Куди стелиться доріжка? За золотим конем

Тереза, котра завжди встромляла свого носа навіть туди, куди її ніхто не запрошував, першою просікла, що охоронці, які приносили полонянкам харчі та воду й виносили відхоже відро, між собою спілкуються українською мовою. І хоча в закипчених здорованях, зодягнутих у татарську одежу, котрі в присутності дівчат намагалися не зронити й слова, земляків упізнати було важко, Настуня з Мар'яною і собі переконалися, що чорнява оса нічого не вигадує.

Таке відкриття ще дужче спантеличило дівчат: хто ж їх викрав і для чого? Життя у новій клітці мало чим відрізнялося од перебування в попередній. Їх так само тримали під замком, не змушували до жодної роботи й не давали померти з голоду. Їжа хоч і не була настільки доброю, як у палаці Селім-гірея, але набагато ліпшою, аніж у домі, в який дівчат доправив кизляр-ага. Скаржитися ніби й не було на що, та й кому скаржитися? Од безділля можна було вовком завити, а розмовляти не було про що – стільки часу проведено разом.

Коли на місто падали сутінки, полонянок випускали у внутрішній дворик подихати свіжим повітрям. За його високими стінами годі було збагнути, в якій частині міста вони перебувають. І сусіди поводили себе так само тихо, якщо вони там, взагалі, були...

У дворику облаштували гарний фонтан, та й інші прикмети вказували на те, що тутешній господар далеко не бідний. Однак сам він жодного разу не з'являвся перед ними. Дамір, якого полонянки вбачали замовником цього переселення, теж не з'являвся. На перших порах, нидіючи в чотирьох стінах, не маючи чим зайнятися, висували найнеймовірніші припущення, але до суті докопатися було годі. А далі дівчатам до всього стало байдуже.

За полонянками постійно наглядали все ті ж четверо здорованів, яких із татарами пов'язувала лише одежа. Та будь-які спроби їх розговорити впиралися в прохолодну мовчанку. Охоронці або проковтнули язики, або їх їм просто відрізали, та дівчата знали, що це не так. Кпізь зачинені двері неможливо було кудись вийти, але чимало можна було почути.

До вух дівчат долітали слова, що якийсь Петро знову на коні і що хан йому знову довіряє, що недовго їм уже тут микатися. Хтось зітхав, що хочеться борщу й галушок, а інший голос вторив, що не відмовився би навіть від затірки чи саламахи.

Серед мовчазних наглядачів був і чолов'яга, який за віком недалеко втік од полонянок. Парубок – не парубок, але його життя не потріпало ще так сильно, як інших охоронців: ні зморшок на лиці, ні шрамів та рубців на тілі. Він був найлагіднішим з-поміж усіх і дозволяв дівчатам довше гуляти на свіжому повітрі. Про себе Тереза, Настуня та Мар'яна назвали його Петрусем, тоді як інших обізвали Дідьком, Люцифером та Чортом.

Якогось ранку, коли Петрусь заніс у комірчину нехитрий харч, а Чорт пильнував, щоб дівчата чогось не втнули, Тереза, намагаючись розправити неслухняні пасма смоляного волосся, бідкалася на відсутність гребеня. Наглядачі незворушно попрямували геть, не забувши зачинити двері на замок. Та коли полонянки повернулися до своєї комірчини після вечірньої прогулянки, на столі лежав гребінець. І не якийсь простий, а доволі дорогий – з панциря черепахи.

Через декілька днів Тереза в присутності Петруся та Дідька поскаржилася подругам, що для волосся їй знадобилася б нова стрічка. І така забаганка теж була виконана.

Однак коли Мар'яна понарікала на збиту подушку, яка не дає їй нормально спати, не змінилося нічого. Поза увагою молодого наглядача залишилося й бажання Настуні мати набір для вишивання. Так дівчата дійшли до висновку, що Петрусь нерівно дихає саме до Терези, І не забували упом'янути це кожного разу, як тільки молодик біля них з'являвся.

– Поглянь, Терезо, знову Петрусь нас навідав, видать, скучив за тобою, – кидала пробний камінь Мар'яна.

– Та пощо мені це татарське одоробло без'язике? – вдавано гнівалася чорнява красуня.

– Е, не кажи, якщо скинути з нього це татарське дрантя та в наш стрій зодягти, був би нічого козак, – під'юджувала стельмащуківна.

Молодик, заливаючись червоною фарбою, тікав геть.

За іншим разом, споглядаючи, як Петрусь розставляє миски на столі, поки Люцифер стояв у дверях, Мар'яна розпочинала цю пісню заново:

– А лакей із нашого Петруся нічогенький вийшов би, чи не так, Терезо?

