43
Думаєш, серед снігів є щось більше?
Я колись теж думав, що ні.
Що світ складається лише з холоду, темряви й людей, які проходять повз.
Що між заметами немає дороги. Що серед пилу немає жодної живої іскри. Що після втрат залишається тільки порожнеча.
Але чому тоді я досі йду?
Чому не зупинився там, де було найтемніше?
Чому досі дивлюся вперед, навіть коли не бачу кінця шляху?
Можливо, тому що десь глибоко всередині я все ще шукаю відповідь.
Що є серед пилу й мороку?
Люди.
Люди, які самі ледь стоять на ногах, але все одно знаходять сили простягнути руку іншому.
Люди, які бурчать, відвертають погляд і роблять вигляд, що їм байдуже.
А потім віддають останній шарф тому, хто мерзне сильніше за них.
Що обрав ти?
Самотність?
Злість?
Байдужість?
Чи, можливо, ти обрав жити далі, навіть коли життя не залишило тобі причин?
Куди ти прийшов?
До кінця дороги?
Ні.
До місця, де зрозумів одну просту річ.
Світ не стає світлішим сам по собі.
Його освітлюють ті, хто не дає згаснути маленьким вогникам.
Таким, як ця свічка.
Таким, як один добрий вчинок.
Таким, як слова, сказані вчасно.
Таким, як прощення.
Таким, як співчуття.
Навіть після всього.
Після образ.
Після помилок.
Після років мовчання.
Навіть після того, як ти сам перестав вірити в себе.
Хтось усе ще може побачити в тобі людину.
І, можливо, саме це найстрашніше.
І найпрекрасніше водночас.
Бо тоді вже не можна вдавати, що надії не існує.
Марк подивився на вогник у своїй долоні.
Маленький.
Слабкий.
Майже непомітний серед безкрайніх снігів.
Але достатній, щоб не заблукати цієї ночі.
І вперше за довгий час йому здалося, що попереду може бути не лише зима.
Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Вподобати!