14
Дем'ян та Уляна прийшли до вулкана. Багато народу прийшли погрітися.
- Сідай! - зняв куртку хлопець і поклав на землю для Уляни.
- Дякую, - зім’ялась дівчина.
- Про що ти мрієш?
– Я? - зніяковівши присіла вона на куртку.
- Ти!
- Про весну.
- Яка має бути весна?
- Ми з тобою гуляємо садом, там багато яблунь. Небо чисте і світить ніжно сонце, воно ще не обпалює. Трава низька, можна пройти. Я знаходжу найкрасивіше дерево, ми сідаємо під ним і довкола немає нікого. Тільки ти і я. Нас нічого не турбує, я дивлюсь у твої очі…
- І що ти бачиш у моїх очах?
- Твої очі, як весна. І це найкрасивіше місце.
- Звучить романтично. Якось тут настане весна.
- Ти стоятимеш, так? І дивитись на мене? – поблажливо глянула Уляна.
- А що?
- Вчинимо так, ти сідаєш, а я до тебе на коліна. Так тепліше.
- Ось цього я від тебе не очікував!
- Так, ми дівчата такі, - засміялася Уляна.
- І що далі?
- Кумедний, мені з чого знати. Життя досить непередбачуване. Ми цінуємо моменти нашого життя. Жити в насолоду. Живи поки молодий, то нам твердили?
- Так все вірно. Ти перейшла на дуже серйозну тему.
- Шкодуєш?
- Про що?
- Що жив одним днем?
- Ні, не шкодую.
- Я теж. Жаль – це дурість.
Обнявшись, Дем'ян та Уляна спостерігали за людьми. З кожною хвилиною народ підтягувався з усієї місцевості, адже холод пробирав до кісток.
І в сніговому пеклі можна було зігрітися тільки в цьому місці.
Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Вподобати!