– Пани б його до себе не допустили. Зі стайні не вилазив би.

– Чого б це? Мармизою ніби вдався і не горбатий.

– Болото за нігтями має. Я б на такого нечупару й не глянула.

І знову охоронець пік раків, не озвавшись жодним словом. Та коли зайшов у комірчину наступного разу, з нігтями в нього було все гаразд.

В один із вечорів, коли з неба падав рясний дощ, прогулянка звелася до сидіння на лаві у критій галереї. Мар'яні набридло відсиджувати гузницю і вона надумала трохи помокнути. Прямуючи до фонтана, послизнулася й добряче гепнулася би, якби її не підхопив Петрусь. Вирвавшись із його обіймів, стельмащуківна засміялася:

– Терезо, а наш Петрусь – парубок дужий. На руках тебе носити зміг би.

– Та що з тієї сили, коли не чоловік він зовсім.

– Чого ж це? – втрутилася в розмову Настуня, яка рідко долучалася до таких нападок на найсумирнішого з наглядачів.

– Сама знаєш, що з євнухами роблять, – провадила Тереза.

Мар'яна, яка все ще стояла біля парубка, ковзнула рукою вниз його живота:

– Гадаєш, там нічого нема?

Збентежений парубок відскочив убік, мов ошпарений.

– Вивалошили його, як пити дати. З усіма євнухами так роблять. Бідачка, певно, на срібну трубку не спромігся, з очеретинкою ходить, – засміялася Тереза.

Такої зневаги не витерпів би навіть камінь.

– Дівчата, чого ви зі мною так? Я ж вам зла не бажаю й не роблю... – у відчаї скрикнув охоронець, але тут же перелякано озирнувся, чи не почув його хтось із старших приятелів. Та в дощову погоду ті надвір і носа не потикали, довіривши нагляд за полонянками наймолодшому з-поміж себе.

– Диви-диви, а євнуху тільки дзвоники відтяли – язик у нього на місці, – щиро здивувалася Тереза.

– Ще й по-нашому варнякати вміє, потурнак, – зневажливо зронила Мар'яна. – Навіть гадки не маю, що змушує таких людей Христа зрікатися. Ще б паном якимсь став, та ні – звичайнісінький служка.

Довелося Свириду – так насправді звали парубка – спростовувати всі ці безпідставні звинувачення. Та, на біду дівчат, розговорити його не вдалося – Чорту закортіло знати, чого ж так довго полонянки надворі.

Упіймавши такого добротного сазана в свої сіті, дівчата його вже не відпускали. І хоч нагоди вивідати в парубка щось нове випадало не так уже й часто – у товаристві інших наглядачів Свирид був таким же мовчазним, як раніше, полонянки дізналися, що перебувають у домі Ашпат-мурзи та що викрали їх не випадково.

– Бач як, подруги, навіть волосина з наших голів не має впасти. І це кажуть нам бузувіри, які преспокійно зарізали кількох татар, – роздумувала вголос Мар'яна.

– Ліпше їх не сердити й не дратувати, – боязко проказала Настуня.

– Кому-кому, а мені Свирид кривди не зробить, – засміялася Тереза.

– Еге ж, у тебе є Петрусь-Свирид, у Настки – Дамір, тільки я тут нікому не приглянулася, – глузливо одказала стельмащуківна.

Залишившись наодинці, спробували дівчата бодай щось прояснити.

– Хтось із вас чув про цього Ашпат-мурзу? – поцікавилася Мар'яна.

Тереза та Настуня заперечливо захитали головами.

– Для кого й для чого нас тут тримають, Свирид не знає. Або вдає, що не знає... Хм... Що ж то за щиголь такий нас пригрів у своєму домі?

І на це запитання стельмащуківни відповіді не дав ніхто.

– Прислуга тут не татарська, – докинула Тереза.

– Еге ж, рабами тих здорованів, які нас пильнують, не назвеш, – погодилася Мар'яна. – Кривди тут їм ніхто не чинить.

– Що ж тоді примушує наших земляків такими хортами лихими бути? До кого на службу вони пристали? Настко, ти більше на беях та мурзах знаєшся, адже ходила на їхні зібрання, і з кизляр-агою ти на короткій нозі, Дамір цього Ашпат-мурзу ні разу не упоминав? – згорала від нетерплячки Тереза.

Але як не ворушила пам'ять Данилова донька – таке ім'я на згадку не приходило.

– Що ж, дівчатонька, аби знати щось достаменно, доведеться нам Свирида дотискати – забагато він темнить.

І хоч Мар'яна рідко ставала на бік чорнявої цокотухи, цього разу стельмащуківна цілком поділяла її наміри.