Куди стелиться доріжка? За золотим конем

Довідавшись про те, що гяури палять та грабують передмістя Бахчисараю, наближаючись до його палацу, кримський володар сполотнів. У страху очі великі, а ще більшими вони стають, коли звідусіль кричать, що козаків – незліченна рать, котра все змітає на своєму шляху, не минаючи ні старих, ні малих. Селім-Гірей настільки квапливо покидав Хансарай, що не турбувався ні про гарем, ні про скарбницю. Напівголим заскочив на арабського скакуна, на змиленому коні примчався у порт, забіг на галеру і, перевівши подих, наказав капудану підняти вітрила, поквапити веслярів та негайно виходити в море. Подумки хан проклинав той день, коли піддався на вмовляння курултаю очолити Кримське ханство. Почесна й відповідальна ноша виявилася непосильною, як на його тендітні плечі. Ось же понад два тижні Селім-Гірей наказував чамбулам Едичкульської, Джамбуйлуцької та Буджацької орд пильнувати перешийок біля Ор-Капу, турецькі військові галери загородили підступи з моря, а Шайтан таки пробрався до Криму непоміченим. І як лиш це йому вдалося?

На щастя, у Равіль-бея, котрий опікувався охороною Хансараю та безпекою хана і його родичів, витримки та здорового глузду було більше, аніж у Селім-Гірея. Очільник сейменів не тільки не розгубився, побачивши підступних гяурів біля стін ханового палацу, а й зумів захопити одного з них у полон. Попри те, що посада й усілякі подарунки та винагороди розбалували Равіль-бея, він добре знав, як язики розв'язувати. Поранений запорожець у мовчаники грався недовго, особливо коли його тіло припекли розпеченим залізом, а на рани насипали солі. Аби швидше позбутися мук, бранець оповів, що до Криму Сірко привів двадцять тисяч козаків, розпорошивши їх на п'ять міст, а сам зостався біля Гнилого моря, щоб не перекрили шлях до відступу.

Селім-Гірея не цікавило, що коїлося у Гізлеві, в Кафі, в Ак-Мечеті чи в Ор-Капу, навіть доля Хансараю тривожила його менше, аніж уражене самолюбство. Оговтавшись від переляку, хан узяв себе в руки, покинув галеру і в супроводі сейменів подався до одного з двірців, розташованого в горах неподалік од Бахчисараю. Звідтам став розсилати гінців до беїі та мурз з вимогою збирати військо та негайно вирушати до Сивашу. Володар Криму прагнув наздогнати ворога по гарячих слідах.

Тим часом Сірко та ті нечисленні запорожці, котрі залишилися з кошовим отаманом на березі Гнилого моря, радо вітали братчиків, які поверталися назад із перемогою та звільненими земляками. Першою повернулася ватага Василя Олексієнка. Голодні до новин братчики, які відступ з Криму пильнували, жадібно вбирали в себе кожну звістку. А найдужче зрадів Тарас Загакайло, бо серед звільнених бранців знайшовся його батько.

Не забарився і Іван Стягайло. Хоч і обтяжений добром, одібраним у намісника хана, його загін повернувся до місця збору без втрат.

Федір Іваник привів із собою таких вимордованих людей, що дивувалися братчики, як ці звільнені полонені ще по землі ходять. У багатьох із них на плечах були грубі струпи, а на руках і ногах – відкриті рани. А звільнені земляки відповідали, що чоловік до всього звикає, та не завжди впокориться.

Данило Вернидуб та його ватага ще здалеку дали чути, що і їм незле повелося у столиці хана. Козаки, котрі поверталися з Бахчисараю, співали веселу пісню. Та й як душі не радіти, коли знайшлися і Данилова донька, і Павлова любаска.

Затримувався лише той гурт, котрий пішов Перекоп здобувати. І кошовий не поспішав дати наказ домів вирушати.

– Іване, майже всі братчики до місця збору вернулися. Ми обтяжені завойованим добром та звільненими бранцями. Час домів відходити, – радив Сіркові Олексієнко.

– Хан оговтається від несподіваного нападу та кинеться нам навздогін, а тут ми все ще не на своїй землі, де кожне дерево чи кущ допомагають, – погоджувався з приятелем Іван Стягайло.

