39
«Я відчуваю, як світ стає тихішим.
Не тому, що він залишає мене, а тому, що я розчиняюся в ньому.
Кожна мить — як піщинка, що вислизає крізь пальці, і хоч я намагаюся втримати її, мої руки лише ловлять вітер.
Я бачу небо. Воно нескінченне, як мій останній подих.
Молочний Шлях тягнеться через всесвіт,
і здається, це шлях, по якому я також піду.
Зірки мерехтять, як незавершені історії, які вже ніхто не дочитає.
Хто я? Ким я був?
Те, що здавалося важливим, зникає, тане, як вранішній туман.
Усе, що мало значення, йде слідом за тінню.
Можливо, так і мають зникати душі — тихо, без жалю, пливучи у небуття.
Тепло... воно зі мною.
Не знаю, чи то згадка про сонячні промені, чи слід старих снів, які залишили свій відбиток.
Але воно десь поруч, сховане у кожному промені світла, у кожній іскорці, що грає на воді.
І знаєте… усе є і водночас нічого нема.
Я вже не пам’ятаю болю, не пам’ятаю страху.
Є лише мить, і я — в ній.
Ця мить нескінченна, як шепіт вітру,
і здається, що більше нічого не потрібно.
Світ повільно пульсує, як дихання.
Усе довкола здається частиною нескінченної симфонії: трепет листя, коливання повітря,
відлуння, яке долинає з глибини космосу.
Як шкода, що ми так рідко дивимося на світ,
як на щось, що може зникнути у будь-який момент.
Тепер я бачу все по-іншому.
Молочний Шлях...
Може, це не просто зорі, а ріка, що веде додому?
Його світло тягнеться крізь темряву, і я розумію: я завжди був частиною цієї вічності.
Мені не страшно.
Страх приходить, коли боїшся втратити щось своє.
Але нічого не було моїм. Ніколи.
Я лише частинка великого кола, і зараз я повертаюся до нього, як річка впадає в океан.
Скоро тиша огорне мене повністю.
Але цей світ і далі співатиме свою пісню.
І, можливо, я залишуся в ній — шепотом вітру, світлом далекої зорі, чи теплом, яке з’являється в хвилини, коли все здається дивом.
Дивись на зорі.
Вони завжди були тут, навіть коли здавалися далекими.
І тепер одна з них — це я.».
Коли душа залишає межі зони, вона перестає бути прив’язаною до тілесного, до залишків пам’яті й страхів. Свідомість розчиняється у просторі, стаючи частиною енергії всесвіту. Це момент, коли все — і є, і водночас зникає. Немає ані болю, ані страху, лише спокій і світло, що веде в невідомість.
Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Вподобати!