Куди стелиться доріжка? За золотим конем

Дощового ранку, коли так солодко спиться, й комарі не доймають, кошовий отаман Війська Запорізького-низового в супроводі судді, осавула та двох десятків молодих запорожців покинув Чортомлик і вирушив на ревізію. Сірко не мав наміру одразу їхати в Самарчик, а попровадив свій гурт до Самарської Товщі. Востаннє в цих місцях він був ще до того, як став полковником ніжинським та замешкав у Мерефі. Після мандрівки до Москви та Сибіру й повернення на Чортомлик боявся, що не впізнає місцини, яка вразила колись своєю первозданною красою. Ліс дуже швидко відвойовує собі більший простір, якщо люди не беруться його зупиняти. Та як спинити те, що множиться, як йому заманеться?

Завітавши на береги Самари через добрий десяток літ, Сірко направду не впізнав цих місць, бо там, де росли правічні дерева, було поле. І не дуби, сосни, берези, липи та клени зустріли кошового отамана, а відділені одна від одної латки пшениці, жита, вівса, ячменю, проса й конопель. Сірко аж очі протер, подумавши, що це сон або марево, але лісу таки не було. Наближаючись до дерев, які тепер були значно далі, ніж раніше, наткнулися запорожці на ще свіжі пні та дрібне гіляччя. І побачивши, як господарює в Самарській Товщі Матвій Житняк, кошовий аж за серце вхопився.

Дорогою до міста отаман бачив чисельні табуни вгодованих коней, які випасалися на луках, і пригадував плачі паланкового полковника з приводу того, що поголів'я гривастих викосила хвороба, яка неждано-негадано підкралася хтозна звідки. Тих тварин, що вціліли, покрали татари та прибрав до рук гетьман Самойлович. Споглядаючи на коней, що аж вилискувалися на майській росі, кошовий тамував злість на те, що його так нагло дурили.

У самому Самарчику, неподалік од канцелярії паланкового полковника, Сірко та його почет наткнулися на два десятків возів, навантажених зрубаним лісом. Біля них сновигало декілька замурзаних й переляканих селюхів, які не могли зрозуміло пояснити, чия ж то власність. Залишивши декількох братчиків біля возів та наказавши їм проганяти кожного, хто захоче зрушити дерево з місця, кошовий подався до паланкової канцелярії.

Попри те, що сонце вже на полудень повернуло, паланковий полковник ще додрімував на лаві. Цілісіньку ніч він розпивав могорич із полтавським купцем, якому вигідно продав деревину з Самарської Товщі. Залишки цих посиденьок ще й досі ніхто не прибрав – у брудних мисках та на неспожитій закусі роїлися величезні мухи, а дещо з харчів і зіпсуватися встигло, наповнюючи канцелярію кислим смородом. Пили аж до третіх півнів, після чого купець ще спромігся вибратися на вулицю своїми ногами й дошкандибати до заїжджого двору, а Матвій повалився на лаву в своїй канцелярії. Для нього це було звичним ділом. Якось, перебравши через край, він заявився до своєї господи й так налякав малолітню доньку, що дитині переляк довелося на віск зливати. Та й жінка дулася, мов середа на п'ятницю, коли приходив додому, ледь переставляючи ноги та хапаючись за одвірки. Після смерті єдиного сина Матвій запивав кріпко, але не так часто, щоб занехати управління паланкою.

Лежачи на лаві горілиць, полковник хропів і пускав слину. Снилося йому щось недобре, бо ойкав і махав рукою, немов намагався когось прогнати. Під лежанкою була навіть невелика калюжа, яка теж не додавала тутешньому господарю честі.

– Ось тобі й на, ревізія на порозі, сонце на полудні, а полковник чортів ганяє та морем плаває, – рявкнув сірко на всю канцелярію.

Сон із Житняка, мов рукою зняло, але спросоння не міг вдуплитися, хто ж це так голосно свариться. Попервах полковнику привидівся покійний батько, потім – тутешній панотець, але дійсність була ще страшнішою – блискавки й громи метав сам кошовий. Матвій зірвався на рівні ноги, але послизнувся на мокрій долівці й розпластався перед сердитим Сірком. Од паланкового полковника тхнуло таким перегаром і немитим тілом, що хотілося заткнути носа, аби не вивернути душу.

