Навія 4

Розділ двадцять другий:

Бузок летів десь далеко попереду, ми рухалися тунелями, що вели на поверхню, і я відчував, як мене переповнює бажання — вбивати.

Ось і дійшли до того місця, де печера розгалужується, щоб не залишити ворогів за спиною, перевірили обидві печери — нікого.

— На подвір’ї фортеці воїни зносять тіла загиблих в одну купу, — доповіла Любава про те, що почула від Бузка.

— Запитай, скільки їх?

Через деякий час почув, що загиблими займається три десятки воїнів. Ще десяток стоїть на стінах — охороняють. Один десяток висипає сіль у мішки. Ті, що займаються сіллю, мабуть, покотять візки вниз, тому що сіль, яка була насипана в купу, майже вся вже в мішках.

— От і добре, почекаємо тут, нехай очі знову звикають до світла, а потім підемо до фортеці.

— Максиме, — Рівка ходила вперед-назад і ніяк не могла заспокоїтися, — ти тримаєш щит, резерв у тебе найменший з нас трьох, тому на тобі захист.

— Зрозумів.

— Творимире, ти бери на себе тих, що на стінах, мені буде важче по них попасти, а ти вип’єш їх без проблем.

— Домовилися. А ти чим займешся?

— Буду бити тих, хто ближче. Резерв у мене хоч і більший, ніж у Максима, але не такий, як у тебе. Шкода, що зі зброї у нас лише ножі.

— Зброя буде, не хвилюйся. А тепер тиша, чекатимемо на тих, що покотять візки.

Чекати довелося хвилин п’ятнадцять, їх було п’ятеро, ліхтарі були лише у трьох з них. Помітили нас лише кроків за десять, помітили і померли. Без криків, навіть не встигли злякатися.

— Рівко, а твої камінці з тобою чи залишилися в таборі?

Вона посміхнулася і полізла рукою до торби.

— Вони завжди зі мною. — Дай один мені.

Вона простягнула до мене долоню, на якій лежав невеличкий камінчик, що переливався різними барвами в магічному зорі. Я взяв його пальцями і влив енергію, так що він засяяв яскраво-червоним кольором.

— Він повний.

— І що мені з ним робити?

— А я знаю.

— Для того щоб брати з нього енергію, він повинен контактувати з тілом. Для цього робили кулони, підвіски, то куди його прилаштувати?

— За щоку візьми. Тільки дивись, не проковтни.

Вона знову посміхнулася.

— Постараюся не проковтнути. Ти його наповнив по саме годі, у тебе ще є енергія?

— От тому-то і наповнив, щоб було куди викачувати життєву енергію з ворогів. Я майже повний був.

— Ну тоді вперед, — Рівка віддала команду, і ми рушили вперед.

Вийшли не крадучись, повільно, і на нас навіть ніхто не звернув увагу, всі були зайняті своїми справами. Ті, що стояли на стінах, дивилися в сторону степу, а тим, хто зносив убитих, було не до нас.

— Максиме, щит. Рівко, не поспішай.

Ті, хто охороняв на стінах, стояли далеко один від одного, тому почав з крайніх. Не помічали нас до тих пір, поки донизу зі стіни під ноги воїнам не впала мумія. Відразу зі стін полетіли в нашу сторону стріли. Максим тримав щит, і стрільців я повбивав швидко. Ті, хто був внизу, кинулися на нас зі зброєю, бачачи, що стріли до нас не долітають.

— Творимире, четверо з тих, хто був за стінами з конями, втікають.

— Це погано, — подумав про себе і допоміг Рівці вбивати тих, хто біг до нас з ятаганами і списами. Град льодяних шипів зупинив нападників, ті, хто біг у задніх рядах, спробували втекти, не встигли.

Побіг у сторону розтрощених воріт, щоб впіймати коня, потрібно доганяти втікачів. Як тільки вибіг з воріт, то побачив те, чого ніяк не очікував побачити, і ноги мої підігнулися, я впав на коліна.

Рівка і Максим, що бігли слідом за мною, також побачили два ряди списів, вкопаних у землю вздовж дороги, а на них насаджені голови захисників фортеці. Максим відразу почав блювати, і лише Рівка хрипко видавила з себе: «О боги!»

Коні бродили степом, смикаючи траву, і стало зрозуміло, що погоню за втікачами ми програємо, так і не розпочавши її. На важких, немов налитих свинцем ногах я пішов до тих клятих списів, вкопаних вздовж дороги.

Поглянув на першу голову.

— Суки, вони навіть дітей не жаліли, — на списі була дитяча голова, — скільки тобі було, дитя? Рік? Два?

Наступним був воїн, цей загинув у бою, мабуть. Обличчя розсічене ятаганом, страшна гримаса, кров, але я впізнав його.