– Ще трохи підождемо. Негоже своїх на півшляху покидати. Що б ви собі не думали, вірю, що й у Мазепи все вийшло. А хану не до нас зараз – Данило так його налякав, що тільки п'яти й видно було, коли Селім-Гірей зі свого палацу тікав.

Перечити отаману, та ще й у поході – це те саме, що напроситися на смертну кару. Понарікавши на бісового шляхтича, котрому до цілі було найближче, та який так довго бабрається невідомо де, запорожці й визволені бранці зосталися на місці.

Сонце котилося до полудня. Спрага стала докучати людям та коням. А Мазепи та його ватаги все ще не було й не було. У таборі дедалі дужче зростало невдоволення. Одні запорожці квапили зніматися з місця та вирушати домів, інші – вирядити вивідунів під Перекоп, аби прояснити, що ж затримало там Мазепу. Сірко ж уперто стояв на своєму, бажаючи дочекатися решти свого війська.

І таки дочекалися. Але не братчиків на чолі з колишнім ротмістром компанійської хоругви Петра Дорошенка, а татарського війська, яке провадив сам хан.

– Ось що стається с твердолобими сімома Іванами, які восьмого ждуть, – буркнув Федір Іваник, але покірно зайняв місце за валом, який встигли насипати ті братчики, котрі в Крим не пішли.

Побачивши не надто міцний козацький табір на березі Сивашу, Селім-Гірей здалеку визначив, що чисельна перевага на його боці. Не зупиняючись, з ходу кинув шістдесят тисяч вершників на п'ятнадцять тисяч запорожців, оьтяжених обозом та жінками й дітьми. Та не вдалося прорвати оборону з нахрапу. Привчені відбиватися за будь-яких обставин, братчики не відчували страху. Поряд із ними в лаву стали й учорашні бранці, які нізащо не хотіли ще раз приміряти кайдани.

Зазнавши одкоша з першого разу, хан та його військо не зменшили натиску на благенькі укріплення. І поки запорожцям вистачало куль та пороху, чисельна перевага татар не мала вирішального значення для висдіду бою. Однак арсеналу з амуніцією за спиною в козаків не було, а в ціль влучали далеко не всі випущені кулі. Рано чи пізніше набої закінчаться, і доведеться зійтися в ближньому бою, де перевагу на початках завжди має той, кого більше. Це добре розуміли і Сірко, і Селім-Гірей. Перший наказував добре цілитися, ховаючись в укритті. Другий сподівався на те, що і коні в нього свіжіші, і люди не настільки втомлені.

Як розджохані оси накинулися ординці на шанці та вал, за яким ховався їхній ворог. Розгніваний Селім-Гірей криком підганяв своє військо, незважаючи на те, що втрати були величезними. Рів, який козаки прокопали перед валом, аби надати табору додаткового захисту, швидко наповнивши мертвими, по яких, немов по мості, йшли і йшли вперед живі. У запорожців залишилося обмаль куль і пороху, тож довелося взятися за шаблі.

Нарівні з усіма, закусивши вуста та не щадячи ні живота, ні голови, бився з бусурманами Іван Сірко. І попри те, що бій вимагав зосередженості, кошового терзали думки, чи не помилився він, призначивши старшим походу на Крим Івана Мазепу.

Становище запорожців було незавидним: то в одному місці, то в іншому в табір проривалися невеликі загони татар, порушуючи злагоджену лаву оборонців. Хмара стріл, що летіли на козацький табір, заступила сонце. Ще сутужніше стало, коли бусурмани спробували захопити обоз, в якому людей було чимало, але гідних дати відсіч – обмаль.

Сірко ледь не завив од розпачу, почувши звістку, що до хана з боку Перекопу на поміч іде ще якась орда. Але кому судилося удома на печі померти – той у воді не потоне.

Усвідомлюючи, що забарився в Перекопі набагато довше, аніж було домовлено, Мазепа так квапився зі своїм загоном до місця збору, що не дав братчикам часу перевдягнутися назад у козацьку одежу. Саме через це появу нового загону татари сприйняли за підмогу. Але хто б міг подумати, що чоловік, який заледве не погубив такого вдалого походу, здійсненого Сірком, стане рятівником усієї виправи.

