Куди стелиться доріжка? За золотим конем

Тим часом Семен із дідом Гаврилом прямували кудись проти течії Дніпра. І чим далі віддалялися від Коша, тим нудніше ставало Шевчику. Ні степ, ні плавні, ні все живе, що траплялося їм у дрозі, не викликало в Данилового сина того щирого захоплення, як рік тому, коли зі сплюндрованого татарами рідного села разом із братом утікав на Січ. Знахар часто зупиняв коня, підбирав якісь трави та корінці й складав їх у сакви, а Семен, задерши голову вгору, намагався поріднитися з птахами та вивідати в них, де ж зараз батько та Павло з приятелями. Та нічого путнього з цього не виходило – бачив усе ті ж плавні, степ і море. На душі було мулько й неспокійно, а голову доймала думка, з якою хотів поділитися зі своїм попутником:

– Діду!

– Га?!

– А чи можна в собі такі уміння розвинути, щоб скарби приховані знаходити?

– Так скарби постійно в нас під ногами. Поглянь хоча б на цю траву – ніби непоказна на вигляд, а яку силу має.

– Я не про ліки питаю.

– А про що? – Гаврило давно збагнув, до чого хлопець хилить, але вдавав із себе нетямущого.

– Про золото, срібло, каміння коштовне, чаші всілякі...

– Кортить багатим стати? Білий хліб щодня їсти, на перинах спати та слугами понукувати? Гроші, Семене, то не од Бога, а від диявола. Поженешся за ними – душу загубиш. Не чоловік ними править, а вони ними. Спімни Михася Масного – ніби й тямущий парубок, та на кого перекидається, коли золото бачить? Про статки лишень і мислить: хутірець над річкою, ридван, одяг пишний. Теж таким хочеш стати?

– Та ні.

– Тоді для чого тобі скарби?

– Як подумаю, скільки того добра нечистивого, від якого люди розум втрачають, під землею, під водою чи під камінням без діла лежить, аж гарячим потом умиваюся. Якби все це віднайти, докупи зібрати – скільки б то люду християнсього з неволі бусурманської викупити можна було би. Зібратися б гуртом та віднайти приховане. А ще коня золотого дістати та пересвідчитися, чи додає він роки до життя.

– Ет, – крекнув дід, – добре мислиш і чисту душу маєш. Та хто ж тоді землю оратиме, шаблю в руках триматиме, фігури пильнуватиме, людей лікуватиме, якщо всі живі та здорові скарби приховані шукати кинуться? А золото, срібло й каміння коштовне, про які ти говориш, і проклятим бути може. Як побачить їх чоловік – так одразу розум втрачає. На Кривогуба обертається...

– Так он Павло, Панас і Устим лиходіями не стали. Що знайшли у характерницькій печері – те й на добре діло віддали.

На ці слова знахар не мав що відповісти. Добру хвилю рухалися мовчки.

– То можна, чи ні? – першим озвався Семен.

– Що?

– Таке уміння в собі розвинути, щоб скарби знаходити?

– Все під силу чоловіку, який чогось дуже прагне. Але скажу тобі, Семене, по-правді: усі, хто скарби шукав і навіть на добре діло знахідки впускав, щось та й втрачали: здоров'я, здоровий глузд, а то й життя передчасно. Повернешся до Коша – розпитай про це Дем'яна Тибу.

– Того дурника, що іржаві ножі, наконечники від стріл, скельця та кольорові камінці збирає й скарбом їх називає? Він же не од світу цього.

– А був, як і ти, тямущим, поки скарби шукати не став. За цими пошуками глузд і втратив – бачиш, на кого перетворився? Та бувають дні, коли розум до нього ненадовго повертається – тоді багато цікавого оповісти може. А зараз викинь усе непотрібне з голови та по боках дивися й прикмети запам'ятовуй. До місця, куди прямуємо, не кожен добереться, а ще менше назад вибереться.

Ніби й не так далеко від Чортомлика од'їхали, і Дніпрове ревіння чутно було, та попровадив дід хлопця в якісь такі нетрі, де хіба дикі звірі пристанище мають. І не встиг Шевчик про це подумати, як коні злякано захропіли й спробували стати дибки – шлях їм перепинили два величезних вовки. Налякався і малий характерник, який виявився неготовим до такої зустрічі попри всі уміння з тваринами та звірами розмовляти.

– Не бійся, Семене, – посміхнувся знахар, – це Куцик та Паленик, які стережуть лігво Уласа. Чужакам було б непереливки, а мене вони знають.

Гаврило дістав із торби два шматки в'яленого м'яса й замахав ними, закликаючи звірів:

– Куцику, Паленику, а ходіть но ближче, почастую вас чимось смачненьким.

Піднявши носи, вовки впіймали спокусливий запах м'яса і стали облизуватися. Помахуючи хвостами, як дворові собаки, підійшли до подорожніх і взяли з рук діда почастунок. Шевчик із подивом споглядав, як один шматок м'яса звірі по-братськи розділили й швидко проковтнули, а інший навіть не займали.

