Навія 4

​Розділ перший:

Поки є час, вирішили робити ще одного плота, адже хто знає, скількох дітей доведеться рятувати. Поки ми з бабусею Адрі кріпили докупи дерев'яні колоди, Рівка пекла коржі в дорогу, готувала зброю. На третій день ми побачили дим. Далеко на півночі над лісом піднімалися клуби диму.

— Ну от і дочекалися, — стомлено промовила бабуся, — почалося.

— Думаєте, це горять поселення дітей лісу?

— Ні, Максиме, це війська полян випалюють ліани та траву, які охороняли кордон Великого лісу.

— Але крім рослин на кордоні повинні були чергувати бойові зірки.

— Так. Перша кров уже пролилася, і тепер це не зупинити. Швидше за все, крім бойових зірок там були й інші бійці. Але якщо горять ліани, то війська людей зуміли відтіснити їх углиб лісу.

— І що тепер?

— Потрібно поспішати. Там на півночі центральне крило лісу. Там бійців більше, та й магів, ніж у південному крилі.

— Думаєте, вони дадуть бій?

— Ніякого бою не буде. Невеликі групи і вдень, і вночі нападатимуть на військо людей, щоб змусити їх покинути територію Великого лісу. А це означає, що поселення доведеться покидати, і постраждають при цьому найбільше діти й старі. От тому-то я й хочу врятувати дітей.

Поки ми говорили, з'явився дим із південного напрямку.

— Ходімо до хати, — Адрі схвильовано поглядала на південь, — не подобається мені це все.

Ми швиденько пішли в бік хати.

— Думаєте, степовики напали на південне крило?

Бабуся йшла попереду, і з кожним кроком швидкість наша зростала. Вже через кроків двадцять вона взагалі побігла, а я за нею.

Рівка займалася випічкою, і запах можна було відчути кроків за сто. Бабуся Адрі не побігла до хати, а направилася в бік гаті. Зупинилася на березі і, приклавши долоню до лоба, стала вдивлятися в бік Чорного лісу.

— Ба, що ви там хочете побачити?

— Біжи до хати і скажи Рівці, щоб більше не топила в печі.

Я пішов до хати.

Рівка якраз діставала з печі чергове деко з коржами. На столі вже вистигало десятки три коржів, і я непомітно поцупив одного.

— Рівко, бабуся наказала більше не топити в печі.

Вона повернулася й здивовано поглянула на мене.

— У мене ще он скільки тіста лишилося, як це не топити?

— На півночі димить сильно, бабуся думає, що там поляни прорвали захист і тепер палять ліани. А тепер ще й з півдня дим з'явився.

— Почалося?

— Так.

Вона виклала коржі на стіл, поглянула на тісто, витерла руки й пішла з хати до бабусі Адрі.

— Ба, що там?

Бабуся поглянула на нас і показала рукою ліворуч, туди, звідки піднімався дим.

— Сусіди наші горять. Пам'ятаєте дівчинку, що днями прибігала за мною? Цей дим з їхнього острова піднімається.

— Думаєте, діти лісу?

Бабуся якийсь час мовчала, вдивляючись у далекий берег.

— Хтозна, хтозна... — сказала й пішла до хати, ми за нею.

У хаті оглянула кімнату й сіла на лаву.

— Максиме, йди на гать. Чергувати будемо по черзі. Якщо побачиш, що хтось рухається по гаті в бік острова, бий повітряним тараном.

— Але ж тоді шматок гаті розлетиться, відрізаючи нас від лісу.

— Нас від лісу, а їх від острова. У нас є плоти, і ми зможемо відремонтувати гать. Головне, щоб вони не змогли сюди пробратися. Підеш аж до вільх, пам'ятаєш, де тебе русалки зупинили? От там і охоронятимеш гать.

Я взяв списа й уже хотів йти.

— Списа тут лишай. Твоє завдання не в ближній бій вступати, а гать зруйнувати, щоб ворог сюди не пройшов. І поїсти з собою візьми, — бабуся подала зі столу два коржі.

