Куди стелиться доріжка? За золотим конем

Сераскер Юлдаш-бей, щасливо перезимувавши та вшанувавши поховання предків, з першою весняною травою рушив на північ од Сивашу. Він так і не розумів тих своїх сусідів, які проміняли безкрайній степ і юрту на житла, зроблені з тонкого дерева, обмазані мулом і кізяком та вкриті очеретом. І яка ж то радість орати землю та сіяти просо? Поки можна вполювати щось на м'ясо, поки можна зарізати щось із худоби, поки є молоко – голодним не будеш. Навіщо ж прив'язувати себе до землі? Гяурам простіше – у них є ліси, річки, озера і пагорби, а в ногайців – тільки степ. І спробуй всидіти на одному місці, коли трава вигорає, а калюжі пересихають.

Як справжнє дитя степу, очільник невеличкої, але незалежної й гордої орди звик жити тим, що принесе день прийдешній. Аби тільки сонце не випалювало траву; моровиці обходили боком табуни й отари, а жінки народжували здорових хлопців, які стануть такими ж бестрашними й відважними воїнами, як і їхні батьки. Худоба забезпечувала людей Юлдаш-бея їжею (м'ясо, молоко, сир, масло), одягом (шкури, вовна, хутро, шерсть), паливом (кізяки й кістки), ліками (кров, сеча). Без свійської тварини навіть небіжчика не ховали – обов'язково клали в дорогу шмат м'яса та опудало зі шкури. Усе інше можна було здобути силою, витримкою, хитрістю і підступом.

Не прив'язаний ні до землі, ні до будівель, Юлдаш-бей водив своїх кочівників причорноморськими степами й Диким полем, забирався на Дон і під Дністер, тривожив козаків, волохів, молдаван, поляків, московитів – і ніхто не був йому указом: ні заможніші беї, ні хан, ні султан. І що з того, що купці мають дозвіл на проїзд Кримським ханством і сплачують мито? Дике поле тому й зоветься так, що дике, що з воза в ньому впало – те й підібрати можна. А вози й перекинути не лінь. Без докорів совісті вів своїх воїнів навіть на ногайців, які послухалися хана й поламали свої гарби, погодившись стати райя. Якщо вони ладні платити податок мешканцям Хансараю, чому б їм не поділитися з сусідами? Та й спробуй доведи, хто тебе пограбував. Юлдаш-бей – як вітер, нині тут, а завтра десь інде. Навіть худоба на одному місці бути не хоче, а що вже про людей казати?

Живучи з грабунків, він завжди схвильовано перелічував кількість голів (людей та тварин), здобутих у сутичці з ворогом, та цінував лише те, що можна було скласти на гарби й везти за собою. Але ні сам сераскер, ні його люди не прив'язувалися до цих речей. Якщо виникала потреба швидко накивати п'ятами – без жалю викидали відвойоване чи вкрадене, аби облегшити гарби. Знали, що такого добра, при потребі, підберуть у тих, хто за нього тримається руками, ногами й навіть життя готовий віддати.

До грошей Юлдаш-бей ставився байдуже, і золото та срібло ніколи не було для нього самоціллю й тим, заради чого можна віддати кількадесят вірних людей. Неохоче приєднувався до спільних військових походів, платою за які були мішечки з золотом.

Із ясиром, захопленим під час грабунків, не поспішав розставатися, через що майже не мав справ із покупцями такого краму на невольничих ринках. Здорових чоловіків та жінок мав до чого приставити й у своєму господарстві, а кволих, старих і немічних у полон не брав – пощо йому зайві роти. Попри жорстокий норов, Юлдаш-бей був ще й людиною слова. Попередивши бранців, що за лінь і спробу втечі нещадно каратиме, обіцяв тим, хто скориться й сумлінно працюватиме, волю через п'ять-шість літ. І свого слова сераскер дотримував, хоч іноді так не хотів прощатися із слухняними й працьовитими рабами. Тішився, коли ті, кого відпускав на волю, залишалися в його орді. Таким людям можна було довірити худобу, юрти і майно, поки воїни йшли за свіжим ясиром. З посмішкою дивився на спроби звільнених гяурів виростити хліб, коли надовше затримувався зі своїм кочовим людом у привабливому куточку степу, але й радів разом із ними, коли збіжжя достигало.

