Куди стелиться доріжка? Битим шляхом

Усередині листопада вшкварили такі морози, що навчання у школі довелося припинити. У курені, де навчалися діти, не було доброї грубки, та й не кожен із учнів, серед яких було чимало бідних сиріт, мав тепле вбрання. Це влітку ти кум королю і можеш бігати, підперезавшись одним поясом, а взимку заздриш капустині, яка стільки сорочок має. Малих бешкетників розподілили по куренях, де, хочеш – не хочеш, їм довелося прислуговувати запорожцям та скуштувати джуринського хліба. Але Семен і тут знайшов собі заняття, яке звільняло його від марудного відшкрябування пригорілого казана – він оповідав козакам байки та небилиці, від яких запорожці аж за животи хапалися. Зазвичай, то були оповіді про життя сторожової фігури, де степ гледіли розважливий Прокіп, сильний Никифор та недолугий Яцько. Себе до життя вартових молодший Вернидубенко не приплітав, відсторонено оповідаючи про життя вартових:

– Приїхав якось на фігуру роз'їзд з провіантом, і попросили Яцька вибрати собі те, чого найбільше не вистачає. Никифор тоді подався в степ на полювання, а Прокіп, який сидів у гнізді та пильнував степ, крикнув згори, що нема солі. А тугому на голову Яцьку вчулося, що не вистачає цибулі. От і набрав її цілий лантух. Відтак, заходячись варити куліш чи кашу, Никифор або Прокіп садили Яцька над казаном і казали йому ту цибулю десятками головок чистити.

– Навіщо стільки цибулі? – допитувався хтось із слухачів.

– А щоб бодай сльозами підсолити страву, яка ніяк прісною в горло не лізла.

– Ги-ги-ги! Ха-ха-ха...

– Ану, малий, ще щось утни, поки вечеря звариться.

– Захотілося якось Яцькові чогось солоденького, а меду в припасах залишилося у барилці на самому денці – як то кажуть: на чорний день. Крутиться недотепа та слину пускає. А Прокіп і каже: «А чи знаєш ти, Яцьку, звідкіль мід береться?» – «Бджоли приносять» – «Добре, що знаєш. Тоді розберися догола – хто тебе тут побачить – та й намастися тим медом, що у нас ще зостався. Бджоли подумають, що ти – вулик, і нанесуть нам стільки меду, що годі зішкрябати буде». Прокіп пожартував собі, а тугий Яцько так і зробив. Тільки злетілися до нього не бджоли, а оси, зачувши солоденьке. Та так покусали дурня, що тиждень на очі не бачив.

Цього разу не засміявся ніхто. Яків Вертихвіст, набиваючи люльку, одказав:

– Ти, хлопче, бреши, та не забріхуйся. Таких недотеп на січі не тримають, а тим більше – не ставлять на варту. Ще скажи, що він на піцюрину щук та судаків ловив...

А з Семена, що з гусака вода – не ображався, а травив нову байку:

– Колись, ще до того, як податися на Січ, учився Яцько бондарському ремеслу. Тож коли Никифор попросив його зробити бочку під сало, радо погодився. Вистругав клепки, зробив дно, скріпив усе обручами. Заклав Никифор у бочку свіже сало й залив його солоною ропою, щоб не зіпсувалося. А ропа витикла крізь щілини. Никифор за голову вхопився, а Яцько одказує: «А я тут до чого? Сказали ж – бочку на сало треба, а про ропу не йшлося...»

– Ха-ха-ха! Бочку на сало...

– Чекай, малий, а сіль до ропи у них звідки з'явилася? Не було ж солі.

– Так Яцько наплакав, коли оси жалили.

– Ги-ги-ги!

А поки Семен почувався, немов риба у воді, у товаристві дорослих козаків, його старший брат утратив будь-який смак до життя. Ні шаблею орудувати під час вправ, ні ложкою біля казана. Зброю з рук йому вибивали навіть молодші од Семена дітлахи, а ложку зі стравою, задумавшись про щось своє, парубок проносив повз рот.

Данило, занепокоївшись, чи не занедужав, бува, його первісток, повів сина до місцевого знахара й відуна діда Гаврила. Старий позаглядав у білки очей юнака, потримав у пальцях висолопленого язика, приклав вухо до грудей, вслухаючись у серце биття, пом'яв живота у правому підребер'ї і без вагань проказав: «Здоровий, як бугай».

Павло понуро побрів до куреня, а Вернидуб запитально поглядав на діда – не може ж цілком здоровий козарлюга отак поводитися. Гаврило, припаливши люльку, все пояснив:

– Даниле, то тільки коти і птаство марцюються, як тільки сніг зійде, кожного року в один і той самий час. А чоловік і не підозрює, коли якась заноза проткне йому серце. Не можу сказати, чи обійшлося тут без чар та якогось приворотного зілля, але твій син за якоюсь дівкою чи молодицею сохне. Миліша вона йому за все на світі.

