити, щоб люди жили в безпеці і достатку, а рук не вистачає. Хотів найняти працівників у Карасараї, але порахував своє срібло і зрозумів, що його мало. Що робити, навіть не уявляю. Хоч бери та в набіг веди людей, щоб захопити побільше бранців і поставити їх до роботи.

— Ого-го! — розсміялися Рівка з Максимом.

— Ти вже став думати як справжній людолов з півдня, — пожартував Максим.

А Рівка над чимось задумалася ненадовго.

— Я не бачу тут проблеми, — врешті заявила вона.

— Ти бачиш вихід? Підкажи мені, будь ласка, тому що в мене голова вже обертом йде, а як вирішити фінансову проблему, я не бачу.

Рівка полізла рукою до себе в торбу і щось стала там шукати.

— Ось, — вона розтулила долоню, і на ній лежали невеличкі камінчики кольору крові. Вони іскрилися під промінням Ярила і були неймовірно гарні.

— Цього мало. Мені потрібно більше тисячі робітників. Потрібно оплатити їхню роботу, а ще годувати щодня і придбати для них хоч якісь намети, адже не будуть вони ночувати під відкритим небом.

— Творимире, ти навіть не уявляєш, скільки коштують ці камінці, а якщо ти зможеш влити в них енергію, я маю на увазі магічну енергію, їхня вартість виросте в десятки разів.

— Звідки ти знаєш?

— Я навчалася у Великому лісі, і ти навіть не уявляєш, про що можуть розмовляти дівчатка в ліжку, коли їм не хочеться спати. Одна з тем була — магічні накопичувачі. Навіть не сильний маг, маючи ось такий накопичувач, повний магічної енергії, може переплюнути сильного мага. В бій з ним краще не вступати, маючи такий запас, він просто задаватиме кількістю ударів, і жоден повітряний щит не витримає — закінчиться енергія.

Я взяв з її рук камінь і спробував влити в нього енергію.

— Нічого собі! В нього пішло чимало енергії. Як у прірву. Поглянув на свій резерв — відсотків п'ятнадцять, і це в маленький камінь. А що ж буде, якщо вливати енергію в той великий камінець?

Дозволив енергії повернутися назад до мого резерву.

— Все одно цього мало.

— Ну так в чому проблема? Давай пройдемося печерами до того місця, де ми взяли ці камінці. Кайло у нас є, наколупаємо їх ще жменю, а якщо хочеш, то і дві, і не буде в тебе більше фінансових проблем.

Я задумався.

— Чому мовчиш?

— Похід туди і назад займе у нас більше тижня. Я боюся залишати фортецю так надовго.

— Чого ти боїшся? Ворота відновили, стіна висока, вода є, худоба є. Навіть якщо хтось візьме фортецю в облогу, тут можна місяцями тримати оборону. Та і хто на це зважиться? Плітки про Шайтана степу тепер гуляють скрізь, не думаю, що знайдуться бажаючі зустрітися з ним.

— Є ще одна проблема.

— Яка цього разу?

— Ви пам'ятаєте? Після того тунелю з камінцями нам довелося спускатися по мотузці, щоб продовжити рух сюди. Отже, для того, щоб потрапити в ту печеру, нам доведеться піднятися на ту стіну. Я не впевнений, чи нам це вдасться.

Тепер настала черга задуматися Рівці і Максиму.

— Іншого виходу у нас немає. Але вважаю, спробувати варто.

— Рівко, а якщо не виліземо туди?

— Повернемося назад і, може, колись вирубаємо сходи в тій стіні, такі ж, як ті, що вели до кратера.

— Це займе багато часу.

— А що ти пропонуєш? — Максим дивився на мене і чекав відповіді.

— В тому житті я знаю, що були такі люди, які любили підкорювати гірські вершини. Я не впевнений, але при підйомі на прямовисні скелі вони, здається, забивали у щілини залізні цвяхи і чи піднімалися по них, чи прив'язували до них мотузки.

— Нічого не вийде, — заперечила Рівка.

— Чому? — запитав Максим.

— Це зовні в скелях є шпарини від вітру і дощу, а там, ви ж пам'ятаєте?

Я пригадав ті гладенькі стіни. Вона правду каже.

— А що, як спробувати знову через долину по сходах? — запропонував я, але побачив, якими переляканими у них стали очі, і зрозумів — дурню ляпнув.

— Ну то що будемо робити? — запитав Максим.

— Спробуємо дійти до того місця, де потрібно залазити наверх. Якщо вийде, то ми на коні. Ну, а якщо ні, повернемося.

— Коли вирушаємо? — запитала Рівка.

