40
Ульяна сиділа в барі, ледве вдихаючи важке повітря. Музика ледь торкалася її вух, як далекий гул, який здавався ще більш порожнім, ніж її настрій. Бездумно ковтаючи льодяну воду, вона озиралася навколо. І ось — погляд зупинився на ньому. Марк.
Він, як завжди, тримав у руці склянку віскі й дивився в нікуди. Його постать, така знайома, була мов пляма в її пам’яті, яку хотілося стерти, але водночас щось змушувало залишитися.
"Ні," подумала вона. "Тільки не це."
Ульяна швидко встала і попрямувала до ліфта. Бар знаходився на другому поверсі, і спускатися сходами не було бажання. Вона натиснула кнопку виклику, і сріблясті двері розчинилися, запросивши її в тиху кабіну.
Але не встигли двері закритися, як Марк увірвався всередину.
— Що ти тут робиш? — запитала вона, холодно глянувши на нього.
— Мабуть, те саме, що й ти, — пробурмотів він, стискаючи склянку.
Раптом світло згасло. Кабіна здригнулася. Ульяна відчула, як холоне її шкіра. Темрява здавалася безкінечною, але за мить світло повернулося — тільки тепер перед ними були зовсім інші двері.
Вони повільно відчинилися, і замість звичних стін будівлі перед ними розкинулося щось несамовите: полум’яне, чорне й жахливе. Повітря пахло гаром, а тінь від чогось невидимого ніби жила власним життям.
— Що це? — прошепотіла Ульяна.
— Це схоже на... ад, — відповів Марк, дивлячись у простір, що дихав гарячим вітром.
У цей момент з тіні вийшла постать. Вона була нечітка, але в голосі вчувалася неземна сила:
— Ви увійшли в зону ризику. Щоб повернутися, ви мусите пройти випробування. Тільки слова можуть відчинити двері. Говоріть.
Ульяна затремтіла, але зібралася з думками. Вона знала, що зараз вирішується їхня доля. Зробивши крок уперед, вона тихо, але впевнено почала:
"Світло тремтить, як душа під землею,
Згасають надії, але серце ще б’ється.
Ми впали сюди, мов каміння з гори,
Та в слові — ключ, що двері відчиняє.
Ми двоє — мов іскра у темному світі,
Що шукає свій шлях крізь попіл і тінь.
Відпусти нас, забери наші страхи,
І світ знову знайде своє обличчя."
Її голос розрізав простір, і раптом все навколо здригнулося. Полум’я погасло, темрява розтанула, а вони з Марком знову опинилися в кабіні ліфта.
— Це... це було реально? — прошепотів він, витираючи чоло.
— Іноді слова мають більше сили, ніж ми можемо уявити, — відповіла Ульяна, поглянувши на нього з ледь помітною посмішкою.
Двері ліфта відчинилися, і світ здавався вже не таким, як раніше.
- А тепер, йди! Щоб я тебе більше не бачила.
Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Вподобати!