– І що ж робити, матері його ковінька?

– Не знаю, що тобі порадити. Або чекати, що все минеться – в такому віці занозу занозою вибивають, або сватів засилати, якщо дівка гожа. А чи хусткою й рушником вас зустрінуть, чи гарбузом – того теж сказати не можу.

Щоб якось розрадити сина та приставити його бодай до якоїсь роботи, Данило упрохав Сірка, аби трійцю приятелів взяли в охорону запорізького посла, якого кошовий отаман виряджав на Дон, аби домовитися з тамтешніми козаками про спільне пантрування Дикого поля взимку та з'ясувати, чи не хочуть донці по весні Крим струснути. До того ж, Сіркові цікаво було довідатися, як ведеться донським козакам після втрати самостійності й чи не шкодують вони, що присягнули на вірність московському цареві і Московській державі. Кошовий переказував через посла вітання отаману Війська Донського Корнилію Яковлеву, хоча в душі сумував за Степаном Разіним, який в обороні простого люду не побоявся піти війною супроти московського володаря.

Послом на Дон відрядили Тихона Харкавого, який знав донців ще по Азовському сидінню. П'ять років поспіль утримували запорозькі та донські козаки приморську фортецю, захопивши її у турків.

Коротаючи час у дорозі, Тихон оповідав, як вибивати козаків із Азова султан спорядив військо з двохсот п'ятдесяти тисяч яничар, татар та найманців, і як лише нестача харчів та амуніції змусила оборонців відступити, але не здатися.

– Завоювавши Азов, просили ми царя московського нас підтримати та підмогу прислати. Прохали взяти місто під свою руку й надіслати ратних людей у постійну залогу. Але володар московський переконував турецьких послів, що до взяття Азова не має жодного стосунку і що його влада на козаків не поширюється... Московити, затямте собі, хлопці, люди дволикі – однією рукою москаль тобі хліб подає, а в іншій – ножа тримає, щоб у спину увіткнути. Надто грішать цим їхні володарі. А мужик всюди однаковий, правда, москаль надто темний і забобонний.

Так от, одкараскавшись від покорителів Азова перед турками, цар потай жалування надсилав регулярно. І провіант свіжий купці довозили: рибу в'ялену, борошно, крупи, сухарі. Якби ще куль, свинцю та пороху самодержець московський не шкодував – дражнили б ми турків довше.

Декілька разів пробував султан козаків з Азова викурити, то з моря, то з суші війська надсилаючи, але щоразу ламав зуби. Навіть пробував купити Азов, запропонувавши величезні гроші й вільний відхід із міста всім його оборонцям. Однак військова рада, де запорожці мали такої ж ваги слово, що й донські козаки, постановила фортеці не віддавати. «Якщо тобі, турецький володарю, Азов потрібен, то здобудь його так, як ми його здобули: своїми головами та кров'ю», – відповіли ми турецьким послам.

От і почалася бойня велика, де чи не щодень ми та турки підкопи робили й міни у ворожому стані закладали. Стріляли гармати безперервно, щодень турки йшли на приступ. Сімнадцять спроб здертися на мури фортеці по драбинах відбили козаки під проводом Наума Васильєва, донця й лицаря відважного...

Не завоювавши нас приступом, взялися турки до облоги жорсткої. Насипали височенний вал навпроти стін фортеці й розмістили на ньому гармати свої. Почали стріляти згори, розглядаючи нас, мов борозди на долоні. Наші гармаші теж каші дарма не їли, та сили були нерівними. Безперестанку стріляли бусурмани шістнадцять днів і шістнадцять ночей, а опісля цього пішли на штурм силами незліченними, ще й підмога до них степом та морем надходила. А нас змінити не було кому...

Почали ми з побратимами прощатися, розуміючи, що не вийти нам живими з такої різні. Але й турки завзяття втратили. Ще раз спробували нас підкупити, пообіцявши по триста талерів і двісті червінців золотих кожному живому захиснику.

Ще раз зібралася рада й постановила: «Не добро нам ваше срібло й золото нахабне, бусурманське, в нас на Запорожжі та на Дону свого срібла й золота багато».

Посилили облогу бусурмани, а в нас припаси закінчувалися і поранених та хворих багато було. Три тисячі лицарів славних головами наклали... Ще стільки ж на ходячих мерців схожими були.

Але й у турецькому таборі моровиця кинулася. Відступили і турки, і татари, і найманці різні, признавши неспроможність Азов завоювати. А живі захисники, обіймаючись та цілуючись, після короткого перепочинку кинулися будувати нові укріплення з каміння міцного та земляні вали насипати.

А чим усе закінчилося? Наказав цар московський Азов туркам без бою віддати, спокусившись на дарунки щедрі...