– Гаразд, Куцику, ти залишайся пильнувати, а ти, Паленику, проведи нас до свого господаря.

На ці слова один із вовків щез у хащах, а інший, вхопивши неторканий шмат м'яса, побіг попереду коней. Та нелегко було гривастим і людям продертися крізь такі нетрі. Вовк, відбігши вперід, зупинявся й чекав, поки гості з ним порівняються. Шмат в'яленої конини сіроманець з пащеки не випускав.

– От хитрун, – посміхнувся Шевчик, – урвав половину з чужого шматка, а своїм ділитися не став.

Вовк повернув голову до Гаврила, і було в його погляді стільки образи, що знахар змушений був заспокоїти сіроманця:

– Не ображайся, Паленику, хлоп'я ще молоде-зелене, не все тямить.

Вовк зневажливо пирхнув і знову подався вперед, вказуючи шлях, а дід проказав до свого попутника:

– Ніколи не роби поспішних висновків лишень за тим, що бачили очі. Долучай розум. Бо навіть очевидне може бути часткою чогось прихованого. Тпру! Приїхали, впізнаю це місце. Злізай із коня та не забудь прив'язати гнідого, далі поповзом пробиратися доведеться. І як старому ще не набридло в такому лігві жити...

Спочатку Паленик, за ним Гаврило, а там уже й Семену не було куди подітися – поповзли у якусь нору. Вовк найшвидше подолав вузьку горловину, знахар крехтів, але впевнено просувався вперед, а Шевчик декілька разів боляче вдарився головою до склепіння та задер собі ніготь. Далі стало ніби й просторіше, але така темінь приховувала місце, куди вони забралися, що Семен не тільки вовка та діда, а й рук своїх не бачив.

– От кріт старий, – бубнів Гаврило собі під ніс. – Подобається ж чоловіку під землею жити, а ти почувайся, мов у могилі. Куди пошвендяв, чого шукає? Та нічого, і таке ми передбачили – дарма я скіпки з собою брав, чи що?

Знахар понишпорив у своїй торбі, заіскрилося кресало, і по хвилі тьмяне світло окреслило обриси чужого житла. Була то чи нора, чи печера – сказати важко. Семен ще міг стояти на повний зріст, а Гаврилові доводилося схиляти голову.

Це було таки справжнє вовче лігво, в якому людську присутність видавало хіба місце для вогнища, якесь шмаття та кілька глиняних мисок. Ні тобі стола, ні стільця, ні лави якоїсь. У протилежному від входу кутку Шевчик запримітив стовчену суху траву – вона, певно, служила постіллю для господаря цієї нори.

Поки Семен розглядав незвичне помешкання, все ще не вірячи, що тут могла й людина жити, знахар розпалив вогонь із скинутих гамузом сухих гіляк та став викладати з сакв припаси: сухарі, крупу, борошно, сушену тарань та горнятко меду. За цією роботою промовляв до хлопця:

– Поки одні люди, такі як Михась, про хороми та перини думають, іншій й отак жити можуть. До всього чоловік звикає. Щоправда, я не хотів би отак жити. Уяви собі, що тут взимку робиться, коли ці нетрі снігами закурить. Вовче здоров'я треба мати, щоб так от мешкати. Та Улас з вовками й живе. Колись він подбав про них, коли малими булими, тепер вони про нього піклуються, правда, Паленику?

Сіроманець, який привів сюди гостей, вичікувально дивився на Гаврила й Шевчика. Шмат м'яса, отриманого від гостей, він поклав на плоский камінь, який, схоже, заміняв господарю стола. Зненацька вовк нагострив вуха й став легенько поскулювати.

Знадвору почувся якийсь шурхіт, і чийсь гугнявий голос проказав:

– Хто ж це, Куцику, до нас навідався? Певно Гаврило про нас не забув, та не сам приїхав, а ще з кимось. Полякали ви з Палеником гостей трохи, чи так впустили? Впустили, кажеш. А нам гостей і прийняти нічим. Хотів суниць назбирати – так не пора ще, тільки цвіт та зав'язки зелені. Ще з тиждень почекати треба. Та хіба ми тут дні рахуємо? Переночували живі-здорові – уже добре. Давай, лізь.

У нору проскочив ще один вовк, якого Шевчик уже бачив, а за ним заповз дід, який радше нагадував обтягнутий шкірою кістяк, аніж живого чоловіка – таким худим був.

– Так і є. Гаврило нас провідав, – посміхнувся господар, прямуючи до вогнища з казаном, із якого розхлюпувалася вода, – і вже отаборився в нашій хаті. Здоров був, Гавриле.

– Здоров, Уласе, – відповів знахар, переймаючи в свої руки казан із водою. – От приїхали до тебе на гостину, а заодно й подивитися, як тобі тут ведеться.

– І кого ж це мої сроманці не з'їли? – худющий дід повернув голову до Семена, і Шевчик аж зойкнув з подиву – старий був сліпим. Замість очей на обличчі в нього були дві порожні западини.