Я пішов по гаті в бік чорноліського берега. Осінь. Ярило те й робить, що ховається за поки що рідкими сірими хмарами й світить не так, як ще місяць тому, та й гріє якось по-ледачому. А листя на деревах уже місцями забарвилося в жовте, а місцями в червоне. Добрів до вільх, знайшов місце, де гать не просідала й не хиталася під моєю вагою, і сів на колоди — в ногах правди немає. Дим від сусідів став уже не таким густим, мабуть, усе, що мало згоріти, згоріло, а тепер дотлівало. Ех, невчасно ця війна почалася. Нам би ще років три-чотири на острові посидіти, а там би вже й у дорогу можна було б збиратися. А що тепер? Судячи з того, що в сусідів уже хтось побував, на острові відсидітися не вдасться. І ідея бабусі Адрі врятувати дітей, щоб жити з ними тут на острові, мабуть, не дуже вдала. Якщо нас захочуть захопити зненацька, то захоплять. Острів чималий, і на човні або на плотах хтось може дістатися сюди з того боку, звідки ми не чекаємо нападу.

Здається, у лісі хтось рухається: он то там, то там птахи піднімаються в небо з гілок. За високим очеретом нічого не видно. Якщо вони рухаються уздовж берега, то й не побачу, поки хтось із них не вийде на гать.

Поглянув назад на острів. Хто його розбере, чи дивиться в мій бік хто-небудь, чи ні — і Адрі, і Рівка тепер ходять у камуфляжі. Отже, буду чекати, піде хто на гать чи пройдуть повз нас.

Хвилини повзуть, мов вагітна черепаха. Вирішив лягти на гать, так я буду не такий помітний. Тиша. Ніякого руху там, за очеретом. Може, це я себе накрутив, може, немає там нікого. А дим у сусідів? Так, може, пожежа, сажі в димарі назбиралося, от і палахнула...

А птахи чому з гілля в небо піднялися? Та хтозна, може, звір якийсь берегом йшов... Звір. А що, як це маун? Може, війна нагнала його з насиджених місць, от і бродить тут... А що мені той маун? Адрі говорила, що вони воду не люблять. Нехай тільки спробує на гать вийти: розіб'ю містки, то й не добереться він до мене. Еге ж, маун... А цікаво, скільки живуть мауни? Живий Мурчик чи вже ні? А навіть якщо живий, чи визнає він мене? Я ж тоді був у тілі Січеслава.

— Розкажи, — це малий подав голос.

— Про що?

— Про мауна. Я вже скільки разів чув про нього, але навіть не уявляю, який він.

— Уяви рись.

— Ну, тут і уявляти не потрібно. Дідусь колись мені показував її, коли взимку на полювання ходили. Здалеку, правда, бачив, але все одно страшно було.

— А тепер уяви, що та рись, яку ти бачив, стала вдвічі, а то й утричі більшою. Ото й буде маун.

— Та ти що... А не брешеш?

— Та не це в мауні найстрашніше. Кажуть, що він розумний і що не всяка магія на нього діє.

— Виходить, що зупинити його дуже важко?

— Майже неможливо.

І я розповів Максимові, як колись у степу Мурчик порвав цілу банду башибузуків і врятував мене й Арт.

— То, виходить, мауна можна приручити?

— Не знаю.

— Але ж ти казав, що в тебе був власний ручний маун.

— Максиме, я такого не казав. З Мурчиком ми ніби як потоваришували. Але назвати його ручним? Маун — це не домашня кішка...

— А в мене так і не було домашньої кішки, — із сумом сказав малий. — Дідо обіцяв, що виміняє кошеня, але так і не виміняв. Поглянь, хтось там є.

Я поглянув у бік берега. Очерет ворушився, хтось йшов від лісу стежкою до гаті.

Через кілька секунд зміг розгледіти кілька постатей, що визирали з очерету на гать. Вони ще не рушили в бік острова, мабуть, радилися, а може, боялися: гать то довга, і вони на ній мов на долоні будуть.