– Здоров... Здоров будь, батьку-отамане... А я тут... А ми тут, – белькотів полковник, намагаючись підвестися з долівки. Ноги не слухалися чи то зі страху, чи то од горілки, а в голові гули нічогенькі джмелі.

– Ось так, знач, Матвію, ти зустрічаєш ревізію та вищого над собою... Ну й тхне ж од тебе, як од кнура старого. Піди умийся перед тим, як звіт давати. Щоб не казав потім, що я особисті рахунки зводити приїхав – звірятимуть записи в книгах із тим, що бачили очі, генеральний суддя і генеральний осавул, а я збоку на все подивлюся та послухаю.

Усвідомивши, що влип, як сливка в кінський послід, Матвій вийшов до криниці, роздягнувся до спіднього й одне за одним шубовснув на себе три відра води. На майдані перед канцелярією уже зібрався чималенький натовп цікавих ротозяів, які слухали й споглядали як Сірко шпетить тутешнього господаря. Холодна вода, пробравши Житняка аж до кісток, закрутила й коліщатка в голові. Ревізія перестала виглядати настільки страшною навіть попри те, що налетіла зненацька.

Повернувшись до приміщення, полковник застав у канцелярії ще й паланкових писаря та осавула, які зізнавалися перед січовою старшиною, що вози з деревом, які стоять на майдані, прибули до міста з Самарської Товщі. Таке патякання підлеглих йому людей не віщувало нічого доброго, але, перевдягнувшись у сухе та заправивши чуба за вухо, Матвій готовий був відбиватися.

– То це я так ліс над Самарою нищу, що аж Дике поле видно? – накинувся на полковника кошовий. – То я дерево на свої зимівники доправляю? Чиї це вози, Матвію, зізнавайся. Та правду кажи й не сподівайся, що родичі в Батурині тебе покриють!

Та Житняк уже знав, як вивернутися з такої неприємної оказії:

– Монастирські вози. А ліс сей доправляю на відбудову Самарського пустельного монастиря. Два роки тому татари його нівроку пошкодили. А на святе діло, Іване, ти ніколи Самарської Товщі не шкодував. Я ж лише твої накази сповняю.

– Направду монастирські вози? – уже спокійніше перепитав Сірко.

– Христом-Богом клянуся. В кого хоч перепитай.

Кошовий запитально поглянув на Матвієвих помічників, і ті закивали на знак згоди. Вони теж мали рильце в пушку, а гуртом і батька дурити легше.

– А чиї ж то коні на луках під Самарчиком гарцюють? Наказував я тобі доправити в Кіш тисячу гривастих, так ти однікувався, що й половини нема. А там табунів, як на небі зорей.

– Гетьманські коні се. Самойлович віддав на випас після зими та не встиг забрати. А з паланковими кіньми справжня біда, – скрутно зітхав полковник.

– Бачу, гетьман тобі більший указ, аніж я. А паланкові полковники Кошу коритися передовсіс мають.

Житняк знічено мовчав, радіючи в душі, що буря з громовицею минула. Не такий уже й страшний Шайтан, як про нього бусурмани кажуть.

– То, може, тойво, по шкалику, та й якесь снідання зварганимо? Ви ж притомилися з дороги... – спробував Матвій перевести розмову в інший бік.

Сірко гидливо покосився на стіл, де раювали зелені мухи, й одказав:

– Хто рано встає, той уже про обід в таку пору думає. Не забивай мені баки, Матвію, показуй книги та скарбницю.

Знадвору почувся якийсь галас, штурханина, і до канцелярії полковника увірвався якийсь огрядний розпашілий чоловік і ще з порога став кричасти:

– Матвію, так не годиться, за ліс я тобі сплатив, як домовлялися, і могорич ми випили, чого ж тоді твої люди мене до моїх же возів не підпускають?

– За який такий ліс ти сплатив, добродію? – поцікавився Сірко, поки Житняк оторопіло намагався щось вигадати. – Тут тільки моя деревина, якою нікому не поступлюся.

– Матвію, що за неподобство? Як це не мій ліс, коли найняті мною люди його валили та на вози вантажили?

А поки полковник усе ще хапав ротом повітря, мов короп, викинутий на берег, горластий незнайомець напосівся на кошового отамана:

– А ти що за спритник такий? Чужими руками жар вигрібати любиш? Не вийде! Стефана Шияновського ще нікому обдурити не вдалося. Я собі ціну знаю! Звідкіль ти тут узявся і де був, коли ми з паланковим полковником живий ліс під зруб оглядали?