Проте навіть він розумів, що гроші – то така річ, без якої неможливо співіснувати з іншими ордами та татарами, що замешкали в містах. За них можна було придбати те, що конче тобі необхідне, не розстаючись із тим, що тобі дороге й чого віддавати не хочеться.

Вдихаючи носом запашний дух степу (лівою ніздрею він чувся менше), сераскер Юлдаш-бей картав себе, що не все можна передбачити та не все гідно оцінити.

Коли татарські чамбули безславно утікали з-під Чртомлика після того, як гяури не дали заскочити себе зненацька морозної зими, він був чи не єдиним татарським провідником, який із тієї масакри вийшов без втрат. Не загубивши жодного воїна, до своїх юрт повернувся ще й із прибутком, напавши на невеличкий гяурський хутір та легко захопивши його мешканців. Худоби й добра, яке навантажили на сани, було чимало, а ясир був здоровим і дошкандибав до місця, де зимували люди й худоба сераскера.

Серед полонянок була гяурка, котра хоч і відзначалася не аби-якою вродою й мала гарну поставу, та була надто невпокореною. Від таких тільки біди, нещастя та клопоти. І хоч таку полонянку собі в прислугу готові були взяти його найкращі воїни, навіть влаштувавши бійку за неї, від біди подалі Юлдаш-бей надумав здихатися такої обузи. Без вагань віддарував норовливу дівчину хану й залишився тільки з прибутком: і чварів позбувся, і від біди застерігся, і Іслам-Гірей йому щедро за подарунок віддячив.

Чого ж так переймається сераскер, чого такий роздратований та лютий? Бо довідався, наскільки продешевив. Коли з різницею у три дні до тебе навідуються гяури з вигідною пропозицією, коли пропонують тобі такі гроші, за які можна збільшити свої табуни, стада й отари, а в тебе нема того, що купцям треба, злишся своїй недалекоглядності. І вже немилі тобі сідло, зброя і халат, якими обдарував Селім-Гірей.

Першим до юрт сераскера дістався Гнат у товаристві Михася та колишніх сердюків. На щастя закоханого парубка, котрийсь із волохів не тільки чув про Юлдаш-бея, але й знав, де його шукати в такій порі року.

Почувши, чого хочуть непрохані гості, сераскер наморщив чоло – розставатися з полонянками, які не відбули свого сроку, він не дуже любив. Однак жадоба перемогла – зайди обіцяли сплатити будь-яку ціну.

З боку чужинців перемовини вели Масний та один із волохів, які знали татарську мову. Довідавшись, про яких полонянок ідеться, Юлдаш-бей наказав привести всіх жінок та дівчат, яких упіймали цієї зими. Була серед них і Мотря, котра разом з іншими подолала важкий шлях і розродилася вже в ногайській юрті, привівши на світ здорового хлопчика. Від неї Гнат і довідався, що Мар'яни серед тутешніх полонянок нема. Почувши таку звістку, парубок нараз спохмурнів і втратив будь-яке зацікавлення до всього, що тут відбувалося. Даремно сподівалася Мотря на порятунок, даремно благали земляка забрати їх звідси інші односельці – Гната цікавила тільки Мар'яна, а витрачати гроші на далеких родичок і сусідок він не збирався.

Розчарований сераскер буркнув, що та, яку купці шукають, давно у Хансараї, і розвернувся до гостей спиною, давши зрозуміти, що на цьому реремовини завершені.

Гості, які прибули непроханими, так і відбули недякуваними, а вслід Гнату ще довго лунали прокльони та побажання здохнути не в своїй хаті.

Через три доби після перших приїхали другі купці. Павло та його приятелі хоч і вибралися у мандрівку раніше за Гната та його попутників, проте спізнилися. А все через те, що Хасана, який розпитував у татарських пастухів про орду Юлдаш-бея, не туди спровадили. Ранньою весною сераскер, його люди та худоба, справді, товклися біля багнистого озерця на північний схід од Сивашу, та коли запорожці дісталися тих місць – застали лише столочену траву, кінський послід та сліди від вогнищ. Заки відшукали те місце, куди перекочувала орда, спізнилися.

