Куди стелиться доріжка? За золотим конем

Поява ще одного лоцмана на Січі, який може провести човен якщо й не усіма порогами, то, принаймні, половиною з них, могла б стати подією, яку б ще довго обговорювали братчики перед сном чи в дощові дні. Але на біду (чи на щастя) Івана, який щасливо доправив немічного Уласа до Чортомлика, у Коші обговорювали інші новини. По-перше, не зникло ще радісне пожвавлення од щасливого походу в Крим. По-друге, запорожців турбувало, що ж буде із Дорошенком, який зрікся гетьманства і клейноди котрого до Батурина мав доправити Іван Мазепа. По-третє, такої кількості полонених татар, яких треба було десь розмістити та прогодувати, на Чортомлику давно не бачили.

Якось надто швидко од приятелів відбився Семен, утішений не лише тим, що знайшов золотого коня, а й тим, що батькові та старшому брату вдалося відшукати та повернути Настуню. І хоч сестра та Павлова пасія, котра також знайшлася, відбули до Верблян у супроводі Мар'яниних братів, це аж ніяк не затьмарювало радість. Шевчик зачудовано слухав те, як старші родичі обговорюють наміри відбудувати спалені татарами двори, однак так і не наважився запитати, чи покинуть вони Січ. Сам хлопчина не збирався залишати Чортомлик, заспокоюючи себе тим, що Сірко не відпустить його од себе. Данило з Павлом сперечалися, де ж будувати нове житло. Вернидуб обстоював Тернівку, де могили родичів і де кожен пригірок знайомий, а Свищивітер ратував за Суху Балку, звідки до Коша значно ближче. Щиро кажучи, таку затію юнакові нарадила стельмащуківна, котра, побувавши в світах, хотіла вирватися з-під батьківської опіки й бути господинею у власному домі. Павло спочатку насторожено поставився до такої забаганки, пригадавши, що у хуторі в ярі мешкав колись і недолугий Гнат, який теж мав свої види на стельмащуківну. Але на бік Мар'яни став і Хасан, запевнивши, що вдруге татари на колишнє погарище не скоро прийдуть. Татарчук розвіяв приятелеві підозри, переконавши його в тому, що Гнат давно загубився десь у світах, адже навіть про Михася Масного, який був разом із ним, ніхто не чув стільки часу. А колишній джура Сірка – то таке гівно, яке б завжди десь сплило...

Тож поки Іван вгамовував тремтіння напружених колін і відлежувався на пристані, а Шевчик хвостом никав за батьком та братом, коней Тарасу Гуньці довелося повертати Карпові з Василем.

Тим часом ще одна новина випурхнула, мов молода ластівка з гнізда, і полетіла над Кошем. Після смерті вірного ніщо більше не тримало на світі й Сиверина Хрона. Канівський курінь, у якому провів декілька десятків літ, став йому немилим, а слова співчуття та зітхання з вуст молодших братчиків дратували й сердили. Та людина – таке створіння Боже, яке прагне товариства за будь-яких обставин. От тільки де знайти таке товариство, де б бодай хтось розумів тебе з півслова? Ровесників у діда було не так уже й багато. Гаврило ще хапав останні квіти життя і насолоджувався відведеними йому днями. Нечуйвітер був лише тінню живого чоловіка, впавши у забуття. Сліпого Уласа Сиверин не знав і замолоду, тож не мав про що з ним поговорити й на старість. Сірко хоч і був молодшим за Хрона, й удвох вони мали б про що наговоритися, та занадто кошовий заглибився у своє власне горе.

Кілька ночей, не склепивши повік ані на мить, старий запорожець згадував молоді роки. І всюди, якщо не брати до уваги босоноге дитинство, поряд із ним був Яків...

Дощового ранку, коли старечі кістки якось по-особливому занили, Хрін за сніданком навіть ложки до рук не взяв, а поцікавився у курінного отамана:

– Лавріне, а чи є ще гроші у курінному горняті?

Братчики, які затято орудували ложками та щелепами, завмерли, і чутно було тільки дощ, який цибенив за вікнами.

Курінний отаман Лаврін Сідляр, збагнувши до чого йдеться, знічено відказав:

– Та ніби не лайдаки й не п'яниці у Канівському курені зібралися, щось та й припасли. А чого питаєш, Сиверине?

– Виділиш мені мою частку? Спасатися піду. Одкозакував своє. Тіло немічним стало, пора й про душу подумати.

– На таке діло грошей не шкода, та чи не зарано, Сиверине? – втрутився у розмову Данило Вернидуб.