— Вибач, — прошепотів і пішов далі.

Матінка Чулпан.

— Вибач, матінко.

Далі.

Та дівчинка, що стояла першою, коли я вибирав наречену. Сльози туманили мій погляд, але я дивився кожному з них в лице, і кожному шепотів: «Вибач...»

Я вже пройшов списів з двадцять, і ось нарешті вона. Мов насмішка долі, голову її вдягли на мій спис. Її очі були закриті, але я пам’ятатиму їх до кінця своїх днів. Айгуль. Моя квітка, моє кохання, моя зіронька. Я впав перед нею на коліна і дивився знизу догори на ту, котру вперше покохав по-справжньому у цьому світі, на ту, яку не зміг врятувати, на ту, яку вже ніколи не поверну.

— Мамо, чому? Чому ти забрала її у мене? Мамо!!!

— Я нікуди не пішла, — почув тихий голос, що лунав звідкись згори, — я обіцяла тебе чекати.

Я підвів погляд і побачив свою Айгуль. Вона була напівпрозора, одягнена в плаття, з вишивкою. Спочатку подумав, що це я так сходжу з розуму і вже в привиді Любави бачу свою кохану, але ж коса.

Любава завжди була з розпущеним волоссям, а тут коса. Ні, це моя Айгуль, моя кохана, вона чекала на мене.

— Люба моя, вибач, що не вберіг тебе.

— Не плач, коханий, сльозами ти вже нічого не виправиш.

— Ти не пішла з богинею, вирішила дочекатися мене, вибач.

— Богиня сказала мені, що якщо я піду з нею, то забуду тебе навіки. А я не хочу.

— Я знайду тобі нове тіло, і ми знову будемо разом, кохана.

— Ні. Не потрібно. Нове тіло не завжди зможе бути поруч з тобою, а так ми завжди будемо разом. Крім того, нове тіло ніколи не буде тією Айгуль, що ти кохав.

Я почав шукати що-небудь, щоб зробити прив’язку для неї.

— Богиня говорила, щоб ти не робив прив’язку.

— Чому?

— Я навіки прив’язана до тебе, це вона сказала так. Справжнє кохання, сказала вона, не потребує цього.

Я все-таки відшукав в собі сили і дійшов до кінця ряду списів. Зупинявся навпроти кожного списа, вдивлявся в обличчя, згадував, а Айгуль розповідала мені, хто з них як загинув, і я просив пробачення, що не зміг їм допомогти, що не вберіг.

В кінці ряду до мене підійшли Рівка і Максим.

— Творимире, не край собі серце і душу, ти посивів, поки дійшов до цього краю списів.

— Вони вірили мені, а я їх підвів.

— Що далі? Що будемо робити?

Я задумався.

— Що далі? — думав про себе. Що робити?

— Рівко, я не можу покинути їх всіх ось так.

— Хочеш влаштувати тризну?

— Вони того достойні.

— Це буде не легко зробити.

— Зробимо. В печері з ліхтарями є кілька десятків діжок. Я заглядав, там олія. Візком перевезу їх у двір. У великій печері дерев’яні ліжка, столи, шафи. — Ми допоможемо.

— Ну тоді працюємо.

Максим трощив сокирою меблі, а ми візками возили все на подвір’я фортеці. Потім привезли діжки. А потім я став знімати голови зі списів і приносив їх до тіл, що складали воїни мого брата у дворі фортеці. Я не пам’ятав всіх їх по імені, а багатьох навіть не зміг впізнати, так смерть спотворила їхні обличчя, але у кожного з них я востаннє попросив пробачення і пообіцяв помститися.

— Ну що, Творимире, все готово для тризни. Кидати вогняну кулю?

— Ні, Рівко, за звичаєм повинен бути факел, то і буде факел.

Я взяв до рук заздалегідь приготовану палицю з намотаною на неї тканиною, намоченою в олії. Що-що, а багаття я в цьому тілі навчився розводити, тому наклав плетіння вогню і підпалив факел.

— Прощавайте, друзі мої, і востаннє прошу — пробачте, не зберіг я вас, але за вашу смерть вбивці ваші помруть такою смертю, що навіть душі їхні ніколи не попадуть до царства Морени, не буде у них посмертя.

Факел впав на старі дошки, і полум’я почало ніжно лизати деревину, що була щедро полита олією, а коли розсмакувало її на смак, то голосно загуло, заревіло і враз охопило всю ту купу дров, якою ми обклали тіла загиблих захисників.

— Що далі?

Я поглянув на своїх друзів.

— На Карасарай. Вони, — я показав рукою в бік багаття, що вже піднялося, здається, вище мурів фортеці, — благають про помсту.