Юлдаш-бей насторожено зустрів ще одних зайд – такі часті відвідини гяурів йому не подобалися. Почувши, що й цим гостям потрібна норовиста дівка, якої він так легко позбувся, сераскер заскреготав зубами – зрозумів, як же він помилився, випустивши з рук таку цінну птаху. Позираючи на бея, Павло був вражений тим, наскільки чітко Семен змалював чоловіка, якого ніколи не зустрічав. І спотворена ніздря, і постава, і хижий блиск очей – таке ні у сні не присниться, і вигадати важко.

Татари байдуже поставилися до непроханих гостей, а от в очах Гнатових односельців спалахнула надія. І хіба міг Максим, який пристав до запорожців, щоб викупити рідну сестру, не звільнити з полону двоюрідної? І чи могли козаки залишити в біді тих землячок (відпускати чоловіків сераскер не захотів за жодні гроші), які хотіли вернутися домів? Братчики, щоправда, журилися, що на всіх бранок у них грошей не вистачить – ось де пригодився би Кривогубів скарб. Але Юлдаш-бей не погоджувався відпускати всіх, а прийняв викуп тільки за тих, хто чимось не припав йому довподоби та не надавався до кочового життя. Та й не всі бранці виявили бажання повертатися на рідні землі. Деякі мешканки Сухої Балки, довідавшись, що хутір згорів дощенту, вирішили триматися за синицю в руах:

– Куди нам іти? За що жити? Тут маємо хоч і худий, але бодай якийсь дах над головою і з голоду не пухнемо.

– Дякуємо, братці, що печетеся про нас, але в старці йти не хочеться. Одбудемо п'ять літ неволі і якщо живі будемо, Юлдаш-бей сам відпустить нас, та ще й не з порожніми торбами.

– Чоловік мій тут зостається, куди ж іти без нього...

Краялося серце в запорожців за такий вибір земляків, але чим могли тут зарадити?

Максим хоч і засмутився тим, що не відшукав рідної сестри, але й радів, що вдасться повернути додому іншу:

– А що, Мотре, вертатимешся домів до свого чоловіка шлюбного, чи вже приглянула собі якогось чорнявого з розкосими очима?

– Та цур їм, пек їм тим бусурманам, од них так кінським потом чути, що задихнутися можна. Миються раз на рік. Не можу я в цих халабудах жити та одну конину жерти. Коржа хочу, хліба свіжого, чи бодай сухарика погризти. Братику, чи не завалялася в тебе бодай скибочка? Малий мені груди до крові яснами натирає, а молока там, як кіт наплакав.

– Маємо, сестричко, і хліб, і сало. Хоч по тобі не скажеш, що бідувала тут – вилицями не світиш.

– То все через те, Максиме, що й поміж татар люди є. Тутешні жінки як побачили, що я при надії такий шлях здолала, заопікувалися мною. До важкої роботи не приставляли.

– Може, тут і залишишся? – під'юджував брат.

– Е, ні, нічого Прокопу на печі вилежуватися. Обіцяв перед Богом у горі й радості жити – хай стрічає свою радість з приплодом.

– Добре, хоч не чужим, – вишкірився Максим, але тут же заробив по носі.

Споглядаючи на похмурого Павла, Мотря поцікавилася в брата:

– А це що за сич такий надутий? Виглядає так, немов усеньке життя кислиці їв. Коли на Січі всі такі, то й не дивина, що не женяться. Яка ж дівка за такого одуда піде...

– Цей сич, Мотре, і є тим, кому наша Мар'яна гарбуза пошкодувала би. І піч недовго колупала би, якби зі сватами прийшов. Умить рушниками усіх гостей перев'язала би. Без нього ми сюди не забралися би, але то довга оповідка.

– Он як, – зі співчуттям проказала Мотря. І враз такий жаль прокинувся в її серці до бідолашного парубка, що захотіла його розрадити:

– Не журися, козаче. Твоя Мар'яна – дівка не тільки гожа, а й бойова. Не дасть вона собі в кашу наплювати ні хану, ні султану.

– Що не дасть наплювати – це я знаю... Та чи моя? – простогнав молодий запорожець, з сумом споглядаючи в той бік, де, на його гадку, мав бути Бахчисарай.