– Запізно. Послухав би Яцька – гляди удвох доживали б віку у Самарському пустельному чи в Спасо-Преображенському монастирі. А так один спасатися буду. Браття, великих проводів влаштовувати не буду й гулянок теж – не судіть за це. Але й жебраком од вас не піду. Павле, – обернувся дід до Свищивітра, – ти віддавна на мою дамаху задивлявся. Славно послужила мені ця шаблюка, нехай і тобі послужить.

Парубок вклонившись діду, прийняв такий подарунок.

– Семене, а ти забирай того турецького лука, яким я із тобою змагатися хотів рік тому. Тобі він швидше в пригоді стане.

Шевчик не зміг стримати сліз й розревівся на очах у всього куреня, та ніхто не підняв його на сміх. У багатьох канівців в очах стояли сльози, і носами шморгали молоді й старі. Назавжди із живим прощатися було важче, ніж із покійником.

Роздавши запорожцям усе своє майно, дід прийняв од кошового свою частку й поклав на стіл декілька талярів:

– Випийте, браття, за спасіння моєї душі, а до монастиря гуртом не проважайте.

Наперед випхалося декілька старих канівців, які хоч і не могли мірятися з Хроном прожитими роками, та також подумували вже про спасіння душі.

– Не гнівайтеся, братці, але до монастиря хочу відбути в товаристві Павла, Хасана, Панаса й Устима. Вони – хлопці молоді, дівчата та молодиці на них заглядаються, може й мене зігріє поглядом біля них яка вдовичка. Бо на таких старих пнів, як ми, задивлятимуться хіба горбаті баби, а я таких цілувати не хочу. Парубки й бочки з дьогтем перекинути зможуть, і горшки глиняні потовкти. А з вами яких збитків нароблю? Федора он спина болить, Гордій кульгає так, що равлик його обжене, ти, Матвію, недобачаєш і замість церкви нашої ще до якогось кляштора мене запровадиш. Парубки, як не крути, за дідів проворніші, їм і музик найняти легше, і гопака прощального допоможуть мені вшкварити. Вони за ворота мене й одведуть.

Одпровадивши Сиверина Хрона спасатися та наказавши старшому сину довго світами не вештатися, пішов Данило Вернидуб до куреня кошового, аби сповістити Сірка про свій намір. Надумав козак покинути Січ та трохи біля дітей пожити. Не пощастило малими їх поняньчити, то хоч зараз, коли ще чувся в силі, підсобити їм. А звести хату й обгородити двір – то не шапку на піч закинути.

Сірка зовсім не здивував прихід давнього знайомого. Така вже доля в отамана – знати все наперед.

– Твердо надумав, Даниле, в гніздюки податися, чи прибріхують люди?

І Вернидуб, який збирався розпочати таку розмову здалеку, одразу поник:

– І тепер не відпустиш, Іване? – і було в цьому запитанні стільки розпачу та сподівання, що пройняло і Сірка.

– Якби не втрати, які нам непідвладні, бо на все воля Божа, сказав би тобі ті ж слова, що й торік – такими козаками не розкидаються. Та втративши спочатку сина, а тепер і шлюбну жінку, знаю і я той вогонь, який спалює зсередини. І слава, доблесть, відвага, честь, пошана, навіть служба – іржавого цвяха не варті, коли серце самотнє. Я все відкладав і відкладав оте повернення додому. То обов'язок не відпускав, то обіцянка царю московському, а щастя сімейне й радість батьківська пройшли повз мене. А ти ще можеш встигнути все це наздогнати, хоч дружини наші обидві вже на правді... Мене Бог по-своєму карає за те, що взявся людей судити та вирішувати, хто гідний жити, а хто ні. І Всевишній показує, що я лиш хробак нікчемний навпроти нього. А ти ще можеш в сім'ї пожити, раз так за одним махом знайшов та повернув на рідну землю і дочку, і невістку. То буде Нова Тернівка понад Дніпром?

Данило зам'явся. Стільки років поспіль, чи то під час перепочинку під зоряним небом, чи в затишші перед боєм у шанцях при облозі, чи на козацькій чайці серед розбурханого моря переконував Сірка, що немає на землі кращого закутка, аніж той, де він народився, а тут піддався на синові вмовляння.

– Може й буде, та не я там вік доживатиму.

– Ого, нічого собі! Це ж де тепер земля масніша, а вода солодша?

– Павло з Мар'яною хочуть Суху Балку відродити. Настка за братову тримається, а Хасан їй не перечить. А що, і до Коша звідтам ближче, і в купці жити легше.

Сірко засміявся:

– Ох і невісточка гостра в тебе вимальовується. Не тільки сина захомутала, так і свекор шлею вдягнути ладен.