Побачивши, що на допомогу йому поспішає ще один гурт воїнів, хан рішуче повів своє військо на приступ – і опинився поміж двох вогнів. З козацького табору відстрілювалися влучні стрільці, а зі спини підтискав Мазепа, витісняючи татарське військо до болотистих проваль. Утративши твердий грунт під ногами, і люди, і коні геть збожеволіли. Даремно Селім-Гірей намагався докричатися до своїх поплічників, щоб не збивалися до купи чи не робили великих розривів між лавами. Військо розпалося на кілька груп, кожна з яких переймалася лишень одним: як вижити та дати драла з цієї масакри. А тут ще й братчики, які боронилися поряд із Сірком, набралися такої відваги, що вийшли з табору й кинулися рубати оторопілих бусурманів. Збагнувши, що власне життя дорожче за вірність хану, обкладені з двох боків воїни в овечих кожухах дали слабинку. Утративши заледве не третину свого війська, володар Криму й собі кинувся тікати.

Радості переможців не було меж. Мазепу, котрого хвилю тому проклинав ледь не кожен оборонець, кинулися вітати й дякувати йому за порятунок.

Коли радісна хвиля вляглася, час було подбати про живих і мертвих. До семи тисяч християнських душ, яких визволили з неволі, додалося понад двадцять тисяч бусурманів, котрі з похнюпленими носами чекали своєї подальшої долі. Кілька тисяч витривалих татарських коней також стали ласим здобутком. Але що до того майже тисячі братчиків, душі яких пішли на суд Божий? І хоча запорожцям не звикати, що війна – не мати рідна, та не могли дивитися, як над тілом бездиханного приятеля побивається Сиверин Хрін.

Як тільки татари обложили хиткий табір, обидва діди наперід не пхалися – молоді собі ліпше радили. А набивати рушниці й подавати їх влучним стрільцям з метким оком Яків та Сиверин ще могли. І рану перев'язати, і підбадьорити.

Коли ж козацька вдача стала брати гору, Хрін у якомусь шалі й собі заскочив на коня і подався наздоганяти бусурманів. Вертихвіст послідував за приятелем. І хоч татари перестали бути грізною силою, тікаючи чи покірно здаючись у полон, деякі з них продовжували чинити опір. На одному з острівців посеред Гнилого моря опинилася невеличка купка вправних лучників, рука яких не тремтіла, а око вправно вихоплювало ціль. З тихим свистом стріли наздоганяли козаків, яким у той день судилося померти чи рани зазнати.

Розмахуючи шаблею, Хрін скерував свого коня до острова, викрикуючи погрози. Але, зануривши копита у в'язкий мул, гривастий перестав слухатися вершника. Дід вилетів із сідла, випустив шаблю й розпачливо замахав руками, опинившись у солоній воді. Якову довелося теж спішитися, аби дістати на сухе нерадивого плавця. Оте барахтання Хрона привернуло увагу якогось із лучників. В хижому оскалі татарин натягнув тятиву, але стрілу, яка призначалася плавцеві, прийняв на себе його вірний приятель...

Сиверин не бачив, як братчики пошаткували стрільців на капусту; не пам'ятав, як вибрався на берег, бо продовжував термосити Вертихвоста, котрого теж винесли на сухе:

– Яцьку, вставай! Чуєш? Підіймайся. Знайшов коли спати. Вставай, га?!

Усвідомивши, що приятель заснув навіки, Хрін заплакав і не відпускав руку Якова:

– Та як же так, Яцьку? Чому ти – перший? Я гадав, що ти мене поховаєш, бо завжди дужчим був... Це ж мені щербата знаки подавала, свій прихід знаменуючи, а ти мій льос на себе взяв. Пам'ятаєш, як хрестиками натільними ми колись обмінялися? Не ти, а я зараз мав би трупом лежати.

Та не тільки Хрін втратив приятеля... Відтак із двоякими почуттями покидали Гниле море козаки та звільнені християнські душі, прямуючи через Каланчак у Чорну долину. Разом із ними понуро брели полонені татари. Вони стали крамом, який мав сам себе викупити, щоб не опинитися у далекій і холодній Московії.