Куди стелиться доріжка? За золотим конем

Як кіт, що наробив шкоди, принишк попервах нещодавній полковник Самарської паланки Матвій Житняк. Одібравши в нього печатку та пірнач, Сірко не став виселяти його з помешкання, яке належало паланковому полковнику. Але, по-правді кажучи, Матвій там рідко бував. Легкі гроші й віно першої, покійної вже, дружини дозволили йому збудувати новий двір, не рівня тій халупі, де тулилися усі попередні полковники.

Принижений привселюдно перед усіма міщанами, немов злодій у базарний день, Житняк заховався за міцними стінами й перші дні навіть носа не потикав за межі двору. Наказавши дружині дати розрахунок прислузі – не міг витримати ті глузливі погляди та шушукання за спиною, відверте нехтування своїх обов'язків – сам рубав дрова, палив у печі, носив воду, порався біля худоби. Така зайнятість вивільняла жовч, якою захлинувся би, просто нидіючи в покоях.

Жінка з острахом поглядала на чоловіка, який так раптово постарів і осунувся на лиці, перестав їсти, а вночі зітхав і перевертався без сну з боку на бік на м'яких перинах. Ох, як ненавидів опальний полковник кошового отамана Війська Запорізького-низового...

Їхня з Сірком неприязнь розпочалася ще з того, як Іван, надумавши прийняти під руку Харківський полк, замість себе хотів зоставити в коші Івана Ждана, упертого й запального чоловіка, противника втручання Москви у козацькі справи. А Матвій був серед того гурту, який підтримував Івана Щербина та Левка Шкуру, бо ті хотіли разом із гетьманом Брюховецьким з московитами у злагоді жити. І промосковська партія таки переважила сторонників Сірка – і Щербин, і Шкура три роки провадили Військо запорізьке-низове, у всьому слухаючись гетьмана Лівобережного. Але навіть із Мерефи Сірко підбурював братчиків, кепкуючи, що поки він Кіш провадив, запорожці могли ходити куди завгодно. А як тільки Щербин та Шкура провід перейняли – уже тобі ні на калмиків іти не можна, ні ногайцям прочухана дати. При зустрічі питав колишніх спільників, як їм сусідується з московською залогою, яку впустив на Чортомлик Шкура, і чи скоро матимуть бородатого кошового. І таки під'юдив братчиків настільки, що скликали Раду й прогнали Левка геть, а булаву віддали Івану Ждану, як того й хотів сірко.

Ждан, очоливши Кіш, суворо наказав паланковим полковникам припинити будь-які зносини з Брюховецьким, але Житняк кошового не слухав, навіть прихистив у Самарчику московського воєводу Григорія Косалова після того, як братчики прогнали його з Кодака.

Неприємності в Матвія почалися через те, що на території ввіреної йому паланки невідомі розбишаки напали на царського посла Єфима Ладиженського, який у супроводі татарського мурзи віз подарунки кримському хану. Розбійники перебили всіх татар, подарунки відібрали, а сам посол ледве встиг втекти до Самарчика. Оговтавшись, Ладижинський оповів паланковому полковнику, що перед тим гостив у полковника харківського, і що саме Сірко порадив йому тим безлюдним шляхом рухатися. Намагаючись знайти розбишак, Житняк висловив кошовому припущення, чи не не з Мерефи все так обставили, але Ждан, нагримавши на полковника Самарської паланки, наказав тримати язика за зубами.

Напад на посольство взявся розслідувати сам гетьман Лівобережний. Брюховецькому Матвій теж зізнався, що підозрює Сірка, а коли така звістка дійшла до полковника харківського, горшки було побито остаточно. Усі свої подальші біди та нещастя Житняк пов'язував тільки з Сірком.

Але в тому, що сталося у паланковій канцелярії, винив насамперед себе. Кошовий обставив ревізію так, що й комар носа не підточить, упіймав паланкового полковника на зловживанні своєю посадою, і все це відбулося на очах десятка очевидців. Про жодну розправу чи зведення рахунків і не йшлося – злодюзі по заслузі.