Озирнувся назад на острів: звідси навіть хатинку не розгледіти, а про те, щоб помітити Адрі чи Рівку, і мови немає. Лежу, не ворушуся, чекаю. Хвилин двадцять, мабуть, було тихо, а потім... Побігли. Один, два, три... півтора десятка. Біжать швидко, містки хитаються, зброї поки що не витягають із піхов, але половина з них зі щитами — бояться стрілу впіймати. До мене ще далеко, метрів сімсот, підпущу ближче. Тепер уже видно, що це не степовики й не княжі вої. Захекалися вже бігти й стали рухатися кроком. Ну так, у тому місці гать хитка, там не побіжиш. Ось тепер уже видно, що це козаки прості, не задрипанці якісь, а добре одягнені селяни, непогано озброєні. Триста метрів, пора вставати, подивимося, як відреагують, коли побачать мене.

Я підвівся й стягнув з голови балаклаву. Моє світле волосся, немов маяк на темному тлі болота, помітили відразу й зупинилися. Дивляться на мене, про щось розмовляють між собою. Ой, даремно ви на мене дивитеся, на воду б дивилися, то вже б один поперед одного до берега бігли: я вже двічі бачив, що русалки вистромляли голови з води у них за спиною. Рушили далі. Сто кроків. Поговоримо. Звук по воді гарно йде, якщо голосно кричати, то, можливо, й біля хати почують.

— Зупиніться! — крикнув голосно, намагався, щоб прозвучало грізно, але підлітковий голос ще звучав по-дитячому.

Вони не зупинилися, але рухатися стали повільніше.

— Стійте, я сказав!

Той, що йшов першим, лише посміхнувся, але зупинився через кілька кроків.

— Малий, ти чому розверещався? Мати чи батько вдома? Нас дядько Охрім прислав попередити вас, щоб перебиралися до нього на хутір, бо тут війна з сучими дітьми почалася. Переживає він, щоб ви не постраждали, то оце вмовив нас, щоби допомогли вам речі перевезти до нього, та й у дорозі від лихих людей захистити.

Отже ж сука, бреше й не червоніє. Ну що ж, підманю їх ще трохи ближче, щоб уже точніше вдарити.

— Дядьку, тато до лісу пішов петлі на зайців перевірити й наказав нікого на острів не пускати, бо там мама із сестричками одні лишилися, то хто ж їх захистить, як не я?

— А сестричкам скільки літ? — запитав хтось із тих, що був у середині їхньої колони, і вони просунулися ще на кілька кроків уперед.

— Одарці вісімнадцять, а Гапочці сімнадцять, — збрехав я, а вони зробили ще кілька кроків.

Ох, як засяяли очі в них, коли почули, що дівчата на острові молоденькі. Ну все, пора. До них уже кроків шістдесят. Направив руку в їхній бік, плетиво повітряного тарану на долоню, зачерпнув енергію, активував і відпустив. Кроків за десять від мене гать почала рухатися, колоди розліталися в сторони, ставали дибки, і чим далі, тим сильнішим ставав ефект від дії повітряного тарану.

Ех, якби стояли ближче один до одного, то всі б тут і лишилися, а так двоє останніх не потрапили під удар. У тому місці, де вони стояли, гать забирала праворуч, і удар пройшов повз. Деякі з тих, хто потрапив у воду, навіть встигли прийти до тями, але русалки не збиралися так просто відпускати свою здобич. Двоє нападників швидко бігли в бік лісу, гать під ними хиталася й прогиналася місцями. Русалкам було не до них, а я зрозумів, що бити в той бік повільним повітряним тараном не варто, адже вони вже вийшли за межі дії закляття. Сто метрів — це та відстань, на якій дія тарану вже не дає того ефекту, який міг би завдати шкоди. Втекли. Хтозна, може, це й на краще. Розкажуть іншим, що цей острів краще обходити стороною.

Поглянув на гать: колоди розлізлися, і тепер метрів сімдесят не було й сліду від неї, лише каламутна вода, з якої інколи з'являлися величезні хвости русалок.

Ну що ж, тепер можна повертатися додому.