Вернидуб набурмосився й наговорив би дурниць кошовому, але отаман вчасно погасив той запал давнього приятеля:

– Та не приндися й не закипай. Так і має бути: на жінці двір тримається, хоч скільки стовпців ти б не закопав. Бачив я вашу Мар'яну – грім дівка. З такою не пропадете. Чимось Софію мені нагадала, – кошовий примовк і крадькома втер рукою сльозу. – А з Семеном що робити будеш?

– Та ламаю собі голову над цим. Молоде теля волю відчуло, спробуй його тепер на налигач узяти.

– І не треба, Даниле. Я розумію, що пара рук в господарстві, яке ще звести треба, зайвою не буде. Та не до гурту твій Семен. Дай мені змогу його ще підучити, а там хлопець сам обере, що йому миліше: дім чи вольниця.

Данило зітхнув:

– Боюсь його тут самого залишити. Таке шило всюди влізе.

– А інакше розуму не набереться. Та й не сам тут буде – приятелів непоганих має, та й я із Гаврилом за ним пригляну.

– Коли так кажеш, Іване, то нехай буде по-твоєму. Тільки спуску йому не давай, бо що ж то за джура, коли невість де вештається, а отаман сам собі взуття чистить?

– Ет, дурне діло не хитре, – посміхнувся Сірко, – твій Семен для іншого призначений. А сам у гніздюки назавжди мітиш?

– Там побачимо. Обживуся на місці рік-два, зиму в теплі перебуду та кістки відігрію, а далі – як Бог дасть. Ти теж себе пильнуй.

– А що я, Даниле? Бадилина, яка вже осінь бачить. Ти хоч маєш до кого горнутися, а я своїх дітей не знаю зовсім. Ні син, ні доньки навіть гостювати не просять. Але не нарікаю – сам винен. Тому й відпускаю тебе з легкою душею.

Розцілувавшись, попрощалися Іван з Данилом. І жоден із козаків не знав, чи зустрінуться ще хоч раз.До кінця дня прибився й Семен до отаманського куреня і ледь не зойкнув з несподіванки – так змінився Сірко за ці три тижні, відколи вирушив у похід.

– Біда, хлопче, нікого не красить, – сумно проказав отаман, відчувши збентеження свого джури. – І все живе свій кінець має. Невдовзі й мене китайкою вкриють.

– Але ж ви – Сірко! Ви ж – характерник!

Сумна посмішка освітила лице кошового:

– І не такі відуни та характерники на світі білому жили, та коли прийшов їхній час – жодна сила не допомогла.

– Але є ще золотий кінь, який життя продовжує. Ми знайшли його біля сцикухи. Міцно засів, правда, та для вас під нього пірнути – раз плюнути, – завівся Шевчик.

Кошовий лагідно дивився на хлопця:

– Коли кінець близиться – ніщо не рятує: ні приворотне зілля, ні вода свячена, ні золотий кінь. Бачу, поки мене не було, ти часу не гаяв. Що коня того знайшов – то таке, а от за Уласа тобі велике дякую. І він сам, і його сіроманці нам ще у пригоді стануть.

– Та то не мені, а Іванові дякувати треба, – зашарівся Семен.

– Гуртом коня шукали? Не захотів сам довгожителем бути?

Шевчик знічено мовчав.

– Коні – кіньми й зостануться, з чого вони б не були – з плоті чи з золота, а нам, Семене, треба ще багато встигнути. Покладаю на тебе великі сподівання. Комусь женихатися приспічило, комусь – внуків няньчити, а землі нашій треба чоловіка, котрого вороги наші боялися б так само, як мене бояться. Та для цього доведеться пройти крізь такі випробування, які не кожному доснаги. Чи готовий ти до такої ноші? Чи з батьком дім відбудовувати поїдеш?

І хоча в душі у хлопчини панували страх та невпевненість, щось інше запекло його в грудях, і твердим голосом Семен відповів:

– Якщо ви знаєте, в котрий бік моя дорога стелиться – нею й піду.

Сірко задоволено примружив очі. Дорога кошового отамана добігала кінця, але він знав, хто нею піде далі.

P.S. Шановні читачі, от і добігла до кінця третя частина козацької саги часів Руїни. Фінал свідомо залишаю відкритим. Якщо Вам припали до душі персонажі твору - не виключено, що буде ще одна частина їхніх пригод. А якщо автору на цьому варто поставити крапку - то так і скажіть. У будь-якому випадку вдячний Вам за те, що читали стільки тексту. До зустрічі на сторінках інших пригод!