— Завтра зранку.

— А що нам заважає вирушити сьогодні? Під землею не існує дня і ночі. Втомимося — відпочинемо і знову в дорогу.

— Домовилися. Беремо кайло, краще два, молот, там візьмемо в печерах, їх багато від гномів лишилося, їжа, бурдюк з водою, ну і не забувайте переодягнутися і взути чоботи, в яких можна рухатися в горах. Збираємося біля входу в печеру, коли Ярило підніметься в зеніт.

— Про що ви розмовляли? — запитала Айгуль — і звідки у тієї дівчини кров гір?

— Яка кров гір?

— Ті червоні камінці. Я колись була присутня при твоїй... вибач, при розмові Славомира і Селім-аги. Так от, тоді ти продав йому такий же камінь. Маг називав його — кров гір.

— І багато срібла дав тоді маг за той камінь?

— Капшук був такий здоровий, як голова дитини. Я тоді вперше побачила так багато грошей. Так про що ви говорили?

— Кохана, мені потрібно буде спуститися в печеру.

— Я з тобою.

— Ні, радість моя, ти занадто тендітна і тобі буде важко.

— Мені буде важко, коли тебе не буде поруч. Я хвилюватимуся, тому піду з тобою.

Довелося мені розповісти, як нелегко пробиратися печерами. Іноді повзти по мотузці вгору або вниз, іноді протискатися у вузькі лази, обдираючи шкіру на колінах і ліктях, а буває, що і йти по пояс у холодній воді. Лише тепер вона погодилася, що буде краще, якщо вона лишиться на мене чекати у фортеці.

— А хто ця дівчина? — раптом запитала Айгуль, і в голосі її я відчув нотки ревнощів. Довелося розповісти їй про Рівку і Максима. А для того, щоб вона не ревнувала, ще й про традиції дітей лісу і заплетену косу Максима.

— А можна я тобі також заплету косу, щоб всі на світі знали, що ти мій?

Я посміхнувся: «Ох, ці жіночі забаганки...»

— Добре, заплітай, тільки швидко, часу обмаль, а мені ще потрібно у матінки Чулпан взяти їсти в дорогу.

— Ти обіцяв мене здивувати.

— Ой, а я ледве не забув. Візьми мене за руку і... Тільки не лякайся.

Айгуль взяла мене за пальці і здригнулася. Вона, широко відкривши очі, дивилася на Любаву і Бузка.

— Якщо хочеш, можеш з нею говорити подумки, кохана.

— Любаво, розкажи їй про ваше з Бузком кохання.

Вони розмовляли хвилин п'ять, про що я не знаю, але бачив, як в очах Айгуль іноді з'являлися сльозинки.

— Ну все, досить, час рухатися.

Айгуль швиденько заплела мені косу на голові, я перевдягнувся, і ми пішли до казанів.

— А можна нам ще поговорити, поки ми йдемо? — запитала у мене моя кохана.

Вона йшла поруч зі мною, тримаючись за мою долоню, і гордо кидала погляд на мою косу, про що вони розмовляли з Любавою, я знову не чув.

Матінка Чулпан відразу помітила косу і посміхнулася. Пояснив їй, що мені потрібно, отримав харчі і вже збирався йти до входу в печеру, але зупинився.

— Матінко Чулпан, ви пригляньте за Айгуль, поки мене не буде, та і взагалі за порядком у фортеці приглядайте.

— Чули? — сказала голосно і грізно. — Поки принца не буде у фортеці, я тут за старшу.

Я посміхнувся і пішов до виходу в печеру.

Рівка і Максим вже чекали. Зброї з собою не брали, у мене при собі був лише ніж і стилет. З Айгуль ніяк не могли розпрощатися, вона лила сльози, але врешті ми пішли.

— Я чекатиму на тебе, коханий, — почув за спиною, але обертатися не став.

— Оце-то кохання, — промовила Любава, що летіла поруч зі мною.

— Як і у нас з тобою, — промовив Бузок.

— Порівняв, — фиркнула вона.

У них з поцілунками і сльозами.

Потім ми взяли кайло, молота і вже збиралися йти, але нас зупинив Бузок.

— Творимире, а поглянь-но у той куток. Це не такі цвяхи, про які ти розповідав нам?

Я пішов у дальній куток і побачив, що там лежить ціла купа довжелезних цвяхів з великими круглими шляпками.

— Хто зна, може, і вони...

Підняв два і стукнув один об один — дзвенить лунко, метал хороший.

Вкинув до торби зо два десятки, може, і пригодяться.

— Ну що, друзі, в дорогу?