Бісило Матвія й те, що ніхто з-поміж людей, яких розставляв на виборні посади в паланці, не заступився за нього, не взяв напоруки. Приятелі та спільники, з якими провертав прибуткові справи, теж його одреклися. І в гості ніхто не приходив не те, що в білий день, а й вечорами, коли всі тіні такі схожі.

Понад десять років будучи єдиновладним господарем паланки, Матвій звик карати й милувати, бештати й хвалити, впокорювати й нагороджувати. Він жив страхом інших. Зненацька нагрянувши в холодну у будь-яку пору доби, ніздрями втягував переляк злочинців, які очікували своєї кари. Коли в базарний день дужі воли розривали засуджених на смерть, Житняк упивався запахом свіжої крові й насолоджувався тріском кісток. У такі дні ніхто й слова кривого не смів йому сказати... І ось все це так безславно обірвалося.

Не маючи на кому зігнати злість, позбувшись можливості вершити долі інших, рубав сокирою велетенські колоди, подумки проклинаючи Самарську Товщу, яка його й погубила. Сам же бачив, що переборщує з вирубками лісу, та не міг спинитися, коли багаті покупці вишиковувалися в ряд, а гроші нваповнювали скриню. Здоровий глузд закликав зупинитися, а зажерливість вимагала ще й ще.

«Бог – високо, а Сірко – далеко», – полюбляв одказувати писарю та осавулу, коли ті радили вгамувати пил. Засиджуючись у канцелярії до глухої ночі чи до третіх півнів, вигадував нові гріхи кошового, приписуючи Сіркові те, що витворяв сам. А коли прокидалася совість – заливав її горілкою, за якою й до шинку не треба було бігати – щедрі могоричі проставляли задоволені власники зрізаного лісу.

Після згаяного за господарською роботою дня надходив вечір, коли в тісному сімейному колі разом із дружиною та донькою Матвій розмазував по тарілці харчі, які не лізли йому до рота. І знову безсонна ніч, котра приводила за собою похмурий день. Житняк перестав голитися, лякаючи спочатку колючою щетиною, а потім і сивою бородою доньку. Пріся, яка любила забиратися до батька на коліна й гладити його гладеньке підборіддя, цуралася вітця. Василина, якій так подобалося копилити губу серед міщанок, будучи полковницею, тепер майже не розмовляла з чоловіком, перебравшись спати в кімнату до доньки.

Перекидаючись з боку на бік на широкому ліжку, Матвій відчував, що втрачає родину. Маркова могила уже травою поростає поряд із перекошеним хрестом на гробі матері, а Василина з Прісею що не день, то чужіші. Та й ніколи не було в нього родини, як такої. Замолоду покинув рідну оселю, коли батько Хмель підняв на визвольну війну старих і малих. Закрутився в цьому вирі Житняк так, що ніколи було рідню згадувати. Батьки повмирали, а брати та сестри без його участі спадщину поділили. Не перечив, бо що там ділити було: латаний кожух та землі клаптик. Зріднився з братчиками запорізькими, жив у курені. Своїх дітей не мав, чужих не хрестив, у приятелі до нікого не набивався.

Одружився доволі пізно, та й то лишень тому, що за Горпиною обіцяли чималий посаг. Утомившись никати білим світом, виношував Матвій гадку обзавестися зимівником та стати гніздюком – вічні перетяги й холод куреня йому остогидли. А вийшло ще ліпше – зробили його паланковим полковником.

З першою дружиною вони були птахами різного польоту. Він – стріляний горобець, а Горпина – пишна пава, донька підстарости, зі шляхетського роду. Пригадуючи оті її «там не сідай», «до обіду перевдягнися», «губами не плямкай», «нігті обстрижи», «з хлопа ніколи не буде пана», досі відчував свою меншовартість. Гречаники дивилися на нього, як на юродивого, й ніколи не сприймали за рівного собі. Коли приїздив до них у гості – завжди садили в кінці столу. «Видно пана по халявах», – чванилися кожного разу, витикаючи Матвію його селянське походження.