– На Чортомлику я був, поки ви так справно майно Війська Запорізького-низового ділили. Сірком мене кличуть, а Іваном нарекли. Мо', чув про такого, Стефане Шияновський?! – кошовий так поглянув на нахабного купця, що той одразу став задкувати до дверей.

– Стій, стій, голубе, куди так квапишся? Повідай нам, скільки за крам цей заплатив?

Затинаючись та ховаючи погляд, Шияновський назвав суму. Січові осавул та суддя аж присвиснули. Сірко залишився незворушним:

– І запис про цю угоду зроблено в паланковій книзі, а всі дукати лежать у скарбниці? – випитував кошовий у паланкового полковника.

Матвій, набувши на лиці кольору буряка, мовчав. А що мав казати, коли гроші він ще звечора одніс до своєї господи й замкнув у скрині, після чого повернувся в канцелярію пити могорич. Книгу паланкову вони з писарем занехаяли так, що й сам дідько голову зломить.

Житняк з тривогою поглядав на хоругву, якою так пишався серед інших полковників. Сірко упіймав цей погляд і виніс свій вердикт:

– Хоругву свою, Матвію, можеш забрати з собою. І хоч молися на неї, хоч сякайся в неї – мені байдуже. А пірнач та печатку поклади переді мною – вони тобі більше не знадобляться. Владою, даною мені Військом Запорізьким-низовим, розжалую тебе з посади полковника Самарської паланки. Нівроку ж ти прикривався моїм іменем, такого тут наколесивши, що й чорт не розбере. Але я попереджав тебе, що клубочок кінець має... Геть звідси! І щоб духу твого тут не було! Киями тобі б розуму нагнати, та славу колишню псувати не хочу. Під Збаражем ти був зовсім іншим... Віднині тобі заказано переступати поріг паланкової господи. А як із таким соромом тут далі жити – вирішуй сам. З Самарчика тебе ніхто проганяти не буде. Та чи зможеш людям тутешнім в очі дивитися? У Коші бачити тебе теж не хочу – сам знаєш, що злодіїв там не люблять.

Не сказавши ані слова у відповідь, з низько опущеною головою та притиснутою до грудей хоругвою побрів надвір Матвій Житняк. А що вирувало в його душі і що він собі думав – того не знав ніхто.

Тамуючи в собі гнів, Сірко не залишився в Самарчику на обід, хоча новопризначений паланковий полковник з усіх сил намагався вгодити кошовому. Не піддався отаман і на вмовляння судді провідати родича, який уже добрий десяток літ зробився сиднем і печеться тільки своїми зимівниками.

– Вистачить з мене вже одного сидня, – відрубав Сірко. – За такими гніздюками, яким аби кендюх набити та скрині наповнити, і профукаємо Україну, якої так прагнув Хмельницький.

– То що, одразу до Коша попрямуємо? – розчаровано пробубнів осавул, який теж був не проти того, аби розворушити господаря зимівників.

– Про мене – можете й на Січ прямувати. А я хочу ще в одну місцину заглянути. Хто бажає – може зі мною їхати, але одразу, братці, скажу, що медом-горілкою нас там ніхто частувати не буде, але й голодними гостей не відпустять.

Скривившись, суддя та осавул таки відділилися від почету кошового і вирушили начебто на Чортомлик. Та повз вуха Сірка не прошмигнули слова, що:

– ... У того Карася і свині вгодовані, і гуси такі важкі, що заледве ноги переставляють, і курей видимо-невидимо.

Відпустивши старшину, кошовий залишив при собі п'ятеро молодих запорожців і, наказавши новоспоченому полковнику дивитися в обидва ока та не повторювати гріхів свого попередника, покинув Самарчик. Дорогою до Коша задумав Сірко навідатися в Свято-Миколаївський пустельний монастир, за який на словах так вболівав Матвій Житняк. Цей монастир також у господарських та фінансових справах підпорядковувався Кошу та отаману, але туди кошовий вирушав не стільки з ревізією, скільки з метою поглянути, як іде його відбудова. Був при монастирі й шпиталь, де доживали віку хворі й старі козаки. Закортіло Івану поглянути, чи живі ще ті, хто колись навчав його уму-розуму.