Прибувши до Черкеська – головної станиці Війська Донського, Павло не міг надивуватися, як тут усе схоже на вкраїнські міста. І церкви такі ж, і звичаї, і говірка схожа. От тільки на Запоріжжі для вирішення важливих справ чи зустрічі послів скликали Раду, а в Черкаську – Козачий круг. А ще жінкам ніхто не забороняв біля козаків жити. Одного дня стали запорожці свідками того, як на Дону шлюб погоджують. Зібралися козаки в коло, і один із чубатих молодиків вивів на саму середину наречену свою. Вклонився людям на всі чотири сторони й промовив: «Будеш, Агафіє, жоною мені». А дівчина, припавши до ніг козака, одказала: «Будеш мені, Степане, за мужа». І, поцілувавшись привселюдно, під вигуки схвальні пішли додому, добра наживати та дітей народжувати.

І такий жаль ухопив Павла за серце в чужій стороні, коли згадав про норовливу Мар'яну, що ні хмільне вино, ні щедра гостина, ні дружні слова не могли його розвеселити. Чужим відчув себе у цій далекій стороні і так запраг додому, що Устим із Панасом заледве втримали приятеля, аби не зірвався стрімголов.

Добре, що Тихон у Черкеську не затримався. Вирішивши всі свої посольські справи та з'ясувавши настрої донців, рушив зі своїм почетом на Чортомлик, аби не дати лютій зимі заскочити себе в дорозі.

Вибравшись за межі головної станиці Війська Донського, Харкавий став бідкатися, що не ті тепер донці, якими були раніше.

– І ніби ж прийняли нас радушно, і в дорогу, як годиться, з порожніми саквами не відпустили, але нема більш у тутешніх козаків тієї щирості, що була раніше. Зверхніми стали, запишалися. Чи й забули вже, що їхні прадіди з Черкас вийшли, чи то москалі на них так вплинули.

Міркування статечного запорожця обірвав Устим:

– Батьку-отамане, а погляньте оно в той бік – чого гайвороння так над степом в'ється?

– А нечистий його зна. Або падаль якусь чує, або ще живу поживу бачить й втратити боїться. А скочте-но, хлопці, погляньте, що там таке. Але будьте обережними – татарва на підступ гожа.

Штрикнувши коней острогами, Павло, Панас та Устим од'їхали від решти козаків, які залишилися на путівці, пильно зорячи передзимовий степ.

Топчучи некошену суху траву, котра подекуди сягала сідел, трійця неслася до того місця, над яким кружляло гайвороння. Окрім тих ворон та круків, що кружляли в небі, чимало птаства ходило й по землі.

За якусь мить молоді запорожці побачили залишки погаслого вогнища, кінські сліди і випростану постать якогось бідолахи, що непорушно лежав на землі. Панас першим спішився і побачив, що у груди незнайомця встромлено ножа. Роздивившись, що поблизу більш нікого нема, подав знак решті козаків.

Харкавий та ті запорожці, що залишилися з ним, здійнялися з місця і наздогнали вивідників.

– Що тут у вас? – поцікавився Тихон.

– Та тарчук якийсь з ножем у грудях. Лежить і не ворушиться...

– Мертвий?

– Та ніби ще теплий.

Тихон не полінувався зіскочити з коня й прихилити вухо до грудей незнайомця:

– Живий... Хоча хто зна, чи протягне довго... Ось що, хлопці, зробіть-но ноші та покладіть бідолаху на них. Заберемо пораненого з собою до Коша, гляди – вичухають його діди наші.

– Татарчука з собою візьмемо? – обурився Устим.

– Ти не мудруй, татарчук чи не татарчук – людина в біду потрапила. От поправиться – тоді й з'ясуємо, що він робив на землях Війська Донського.

Павло нахилився над непритомним татарином, обличчя якого видалося йому знайомим. Але пам'ять не дала й натяку, хто б це міг бути. Хотів було вийняти ножа з грудей, але Харкавий ухопив його за рукав:

– Стій! Не можна цого робити. Бачиш, як кров запеклася довкола леза, закривши рану? Виймеш ножа – рана одкриється і нещасний помре від втрати крові. До того ж, повітря піде в легені і він захлинеться піною.

Звівшись на рівні ноги, Тихон став вивчати кінські сліди, щось бурмочучи собі під ніс. Якби хтось із молодших прислухався, то почув би: «Так-так-так, трійко коней було... Троє вершників приїхало... На ніч мостилося двоє... Третій сидів ось тут... А від'їхав тільки один... Ще два коні рушили без вершників... Один зостався тут з ножем у грудях... Один від'їхав... А третій куди подівся?»

Тим часом запорожці приспособили ноші поміж двох коней і обережно переклали на них незнайомця.

– Ну, рушаймо з Богом, – мовив Тихон. – Гарячки в хлопця нема, і це вже добрий знак...