Народивши сина, Горпина зовсім забула про чоловіка, споглядала на Матвія ще більш зверхньо, а братам при зустрічі хвалилася, що грубою сокирою те поліно вже обтесала, залишилося лиш надати йому потрібних обрисів. Але навіть такій паві, яка всі розуми поїла, забракло здорового глузду. Вирядилася до церкви на різдво в легкій одежі, щоб усі позаздрили її обновці, застудилася, злягла і, похаркавши кров'ю понад рік, пішла на той світ. До сина Матвій найняв мамку – ніколи йому було з бахуром бабратися та відповідати на його постійні «чому?». Житняк входив у смак полковникування, метався Самарської паланкою і вдома майже не бував. Коли ж утихомирився й налагодив усе так, що гроші самі в калитку капали, син був йому чужим.

Одружуючись вдруге, Матвій ніби й усе прорахував – Василина не була ані багачкою, ані розпещеною батьками одиначкою, ані дівкою великого розуму – хтось у подружжі мав же бути дурнішим. Та одного полковник не врахував – різниці в віці. Молода дружина йому в доньки годилася, і не раз Матвій чув, як парубки під'юджували Василину, чи полковник з усім справляється, чи, мо', підсобити треба. А в плотській любові молода жінка була ненаситною. Працювати вдень за коня, а вночі за огира полковник уже не здужав, тому з підозрами накидався на Василину кожного разу, повернувшись з інспекції чи поїздки в кіш. Питав, куди ходила, хто в гості заходив. Поки ще був удома Марко – було якось спокійніше на душі – на чужих очах не розгуляєшся. Та не знайшли спільної мови мачуха з пасинком – довелося сина в школу січову записати. І та школа й вкоротила Маркові вік. Не так школа, як сірко, котрий настільки розпустив школярів, що могли вештатися, де завгодно. Переварюючи в голові свою біду, Матвій так і не міг збагнути, що робив його син у татарському шатрі.

Замучена підозрами Василина тим часом замикалася в собі й раділа тільки одному – що люди звуть її полковницею. Але Сірко й тут встромив свого носа.

Навіть після важкого трудового дня сон ніяк не приходив, хоч каміння на повіки клади.

У залитій місячним сяйвом світлиці Матвій посеред ночі відчиняв скриню й перераховував дукати та таляри. Але й золото більше не гріло пальці й не приносило радості. Пощо все це багатство, як він нікому непотрібен? Але розкаяння не наповнювало серце, а ще більша злоба на світ і всіх, хто його зневажив, випалювала Житняка зсередини.

Одного ранку, попоравши худобу і ані словом не перекинувшись з Василиною, не чекаючи сніданку, перевдягнувся у новий одяг, осідлав коня, вивів гривастого за ворота двору й вирушив до Батурина. Якщо в Самарчику об нього тепер ноги витирають, то може хоч свояки допоможуть при владі залишитися.

Якщо дурні, котрі й підпису під універсалом поставити не могли, провадять полки, то чи не знайдеться в гетьмана місця й для того, хто грамоту знає й підспівувати вміє?

Та з прохолодою зустріли Матвія свояки в Батурині. Григорій Гречаник тільки буркнув, що при кожній посаді можна про свою кишеню дбати, але треба й міру знати. А Михайло, відвернувши очі вбік на те, як Житняк кладе йому в кишеню капшук із грошима, процідив крізь зуби:

– Не на часі, свояче, зараз твоє полковництво. Слава про те, як Сірко провів ревізію у Самарській паланці, долетіла до Батурина швидше, аніж ти сам приїхав. Звістка про те, що в самарській Товщі ніхто не загубиться – так ясно в ній стало – дуже розлютила гетьмана. Але скажу тобі щиро, як близькому родичу, Самойлович лютує не через те, що ти там погосподарював, а тому, що за ліс на свою нову господу, який возив з-під Чернігова, платив дорожче, аніж ти паланковий розпродував. Так що, звиняй – нічим зараз тобі не зарадимо. Спробуй із Сірком помиритися – зараз гетьман на боці кошового.

Та надто гострого клина було вбито поміж рабами Божими Іваном та Матвієм, аби помиритися на цьому світі.